 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Відомі нагадування останніх Римських Пап«Людям певного менталітету, дуже поширеного сьогодні, – говорив св. Йоан Павло ІІ під час своєї зустрічі із працівниками Римської Роти, 1 лютого 2001р. – важко зрозуміти, що може існувати правдиве подружжя, хоча і невдале. Також і шлюб підлягає логіці Христового хреста, який вимагає зусилля та посвячення, пов'язаний з болем й стражданням, однак не становить перешкоди, за умови прийняття Божої волі, для повної і автентичної самореалізації, яка приносить мир і піднесення духа». Римська Рота – це папський апеляційний суд проти вироків дієцезіальних єпископів. Традиційно Римські Папи кожного року зустрічаються з її працівниками, зазвичай виголошуючи важливі доктринальні та душпастирські зауваження на тему шлюбу. Адже Рота займається передусім апеляціями проти вироків у справах про визнання недійсності шлюбів. Як св. Йоан Павло ІІ так і Бенедикт XVI пропонували конкретні пропозиції цивільним судам, щоб ті не піддавалися «розповсюдженому сьогодні менталітету розлучень»: «Спеціалісти у сфері цивільного права повинні уникати особистої участі у будь-чому, що може втягнути у співпрацю на користь розлучення, – говорив Йоан Павло ІІ, 28 січня 2002 р. – Особливо адвокати повинні завжди відмовлятися використовувати свою спеціальність з метою протилежній справедливості, якою є розлучення; можуть співпрацювати у такій діяльності лише тоді, коли відповідно до намірів клієнта ця діяльність не направлена на розрив подружжя, але має на меті інші правові наслідки, яких в нашому законодавстві можна досягнути лише на дорозі судового розгляду. У такий спосіб, коли надають допомогу особам, котрі переживають подружню кризу, і провадять їх до поєднання – адвокати правдиво служать правам людини і не стають звичайними виконавцями на службі якогось інтересу». До цієї теми повернувся Бенедикт XVI, у промові до Роти 29 січня 2009 р.: «Усі діячі у сфері права, кожний згідно своєї функції, повинні керуватися справедливістю. Маю на думці особливо адвокатів, які повинні не лише докладати усіх зусиль для того щоб вшанувати правду аргументів, але також старанно відмежовуватися як правові порадники, від справ, які згідно з їхнім сумлінням, не можна об'єктивно захистити». Не буду навіть намагатися перерахувати всіх тем, що стосуються подружжя, які в своїх промовах до Роти піднімали Папи. Але не можна не згадати про дві з них. У промові 5 лютого 1987?р., св. Йоан Павло II рішуче нагадав церковним судам, щоб не видавали занадто легких вироків про недійсність шлюбів, «спираючись на недозрілість чи психічну слабкість партнерів». Натомість Бенедикт XVI, у цитованій вище промові від 29 січня 2009 р., звернув увагу на абсурдність такого антропологічного песимізму, який гадає, що майже ніхто не дозрів достатньо для укладення дійсного шлюбу. Двома роками раніше, 27 січня 2007 року, Бенедикт XVI досить критично оцінив постулати, що з'являлися у Церкві, щоби католиків, котрі живуть у несакраментальних зв'язках з більшою легкістю допускати до Сповіді та Святого Причастя: «В деяких церковних середовищах поширене переконання, що з душпастирської точки зору, добро тих осіб, що живуть у неврегульованих подружніх ситуаціях вимагає якогось канонічного урегулювання, незалежно від дійсності чи недійсності їхнього шлюбу, а отже, незалежно від правди про їхню особисту ситуацію. Процес, що веде до недійсності шлюбу сприймається у своїй сутності як правове знаряддя, що дозволяє осягнути саме цю мету, згідно з логікою, згідно якої право стає формалізацією суб'єктивних домагань». До цієї теми Папа Бенедикт XVI повернувся двома роками пізніше, у вже цитованій тут промові: «Потрібно остерігатися псевдодушпастирських рішень, де враховується тільки заспокоєння суб'єктивних прагнень, щоби за будь-яку ціну отримати вирок недійсності подружжя та, між іншим, подолати перешкоди для користання з таїнств Покаяння і Євхаристії. Натомість, найвище добро допущення знову до Причастя, після сакраментального примирення, вимагає взяти під увагу автентичне добро осіб, нерозривно пов'язане з правдою про їх канонічну ситуацію. Було б фальшивим добром і тяжким порушенням справедливості та любові, відкривати їм, незважаючи на все, шляхи до прийняття Таїнств, і створювати небезпеку, що будуть жити в об'єктивному протиріччі з правдою про свій особистий стан». Спільнота Подружжів у кризіПригадування Божого вчення має величезне значення теж тоді, коли його відкидають, а з проповідника насміхаються. Досить прочитати пояснення, яке колись почув пророк Єзекиїль: «До синів із безсоромним лицем і запеклим серцем, – до них я тебе посилаю. Ти скажеш їм: Так говорить Господь Бог: Чи слухатимуть вони, чи не слухатимуть с це бо дім бунтівників, – та нехай знають, що був пророк між ними» (Єз 2, 4-5). Прихильникам «нової» моральності, яка не переймається Божими заповідями у моментах, коли це важко, дуже перешкоджає те свідоцтво, яке Церква на чолі із Папою та єпископами, дає через нагадування, що поєднане Богом, людина хай не розлучає, також через безкомпромісний опір абортам, евтаназії, стерилізації чи заплідненню in vitro. Якби моральне вчення Церкви було б насправді так безнадійно безглуздим, непрактичним, стародавнім, тільки теоретичним і т.