Проповіді на двадцять восьму неділю після Зіслання Святого Духа

Святий Єфрем Сирійський писав: "Віддаю поклін вашому життю, христолюбці, тому що воно наповнене благої відваги, але не має вартості моє власне життя, тому що ні на що не потрібне. Віддаю поклін вам, дорогі; своїм праведним життям ви заслужили любов Бога. Але хто за мною буде проливати сльози, котрий роздратував Бога своїми мирськими справами?" Такими словами святий звертався до людей, що приходили до нього на пораду і за молитвою. А що кожен із нас думає про свою духовність? Якою є моя віра, чим є мої цінності? Ми часто перебільшуємо свої побожні справи, зробивши щось одне, хизуємося цим і готові "позбутися" того, хто зробив більше для Бога і людей, ніж ми. Чим я живу насправді? Наскільки важливими є для мене "поле, воли", особисті задоволення і вигоди? Чи я бажаю віднови духовного життя, чи хочу позбутися старої людини? На жаль, людині часто подобається жити у світі власного фальшивого християнства, фальшивої віри, і таким чином не хочемо розлучатися і зі своїм самолюбством, гнівом, злобою, критикою ближніх. Любимо наклепи, а наша мова збагачена сороміцькими словами. Яке наше бажання прийняти запрошення Бога, котрий бажає нас змінити й очистити? А коли ми не бачимо, в чому маємо потребу змінитися, а бачимо тільки свої добрі сторони, що тоді? Чому так? Маємо потребу просити Бога, щоб показав нам наші внутрішні хвороби. У цьому може допомогти іспит сумління. "А коли день перейде і закінчаться усі духовні і фізичні праці, кожний повинен перед спочинком заглянути у власне сумління та осудити себе. Чи щось сталося так, як повинно було статися? Чи це зла гадка, чи порожня бесіда, чи лінивство на молитві, чи оспалість на псалмодії, чи бажання світського життя, нехай ніхто не скриває провини", - так говорив святий Василій Великий (цит. за: о. Ю. Катрій ЧСВВ, "Вгору піднесімо серця", с. 31).

Щоденний іспит совісті допомагає нам побачити себе такими, якими ми є насправді. Крім того, необхідно подякувати Богові за отримані добродійства. Бо лише світло Господнє здатне показати нам усе, що ми робили не за Божою волею. Нам необхідно відірватися від нашої землі як уособлення матеріальних благ; від волів - чим є примани світу; поборювати гордість та самолюбство. Ми на те й люди, щоб дивитися на зоряне небо, на безмежний простір. Нам не потрібно показувати себе перед Господом розумнішими, ніж ми є; кращими - бо ми не є такими; Він знає наші слабкості та обмеження. Нам часто бракує щирого признання про те, що я - грішна людина. Інколи людина намагається грати дві ролі: вдавати доброго християнина й покланятися ідолам. Ми прагнемо своєї справедливості, оправдання, а через те закопуємо і присипляємо духовне життя в собі. Святий апостол Павло закликає: "Умертвляйте, отже, ваші земні члени: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість -що є ідолопоклонство" (Кл 3, 5). Упродовж власного життя ми призвичаюємося руйнувати й топтати свою душу, нас тягне в темряву. Господь дає нам свободу, не тримає за рукав, гірко спостерігаючи, як гріх спотворює нашу душу, остаточно закриває світло. Ми, що почитаємо святих, поспішаємо до них молитися в потребі, однак мало бажаємо бути схожими на них. Вони були такими самими людьми, як і ми, різниця лише в тому, що вони запрошували у всі сфери свого життя Бога, не виносячись і не порівнюючи себе з іншими, але упокорюючись перед Богом. Ми, як ті деревця, потребуємо сонця, води, доброго ґрунту, тобто триєдиного Бога, що дає життя. Однак важливими є і хробачки, що підточують коріння, бо вони розпушують цю землю. Отже, терпіння відіграють важливу роль у нашому житті, бо в них ми уподібнюємося до страждаючого на хресті Ісуса.

Ісус говорив: "... я - згори ... я - не з цього світу" (пор. Йо 8, 23). Він господар небесної домівки, Він запрошує, і тільки Він може туди провести, бо тільки Він знає дорогу. Тому приймімо Його запрошення, якщо бажаємо собі щасливої вічності, якщо бажаємо ходити у світлі, а не блукати вимріяними манівцями.

Євангельська притча, над котрою ми роздумуємо, котру розповідав Ісус Христос зібраному народові, актуальна і правдива протягом всього існування людства. Людина натрапляє на перешкоди, до котрих, на жаль, радо приліплюється по дорозі до Царства Небесного. І такими є: багатство; інша людина, навіть рідні; потурання своїм пристрастям. Христос навчав і сам називав себе дорогою, що провадить до неба. Не залишив нас сиротами, оскільки завжди перебуває у своїй Церкві, освячуючи та переображуючи в таїнствений спосіб кожне творіння, що прибігає під захист Його благодаті, оскільки Небесний Отець послав у світ свого Сина, щоб Ним спасти світ: "... Христос Ісус прийшов у світ, щоб спасти грішних ..." (1 Тм 1, 15). Для нас має бути великою честю те, що наш Творець запрошує нас до себе, щоб дати нам вічне щасливе життя в небі. Господь подбав про нас, і ми завжди відчуваємо Його батьківську руку, Його старання про нас: "В домі Отця мого багато жител. Коли б не так, то я сказав би вам; іду бо напоготовити вам місце" (Йо 14, 2). Маємо запевнення від самого Спасителя про місце в небі, котрого для нас не забракне. Маємо старатися, щоб це місце посісти, бо господар застеріг, що його можна втратити, занедбуючи старання туди дістатися. Від Бога зроблено все потрібне, людині залишається прийняти умови Всевишнього, щоб завжди перебувати в радості від спілкування зі своїм Творцем.

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

Рекомендуйте цю сторінку другові!

ДВАДЦЯТЬ ВОСЬМА НЕДІЛЯ ПІСЛЯ ЗІСЛАННЯ СВЯТОГО ДУХА