Про дванадцятий член Символу віри

12. (Чекаю) І життя будучого віку. Амінь.

У дванадцятому члені Символу віри говориться про життя майбутнього віку, тобто про вічне життя, яке настане після всезагаль-ного воскресіння мертвих, оновлення усього світу і всезагального суду Христового. Для праведних людей вічне життя буде настільки радісним і блаженним, що в нинішньому стані ми не можемо навіть уявити його або зобразити. Апостол Павло каже: "Не бачило око і вухо не чуло, і на серце людини не приходило те, що Бог приготував тим, хто любить Його" (1 Кор. 2, 9).

Таке блаженство праведників буде від споглядання Бога у світлі і славі і від з'єднання з Ним. В блаженстві душі кожного праведника братиме участь і тіло, яке буде прославлено світлом Божим подібно до тіла Господа Ісуса Христа під час Преображення Його на горі Фавор.

Св. апостол Павло каже: "...сіється в безчесті, встає у славі" (1 Кор. 15, 43).

Сам Господь Icy с Христос сказав: "...тоді праведники засяють, як сонце, в Царстві Отця їхнього" (Мф 13, 43).

Стан праведників матиме різні ступені блаженства, відповідно до морального достоїнства кожного.

Апостол Павло казав, що "інша слава сонця, інша слава місяця, інша зірок; і зірка від зірки різниться у славі. Так і при воскресінні мертвих" (1 Кор. 15, 41-42).

Для людей же невіруючих і для нерозкаяних грішників життя майбутнього віку буде станом вічних мук. Господь скаже їм: "...ідіть від мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволу і ангелам його... І підуть ці на вічні муки" (Мф 25, 41-46).

Ці муки грішників відбуватимуться через віддалення їх від Бога, нерозумінням і неусвідомленням своїх гріхів від сильних докорів сумління, перебуванням разом зі злими духами, де буде вогонь вічний, невгасимий.

Що ж таке вогонь невгасимий? Слово Боже не визначає, але дає образи неймовірних пекельних мук. Так, покарані грішники будуть не тому, що Бог хоче їхньої загибелі, а вони самі гинуть за те, що не прийняли любові істини для свого спасіння (Див.: 2 Сол. 2, 10).

Символ віри закінчується словом "амінь", тобто: "істинно", або "хай буде так". Вимовляючи це слово після Символу віри, ми цим засвідчуємо, що все викладене в ньому є безсумнівна і незмінна істина.

Справжнє, добре християнське життя може бути тільки у того, хто має у собі віру Христову і намагається жити за цією вірою, тобто добрими ділами виконувати волю Божу. Добрі діла є виявленням нашої любові, а любов є основою всього християнського життя. Бог є любов, і хто перебуває в любові, той перебуває у Богові, і Бог у ньому (Див.: 1 Ін 4, 16). "Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного, щоб усякий, хто вірує в Нього, не загинув, а мав життя вічне" (Ін 3, 16). Так Бог на ділі виявив Свою любов до людей.

А та любов, яка не супроводжується добрими вчинками, не є істинна любов, а є тільки любов на словах.

Ось чому Слово Боже каже: "...віра без діл мертва" (Як. 2, 20).

Сам Господь Ісус Христос сказав: "Не кожен, хто говорить Мені: Господи! Господи! - увійде в Царство Небесне, а той, хто виконує волю Отця Мого Небесного" (Мф 7, 21).

Бо ми Його творіння, створені у Христі Ісусі на добрі діла, які Бог наперед приготував, щоб ми виконували (Еф. 2, 10). Ми отримали від Бога також і особливі засоби, для того щоб розрізняти добрі справи і погані (злі). Засоби ці: закон Божий внутрішній, або совість, і закон Божий зовнішній, або заповіді Божі.

Совістю (або сумлінням) називається внутрішня духовна сила людини, або виявлення духу в людині. Совість, як внутрішній закон Божий ("голос Божий"), властива всім людям.

Совість - це внутрішній голос, який каже нам, що є добро і що є зло, що чесне і що нечесне, що справедливе і що несправедливе.

Голос совісті зобов'язує нас чинити добро й уникати зла. За все добре сумління нагороджує нас внутрішнім миром і спокоєм, а за все недобре і зле осуджує і карає, і людина, вчинивши проти совісті, почуває в собі моральний розлад - докори або муки сумління.

Але совість, як духовна сила людини, вимагає розвитку й удосконалення у зв'язку з іншими душевними силами людини, а саме: з її розумом, серцем і волею. Розум, серце і воля людини затьмарилися з часу гріхопадіння перших людей, тому й голос совісті виявився слабким і недостатнім як вияв духовної сили. І якщо людина не розвиває в собі духовної сили, то внутрішній голос совісті в людині може поступово заснути і померти ("безсовісна" людина).

Звідси ясно, що одного внутрішнього закону совісті недостатньо для людини. Навіть у раю Бог відкривав першим людям Свою волю. Отже, і в невинному (праведному) стані необхідним був для людини зовнішній Божественний закон. Тим більше потрібен він після гріхопадіння.

Для того, щоб людина завжди була на "сторожі своєї совісті", Господь Бог і дав нам зовнішній закон, тобто заповіді Божі.

Закон цей був даний у найпростішому вигляді ще у Старому Завіті - у Синайському законодавстві, через пророка Мойсея. Головні 10 заповідей цього закону написані були на двох скрижалях, або кам'яних дошках. Поглиблені і підняті на висоту, ці заповіді були у Нагірній проповіді Спасителя, в Його дев'яти закликах, або заповідях блаженства. Але про старозавітні десять заповідей Господь підтвердив, що їх необхідно знати і виконувати.

Спаситель сказав: "Не думайте, що Я прийшов порушити Закон або Пророків; не порушити прийшов Я, а виконати" (Мф 5, 17).

На запитання одного юнака, що йому зробити доброго, щоб мати життя вічне, Господь просто каже: "Якщо хочеш увійти в життя вічне, дотримуйся заповідей" (Див.: Мф 19, 16-19).

Однак Господь учив виконувати ці заповіді значно досконаліше, ніж їх розуміли до Нього. Так, Господь Ісус Христос повчає віруючих уникати порушень заповідей не тільки ділом, а й навіть у думках і бажаннях, вимагаючи від них чистоти серця.

[ Повернутися до змісту книги: "Закон Божий" ]

[ Cкачати книгу: "Закон Божий" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!