Чи дозволяє Євангеліє розлучення?

Заборона розлучень, проголошена Ісусом Христом, має один особливий виняток, ту відому умову: «за винятком розпусти». Наскільки мені відомо, у Католицькій Церкві навіть подружня зрада не дає право невинній стороні на розлучення та новий шлюб. Я наївно, але рішуче запитую: «Ті слова: «за винятком розпусти», – все ж таки знаходяться у Євангелії, а отже, мусять щось означати. Отож, не можна інтерпретувати їх в такому значенні ніби вони нічого не означають. Запитую: «Якщо ці слова не дають дозвіл на розлучення у тому особливому випадку, то що ж вони у такому разі означають?»

Почнемо від початку. Як відомо, П’ятикнижжя Мойсея дозволяє розлучення: «Якщо чоловік візьме жінку й ожениться з нею, а вона не знайде милості в його очах, бо він помітив би в неї що-небудь негоже, то напише їй розвідний лист і, вручивши їй, відпустить зі свого дому». (Вт 24, 1).

Та варто собі усвідомити, що в тих часах певні обставини полегшували розлучення. Тоді воно не означало розпаду сім’ї. Навіть якщо шлюб був моногамний (бо практикувалось також і багатоженство), основна сім’я була лише частиною великої родини, і тому ймовірне розлучення нікого не залишало без родини взагалі. Крім того, треба пам’ятати, що при тодішньому патріархаті жінка була скоріше служницею чоловіка, ніж його подругою.

Як відомо, Ісус чітко контсатував, що старозавітній дозвіл на розлучення був лише необхідним меншим злом. Згідно Його вчення, немає таких обставин у яких розлучення не суперечило би гідності шлюбу. Подружжя за своєю природою і з волі Божої повинно бути нерозривним. «Задля жорстокості сердець ваших Мойсей дозволив вам відпускати жінок ваших; спочатку ж не було так». (Мт 19, 8).

Однак, і це я хотів би особливо підкреслити, вже у Старому Завіті ми спостерігаємо все більше наближення до ідеалу нерозривності подружжя. У Книзі Приповідок знаходимо по-спражньому еротичний текст, що вихваляє подружню вірність і наказує «втішайся дружиною твоєї юності». (Прип 5, 15-20). Подібний заклик знайдемо й у Когелета: «Живи собі весело з жінкою, що її любиш, усі дні життя марноти твоєї». (Проп 9. 9). Особливо гостро засуджує розлучення пророк Малахія, посилаючись на Авраама, який не залишив безплідну Сару, хоча так прагнув мати власного сина і спадкоємця: «Ви ще й таке робите: ви покриваєте сльозами жертовник Господній, - риданням та стогнанням, бо він не хоче більш дивитись на приноси, приймати їх радо з рук ваших. А ви ще й кажете: Чому? Та тому, що Господь був свідком між тобою та жінкою твого юнацтва, яку ти зрадив, дарма, що то твоя подруга й твоя законна жінка. Хіба він не створив їх як одну істоту, що має тіло й дух у собі? Чого ж шукає ця одна істота? – Потомства від Бога. Майте ж до вашого життя пошану, і нехай ніхто не зраджує жінки юнацтва свого». (Мал 2, 1315).

І ось приходить на цей світ Христос, Божий Син і Спаситель людського роду. Всім його проповідям проти розлучення товаришують твердження, що новий закон є радикально новим по відношенню до старозавітного закону: «Сказано теж: хто відпускає свою жінку, хай дасть їй лист розвідний. А я кажу вам: Хто відпускає свою жінку, – хіба у випадку розпусти, – той робить з неї перелюбку; і хто взяв би розведену, чинить перелюб». (Мт 5, 31-32; пор. 19, 39).

Ми ж повинні знати, що неповне півстоліття перед тим у Палестині великий равві Шаммай категорично забороняв розлучення, за одним винятком: побожний єврей може розлучитися зі своєю дружиною, якщо та здійснила перелюб. Отже, якщо Ісус лише повторює вчення равві Шаммая, то його подружній закон не є аж настільки радикально новим, як це подає Євангелія.

Врешті решт як це є, чи Ісус Христос висловлюється за Шаммаєм, чи теж «навчає їх як повновладний, а не як книжники їхні»? (Мт 7, 29). Щоби відповісти на це питання, необхідно помислити, що означає вислів «за винятком розпусти». Безперечно, Господь має рацію, що ті слова щось означають, а отже, їх не можна ігнорувати.

