Українська православна церква під Польщею (xviii ст.)

Від 1686 року Московська Патріархія підпорядкувала собі всю Київську митрополію, тобто не тільки терени Східної України та Київ, а й невід'ємні її частини в Західній Україні (Волинь, Поділля, Галичину, Холмщину), що потрапили під владу Польщі за угодою з Москвою в 1667 р. Але й під юрисдикцією Московського Патріарха переслідування православної Церкви в Польщі не припинилося. Навпаки, політичний поділ України полегшив Польщі запровадження унії, бо втратився міцний зв'язок між паствою, духовенством та вищою православною ієрархією.

Ще до підпорядкування Української Православної Церкви Московському Патріархові, в 1676 p., польський сейм заборонив спілкування православних у Польщі зі східними патріархами. Єпископські православні кафедри уряд віддавав кандидатам, які згодом погоджувалися перейти в унію. Так, Львівський єпископ Йосиф Шумлянський з молодих літ був уніатом, потім — православним, а одержавши Львівську кафедру, знову таємно прийняв унію. Називаючи себе православним єпископом, він 23роки підбирав прихильників, готував унію і почав упроваджувати її в Галичині та на Поділлі в 1700 р.

Так само вчинив Інокентій Вінницький, єпископ Перемишльський, який проголосив унію в Перемишльській єпархії 1691 року.

Луцька православна єпархія дісталася уніатам у 1711 р.

Різними обмеженнями в правах польський уряд продовжував спольщувати залишки української православної шляхти в Галичині, на Поділлі, Волині, Київському Поліссі.

На польських сеймах в останній чверті XVII століття вже не лунали голоси на захист переслідуваних православних українців, навпаки, деякі закони утверджували придушення православ'я. Так, у 1699 р. було прийнято закон, згідно з яким тільки уніати могли бути урядовцями в містах, а в Кам'янці-Подільському заборонено було жити православним і євреям.

У 1717 р. вийшла заборона будувати нові православні церкви та ремонтувати старі. В 1733 р. сейм ухвалив усунути православних з усіх громадських посад.

У 1736 році польський король видав універсал, щоб православні священики поставлялися тільки з дозволу самого короля, а патрони у маєтках, населених православними, допускали на парафії лише тих священиків, які погоджувалися прийняти унію.

Братства, які боролися колись за православну віру та українську самосвідомість, під тягарем обмежень та переслідувань все більше занепадали, не витримуючи боротьби, яка тривала сто років. Так, у 1708 році, прийняло унію Львівське братство, а в 1731-у — Луцьке братство.

Православні монастирі в Польщі грабували, їх маєтки відбирали, з православних селян та міщан знущалися, чинячи фізичне насильство; це яскраво засвідчили історичні документи, зокрема промови Юрія Кониського, архиепископа Могилевського.

Брутальним насильством Польща домоглася зрештою того, що в першій половині XVIII століття майже вся Західна Україна прийняла унію. Уніатська ієрархія почала поширювати унію також на Київщині, але це призвело тут до великих повстань, відомих під назвою Гайдамаччини.

Переслідування православної Церкви та її вірних, взагалі всіх некатоликів (так званих дисидентів), стало причиною втручання у справи Польщі у XVIII столітті сусідніх держав, найперше Росії; а це призвело врешті-решт до поділів Польщі між Росією, Австрією та Прусією у 1772 р. (перший поділ), у 1793р. (другий поділ) й у 1795 р. (третій поділ).

У ту добу польські патріоти докладали зусиль, щоб зберегти незалежність, врятувати державу, реформувати її устрій. Це особливо виявилося у виробленні нової, побудованої на демократичних засадах, Конституції Речі Посполитої, прийнятої 3 травня 1791 року. Тоді ж ставлення до православної Церкви у польській державі мало істотно змінитися. В 1791 р. був скликаний Пінський Собор з представників духовенства, монастирів та вірних (так звана "Пінська Конгрегація"). Згідно з виробленим статутом православна Церква повинна була одержати правове становище в Польщі та, з благословення Константинопольського Патріарха, керуватися незалежним Національним Синодом на чолі з власним архиепископом - тобто стати автокефальною. Але всі ці ухвали запізнилися і стали, як і сама конституція, лише надбанням історії, свідченням про те, як тяжко позначаються релігійні переслідування на історичній долі держав і народів.

З приєднанням до Росії (1793 р.) Волині, Поділля, Північної Київщини, українці, навернені на цих землях в унію, безболісно повернулися до своєї православної віри та Церкви.

[ Повернутися до змісту книги: "Закон Божий" ]

[ Cкачати книгу: "Закон Божий" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!