Свята Тереза, Мала квітка. Мартіни-Зелі.

Перші чотири дитини Мартінів були дівчатка: Марі-Луїза, Марі-Павліна, Марі-Леоні і Марі-Гелен. Вони народилися між лютим 1860 і жовтнем 1864 р. Потім на світ з’явились хлопчики: Марі-Йосиф-Людовик та Марі-Йосиф-Іван-Хреститель. Найзаповітнішою мрією пані Мартін було дати Церкві священика-місіонаря, тож народження першого сина принесло їй велику радість.

Через кілька днів після його народження вона говорила про те, яким він буде гарним, коли служитиме Літургію; Зелі мріяла, що виготовить ризи з алансонського мережива на честь його священичих свячень. Однак хлопчик прожив лише 6 місяців. Він був першим з чотирьох дітей, які померли у дитинстві. Після перших трьох дітей пані Мартін не могла вигодовувати грудьми інших, тож їх відсилали до годувальниць. Чи було це шкідливо для них, ми не знаємо, але з опису фатальних хворіб, який подавала Зелі, можна зробити висновок, що з ними було все гаразд, а померли вони через примітивний стан медицини та гігієни маленького містечка 1860-х років.

Другий син, Йосиф, помер, коли йому було 9 місяців. Навесні 1869 р. народилася сьома дитина - Марі-Селіна. Вона вижила. Наступного року Марі-Гелен, якій виповнилося 5 років, сильно застудилася. Лікар не знайшов причин для хвилювання. Через 2 дні він заявив, що у неї смертельна недуга - застій легенів. Вранці дівчина померла на маминих руках.

Пані Мартін важче переживала цю втрату, ніж смерть хлопчиків, бо Гелен була гарною дівчинкою, розумною і доброю, її всі дуже любили, а найбільше - батько. Минули роки після її смерті, а він, глибоко зворушений, цитував рядки Шатобріана: "О! Хто поверне мені мою Гелен?".

Протягом 10 років Мартіни втратили чотирьох дітей та своїх батьків. Це сумний перелік. Очевидно, що ця сім’я терпіла так само, як і всі ми. На додаток до цілого ряду цих втрат, навесні 1865 р. пані Мартін помітила перші ознаки раку молочної залози, що й стало причиною її смерті. У листі до брата вона писала, що завжди відчувала дискомфорт у грудях. Цей дискомфорт перейшов у жахливий біль від якого жінка страждала 12 років.

Мартіни не були стоїками перед лицем смерті та страждань. Вони гірко плакали, коли помирали діти: Зелі шокував фізичний аспект смерті. Коли вона побачила холодне, мертве обличчя свого свекра, її налякала думка, що колись побачить такими дітей, або вони бачитимуть її в крижаних обіймах смерті. Все ж їхній природний сум ніколи не був невпорядкованим чи непоміркованим. Мартіни вірили, що все походить від Бога.

Якось Зелі вигукнула в терпінні, що Бог - добрий Отець, Який ніколи не обтяжує своїх дітей більше ніж вони можуть знести. Її сестра монахиня-Візитка, говорила: “Одного дня твоє безмежне довір’я до Бога буде чудесно винагороджене. Ти можеш бути певна, що Він поблагословить тебе... Чи не почувала б ти себе щедро нагородженою Богом, що мило повівся з тобою, якби Він дав тобі те, чого ти так дуже бажаєш - дитину, що стане великою святою?”. Ці слова були написані за 3 роки до народження Терези.

Усі діти були народжені у будинку біля крамниці пана Мартіна, але у 1871 р. сім’я переїхала до будинку, який належав батькам Зелі. Він стоїть на вулиці Св. Власія, навпроти префектури. Це скромна будівля з трьома кімнатами на першому, трьома спальнями на другому, однією спальнею та горищем на третьому поверсі. Позаду був невеликий сад, комора і пральня. Пан Мартін покинув ювелірну справу та годинникарство і присвятив свою енергію справам дружини по виготовленню мережив: відвідував часто Париж, збирав замовлення, вів рахунки.

У липні 1872 р. пані Мартін у листі до брата і його дружини писала, що чекає дитину, а у грудні вона висловлювала свою палку любов до дітей і визнавала те, що була народжена виключно для того, щоб мати дітей. На жаль, сумувала жінка, радість народжувати незабаром відійде назавжди: їй було 41 - час, щоб стати бабусею.

