 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Преподобний Йоан Карпатоський. Нехай невгасимо горить на жертовнику твоєї душі вогонь бажання вищих благ і святого Богомислення над словами Духа. . Блаженний Діядох.
- Нехай духовним спогляданням керують віра, надія і любов, але найбільше - любов, бо ж ці дві навчають лише зневажати видимі блага, а любов через чесноту саму душу лучить із Богом, умовим почуттям осягаючи Невидимого. Блаженний авва Зосима. Хтось звернувся до мене: «Авво, нам заповідано надто багато, і коли починаємо з'ясовувати, що виконуєш, а що ні, потьмарюється ум». Я відповів: «Нехай це не викликає в тобі сум'яття, натомість пам'ятай ось що: легко виконаєш будь-яку чесноту, коли будеш безпристрасним щодо речей. Якщо не будеш через них мати сварок, не матимеш і злопам'ятности, тоді чи ж важко буде тобі молитися за ворогів? Напевно легше, ніж копати землю? Але прямуй дорогою терпіння, не журися, коли доведеться задаремно втратити якісь посілості, будь вдячним за знеславлення, - і ось ти - учень апостолів, які поверталися із судилища після побоїв раді, що сподобилися перенести зневагу заради Христового імени (Ді. 5, 40). Вони, як чисті і святі, зазнали безчестя за ім'я Христове, а ми мусимо терпіти хулу за свої гріхи. Ми знеславлені, нехай навіть ніхто й не збезчестив нас, і прокляті, бо проклятими називає пророк тих, що ухиляються від Божих заповідей (див.: Пс. 118, 21). Не всім судилося зносити безчестя за ім'я Христове, не всім, а лише святим і чистим, як я вже казав. А таким людям, як ми, пристало приймати хулу із вдячністю, визнаючи, що терпимо по заслузі за свої погані вчинки. Окаянна душа, що знає свої нечисті діла і бачить, що слушно терпить те, що терпить, сидить і, обманюючи свою совість, снує помисли, кажучи: він мені те й те сказав, опорочив мене й опаплюжив, - бо сама на себе зводить наклеп і сама собі заступає місце демонів. Адже з душею трапляється так, як із малярським ремеслом: як майстер, поділившись із учнем своїми знаннями з мистецтва, залишає його працювати самостійно і вже не має потреби перебувати поруч з ним, а лише инколи поглядає, чи не зледащів учень і чи не зіпсував діла, так і демони, коли побачать, що душа покірна й легко приймає злі помисли, то передають її цьому сатанинському мистецтву і не вважають за потрібне сидіти побіля неї, бо впевнені, що її самої достатньо для наклепу на себе ж, і лишень коли-не-коли навідуються подивитися, чи душа, бува, не зледащіла». Святий Йоан Касіян. Три спонуки змушують людей стримувати пристрасті, а саме: страх перед геєнськими муками в майбутньому або боязнь перед строгістю законів тепер; надія і бажання сподобитися Небесного Царства і, врешті, любов до чесноти чи добролюбність. Про те, що страх змушує гидувати скверною зла, сказано у Приповідках: «Страх Господній, то ненависть до зла» (8, 13), а що надія також стримує від заполонення пристрастями, читаємо: «...Не помиляться всі, що надіються на Нього» (Пс. 33, 23). А про любов сказано, що вона не боїться навіть гріховного падіння: «Любов ніколи не переминає» (1 Кор. 13, 8). Тому й для апостола все діло спасіння полягає у здобутті цих трьох чеснот: «Тепер же зостаються: віра, надія, любов - цих троє» (1 Кор. 13, 13). Віра, вселяючи страх перед прийдешнім Судом і муками, відвертає нас від скверни пристрастей; надія, відриваючи наш ум очікуванням небесних винагород, змушує зневажати всі плотські задоволення; любов, запалюючи в нас своїм вогнем любов до Христа і до поступу в духовних чеснотах, спонукає із абсолютною ненавистю відвертатися від усього, що їм суперечить. Ми можемо осягнути справжню досконалість, лише коли полюбимо Бога не заради чогось там, а