д., як це намагаються показати її противники – тоді їхня шалена критика і насміхання були би зовсім незрозумілими. У наш час, коли принцип подружньої вірності аж до смерті поставлений під сумнів значною частиною суспільства, Дух Святий кличе щораз більше нових свідків цієї вірності. Скажу тут кілька слів про тих, котрих Боже Провидіння дозволило мені пізнати і захопитися ними особисто. Це всі ті подружжя, які творять рух СИХАР. З основною ідеєю руху легко познайомитися, а ті, хто шукає поради у своїх особистих подружніх проблемах, можуть самі нав'язати контакт з Сихаром, бо цей рух має декілька власних сайтів. Спільноту Подружжів у кризі складають чоловіки та жінки, зв'язок яких опинився у кризі, а інколи вже й розпався, проте які вірять, що їхній шлюб можна врятувати, навіть якщо вже було офіційно ухвалене розлучення, а навіть і тоді, коли чоловік чи 38 дружина знаходяться в якомусь несакраментальному зв'язку. До цієї надії їх схиляє віра в благодать Таїнства шлюбу, на яку одружені можуть розраховувати навіть у ситуаціях, коли майбутнє їхнього зв'язку видається цілком безнадійним. Нещодавно я провадив реколекції для кількох десятків чоловіків та жінок, пов'язаних з цим рухом. Для мене це був важливий і дуже корисний досвід, особливо, коли мав нагоду чути їхні роздуми та дискусії на тему різних форм активності Сихару. Не помітив у тих людях (як хтось сторонній міг би неслушно сподіватися) ані сліду егоцентричного зосередження на отриманих кривдах та недозрілих мріях про те, що справи їхнього шлюбу мають перебігати згідно їхнього плану. Звичайно, під час наших дискусій з'являлося декілька фраз, сказаних з великим переконанням, що у Бога немає нічого неможливого, але ж це – правдою. Хтось з великою радістю поділився новиною, що відсутня на тих реколекціях подруга, шлюб якої видався повністю втраченим, тепер разом з чоловіком очікують на дитину. У той же час ці люди дуже переконливо, зміцнені власним життєвим досвідом, підкреслюють, що вірність невірній подружній стороні має великий сенс навіть тоді, коли на цій землі ніколи не дійшло б до примирення. Сам факт, що одна зі сторін береже вірність, прагне примирення та не чинить жодних дій, що посилювали б розпад подружжя (не шукаючи собі іншого партнера, не погоджуючись на розлучення і т.д., і т.п.), становить реальний знак для невірної сторони, і, можливо, колись вона цей знак помітить і доцінить. Більше цього, коли тільки одна сторона хотіла розлучитися і до цього допровадила, інша має можливість давати свідоцтво, що подружжя завжди, навіть у дуже несприятливих обставинах, повинно керуватися Божим законом. Давно знаю вчення Катехизису Католицької Церкви на тему розлучень (пункти 2382-2386). Але коли люди пов'язані з Сихарем, цитували з нього деякі речення під час наших розмов, то вони звучали для мене ніби чув їх уперше. Це дивовижна таємниця правди, що коли приймаємо її навіть тоді, коли болить, вона набирає великої сили. Уважно прочитаймо хоча б пункт 2384, мабуть, найчастіше зачитуваний фрагмент Катехизму під час Сихарових дискусій:
Принцип подвійного наслідкуПід час наших розмов з'явилася теоретична проблема: Компендіум Катехизму Католицької Церкви до найважчих гріхів проти таїнства подружжя відносить «розлучення, що є запереченням нерозривності шлюбу» (347). З іншої ж сторони, подружнє право у багатьох країнах побудоване так, як це було у Польщі перед 1999 роком, коли суди не могли оголошувати сепарації, що якщо хочеш ефективно захистити себе та дітей від агресії чоловіка/дружини, отримати гарантований законом доступ до власних дітей або захиститися від економічної безвідповідальності чоловіка/дружини, то повинен розлучитись. Як дилеми такого роду розв'язуються у навчанні Церкви? Передусім необхідно зауважити, що інколи одна зі сторін стає невинною жертвою розлучення, особливо, коли щиро намагалася врятувати свій шлюб, не хотіла і не погоджувалася на розлучення, та не дивлячись на це, розлучення все одно було ухвалене. Про такі ситуації говорить параграф 2386 Катехизму Католицької Церкви: «Може трапитися так, що один із подружньої пари є невинною жертвою розлучення, ухваленого цивільним законом; тоді він не порушує моралі