О пів на дванадцяту ночі у четвер 2 січня 1873 р. Зелі народила дитину. Це була дівчинка. Наступної суботи вона була охрещена під ім’ям Марі-Франсуаза-Тереза. Як тільки народилась мала, якийсь молодий чоловік з’явився біля дверей і вручив клаптик паперу, на якому були віршовані рядки: “Оточена ніжною турботою і любов’ю, усміхнись на світанку життя, рости швидко! І хоч зараз ти лише крихітний пуп’янок, одного дня станеш трояндою”. Зворушливо є уявляти собі ці банальні рядки як передбачення тих днів - а вони були недалекі - коли Тереза почала зливати свій дощ троянд на світ. Автором вірша був чоловік, якого пан Мартін врятував від злиднів, знайшовши йому добру роботу.

Тереза, остання дитина Мартінів, довершила сім’ю. Деякий час здавалось, що вона не житиме. Пані Мартін не могла годувати дитину грудьми впродовж кількох тижнів, тож Тереза була кволою дівчинкою. Нарешті лікар заявив, що її можна врятувати лише за умови грудного годування. На хуторі Семаль, за 5 миль від Алансона, жила Роза Тейлі, дружина фермера, яка перед тим, вигодувала двох синів Мартінів. Вони померли до року, однак Зелі звернулась за допомогою саме до Рози.

Вона вирушила з Алансона ще до світанку, але коли прибула до Семаль, виявилось, що ні Роза, ні її чоловік не погоджуються на її благання. Роза мала четверо дітей, одне з них — ще немовля, і було багато роботи на фермі. Тому неможливо було покинути все це, їхати до Алансона і жити у Мартінів кілька місяців. Однак розчулена слізними проханнями Зелі, вона погодилася поїхати до Алансона на тиждень. Якщо Тереза виживе до кінця тижня, Роза візьме її з собою до Семаль і годуватиме там.

Погодившись на цьому, обидві жінки вирушили до міста. На півдорозі їх наздогнав син Рози. Чоловік передумав і вимагав, щоб дружина негайно поверталась. Однак Роза відіслала сина, сказавши, що дала слово і дотримає його. Її чесність врятувала Терезу. У будинку Мартінів Роза лише поглянула на немовля і одразу ж рішуче заявила, що її подорож була марною. Дитина помирала.

Зелі побігла нагору і впала навколішки перед статуєю Св. Йосифа, благаючи врятувати Терезу, якщо така Божа воля. Після молитви вона врешті зважилась спуститись до кімнати, де Роза була з дитиною. Пересиливши себе, пані Мартін увійшла і побачила, що Тереза бадьоро смокче груди. Через кілька хвилин, очевидно знесилена першою за останні дні нормальною їжею, дівчинка відкинулась на руки годувальниці і лежала непорушно. Зчинилась паніка. Усі подумали, що немовля померло. Але раптом дитина розплющила очі і почала напинатися і кректати, як нормальна здорова дитина.

Через тиждень Роза відвезла її на ферму в Семаль, і там Тереза жила майже 15 місяців. Це був чудовий час. Літо було спекотне. Жінка брала дівчинку всюди з собою, пораючись на фермі. Тереза сиділа, прив'язана міцно, на корові, поки Роза її доїла; у полі вона зручно вмощувалася на запашній копиці сіна. Раз на тиждень її брали до Алансона, де жінка продавала на базарі масло, овочі. Тереза була засмаглою, здоровою, життєрадісною і щасливою дитиною.

Отже, сім'я Мартінів складалася з двох батьків та п’яти доньок. Це був маленький, тісно зв’язаний і майже повністю відокремлений від інших світ. Пані Мартін стверджувала, що бажає мати стосунки лише з Богом та своєю родиною. Без сумніву, мати зв’язок з Богом означало і спілкування з ближніми, тому Мартіни ніколи не відкидали тих, хто взивав до їхнього милосердя. Вони самі шукали нагод, щоб їхнє милосердя було дієвим. Зелі відносила до своєї родини також рідну сестру, монахиню-Візитку, брата Ісидора з дружиною та двома доньками.

Ісидор навчався у Парижі: він бажав стати лікарем. Однак, покинувши дальші медичні студії, хлопець здобути лише фах фармацевта. Ісидор придбав аптеку в Лізьє. Зелі мала до брата особливу прихильність і захоплювалася його дружиною. За кілька років до його одруження вона турбувалась особливостями дівчини, з якою він мав намір створити сім’ю. Сестра говорила Ісидорові прямо, що це велика дурниця - думати лише про такі банальні речі, як краса і гроші, і не звертати уваги на особливості жінки, які забезпечать йому щастя або, навпаки, зруйнують життя. Вона наполегливо радила братові знайти хазяйновиту дружину, котра б не боялась роботи і виховувала б дітей в атмосфері праці та молитви. Краще, на її думку, одружитися з бідною дівчиною, але з такими рисами, ніж з багатійкою, котра не має прикмет доброї дружини.