Таким чином, згідно одвічної практики Католицької Церкви, ця клаузула відноситься до двох конкретних ситуацій. По-перше, Ісус Христос допускає, навіть заохочує розійтися чоловікові і жінці, якщо вони живуть як подружжя, але так на справді ним не є. Йшлося би тут про такий зв’язок, про який Христос згадував у розмові з самаритянкою «Той, що тепер у тебе, – не чоловік він тобі». (Йн 5, 18). По-друге, у цих словах Церква вбачає обов’язки безкомпромісної незгоди на зраду іншої половини. Не можна християнину толерантно ставитися до подружнього трикутника: якщо невинна сторона не може змінити ситуацію, то повинна, імовірніше, залишити свого чоловіка або дружину і у молитві та покуті очікувати на його чи її навернення, аніж погодитися на збезчещення Таїнства шлюбу.

Прошу уважно прочитати обидва тексти Євангелія св. Матея і думаю, що ви самі визнаєте: саме така інтерпретація відповідає духові обох висловлювань Ісуса Христа. Вишукування у словах «поза винятком перелюбу» приводу до розлучення несумісне з підставовим сенсом Христового вчення про подружжя. Христос виразно стверджує, що відновлює ту первісну чистоту подружнього права, а коли протиставляє старий закон новому, дає однозначно зрозуміти, що Йому ідеться про істотну реформу, а не тільки про якесь підправлення старозавітних звичаїв. Отже, Христос вчить нас чогось набагато більшого і глибшого, ніж побожний равві Шаммай.

Зрештою, подивімося, що на цю тему говорять апостольські послання і найстарші християнські свідоцтва. Тут слова зрозумілі та далекі від пом’якшуючої казуїстики: «Одруженим же наказую не я, але Господь: Жінка нехай не розлучається від свого чоловіка; коли ж розлучиться, нехай зостанеться незаміжня, або нехай помириться з чоловіком, – а чоловік нехай не відпускає жінки». (1 Кор 7, 10-11). Можна час від часу зустрітися з твердженням, що євреї за часів Христа не знали такого поняття, як сепарація (тобто окремого проживання чоловіка від дружини, яке не дає право до укладання наступного шлюбу, а скоріше є очікуванням на повернення одне до одного). Не знаю, можливо інституція сепарації була і невідома тодішнім євреям, але з вищевказаного тексту виходить, що, безсумнівно, св. Павло знав про неї (теж про її існування свідчить уривок з тексту ІІ століття, який подається нижче).

Або про що б говорили ось ці тексти, якби розлучення при певних обставинах було дозволено християнам? «Жінка – прив’язана до свого чоловіка, скільки віку його. Коли ж чоловік умре, вона вільна; за кого вона хоче, може вийти заміж, аби лише у Господі це було». (1 Кор 7, 39). А у посланні до Римлян: «Отак і заміжня жінка, поки живе чоловік, зв’язана (з ним) законом; а коли помре чоловік, вона звільняється від закону чоловіка. Тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від закону і не буде перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові». (Рим 7, 2-3).

Суспільство тисне на Католицьку Церкву, щоб розлучення були, принаймні у деяких випадках, дозволені, нині так сильно, що вона вчинила б це вже давно, якби це було у її повноваженнях. Якщо Церква не погоджується на розлучення, то лише тому що не може – навчання Божого Слова на цю тему надзвичайно чітке.

Варто тут привести одне дуже старе свідоцтво, що походить десь зі 150-го року, як перші християни розуміли покинення свого чоловіка/своєї дружини, «у випадку перелюбу». Автором тексту є Герма, його ж праця - Пастир – це одне з найважливіших старохристиянських джерел:

«Господи, – сказав я, – якщо хтось має віруючу в Господа дружину і дізнається що вона вчинила перелюб, то чи згрішить цей чоловік якщо і надалі житиме разом з нею?»

І відповів він мені: «Поки чоловік не знає про гріх своєї дружини, він не грішить, якщо живе з нею. Якщо ж дізнається про її гріх, а вона не кається і триває у своєму гріху, а чоловік і надалі живе з нею разом, то стає він співвинний у її гріху і бере участь у її перелюбі».

«Що тоді має зробити чоловік, – спитав я, – якщо жінка й надалі триває у своїй пристрасті?»

«Нехай відпустить її, – відповів, – а сам нехай живе у самотності. Якщо ж, коли відпустить свою жінку – візьме іншу, то і він чинить перелюб».

«А що ж, Господи, – спитав я, – якщо жінка, яку відпустили, покається і захоче повернутися до свого чоловіка, то чи повинен він її прийняти?»

«З певністю! Якщо ж не приймає її чоловік, – відповів він мені, – то чинить великий гріх і бере на себе велику провину. Ви повинні прийняти того, хто згрішив, але кається. Тому заради цього покаяння не повинен чоловік, відпустивши свою дружину, брати іншу. Так, отже, належить поводитися чоловікові і дружині!» (Пастир Герми, IV заповідь).[10]

Можна би ще вказати на, напевно, так треба це назвати, абсурди, які викликає ствердження, що перелюб розв’язує нерозривний за своєю природою подружній зв’язок. На них коротко і точно вказав св. Августин у своїй праці «Про подружжя перелюбників» (кн. 2, гл. 4): «Поглянь, що це був би за абсурд. Хтось тому не був би перелюбником, бо одружився з перелюбницею. І що викликає ще більшу огиду: ця жінка, тому що вчинила перелюб, не була би вже перелюбницею: бо для наступного чоловіка не була б вже чужою дружиною, але його власною… Якби перелюб розв’язував подружній зв’язок, що означали би слова Апостола: «Тим то, поки живе чоловік, вона буде вважатися перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові; коли ж чоловік помре, вона вільна від закону і не буде перелюбницею, якщо стане (жінкою) іншому чоловікові?» (Рим 7, 3).