тільки за спонукою любови до Нього, бо ж і Він першим полюбив нас не заради чогось иншого, а задля нашого спасіння. Тому нам треба старатися з палкою ревністю підійматися зі страху до надії, від надії на ступінь любови до Бога чи любови до самих чеснот з повним запалом душі, щоб, прийнявши таку прихильність до добра, ми, наскільки це доступно для людської природи, неухильно в ньому перебували. Преподобний Максим Ісповідник. Брат запитав: «Що треба робити, щоб могти безнастанно перебувати з Богом?» Старець на те відказав: «Не зможе ум завжди перебувати з єдиним Богом, коли не здобуде трьох чеснот: любови, стриманости і молитви. Любов приборкує гнів, стриманість висушує похіть, а молитва, позбавляючи ум від усіх думок, являє його нагим перед самим Господом. Ці три чесноти поєднують у собі всі правди, і без них ум не в змозі перебувати з єдиним Богом». Брат попросив: «Отче, будь ласка, поясни мені, як любов приборкує гнів». Старець сказав: «Діло любови - милувати ближнього і чинити йому добро, довго терпіти через нього і переносити все, що він накоїть, про це часто ми говорили. Маючи такі властивості, любов, природно, приборкує гнів у тому, хто її здобув». Брат почав розмірковувати далі: «Не малі діла любови, та блаженним є той, хто зможе її мати. Я ж справді далекий від неї, проте, будь ласкавий, скажи мені, що означає довго терпіти?» Старець мовив: «Бути сильнодухим у нещастях, переносити всіляке зло й чекати, коли мине спокуса, не допускаючи повставати гніву чи прохопитися немудрому слову або запідозрити чи помислити щось таке, що не пристало благочестивій людині, бо ж сказано у Писанні: "До пори-часу довготерпеливий терпить, але наприкінці радощів він зазнає; сам він до часу свої слова ховатиме, його ж розум посвідчать уста численних" (Сир. 1, 23-24). Той, хто щиро зрікся світських речей і нелицемірно з любови служить ближньому, швидше звільняється від будь-якої пристрасти і стає причасним Божественній любові й Божественному пізнанню». - Як згадка про вогонь не зігріває тіла, так віра без любови не приносить у душу світла пізнання. - Душа, що звільниться від пристрастей, є чистою і постійно втішається Божественною любов'ю. - Досконала любов не ділить єдиної людської природи за різною вдачею, а завжди, дивлячись на неї (природу), любить усіх людей однаково: добрих як друзів, а недобрих як ворогів, добродіючи їм, довготерплячи, зносячи все, що вони накоять, і анітрохи не відплачуючи їм злом, а навіть страждаючи за них, коли необхідно, аби, якщо це реально, зробити їх своїми друзями. А коли не реально, вона все одно не відступає від такого ставлення до них, завжди однаково являючи плоди любови всім людям. Так Господь наш Ісус Христос, являючи свою любов до нас, постраждав за ціле людство і дарував усім однакову надію на воскресення, а втім, кожен сам себе чинить достойним або слави, або адської муки. - Ознакою досконалої безпристрасности є стан, коли постійно, навіть і під час сну, уявлення про речі завжди надходять до серця простими. - Виконанням заповідей ум збувається пристрастей; духовним спогляданням видимого збувається пристрасних думок про речі; пізнанням невидимого відвертається від споглядання видимих речей і, врешті, пізнанням Пресвятої Тройці відвертається й від самого пізнання речей невидимих (тобто сягає вершини пізнання). - Нагорода за стриманість - безпристрасність, за віру - пізнання. Безпристрасність породжує розпізнання (розважливість), а пізнання - любов до Бога. - Той, хто досконалий у любові і хто досяг вершини безпристрасности, не має різниці поміж своїм і чужим, чи не поділяє на своє і чуже, на вірне і невірне, на раба і на вільного, і навіть не розмежовує на жіночу