Ісидор не мав наміру одружуватись з незаможньою. Він обрав собі за дружину одну з доньок багатого мешканця Лізьє, що мав найбільшу аптеку в місті, яку Ісидор пізніше придбав. Завдяки цьому шлюбові він увійшов до “однієї з найкращих сімей вищого суспільства в Лізьє” — так каже священик, що писав про нього та його сім’ю. Іншими словами, Ісидор про себе подбав.

Його дружина, Селін Фурнет, була справді дуже доброю дівчиною, їхній шлюб був щасливим, а гроші аж ніяк не зіпсували його. І так тісні зв’язки між Мартінами і Ґерінами стали ще міцнішими після смерті Зелі. Отже, Людовик та Зелі, п’ятеро дітей, Ісидор з дружиною та дві їхні доньки - це було коло, за межами якого Мартіни заледве чи ще з кимось спілкувалися.

Завдяки Терезі їхнє життя добре описане у різних документах, однак лише особами із родинного кола. Як ми побачимо далі, Мартіни огортали милосердям багатьох - як живих, так і померлих; це було щире і практичне милосердя. Однак ніхто з тих людей, яким подружжя допомагало, не ставав близьким цій родині. Частково це тому, що вони були французами. Навіть сьогодні француз позичить вам гроші, почастує чудовим обідом, але вперто не запросить до своєї домівки.

Мартіни були не тільки французами, а й ревними католиками Жили вони в маленькому провінційному містечку у 1860-х та 70-х років. І тоді, як і під час Революції - менш ніж 100 років тому - у Франції панував раціоналістичний, антиклерикальний дух. Католики були змушені захищатися. Атмосфера була секуляристська, ворожа до Церкви: це не був просто цинізм серед багатіїв чи скептицизм серед інтелектуалів. Це була діяльна і нічим не замаскована ненависть до Церкви.

Під час короткого панування Комуни в Парижі у 1871 р. Архиєпископ Парижа і 64 священики під час самосуду були страчені юрбою. Більшість політиків і майже уся преса вороже ставилися до Церкви, тому ревні католицькі родини відокремлювались від світу, замикались у своє коло, і, за винятком необхідності заробляти собі на прожиток, жили вузьким і закритим життям. Всередині, тобто для тих, хто таким життям жив, воно було досить зручним, теплим і затишним. А для тих, що зовні, воно виглядало надто тісним і задушливим.

Мартіни жили, без сумніву, відокремленим життям. Щоправда, раз на тиждень Зелі зустрічалась з дівчатами, які працювали на неї, Людовик здійснював часті ділові поїздки, рибалив; двох найстарших доньок - Марі та Павліну - відіслали до школи сестер-Візиток у Лє Ман; подружжя іноді від'їжджало до Лізьє, і, звичайно, кожного ранку всі брали участь у Святій Літургії. Навряд чи Мартіни робили спроби зблизитися з сусідами. Вони навіть не мали близьких друзів. Звичайно, було кілька знайомих, з якими вони спілкувались, і один чи два священики, котрих п. Мартін знав особисто. Однак - хоч це, може і дивно - коли ми вивчаємо сімейне життя Мартінів, не з'являється жодного відчуття клаустрофобії. Навпаки, ми бачимо життя діяльне, веселе, повне глибокої і невичерпної радості.

На сьогодні, зокрема на Заході, родина, як така, якою вона повинна бути, майже цілком зникла. Прабатьків і старших батьків залишають, і вони змушені піклуватися про себе самі. У великих містах Заходу, в холодних і непривітних кімнатах живуть самотні літні люди, чиї діти не хочуть обтяжувати себе турботою про них. А де ж та вимогливість і водночас ніжність, в умовах котрих слід виховувати дітей? Сім'я - божественна установа, основна одиниця цивілізації, проте зараз це швидше юридичний термін, ніж реальність. Якою повинна бути сім'я, можна дізнатись, вивчаючи життя Мартінів. Це не означає, що слід копіювати спосіб їхнього життя в усіх деталях. Вони жили в особливий час, в конкретний країні. Ми живемо в інших обставинах, а тому сліпе наслідування їхньої діяльності нам не допоможе. Але їхній погляд на сім’ю, терпеливе несення тягарів один одного, відчуття відповідальності, прагнення запевнити кожному в родині, що йому допомагають, люблять, або ганять - якщо це потрібно - усе це залишається актуальним і сьогодні. Такі сімейні принципи завжди універсальні та цінні.

