Про те, що повинні підніматися ті, які впали

Повернутися до змісту книги "Теодор Студит. Поучення"

Поучення 33-є

Про те, що повинні підніматися ті, які впали, і корисна історія про те, як святий старець піддав епітимії свого учня і цим зв’язав його аж до смерті

Отці, браття і чада мої!

Так, я повинен доносити до вас, чада мої, і говорити вам, Божим  дітям, які щодня таки у великих труднощах відбувають свою повинність, моє смиренне та непотрібне слово. Мій обов'язок - утішати вас порадами, збуджувати настановами і виробляти у вас відважність та я мужність з допомогою духовних історій. Це особливо потрібно ревним  і нелінивим, таким, що радо звертають свій слух до того, про що я в говорю. Діти, ми перебуваємо у боротьбі, великій і лютій, бо апостол говорить: «Нам бо треба боротися не проти тіла й крови, а проти  начал, проти властей, проти правителів цього світу темряви,  проти духів злоби в піднебесних просторах» (Еф. 6, 12). Так само, як воєначальник у той час, коли війська мають зіткнутися, розповідями про древніх героїв збуджує у воїнів відвагу й підбадьорює їх вступити в бій з ворогами і перемогти, так і я, окаянний, підбадьорюю вас, Господніх воїнів. І я мушу це робити не один день або два - а завжди. Особливо ж бажаю я, хоч і не в силі, збудити у вас ревність і мужність проти нападів бісівських полчищ та різноманітних безчесних пристрастей. Не малий ваш труд, браття мої Христолюбиві, і не малі поти ваших духовних подвигів, як показує випадок. Навпаки, ваш труд вельми великий, воїнственний, страдницький, подвижницький, надприродний, чудний, багатопотний і премирний Бо ви завжди терпите відсікання своєї волі - як пролиття крові, удари докорів - як смертельні рани, і переміни в послухах - як бранні подвиги. І ніхто з вас не має влади переступити ухвалене уставом, а всі ви боретесь, страждаєте і скорбите, ведені і супроводжувані у всякому подвижницькому труді голодом і спрагою, холодом і наготою, славою і безчестям та іншим, чим хвалився апостол (2 Кор. 6, 8; П, 27). Але радійте, чада, і веселіться, «що дивимося не на видиме, а на невидиме. Видиме бо - дочасне, а невидиме - вічне» (2 Кор. 4, 18) «і життя ваше поховане з Христом у Бозі. Коли ж Христос, ваше життя, з'явиться є другому пришесті, тоді й ви з ним з'явитесь у славі» (Кол. З, 3-4), будете веселитися вічно, і воздасть вам Звершитель Подвигу Владика за ваші подвиги, звершені у плоті, безцінними благами. Отже, потерпіть ще трохи, потерпіть, пани мої і владики, ради Божої любові.; як Господь возлюбив нас і віддав Себе за нас на смерть, смерть же хресну, так і ми віддаймо себе за Нього на смерть, приносячи це як благодарення чоловіколюбивому Владиці, який удостоїв нас ради Його імені відректися батьків наших, родичів, друзів, близьких, знайомих, ровесників, батьківщини, міст, торжищ, видовищ, розваг, оглядання світських предметів, звичаїв, сміхотворсгва, розваг, сіл, доріг, діл, занять, плотської дружби і всього, що в цьому світі, хто б ми не були, міщани чи селяни. Бо тепер усі ми у Христі Ісусі - одно, і я народив вас духовно. Чим відплатимо за це Богові, який нас укріпив? Тим, що не втратимо через лінощі і нечутливість те, що здобули, і не зневажимо того, що звершили, і ані трохи не настрахаємось того, що чекає в майбутньому. А якщо треба буде пролити кров, то й це виконаємо з радістю і благодаренням. Ось так я стараюся вам, діти мої, честь і славо мол, прикрасо і похвало моя, давати поради, наставляти вас і оберігати справах благочестя. Розповім вам одну історію. О якби ви утвердились через неї, діти мої, і виявили ще більше ретельності й мужності віднині і до віку! Недавно ми посилали деяких братів до одного чудотворця ігумена тутешніх монастирів, щоб довідатися від нього про окаянного заблукалого Таласію - куди він пішов. Вислухайте цю вельми чудесні і варту розповіді історію, бо вона може принести вам велику користь утвердити і укріпити вас. Окаянний Таласія ходив до Сикеотського старця і просив у нього прощення і розрішення своєї нерозрішеної епітимії. А оскільки старець казав йому, що ні він, ні хтось інший не може .простити його, окрім мене, смиренного, то, залишаючись при старцеві той зухвало докучав йому і говорив: «Якщо він мене не розрішить, то невже я навіки залишусь відлученим?» Тоді старець оповів йому цю історію, яку він розповідав і братам, які приходили туди.

«Послухай, чадо, - говорив він, - що я чув від мого батька. Цілковита правда, бо він чув про це з уст того, з ким це сталося. В одному місці жив і подвизався один старець, який мав дуже благоговійного учня. Худоба, яка була в них для монастирських потреб, завдавала шкоди сусіднім полям, і селяни докоряли старцеві за це. Він розгнівався на учня і заборонив йому їсти хліб до того часу, поки той не спилить і не поверне назад худобу та не зробить для неї огорожі. Та коли брат пішов виконувати наказ, старець помер. Учень вельми засмутився, коли, повернувшись, застав старця мертвим. Він довго плакав і тужив, по-перше, тому що втратив отця, що згасло його світло і що його спостигло таке ж істинне сирітство, як і сирітство за плоттю. По-друге, тому що на ньому залишилась епітимія - не їсти хліба. Коли похоронили старця, учень роз'яснив справу, кому належало, і просив ліку та розрішення епітимії. Однак не знайшлося нікого, хто б зцілив язву і розрішив зв'язаного, бо кожний відмовлявся й посилав до старшого. І оскільки ніхто з місцевих не міг його розрішити, то за порадою великого числа людей він пішов у Константинополь. Прийшов до патріарха (а патріархом був тоді святий Герман), пояснив йому причину візиту і попросив у нього, як у глави Церкви, допомоги. Однак і тут не отримав розрішення та зцілення. Що ж тоді? Скликали собор, на якому розглянули вину послушника. Але й після всього цього постало дивовижне, достославне і воістину незбагненне (при такому архиєреєві й ісповідникові) рішення. Ані він, ані скликаний собор не уневажнили епітимію старця, якою той зв'язав учня і раптово помер. Хоч старець не о хотів, щоб його учень залишався під епітимією, але той, звязаний на землі, був зв'язаний і на небесах. Тому вони й залишили його з епітимією і не посміли звільнити зв'язаного Іншим чоловіком, який, можливо, навіть не мав ступеня священства, а був тільки аввою свого учня - тут же були архиєреї і навіть глава Церкви. Таким чином брат цей перебув до смерті, не ївши хліба».

Почувши це, я, окаянний, зачудувався, похвалив і вважаю щасливими істинного архиєрея і премудрого послушника. Я схиляю голову перед отцівськими заповідями, бачачи таку їх незмінність і непохитність. Схиліть і ви, чада, голови, подивуйтесь цьому і бережіть наказане вам до смерті у ваших чесних душах, бо це є сторож і тверде забезпечення покори і вашого послуху у Христі Ісусі Господі нашому, якому належить слава і влада з Отцем і Святим Духом, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь.

[ Cкачати книгу: "Теодор Студит. Поучення" ]

[ Купити книгу: "Теодор Студит. Поучення" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!