стать і чоловічу. Але, піднісшись понад тиранію пристрастей і поглядаючи на одну людську природу, дивиться на всіх однаково й до всіх однаково ставиться (див.: Гал. З, 28). - Винагородою за подвиги в чесноті є безпристрасність і пізнання. Бо вони для людини - призвідники Небесного Царства, так, як пристрасті й незнання - винуватці вічної муки. Тому той, хто шукає їх заради людської слави, а не заради того, що вони суть добро, чує з Писання: «Ви просите, та не одержуєте, бо зле просите» (Як. 4, 3). - Досконала та душа, уся пожадлива сила якої всеціло спрямована до Господа. - Досконалий той ум, який істинною вірою незбагненно пізнав Незбагненного, оглянув усе сотворене і, наскільки це доступно людині, від Бога одержав всеохопне пізнання про Його Промисел і Суд щодо нього (сотвореного). - Начало і кінець спасіння кожного - Премудрість, яка спочатку породжує страх, а згодом, удосконалившись, врешті-решт зроджує любов. Чи, радше, на початку вона сама за Божою волею є страхом, щоб втримувати свого любителя від зла, а вже потім, під кінець, сама по собі природно виявляється любов'ю, сповнюючи духовною веселістю тих, які всі видимі блага проміняли на співжиття з нею. - Той досконалий, хто з вільними спокусами бореться стриманістю, а невільні терпеливо переносить. А всецілий (цілісний) той, хто діє зі знанням і око ума не залишає бездіяльним. АвваТаласій. Досконала безпристрасність зроджує чисті думки, а досконале пізнання ставить перед Незбагненним. - Подвижництво потребує терпіння та мужности, бо сластолюбство проганяється не инакше, як тривалим і охочим само-присилуванням. Успішно звершиш труди подвижництва, коли чинитимеш усе в міру і за правилами. У подвигах завжди дотримуйся однакової міри і без нагальної потреби не порушуй встановленого правила. Преподобний Теодор Едеський. Яка дорога до досконалости і до обожествлення? У царині ума - це найдосконаліше пізнання Сущого і Того, Хто понад усім сущим, наскільки це доступно людській природі; у царині пожадання - найпалкіший і діяльній рух до пожаданого, що його не втримує і не гальмує жодна прикрість та не перепиняє його нестримного поступу, що незворотно прогресує. - Кінець нашого життя - це блаженство, тобто Небесне, чи Боже, Царство. А воно є не лише спогляданням одної Царської Тройці, а й прийняттям Божественного й немовби прийняттям обожествлення - і цим прийняттям доповнює те, чого не вистачає, і вдосконалює недосконале. І саме це є поживою умових створінь - поповнення мілкого за допомогою Божественного. Так твориться певне неперервне коло, яке починається тим, чим завершується. Бо чим більше хто розуміє, тим більше прагне; чим більше прагне, тим більше досвідчує, а чим більше досвідчує, тим більше запалюється до глибшого розуміння і знову розпочинає цей нерухомий рух чи непорушну непорушність. - Як треба прямувати до кінця нашого життя? Для розумних душ, які є умовими створіннями й заледве різняться від ангельських умів, земне життя є боротьбою, і життя в тілі дано їм для подвигу. Нагородою ж за подвиг і боротьбу є стан, про який щойно йшлося, - дар, гідний і Божественної благости, і Божественної правди. Правди, бо ці блага досягаються не без власних трудів і поту, а благости, бо дар безмірно перевищує будь-який наш труд, та ще й тому, що здатність учинити щось добре, - це Божий дар. Преподобний Филотей Синайський. Ми маємо мисленну боротьбу, важчу за чуттєву. Подвижникові благочестя слід прямувати цим шляхом, маючи на умі одну мету - досконало закарбувати в серці пам'ять про Бога, немов якусь перлину чи коштовність. Треба покинути все, навіть тіло, і знехтувати саме теперішнє життя, щоб здобути у своєму серці єдиного Бога. Адже