Перше, на що слід звернути увагу у сім’ї Мартінів, це те, що любляче служіння Богові стояло у них на першому місці. Все інше не мало значення. Кожного ранку Мартіни були на Службі Божій, а коли діти підросли, то ходили до церкви з батьками. Відпочинком від справ після обіду для пана Мартіна було щоденне відвідування Найсвятіших Тайн. Час від часу він відбував реколекції і часто здійснював паломництва: іноді до недалекої святині, іноді аж до Шартру.

В Алансоні панували сильні антиклерикальні настрої, а пан Мартін завжди засвідчував відданість своїй Церкві. Коли прочани повернулися з Люрду, їх уже чекали на залізничній станції вороже настроєні городяни, які глузували і кпили з них. Людовик був там також. Він, надівши на шию велику дерев’яну вервицю, очолив групу паломників і сміливо повів її крізь розбурханий натовп. Беручи участь в поході з Найсвятішими Тайнами з приводу однієї нагоди, він на хвилину виступив з процесії, щоб змахнути капелюха одному з чоловіків, який відверто насміхався, не бажаючи схилити голову перед Монстрацією.

У своєму прагненні святкувати неділю і не виконувати в цей день ніякої повсякденної роботи Людовик навіть не послухав поради священика. Священик радив йому, що не було би нічого злого в тому, коли би він відчиняв крамницю у неділю вранці всього на дві години, бо саме в цей час до міста сходяться люди з навколишніх сіл. Багато власників магазинів так і робили, але пан Мартін стояв на своєму. Кілька років по тому одна з його доньок сказала: "Головні цінності, які у нас практикувалися вдома, це — дотримування святкування неділі і зневага світу".

Людовик строго дотримувався постів, призначених Церквою, іноді застиджуючи цим свою дружину. Коли родичка з Парижа повідомила про свій намір відвідати їхню сім’ю, пані Мартін написала листа до брата, просячи переконати жінку перенести візит на тиждень, бо інакше її перебування співпаде з триденним постом, і Людовик не їстиме м’яса, а Зелі сумнівалась, що пані бажатиме приєднатись до покути.

Пані Мартін була членом третього чину Св. Франціска і ще двох релігійних товариств. Її розуміння було простим і безпосереднім, і вона неприхильно ставилась до деяких релігійних практик, вбачаючи в них лише непотрібні ускладнення, які нераз здатні Бога більше віддалити, ніж об’явити. Зелі ніколи не плутала ядро з лушпинням. Усі її доньки мали ту ж простоту у наближенні до Бога, бо, як і їхня мати, вони ніколи не боялися Творця. Повага їх була такою ж безмежною, як і була любов. Коли Павліна (можливо, улюблена дитина Зелі) стала Матір’ю Агнесою від Ісуса, преподобною настоятелькою Кармелю у Лізьє, вона відмовила молодій монахині у надзвичайній обітниці, кажучи, що Бог більше прославляється добровільною любов'ю ніж покорою, скріпленою особливою обітницею. “Ми більшою мірою Його діти, ніж слуги”, - стверджувала вона. Сама Тереня перед своєю смертю радісно говорила про "життя довір’я та любові", а трохи пізніше вона сказала: “Святість не є справою цієї чи іншої побожної практики; вона полягає у поставі серця, яка робить нас малими і покірними в Божих руках, свідомими своїх слабкостей, однак ця постава є довірливо впевненою — відважно і довірливо впевненою - у доброті нашого Небесного Отця”. І саме Тереза говорила про те, що духовні трактати були для неї бентежними і сухими, і що ці трактати ніби намагаються показати, що дорога до досконалості перекрита дуже численними перепонами.

