 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Національний церковний рух в Україні викликав у Церкві велику боротьбу, бо проти нього виступили єпископи, що майже всі були або росіянами за походженням, або зро-сійщеними. В Москві ж, у 1917 p., був скликаний Всеросійський Церковний Собор, на якому було відновлено патріаршество в Російській Церкві. Хто був за старий порядок, сподівався на стримання революції і збереження Росії від розвалу під впливом Церкви на чолі з Патріархом. Російська ієрархія в Україні теж дотримувалася такої самої думки, і в незалежній Українській Церкві вбачала шкоду для інтересів єдиної і неподільної Росії. Спротив російської ієрархії визвольним змаганням національного українського духовенства і вірних змусив українську державну владу втрутитися в справи Церкви. На Церковному Соборі в Києві в 1918 р. Міністр Ісповідань (в Україні була тоді державна влада гетьмана) від імені українського уряду оголосив тверду і непохитну думку, що "Українська Православна Церква має бути автокефальною". За часів державної влади в Україні Директорії, уряд Української Народної Республіки видав 1 січня 1919 р. "Закон про автокефалію Української Православної Церкви та її вищий уряд", в якому стверджувалось: "Українська Автокефальна Православна Церква з її Синодом і духовною ієрархією ні в якій залежності від Всеросійського Патріарха не знаходиться". В умовах зміни влади і громадянської війни в Україні російська ієрархія не хотіла визнати цього державного закону та продовжувала переслідування українського духовенства, яке брало участь у національно-церковному русі і перейшло на українську богослужбову мову. Тоді проти ієрархії, що мала на меті свої політичні цілі, виступили миряни, як це вже було в українській історії під час Берестейської унії 1596 р. 5 травня 1920 р. в Києві Всеукраїнська Православна Церковна Рада, яка складалася з представників духовенства і мирян, проголосила автокефалію Української Православної Церкви. Але ця Церква не мала своєї ієрархії. Найбільшою турботою було поставити для Української Православної Церкви єпископів. Зносини в цій справі з різними ієрархами, звернення до патріаршого екзарха в Україні митрополита Михаїла Єрмакова, щоб він висвятив для Української Церкви українських єпископів, не дали результатів. У цих обставинах Собор духовенства й мирян, що відбувся в Києві 14-27 жовтня 1921 p., вирішив поставити єпископів Собором пресвітерів (священиків), посилаючись на такий звичай у давній Олександрійській Церкві в перші віки християнства. Цей спосіб висвяти, не прийнятий діючими правилами православної Церкви, вирішили застосувати тільки один раз, з тим, щоб надалі висвята єпископів в Українській Церкві відбувалася за канонічно-традиційним порядком, тобто за участю не менше як двох єпископів. Так рукопокладанням священиків у Київському Софійському соборі 23 жовтня 1921 р. було висвячено на єпископа протоієрея Василя Липківського, а потім, за його участю, і протоієрея Нестора Шараєцького. З цього часу Українська Автокефальна Православна Церква почала зростати в Україні. Одночасно проти неї почали велику боротьбу Московська патріарша Церква та інші церковні течії, що в революційну добу з'являлися в Україні. Але головним ворогом Української Церкви як національної Церкви українського народу була більшовицька влада в Україні. Зростання Української Автокефальної Православної Церкви, яка в перші роки мала понад 2000 парафій і до ЗО ієрархів, було припинено. В 1927 р. на другому Соборі Української Автокефальної Православної Церкви усунули з кафедри митрополита Липківського, а протягом подальших десяти років було ліквідовано різними способами (найбільше – тюрмами , засланнями на далеку холодну північ ієрархів, духовенства і тисяч вірних) - усю Українську Автокефальну Православну Церкву; приблизно в 1937 р. з 2000 парафій в Україні не залишалось жодної парафії Української Автокефальної Православної Церкви. [ Повернутися до змісту книги: "Закон Божий" ] [ Cкачати книгу: "Закон Божий" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові! |
|
|
|
|
|