святий Йоан Золотоустий сказав, що одного умового Боговидіння досить, щоб знищити лукавих. - Ті, котрі провадять мисленну боротьбу, мають надзвичайно ретельно вибрати для себе, згідно з Божественними Писаннями, духовні вправи і прикласти їх до ума, немов цілющі пластирі. Так, зранку необхідно мужньо й невідступно стояти при дверях серця, пильно пам'ятаючи про Бога й в душі творячи Ісусову молитву. Цією мисленною сторожею вбивати всіх грішників землі, тобто незмінною, посиленою й на-небопідношуваною пам'яттю про Бога стинати заради Господа голови сильних і начала помислів, що постають із боротьбою, бо ж знаємо, що і в мисленних подвижницьких трудах є свій Божественний чин і порядок дії. Так треба чинити тим, що силують себе (заради Царства), допоки не надійде час трапези. Після цього, подякувавши Господеві, що лише зі своєї чоловіко-любности кріпить нас двоякою поживою (духовною і матері-яльною), треба ятрити себе пам'яттю та роздумами про смерть. А наступного дня треба знову самочинно братися до вранішнього діла. Але і за такої щоденної практики заледве чи зможемо ми в Господі уникнути сітей мисленного ворога. Утім, такий порядок, закоренившись у нас, породить три чесноти: віру, надію і любов, серед яких віра налаштовує нас на істинний Божий страх, а надія, здолавши рабську боязнь, приводить людину до Божої любови. Преподобний Симеон Новий Богослов. Від нас, людей, Бог не вимагає нічого иншого, окрім того, щоб ми не грішили. Але це не є виконанням закону, а лише непорушним зберіганням образу і небесної гідности, у яких, перебуваючи за природою і носячи світло осяйну одіж Духа, ми є в Бозі й Бог є в нас, буваємо з благодати богами і синами Божими та і знамєнуємося світлом пізнання Бога за словом: «Позначилось на нас світло лиця Твого, Господи» (Пс. 4, 7). - Ті, що роблять поступ у духовній досконалості, коли зазнають просвітлення чи осявання в умі, мисленно бачать славу Господа й мисленно повчаються Божественною благодаттю пізнання за пізнанням, переходячи від споглядання сущого до пізнання Того, що є воістину вище над усе суще, - Сущого Бога. - Ті, що наближаються до досконалости, бачачи ще частково безмежність (духових речей) і усвідомлюючи незбагненність того, що бачать, дивуються і вражаються; а що більше входять вони чудом у світло пізнання, то більше усвідомлюють свою неміч. Те, що являється їм якось тьмяно, показується, немов у дзеркалі, неясно і частково осяває ум, що мислить, коли вже благоволить явитися в більшому світлі й через причастя з'єднатися з тим, кого воно освітлює, затягуючи в себе цілий ум так, що він буває весь у глибині Духа, немов у глибині безмірних світлих вод, - тоді ум невимовно підноситься в досконале незнання - як той, що увійшов туди, де все є вищим за знання. Преподобний Йоан Ліствичник. Звичайно, у природі людини немає гріха і пристрасти. Бог не є творцем пристрастей. А чеснот нашій природі Він подарував багато: милостиню - бо і погани співчутливі; любов - адже часто й безмовні тварини плачуть, коли втратять друга; віру - бо всі ми від себе її породжуємо; надію - бо ж коли ми позичаємо чи приймаємо, коли сіємо чи пливемо, чинимо це з надією збагатитися. Отже, якщо доведено, що любов і чеснота властиві нашій природі, а любов є виконанням закону, то очевидно, що чесноти не чужі нашому єству. Тож нехай осоромляться ті, хто безсиллям виправдовують байдужість до плекання чеснот. Але що стосується до чистоти, негнівливости, покірливости, молитви, чування, посту й постійного зворушення, то ці чесноти вищі за природу. Деяких чеснот нас навчили люди своїм прикладом, взірцями в инших були ангели, а ще инших чеснот учителем і дарувателем є сам Бог. Преподобний Ісаак