Чи можна католику погодитися на розлучення?

Чи можна католику погодитися на розлучення? Мова йде про ситуацію: дружина мене покинула і переїхала до іншого. Про укладення іншого шлюбу я навіть і не думаю. Дружині ж дуже залежить отримати розлучення, щоб узаконити свою нову ситуацію. Відсутність моєї згоди ускладнить отримання розлучення, але водночас буде сприйматися як помста зраненого у своїй чоловічій гордості оленя, як пуста та нікому непотрібна злосливість. З одного боку, я маю бажання погодитися на розлучення, щоб вже раз і назавжди покінчити з цією справою, а з іншого боку, маю чимало внутрішніх опорів. Живе в мені (скоріше ірраціональна) надія, що дружина до мене ще повернеться; і я маю (мабуть, егоїстичний) страх перед ворушінням моїх болючих ран на судовому засіданні.

Прошу з розумінням прийняти моє пояснення, яке не буде безпосередньою відповіддю на Ваш лист, а скоріше загальним представленням цієї проблеми. Про Вас та про Ваше нещастя знаю лише з листа. Може більш конкретну пораду зміг би дати під час безпосередньої розмови. У розмові чимало можна прояснити якимось питанням, легше розпізнати влучність або не влучність поради, можна порадити не лише словом, але й мовчанням, присутністю, обіцянкою молитви. Також, та обставина, що відповідь на Ваш лист буде опублікована, підказує мені підійти до цього більш загально. Одним словом: прошу про розуміння, та одночасно маю краплину надії, що все написане у цій відповіді, хоч трохи Вам допоможе.

Почну з банального твердження важко зустріти людину, яка була б переконаною, що розлучення – це щось добре. Прихильники законодавства про розлучення завжди дуже голосно підкреслюють, що переймаються тривалістю подружніх зв’язків, що розлучення – це завжди щось погане, і його допущення вимагається лише в тих випадках, коли воно, як переконували, є меншим злом. Саме ця аргументація слугує тому, що розлучення не вистачить просто зареєструвати в РАГСі, остаточно все вирішується в суді.

Отже, до цього банального твердження: «розлучення є завжди чимось поганим», додаймо інше не менш банальне твердження: «зло, зазвичай, починається у наших думках». Спробуймо поміркувати, наскільки наша думка щодо прийнятності розлучень є однією з основних причин, через які розлучення настільки звичні для нас.

В розлученнях, подібно як і в кожних інших суспільних лихах: коло винних сягає далеко за межі безпосередніх жертв цього нещастя. Візьмімо як приклад лихо алкоголізму. Дуже багато людей підтримує погляд, що такі чи інші події або якісь успіхи завжди треба «обмити»; ми масово підтримуємо стереотипні способи примусу до купівлі чи розпиття алкоголю; повторюємо як папуги надзвичайно немудрі погляди, що пиття горілки є мірою мужності або доброзичливості до свого друга і тому подібне. Лише деякі з тих, хто поводяться таким чином, закінчують у канаві, але провину за те, що вони спилися, у дуже реальному сенсі несемо всі ми. Якби у нашому суспільстві не було б атмосфери, яка сприяє алкоголізму, чимало з сьогоднішніх пияків жили би чудово і змістовно.

Чи помітні у нашому суспільстві якісь такі погляди або стереотипи поведінки, які збільшують кількість розлучень? Отже, сама ця думка, що розлучення є допустимим вирішенням подружньої кризи, вже працює на користь розлучення! Скільки ж то розбитих пар могли б до сьогодні бути цілком щасливими подружжями, якби в періоді кризи вони взагалі не розглядали розлучення як рішення проблеми. Зовсім по іншому підходить до навчання учень, котрому навіть до голови не приходить думка, що він міг би не закінчити школу, аніж його товариш, якому тільки трохи залежить на отриманні атестату. Цей другий об’єктивно має набагато менші шанси закінчити школу. Бо йому не дуже на цьому залежить, а отже, звідки ж він візьме енергію і витривалість у моментах коли треба повністю змобілізуватися, для того щоб впоратись з якимось важким предметом або наздогнати пропущене?

Існує щось таке, як моральна уява. Вона може бути не розвинутою або ж заціпенілою, коли, наприклад, мого сусіда спіткає якесь нещастя, а мені навіть на думку не прийде, що я повинен йому допомогти або в якійсь мірі бути поруч.

Однак, ця моральна уява може бути також і хворою, якщо, коли підсовує мені погані рішення, додатково ускладнює і без того нелегку дорогу до добра. Також, моральної уяви цілих суспільств можуть доторкатись отупіння чи дегенерація, прикладів цього історія подає чимало. Цілі суспільства можуть в якійсь сфері (вживемо вираз з Книги Буття) «знати добро і зло».

Може здаватися, що краще знати і добро, і зло, ніж знати тільки саме добро. Але ж ні. Якщо знаємо також і зло, це означає що недостатньо пізнали добро. Якщо би ми більше знали добро, тоді зло взагалі б не з’являлося у нашій уяві як реальна альтернатива. Якби ми краще розуміли чим є і чим повинно бути подружжя, тоді навіть думка нам не приходила б про можливість розлучення, ми більше думали би про способи рятування загрозливої спільноти життя. У нашому суспільстві не діяло б стільки механізмів, що прискорюють розлучення, а навпаки, з’явилося би більше механізмів противних цьому.

