Наслідки подружньої присяги

Церковний шлюб відрізняється від всіх інших форм стосунків чоловіка і жінки тим, що тільки в цих відносинах наречені присягають одне одному: віднині жодна людина ні тепер, ані в майбутньому не стане важливішою від дружини чи чоловіка.

Не покину тебе аж до смерті

Ті, хто погодився на церковний шлюб, присягають остаточно і беззастережно одне одному свою любов, вірність і чесність до кінця життя. Приймають у письмовій формі рішення при свідках та посилаючись на Бога, що не залишать цієї іншої людини аж до смерті в горі і в радості. Церковний шлюб – це присяга найбільшої любові, яка можлива між чоловіком і жінкою. Цю унікальну подружню любов не винайшли люди, пропозиція вийшла від самого Творця. Наші людські уявлення про взаємини між чоловіком і жінкою не заходять аж так далеко. Обмежуються, так званими, різними версіями «вільних стосунків». Цей вислів суперечливий сам по собі, бо не існує стосунків, що не зобов'язують. Можуть бути ті, що пов'язані любов'ю або ґрунтуються на фізичному потягу чи сексуальному співжитті, на почуттях закоханості, страху перед самотністю, на домінуванні чи підпорядкуванні. У «вільних стосунках» обидві сторони залишають собі право у будь-який момент залишити «партнера».

Гарантія вірності назавжди

Божа пропозиція вірної любові аж до смерті захоплює і притягує людей у кожному поколінні. Кожна жінка і кожний чоловік прагне бути впевненим, що для іншої особи він є кимось винятковим і, що у цьому випадку нічого не зміниться аж до смерті. Тільки тоді може спокійно довірити іншій особі власну долю і з радістю очікувати появи на світ дітей. Бог створив нас на свою подобу. Це означає, що ми гідні безумовної любові і, що ми в стані навчитися від Бога такої любові, яку виражає подружня присяга. Тільки безумовна любов до смерті, дає жінці і чоловікові гарантію, що є сенс поєднатися з тією іншою особою, що для спільного добра можна віддати ціле своє серце, всі сили і вміння, чуйність, вразливість і працьовитість. Тільки так любов виключає ситуацію, що інша особа нас колись покине, перед цим використавши нашу любов і жертовність, молодість і працьовитість, чистість і чутливість.

Чоловік і дружина від природи прагнуть бути коханими такою любов'ю, яку пропонує Католицька Церква. Тільки тоді відчувають себе у безпеці перед обличчям майбутнього, яке не вдасться передбачити. Хто впевнений, що буде кохати чоловіка чи дружину у кожній ситуації (бо це добровільно і свідомо вирішив), що буде коханим подібним чином іншою особою, – знає, що впорається з усіма випробуваннями і труднощами. Досвід підтверджує, що чоловіки і дружини, які люблять одне одного у вірний, чутливий і безвідмовний спосіб, здатні подолати будьяку перешкоду. Вони залишаються щасливими і сильними перед обличчям важкої хвороби, труднощами виховання чи безробіття, скоромними матеріальними умовами.

Криза одружених, а не інституції шлюбу

Щороку у Польщі розлучається кількадесят тисяч подружжів. Інші переживають серйозну кризу. Щораз більше осіб покидають чоловіка чи дружину. Деякі сходяться з кимось іншим, порушуючи власну присягу і погоджуються на перелюбні відносини. Чи це не означає, що нерозривне подружжя стало пережитком минулого? Звичайно, що ні, бо все, що пропонує Бог є актуальним і оптимальним у кожній епосі. Так само в наш час Бог пропонує чоловікам і жінкам любов подібну до вірної та жертовної любові свого Сина – аж до хреста, аж до кінця. Сьогодні важко дозрівати до такої любові, бо молодь засипана поверхневими речами, іноді навіть вульгарним баченням відносин між чоловіком і жінкою та не менш примітивним сприйняттям людської сексуальності. У цій ситуації тим більш потрібна солідна підготовка до подружжя у родинному дому, парафії, школі, формаційних групах, у рамах підготовки наречених. Перед рішенням про подружжя потрібно серйозно попрацювати над власним характером, а також глибоко пізнати кандидата на чоловіка чи дружину. Однак, хто вирішить скласти присягу безцмовної любові, той немає права у майбутньому її порушити: за жодних обставин, ніколи. Кого ж покине чоловік чи дружина, той має право захищатися перед несправедливістю, але не має права робити подібне зло. Він повинен молитися, жити у чистоті і очікувати на повернення чоловіка чи дружини.