Або ще пригадаю явище «готельного перелюбу», що практикувався колись в протестаньських країнах, котрий «полягає на тому, що у змові зі своєю дружиною, чоловік проводить ніч у товаристві іншої жінки, а дружина на цій підставі подає на розлучення».[11]

Ми ж, передусім, пам’ятаємо про те, що вчення Христа про абсолютну нерозривність подружжя є важким. Напевно, маємо рацію, але теж визнаємо, що наше бачення тут однобічне: бо вчення Христа на тему подружжя та його нерозривність, в першу чергу, захоплює своєю глибокою мудрістю і красою. Воно опирається на вірі в людину та вірі в людську любов. У крайньому разі може так статися, що чоловік/дружина виявиться кимось примітивним і аморальним, або навіть якщо це порядна та добра людина, вона може бути дуже важкою у спільному житті. Це ті випадки, коли величне християнське вчення про те, що кожна людина, навіть ворог, варта любові, розкриває свою важкість і навіть (з точки зору людей) неможливість. Але, по суті, це чудове вчення: що кожний з нас створений на образ Божий, і навіть у людині, яка здається повністю зіпсутою та безнадійною, знаходиться щось варте пошани. Легко співати в пісні: «кожна людина – це мій брат», і тільки в різних важких ситуаціях (хтось має ліниву і нерозумну жінку, хтось чоловіка п’яницю і хама, інший недружнього сусіда або шефа, який грає на нервах) стає очевидним, чи насправді ми віримо в те, що «кожна людина – це мій брат».

У вченні Христа про нерозривність подружжя знаходиться також заклик до віри в несокрушимість подружньої любові. Ми, священики, на жаль, часто робимо тут помилку, бо говоримо це людям тільки тоді, коли їх шлюб вже розпадається. Тим часом, треба говорити про це всім подружнім парам. Також тим, любов котрих ще свіжа і палка, які мають суб’єктивне почуття її вічності. На жаль, все людське підлягає знеціненню та смерті, і навіть така любов, у несокрушимості якої люди впевнені, може вмерти, а отрута, що виникає з її розкладу, буде отруювати співжиття. Християнська віра у несокрушимість подружньої любові опирається на Бога, адже тільки Господь може зробити нас здатними до того, щоб наша любов була вічно живою.

Проте, люди запитують: Що нам робити, якщо любов вже померла? Ми, напевно, були невірними Богу, – кажуть вони, – але тепер цього не вдасться вже повернути: Що ж нам робити зараз? Відповідь Церкви зрозуміла, хоча й важка: Якщо ваша невірність Богу викликала це зло, то треба його виправити своєю вірністю. Не можна до старої невірності додавати нову невірність, таким чином, людина тільки зійде на ще більші бездоріжжя. Отже, якщо люди обирають шлях вірності Божим заповідям, то часто виявляється, що їхня любов ще не померла, вона лише важко хвора. А як відомо, не кожна хвороба закінчується смертю, особливо якщо хворий дуже хоче стати здоровим.

о. проф. Яцек Салій ОР,
Szukajacym drogi

http://www.opoka.org.pl/biblioteka/T/TD/szukajacym_drogi/rozwod.html

Аліція, чия вірність подружня зазнала випробувань, так свідчить про свої розмови зі священниками: «Мені було б легше захищатись від спокуси, якби почула від священників, що для Бога я залишаюсь дружиною свого чоловіка, і так буде буде завжди, незалежно від того, що зроблю я або зробить мій чоловік, що мій роман був перелюбом, і ще, що для Бога немає нічого неможливого, а отже, він зможе вилікувати мене, мого чоловіка і наше подружжя».

Malgorzata Zagorska, Co to jest Sychar?, „Pastores” 69(4)2015, s. 149

http://www.pastores.pl/2015/6942015/939-magorzata-zagorska-co-to-jest-sychar

10 - Нermas, Pasterz, Przykazanie 4, 1, 4-8 (Pisma Ojcow Apostolskich, tlum. A. Lisiecki, Poznan 1924, ss. 320n).

11 - Panstwo i prawo, 1963, s. 508.

[ Повернутися до змісту книги: Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ]

[ Скачати книгу (PDF): Спільнота Подружжів у Кризі «Сихар» ]

[ Джерело: sychar.org ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!