Пані Мартін досить відверто говорила, що для неї пости, призначені Церквою, були надто важкими. Під час одного з них вона вигукнула: "Як я вже хочу Пасхи!” Зелі також висловлювала думки про те, що деякі проповіді були нудними, і вона слухала їх лише з обов'язку. Її доньки теж не боялися визнати, що були звичайними людьми. До самого кінця життя - а це 69 років - Павліна говорила, що ніколи не йшла на Утренню (в Кармелі її відправляли о другій годині ранку) без боротьби з чимось схожим до нудьги. Зусилля встати з ліжка були великими, а саме богослужіння здавалось довгим і нудним. А Тереза, попри свою любов до Богородиці, говорила, що не відчуває жодної радості під час промовляння вервиці, це для неї значно важче, ніж носіння волосінниці. З довір’ям і радістю вона додавала, що це її не засмучує, бо Пречиста Діва, її Мати, не може бути незадоволена, бо ж знає, що Терезині наміри є виключно добрими. Селіна також перед вступом до Кармелю говорила, що їй не подобається монаший габіт, особливо покривало, яке дуже тісно облягало голову. Не до душі їй була некваплива хода черниць. Дівчата Мартінів були відвертими, а цю рису вони успадкували від матері.

Пані Матрін мала велику набожність до Найсвятішої Діви і стверджувала, що після щирих молитов отримувала виняткові ласки. У травні вона вдома прикрашувала на честь Матері Божої великий престіл. Діти говорили, що він навіть кращий, ніж у Церкві. Зелі глибоко цікавилася появами Діви Марії, які відбувалися під час її життя - у Ля Салєт, Люрді, Понтмейн. Але вона зберігала здоровий скептицизм щодо повідомлень про пророцтва, чудеса, які нібито траплялися на той час. Породжені ж вони були, без сумніву, проблемами, що завдавали болю Папі та Франції.

Віддана і чуйна любов до Найсвятішої Діви передалася і дітям пані Мартін. Важко знайти католика байдужого до Матері Божої. Тереза мала надзвичайне набоженство до Неї, і потік щирої любові струменів між ними. Діва Марія зцілила Терезу від серйозної нервової недуги, коли та мала 10 років. Статуя Богородиці, яку так любила і шанувала пані Мартін упродовж всього життя, усміхнулася до дівчинки. Тереня розповідала: "У ту ж мить увесь мій біль зник; мої очі наповнились слізьми, великими слізьми найчистішої, небесної радості, слізьми, що тихо спливали з моїх очей".

Також Павліна розповідала, що коли їй було 6 років, то вона однієї ночі побачила Діву Марію, Яка схилилась над її ліжком і пильно дивилась на Павліну з материнською ніжністю. Вона не говорила, але влила в душу дівчинки відчуття такої чистоти й насолоди, що годі описати словами. Павліна записала лаконічно: "Це була субота, і це не був сон".

Тереза бачила усмішку Пречистої Діви, але завдяки материній розсудливості та тверезості вона ніколи не була сентиментальною щодо Богородиці. Тереза ніколи не уявляла собі Матір Божу як постать подібну до тих страшних і нереальних зображень у численних католицьких храмах, і це сказано їм на сором. Перед смертю вона сказала, що знає — Діва Марія не була вільна від нещасть протягом Свого життя на землі. Вона страждала від спеки і холоду, часто втомлювалася і була голодна. Тереза бачила Її молодою, бідною ізраїльтянкою, Яка знала усі тягарі сімейного життя. Це не була безтілесна особа, яка жила у світі захороненою від його жорстокості.

Її любов до Богородиці бере свої початки ще з раннього дитинства. Селіна говорила: "Терені ще не було чотирьох років, коли вона показувала, як любить промовляти молитви перед престолом Пречистої. Вона плескала руками і радісно стрибала, коли бачила, як прикрашають престіл квітами. Коли вона підросла, то сама прибирала вівтарик квітами та ліхтариками". Так розповідала Селіна, коли велич Терези ставала щораз більш відомою, і ми повинні це визнати, розглядаючи її слова. Слід пам’ятати, що наївний абориген теж радіє, дивлячись на пишно прибраний вівтар. Але кажучи це, знаємо, ще для Терези, свідомої духовних справ не за своїми літами, це було щось більше від звичайного дитячого розуміння важливості Богородиці.

Монахиня, яка з Терезою була на новіціяті, стверджувала: "Мене завжди вражала та велика любов, яку вона мала до Пречистої. Почавши говорити про Неї, вона могла продовжувати цілу вічність". Протягом усього свого життя в Кармелі Тереза ніколи не починала роботи без короткої молитви до Богородиці, а коли Павліна, тоді вже настоятелька, наказала їй написати історію свого життя, вона впала навколішки перед статуєю Матері Божої - Тої, Котра усміхнулася і зцілила її - і благала водити пером, щоб не було написано жодного рядка, який би не сподобався Небесній Цариці.