Сирійський. Уяви, що чеснотою є тіло, спогляданням - душа, а те й те - ціла досконала людина, яку дух творить із двох частин: чуттєвого й розумного. І як неможливо, щоб душа змогла виявляти власне буття, не давши освіти тілу і його членам, так неможливо душі перейти до стану споглядання, якщо вона не творила чеснот. - Є три мисленні способи, за якими пізнання підноситься і сходить: тіло, душа, дух. Пізнання - це Боже даяння природі розумних сотворінь, яке вони отримали на початку, коли їх було покликано до життя. І воно за своєю природою просте й неподільне, як сонячне світло, але відповідно до своєї дії набуває змін і поділу. - Хто свідомо уникає марнославства, той у своїй душі відчув прийдешній вік. - Не станемо непокоїтися, коли перебуватимемо в смуткові. Йдеться про той особливий смуток, у якому душа подеколи скніє й почувається немов посеред хвиль. І що б не робила людина: чи читала Писання, чи працювала, за що б не взялася - смуток насуватиметься за смутком. Перебуваючи в такому стані, людина полишає працю й часто не може навіть наблизитися до неї. Це час, наповнений відчаєм і страхом. Душа цілком відкидає надію на Бога й потіху, яку приносить віра в Нього, і всеціло сповнюється сумнівом і страхом. Проте Господь не залишає душу в такому стані надовго, а незабаром приносить спасіння (1 Кор. 10, 13). Я ж зауважу тобі й дам пораду: якщо не маєш сили опанувати себе й упасти ниць у молитві, то вкрий свою голову мантією і спи, допоки не мине цей час смутку, але з келії не виходь. Ця спокуса найчастіше посідає тих, хто прагне провадити умове життя І на своєму шляху шукає утіхи віри. Тому найбільше їх мучить і втомлює цей час мінливости ума, за ним часто йде хула, а инколи надходить і сумнів у воскресення та й ще щось инше, про що не слід нам говорити. Ті, котрі займаються тілесними ділами, цілковито вільні від цих спокус. їх заполонює инше пригнічення духа, яке знає кожен, бо воно за способом дії відмінне від цих і подібних до неї спокус. Блаженний, хто перетерпить зло, не виходячи за двері. Утім, ця боротьба закінчується не миттю, та й благодать не раптово повертається, щоб знову оселитися в душі, а поступово. Й одне замінюється иншим: один час - спокуса, инший - утіха. Преподобний Антоній Великий. Досконалістю твого подвигу є послух, і благо для людини, коли вона несе Господнє ярмо від юности - служить і кориться. Заради цього авва Антоній сказав своєму учневі Павлові: «Йди та перебувай в усамітненні, аби вивчити тобі боротьбу, яка буває від демонів». Адже досконалість монаха полягає у звичці всім у собі керувати за допомогою духа. Проте таке духовне самокерування приходить разом із чистотою серця. Чистота ж серця буває тоді, коли ним керує ум, а умом, своєю чергою, - безнастанна молитва. Боротьба від демонів постає через помисли і привиди, які в усамітненні й безмовності підносяться з більшою силою. - Внутрішній лад ума переважає тілесні подвиги, бо він скеровує й підносить душу монаха до досконалої любови до Бога, яка чинить його гідним видінь і одкровень Господньої слави. Тілесні подвиги звільняють монаха від плотських пристрастей, утверджують у чеснотах, подають йому сили відганяти пожадливість і приносять тілові чистоту. А подвиг ума озброює душу супроти демонів і помислів, що їх вони нашіптують, і приносить серцю чистоту, яке зміцнюється любов'ю і стає гідним перебувати під владою Духа. Преподобний Йоан Ліствичник. Хто від початку не жив у покорі, той не може здобути смирення, кожен бо, хто сам від себе навчився якогось мистецтва, багато про себе намріює. Як яйця, що зігріваються під крилами, зроджують нове життя, так і помисли, приховані від духовного отця, перетворюються на