подружжя. Існує значна відмінність між тим членом подружжя, який щиро намагався бути вірним таїнству Подружжя і був несправедливо покинутий, і тим, який своєю тяжкою провиною руйнує канонічне чинне подружжя». Але повернімося до нашого питання. Як саме розуміти, що розлучення є одним з найважчих гріхів, який руйнує Таїнство шлюбу? Ясна річ, що цю тезу слід розуміти у тому сенсі, що гріхом, і це одним з найтяжчих, який нищить Тїнство Шлюбу є активне сприяння розлученню. Метою розлучення завжди, і, здається, без винятків є розірвання шлюбу, а отже, розлучення це завжди щось погане. Чимось поганим виявляється не лише подання позову про розлучення, але й згода на нього, спонукання до нього, тенденційне свідчення у суді на користь розлучення (у нас є цілою проблемою свідчення у судах фальшивих свідків!), переконування, що немає нічого поганого в розлученні, що це тільки правова формальність, яка у духовному житті нічого не змінює, тощо. У яких ситуаціях подання позову про розлучення або згода на розлучення видається чимось морально допустимим? Напевно, немає таких ситуацій, у котрих добра мета виправдовувала би погані засоби. Розлучення не освячує, ані не виправдовує жодні добрі цілі, які ми сподіваємося осягнути завдяки ньому. Іншими словами, розлучення ніколи не можна вважати поганим засобом для доброї мети. Однак, часто одружена пара, втративши надію, подає позов на розлучення, щоби захистити якесь надзвичайно важливе добро своєї сім'ї та одночасно мають у серці прагнення зберегти вірність подружній присязі. На приклад: хтось з подружньої пари став залежним від азартних ігор або не сплатив взятого кредиту, а законодавство даної країни не допускає окремої фінансової відповідальності між одруженими чоловіком та жінкою, тоді інша сторона, щоб врятувати сім'ю від бідності і ще більших боргів, намагається отримати розділення майна, погоджуючись на розлучення. Але ж тут метою його дій є не розлучення. Він просто хоче отримати розділення майна, яке в цій країні не можна отримати іншим способом окрім розлучення. У моральній теології це називається використанням принципу подвійного наслідку. Ідеться про те, що дії, які одночасно провадять до якогось добра і якогось зла, інколи морально допустимі, але за певних умов. Передусім, за умови, що це не запровадження принципу бічних дверей, ніби добра мета виправдовує погані методи, насправді ж, поганий наслідок не є метою цих дій, от тільки його не вдасться уникнути. Більше цього: повинна виникнути досить серйозна обставина, щоб погодитися на дії, що викличуть цей небажаний у своїй сутності злий наслідок. Наприклад, чи насправді потрібне розлучення для того, щоб утихомирити агресивного чоловіка чи жінку? Часто вистачить лише викликати поліцію. За крайньої необхідності отримання сепарації захищає від агресії так само ефективно як і розлучення. Отже, якщо ми визнаємо, що розлучення є чимось поганим, не намагаймося його виправдати принципом подвійного наслідку. Таким чином, сепарація робить можливим забезпечення опіки над дітьми і захист майна не гірше ніж розлучення, а відрізняється від розлучення тим, що не дає іншій стороні права до наступних зв'язків і цим полегшує їх можливе примирення. Подружжя – настільки велике добро, що і сепереції також потрібно домагатися лише у дуже виняткових ситуаціях. Тільки тоді, коли це визначає канонічне право, канон 1153: «Якщо один з одружених становить джерело серйозної небезпеки для душі чи тіла іншої сторони або для потомства, або у інший спосіб робить занадто важким спільне життя». Скористаюсь нагодою, щоб на конкретному прикладі показати, як сильно ментальність розлучень вдерлася до нашого мислення, мислення католиків, не включаючи священиків. Досить поширена думка, що звичайним способом радикального закриття глибоких подружніх конфліктів є розлучення, натомість сепарація – це форма життя окремо допустима для католиків, котрим розлучення заборонене. Отож, єдність і нерозривність – це добро всіх шлюбів, і невіруючих пар також. Їхні діти, точно так само як і діти католиків, потребують обох батьків, а примирення батьків після сварки зазвичай робить їх щасливими. Коротше кажучи, мені здається, що також і для невіруючих подружжів сепарація була б кращим розв'язанням, ніж розлучення. «Розлучення є великим злочином проти природного права» – це речення з Катехизму я вже тут згадував. Відповіно, якщо це правда, то тоді таким злочином теж є, коли на цей крок погоджуються і невіруючі подружжя. о. проф. Яцек Салій ОР
[ Повернутися до змісту книги: Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ] [ Скачати книгу (PDF): Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ] [ Джерело: sychar.org ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