Коли вона стала вчителькою в новіціяті, то завжди мала вірне слово для своїх новичок. Новички завжди були вражені тим, як вправно Тереза розв'язувала їхні проблеми, і запитували, як їй це вдається. Вона відразу відповідала: “Я ніколи не починаю спілкуватися з вами, не помолившись перед цим до Пречистої і не попросивши сказати мені те, що маю говорити для вашого добра. Часто я сама дивуюся тому, що говорю, але відчуваю, що не помиляюсь, бо то Ісус говорить через мене”.

До одної монахині вона якось сказала: “Я ховаю свої проблеми від Бога, бо хочу виглядати завжди щасливою перед Ним, але нічого не приховую від Діви Марії, їй я говорю все”. Останні слова, що їх написала Тереня, були адресовані Матері Божій. У цьому короткому реченні - суть її любові: “О Маріє, якби я була Царицею неба, а Ти б була Терезою, я б хотіла бути Терезою, щоб Ти була Царицею Неба”.

Пані Матін була милосердною жінкою. Візьмемо хоча б її відносини зі слугами. Основним принципом вона вважала те, що слуги завжди повинні відчувати щиру прихильність господарів. До них слід відноситись з добротою, але водночас з вимогливістю і без фамільярності. Зелі зауважувала, що сама схильна до різких і гострих манер; проте всі слуги завжди захоплювались нею і залишались у Мартінів стільки, скільки ті потребували. Вона говорила: “Я поводжуся із служницями так, як зі своїми дітьми”. Якщо хтось із них хворів, вона сама лікувала , іноді просиджуючи біля хворого усю ніч. Кілька років після смерті Луїза, колишня служниця, говорила: “Для пані Мартін добрим було усе, а для інших (господарів) ніщо не було добре”. Якщо котрась із майстринь, які працювали на неї, хворіла, Зелі одразу ж відвідувала її, приносячи подарунки, потішаючи зі співчуттям і молитвою.

У взаємовідносинах із служницями вона пам’ятала слова Святого Ап. Павла: "Господарі, поводьтеся із слугами справедливо, знаючи, що ви також маєте господаря в небі”. Сьогодні таке милосердя, яке проявляла пан Мартін, дратує всіх, хто гордо вважає себе прогресивним; воно (милосердя) нагадує вікторіанські дні, коли у сільських місцевостях Англії заможна пані з доньками несли хліб, суп, варення до убогих домівок бідняків. Сьогодні також, якщо хтось є настільки багатий, що наймає слуг, вони не залишаються на довгий час, коли до них не відносяться, як до власних дітей.

У середині минулого століття все було по-іншому, отож, тільки крізь призму тодішніх обставин ми можемо розглянути милосердя пані Мартін. Тоді слуги мали багато роботи і малу платню, вони ж були і винні, коли їх звільняли з примхи господаря. Людина могла захворіти, втратити роботу і голодувати. Якщо це була стара, бідна і самотня людина, її перспектива на майбутнє була сумною, бо злочинцям у в’язницях зараз краще, ніж літнім людям XIX ст. у робітних домах. Соціальне милосердя було недоброзичливим і скупим, з відтінком покарання. Суспільство завдавало болю невдахам, і якби не приватні благодійники, то багато нещасних залишилось би без будь-якої підтримки.

Пані Мартін могла зробити мало, але те, що могла, вона робила завзято і радісно. Ті, хто зазнавали її милосердя, були глибоко вдячними. Незнайомцям допомагали так само, як близьким людям. Якось пані Мартін прогулювалась за містом і зустріла бідного старого чоловіка. Давши Терені трохи грошей, вона сказала запропонувати їх нужденному, котрий виявився настільки вдячним, що його навіть запросили додому, де добре нагодували і подарували черевики. Історія вбогого була зворушливою. Він не мав дому і спав у відлюдній напівзруйнованій халупі. Іноді хтось милосердився над ним і давав кілька копійок. У пошуках їди чоловік був змушений обходити міські бараки і просити милостині. Пані Мартін сказала, що він може приходити до них, коли забажає, тут його завжди нагодують. Пан Мартін домігся, щоб чоловіка помістили у притулок для літніх людей Це, звичайно, не була бездоганна установа, проте людина не страждала там від голоду і холоду.

Милосердя пані Мартін торкалось навіть ворогів її країни Протягом франко-пруської війни 1870 р. у Мартінів розквартирували дев’ятьох німецьких солдатів. Один з них, ще майже хлопчик, дуже сумував за вітчизною. Зелі добре відносилась до нього, жартувала з ним, потайки годувала чимось смачненьким.