діла. Як корабель, що має вправного керманича, без пригод допливає до пристані, так і душа, маючи доброго пастиря, безперешкодно підноситься на небо, нехай навіть і допустилася багатьох гріхів. Як той, що не має путівника, легко блудить, хоча і є досить кмітливий, так і той, що самотужки долає дорогу чернецтва, легко гине, хоча б і знав усю мудрість цього світу. Святі Варсанутій та Йоан. Хто хоче бути ченцем, не повинен ні в чому мати власної волі. Христос, навчаючи нас цього, мовив: «Зійшов Я з неба не для того, щоб волю власну чинити, а волю того, Хто Мене послав» (Йо. 6, 38). Якщо ж ти одне виконуватимеш, а від иншого відмовишся, то це означатиме, що ти розсудливіший, аніж твій повелитель, а це все одно, що зазнати осміяння від бісів. Отож мусиш у всьому слухатися, навіть коли тобі видається, що наказане діло є грішне. Авва, який звелів тобі його зробити, візьме на себе твій гріх і сам відповідатиме за тебе. Якщо ж діло вкрай осоружне тобі й небезпечне або понад твої сили, поясни це авві й учини за його рішенням. Авва Доротей. Якщо перебуваєш у послусі, ніколи не вір своєму серцю, бо воно осквернюється колишніми пристрастями. Не чини за власним розсудом і сам нічого собі не призначай, не спитавши дозволу чи поради. Не думай і не уявляй, що ти кращий і праведніший за свого наставника, а також не досліджуй його діл. Якщо так чинитимеш, будеш коритися спокійно і безпечно прямуватимеш дорогою наших Отців. Преподобний Ісаак Сирійський. Не шукай поради чоловіка, що провадить відмінний від твого спосіб життя, нехай навіть ця людина й буде надзвичайно розумною. Краще довір свій помисел людині невченій, але яка пізнала діло на досвіді, ніж ученому філософові, який міркує, виходячи зі своїх досліджень, а не з пережитого. Преподобний Антоній Великий. Я знаю монахів, що після багатьох трудів упали й збожеволіли, бо поклали надію на свої діла і зневажили заповіді Того, Хто сказав: «Спитай у батька, і він звістує тобі» (Втор. 32, 7). І ще Святе Письмо каже: «Де нема розумного управління, народ занепадає» (Прип. 11, 14), - та заповідає нічого не чинити не порадившись, так що не дозволяє навіть духовне пиття, що веселить серце чоловіка, пити без поради: «Без поради нічого не чини» (Сир. 32, 21)- і вино вживай за порадою. Людина, що без поради робить свої діла, схожа не необгороджене місто, до якого заходить, хто лишень забажає, та розкрадає його скарби». Святий Антоній вважав настільки спасительним ділом питати поради инших, що навіть сам, будучи вчителем усіх, звертався з питанням до свого учня, який, щоправда, зробив поступ, і як той казав, так авва й чинив. Бо ж коли преподобний Антоній отримав запрошення від імператора Констанція прибути до Царгороду, той звернувся до Павла Препростого, питаючи: «Чи треба мені йти?» І коли Павло відказав: «Якщо підеш - будеш Антоній, а не підеш, будеш авва Антоній», - то преподобний спокійно залишався там, де й був. Преподобний Ніл Синайський. Ось характерні риси Бога та людини, що намагається уподібнитися до Нього: тихість, незлобивість, негнівливість, незаздрісність, доброчинність, співчутливість... пильнування хористи инших, товариськість, послужливість, - коротко кажучи, все, в чому являє щедрість благости Бог, котрий «велить своєму сонцю сходити на злих і на добрих» (Мт. 5, 45). Преподобний Єфрем Сирійський. Чи хочеш бути святим і непорочним Божим храмом? Завжди зберігай у своєму серці Божий образ. Маю на увазі не зображення фарбами, а той образ, який твориться в душі добрими ділами, а фарбами для цього Небесного Владичного образу слугують чисті помисли, відвернення від усього земного й завжди чисте життя.
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