Св. Йоан Павло сказав в Лімерік у Ірландії: «Вже сама можливість отримання розлучення в сфері цивільного законодавства чинить тривале і стабільне подружжя труднішим для кожного». Ситуація ще важча, якщо право на розлучення отримало живу суспільну підтримку. Тому що подружжю, яке переживає якісь проблеми, важко відмахнутися від доброзичливих родичів та друзів, котрі підказують, що немає сенсу так мучитись протягом цілого життя. Буває ще гірше: чоловік з дружиною навіть не пробують відмовитися від такої доброзичливості, бо і самі не думають інакше.

Кожне розлучення має у собі щось з вбивства. Розлучення – це вбивство любові, зазвичай хворої, часто навіть дуже хворої, а інколи, з точки зору людини, – безнадійно хворої. Очевидно, що вбивство хворого було б найпростішим і найефективнішим способом усунення хвороби – тільки чи найкращим? Чи взагалі добрим? Навіть якщо немає надії (знову ж тільки з точки зору людини, тому що Господь Бог в справах, які так глибоко торкаються нашого духовного добра охоче чинить чудеса, якщо тільки про них просимо) на повне видужання, то чи це означає, що лікування немає сенсу? А отже, не поспішаймо говорити, навіть про дуже посварене подружжя, що їхня любов вже померла. Любов – це щось духовне, тому вона не вмирає так легко, остаточно гине тільки у пеклі.

Чи можна католику погодитися на розлучення? До цього часу я говорив тільки про те, що католик (і взагалі жодна людина) навіть не думав про розлучення. Але ж може так статися (як це нажаль сталося у Вашому подружжі), що хтось насправді ніколи не думав про розлучення, але з такою пропозицією виступила інша сторона. Що тоді робити?

Перш за все, хотів би застерегти від певного різновиду недоброї толерантності. Уявімо собі, що хтось каже чоловікові чи дружині приблизно таке: «Мені дуже шкода, що так сталося. Якщо хочеш впорядкувати своє життя якось інакше, я – культурна людина, і не буду тобі перешкоджати». Ця модель поведінки у деяких середовищах є обов’язковою. Немовби була це єдина контрпропозиція для процесу розлучення у залі суду.

Звичайно, у певному сенсі навіть по відношенню до зла треба бути толерантним, тобто краще вже толерувати зло, ніж застосовувати проти нього аморальні засоби. Але ж у описаній вище ситуації існує цілий ряд засобів, які не тільки морально допустимі, а навіть по всім міркам бажані, за допомогою котрих можна було б ще врятувати шлюб (у будь-якому випадку треба спробувати!). Фальшива толеранція провадить до морального роззброєння. Якщо, наприклад, дружина прагне зруйнувати шлюб, то немає такого морального права, яке б забороняло мені сигналізувати їй, що я відчуваю себе зраненим її діями, що мені дуже залежить на відбудові нашого шлюбу, що я готовий до ґрунтової ревізії своєї власної поведінки, що можна одне одному пробачити у такий спосіб, щоб прийняття прощення не було якимось принизливим і т. д., і т. д.. Це ніяка не толерантність, це лише її карикатура, якщо вона забороняє людям навіть виявляти свій подив зі скоєного зла, якщо примушує вдавати, що зло було чимось вартісним, як і добро.

І тільки тепер спробую сказати декілька слів безпосередньо на тему Вашої ситуації. Колись на цю тему мене багато чому навчила одна жінка, котру залишив чоловік, вісім років перед нашою розмовою. Перший позов на розлучення суд відхилив через її спротив. Коли вона прийшла до мене, справа була у суді вже вдруге. Її опір не мав би вже практичного значення, так як важко було сподіватися, щоб суд відмовив легалізувати ситуацію, котра фактично так довго тривала. Її опір, і так неефективний, відібрав би у неї спокій, ускладнив би працю судові, зрозуміли б його виключно як злість чи опір фанатичної віруючої.

І уявіть собі, що вона у цій ситуації, незважаючи на все, не виразила згоди на розлучення. «Не можу погодитися, – сказала мені, – для мого чоловіка визнання розлучення – це ніби розгрішення. Він хотів би собі врешті-решт сказати: «Тепер вже все в порядку!» Але ж не все в порядку: наш син немає батька, я маю змарноване життя. Якщо він отримає розлучення, не дивлячись на мій спротив, то можливо легше до нього колись дійде така думка, що не в все ще в порядку, що йому ще потрібне справжнє розгрішення».

Думаю, що така точка зору варта Вашої уваги. Якщо ж я погодився публічно відповісти на Ваш лист, то в основному, через надію, що читачі «W drodze» помоляться за Вас.

о. проф. Яцек Салій ОР, Szukajacym drogi
http://www.opoka.org.pl/biblioteka/T/TD/szukajacym_drogi/zgoda_rozwod.html

Любов ніколи не допомагає у злому! Саме тому Церква в жодній ситуації не пропонує скривдженній стороні розлучення, бо нікому не можна пропонувати порушення присяги, складеної Богу і людині.

о. Марек Джевецький.

Часто теж трапляються випадки, коли не отримавши у Церкві законного визнання шлюбу недійсним, подружня пара звертається до цивільних судів і отримує там розлучення, щоби мати змогу укласти у цивільній формі, новий подружній зв’язок. Для Церкви такий зв’язок є повністю недійсним і навіть більш гріховним ніж звичайний конкубінат, бо несе в собі зневаження Божого права, і до того ж створює цивільні зобов’язання, які можуть бути перешкодою у поверненні до давніх подружніх обов’язків.

o. Jacek Woroniecki OP, Katolicka Etyka Wychowawcza II/2,
Redakcja Wydawnictw KUL 1995, s. 224.

[ Повернутися до змісту книги: Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ]

[ Скачати книгу (PDF): Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ]

[ Джерело: sychar.org ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!