Вона була спритна, весела жінка, яка не мала жодних ілюзій щодо світу. Зелі наполегливо виконувала свої обов’язки, але завжди стверджувала, що не слід сподіватися на велику і тривалу радість від світу. Ті, що плекають таку надію, завжди болісно розчаровуються. У цьому житті нема справжнього щастя: Бог так все впорядкував, тож не слід забувати, що наше правдиве житло знаходиться деінде. У її листах завжди йшлося про скороминущість життя і про те, що ми можемо померти у будь-який момент.

Так званих "коротких земних радощів" вона вживала мало і була скора чіплятися за все, що ілюструвало безглуздя захоплення світовими принадами. Пані Мартін була знайома з одним багатим і щасливим молодим подружжям. Одного вечора ці люди пішли провести вечір у місцевому кафе разом з родичами. О пів на восьму чоловік пригадав, що йому треба відіслати листа. Дружина пішла з ним. Вони вирішили скоротити собі шлях і пішли через свій сад, забувши, що у кінці була велика канава. Обидвоє впали в неї і побились на смерть. Пишучи про це братові, Зелі пригадувала, що ця молода жінка деколи потішала себе у своєму щасті: “Я нічого не потребую... Я багата і здорова... Я можу мати все, що захочу... нема нікого хто б був щасливішим за мене”. ІЗелі завжди перестерігала брат про те, що нещастя завжди підстерігає тих, котрі занадто тішаться посіданням тимчасового добра.

Тереза, така подібна до матері, писала Селіні: “Хіба для нас мають значення земні речі? О, яких зусиль коштує жити серед гіркоти та земних страждань!” І до Павліни: “Якби ж ти тільки знала, як я бажаю бути байдужою до земних речей! Що значить для мене краса сотвореного? Навіть якби я володіла ним усім, я була б дуже нещаслива, бо серце залишалося б порожнім". Також, коли Марі, найстарша сестра, була засмучена безладом у їхньому домі в Лізьє під час фатальної хвороби батька, Тереза сказала, що життя промайне дуже швидко, і що у небі такі дрібниці взагалі не цікавитимуть їх.

Тереза ніколи не почувала себе в цьому світі затишно. Будучи школяркою, вона любила неділю, але коли святий день зближався до вечора, її охоплювала меланхолія. Дівчинка думала про наступний день, коли розпочнеться щоденна праця і уроки: “Я відчувала, що перебуваю у вигнанні на землі, я прагнула вічного миру в небі, безкінечного святкового дня нашої справжньої Батьківщини”.

Павліна також поділяла мамині погляди щодо земного життя. Будучи настоятелькою Кармелю в Лізьє, вона сказала хворій монахині, що не слід думати ніби після страждань буде добро і щастя: "Ні, ні! Так буде тільки у небі. Тут на землі, терпіння йде за терпінням, але одного дня з ласки Божої ми опинимося у завжди блакитному небі". Вона стверджувала, що і біди, і слава цього світу зникнуть, як спалах блискавки, а життя у святості не має кінця. Темрява смерті є шляхом до вічного дня.

Пані Мартін не тільки говорила про короткочасність світових принад, але і докладала всіх зусиль, щоб не потрапити в їх примарні тенета. В Алансоні жила близька знайома Зелі (ми її знаємо лише як "Х"). У листі до Павліни вона писала, що знає про те, що ця жінка, незважаючи на велике багатство, не є щасливою. Вона мала один з найкращих будинків у місті з великими, розкішно облаштованими кімнатами. Але яка користь з цього? Ніхто її не відвідував окрім людей, яких вона не хотіла бачити, бо вважала їх нижчими за походженням. Пані, розуміючи, що її донька росте в ізоляції, часто влаштовувала вечірки для дівчат того ж віку. Марі ходила до них, але пані Мартін трохи непокоїлась, бо знала, що товаришування з багатіями породжує заздрісні прагнення.

Марі іноді давала себе засліплювати розкошами, які вона бачила в деяких будинках. Вона прагнула, щоб її сім’я переїхала до будинку на одній з фешенебельних, дорогих вулиць міста. Якось дівчина півдня переконувала маму зробити цей крок, бо вона дуже хотіла жити у просторій, чудово облаштованій кімнаті.