Душпастирська опіка покинутих чоловіків і дружин

Сьогодні ми спостерігаємо тривожний парадокс. У деяких парафіях проводиться душпастирство тих, які залишили чоловіка чи дружину і живуть у перелюбних зв'язках, але надалі рідко організовується душпастирська опіка, адресована до скривджених і покинутих своєю другою половиною осіб. Йдеться тут про людей, які не входять у перелюбні зв'язки і залишаються у самотності. Вони також у цій надзвичайно прикрій ситуації хочуть перебувати у приязні з Богом і чинити згідно з власним сумлінням. Такі особи потребують знаків зацікавлення, турботи, пошани і підтримки зі сторони душпастирів та конкретної матеріальної, духовної, правової допомоги. Потребують допомоги, щоб зберегти вірність своєму невірному чоловікові чи невірній дружині і дати їм шанс на повернення, навіть після багатьох років.

Душпастирство позашлюбних зв'язків

Добре, коли ті, хто покинув свого чоловіка чи дружину, прагнуть залишитися у Церкві, мати душпастирську опіку. Та потрібно, щоб скероване до них душпастирство було згідне з Євангелієм. Ісус навчає, що це хворі потребують лікаря, а не здорові. Однак, лікаря потребують, щоб видужати, а не перебувати надалі у хворобі. Дивною є ситуація, коли хтось з священиків проводить душпастирство осіб у позашлюбних відносинах таким чином, що творить їм комфортне перебування у хворобі, замість рішуче мобілізувати до одужання, тобто до навернення і повернення до покинутого чоловіка чи дружини. Якщо хтось вчинив зраду, то єдиною реакцією згідно з Євангелієм буде визнати власний гріх і відійти від коханки чи коханця,повернутися зі ще більшою любов'ю ніж напередодні кризи до свого чоловіка чи дружини. Також і тоді, коли його повернення пов'язане з цивільним розлученням перелюбного зв'язку.

Має рацію о. Я. Воронецький, коли підкреслює, що другі зв'язки обвінчаних чоловіків і жінок з погляду Церкви ще більш гріховні від звичайні конкубінати, бо виникають з безпосереднього опору Божому Праву, а також створюють цивільні зобов'язання, які можуть бути перешкодою у поверненні до подружніх зобов'язань (див. Католицька етика виховання, II/2, KUL 1995, с. 224). Недопустимо релятивізувати слів подружньої присяги і узалежнювати їх статус від поведінки одружених після шлюбу. Присяга зобов'язує в однаковій мірі всіх одружених як скривджених, так і винних. Не можна виправдовувати перелюб своїми стражданнями. Завжди існує шанс навернутися і примиритися. Тим, хто лікує рани і повертає єдність подружжям, є Христос, присутній у їхньому Таїнстві Шлюбу. Це Він дає сили відновити подружню спільноту у будь-якій ситуації, навіть, з людської точки зору, безнадійній.

Радикальне навернення

(…) Ті, хто покинув чоловіка чи дружину повинні визнати, що у певний період життя в дуже важливому питанні вони не послухали Ісуса, і прийняти болючі наслідки. Не вимагати Святого Причастя, жити у спокійному сумлінні, поки не повернуться до чоловіків чи дружин, яким перед Богом присягали любов до самої смерті. Конкретну допомогу тим, хто переживає кризу подружжя, надасть Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» (www. sychar.org), яка має свої Вогнища у багатьох єпархіях.

О. Марк Дзєвєцький

Джерело: Загальнопольський тижневик для родин „Przewodnik Katolicki” № 43/2013

[ Повернутися до змісту книги: Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ]

[ Скачати книгу (PDF): Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ]

[ Джерело: sychar.org ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!