Та через деякий час пані Мартін могла сказати, що є дуже щасливою з приводу того, що Марі змінилася. Уже не розкіш світу справляла враження на неї, а духовні речі. Справді, дівчина пройшла довгий шлях, перш ніж ступити на дорогу досконалості, але вона наполегливо рухалась до мети. Пані Мартін завжди говорила, що не має бажання зближуватися з багатіями, однак будучи чесною щодо своїх почуттів, вона якось сказала, що, мабуть, гординя утримує її від приятелювання з ними, бо вона не могла, як ми б сказали, підтримувати добрі стосунки з багатими: "Це б мені надто дорого коштувало. Мені б довелося тратити і час, і гроші". Все ж вона написала до братової дружини і - з приємністю - їй повідомила, що Марі з кількома дівчатами проведе свій час у пані "Х".

Марі розповіла про поїздку Павліні, а вона - монахині-Візитці, своїй тітці. Павліна також доповіла мамі, що її сестра була незадоволена походеньками Марі. На це пані Мартін обурено запитала: “Хіба ми зобов’язані зачиняти себе в монастирі? Живучи в світі, ніхто не повинен поводитись як варвар. Мені подобається ідея, щоб у Марі були розваги. Це допоможе вилікувати її від надмірної сором’язливості. Не кожен повинен приймати все так, як каже моя сестра, хоч вона і є праведною”.

Як бачимо, пані Мартін була непослідовною жінкою, і в той же час - дуже доброю матір’ю, яка не бажала слухати чиїхось порад щодо виховання своїх дітей.

Без сумніву, несприйняття світових принад, зневага земних речей батьками глибоко вплинула на дітей. Ми вже згадували, як цілковито Тереза бажала відмежуватись від світу. Селіна також не була щасливою. Протягом останніх років життя батька, коли він був уражений паралічем і психічною недугою, вона часто виїжджала з ним на літні місяці до Ля Мюс, у маєток її дядька. Великий будинок стояв серед парку площею близько сотні арів. Де-не-де лежали повалені бурею чудові дерева. Це були прекрасні місяці: часто влаштовувались вечірки, веселі подорожі, приємні бесіди у колі друзів. Але Селіна не була щасливою. Їй не подобалось, що їй прислуговують; дівчині здавалось, що розкіш душить її. Якось, їдучи в гості, вона раптом усвідомила, що елегантно сидить відкинувшись на подушку в екіпажі. Хтось подумав би, що це не великий проступок. Але цей момент приємності викликав у неї самозневагу. "Невже це я беру участь у цій нерозумній і смішній показусі?". І вона зірвала із зап’ястя щойно куплений браслет. "І тут я ношу цей ланцюг. Хіба я рабиня?"

Коли Павліна навчалась у пансіоні при монастирі Візиток у Лє Ман, виявилось що майже всі учениці були "благородного походження", іншими словами, їхні предки здобули собі право додавати “де” до імен. Пригадуючи свої шкільні дні, Павліна розповідала про неймовірну пиху школярок. Одна з дівчат надокучала їй тим, що просила пригадати, чи у її родині є хоча б один аристократ. Павліна згадала місьє де Лякава, кузена батька. Дівчина продовжувала розпитувати, який колір вітальні у неї вдома, якого відтінку диван. Павліна не мала мужності визнати, що у неї вдома не було вітальні, але раптом вона пригадала, що у Павільйоні будинку пана Мартіна був плетений стілець жовтого кольору, тож вона швидко відповіла, що диван у вітальні жовтий. “Дуже вишукано!” - була реакція школярки. "Марнота марнот!" - вигукнула Павліна суворий присуд балаканині дівчинки.

Поведінка пані Мартін перед обличчям її власної смерті багато чого про неї говорить. Ми дізнаємося про повну відсутність сентиментальності у її характері, про реалізм, мужність, беззастережне підкорення Божій волі. У 1865 р. її почала турбувати пухлина грудної залози. Жінка не вживала жодних засобів, аж до 1876 р. був спокій. Однак у цей рік пухлина почала рости. Спонукана турботою чоловіка та брата, вона неохоче звернулася до лікаря. Тому 100 р. лікарі не одержували задоволення (як тепер) від висловлювання абсурдних лестощів.

Пані Матрін не подобався лікар як людина, але, на її думку, у нього була гарна риса: він говорив правду у вічі замість різних безглуздих втішань. Після огляду лікар сказав, що у неї рак. Чи відкинула думку про операцію? Пані Мартін стверджувала, що ні, але була певна, що вона швидше вкоротить життя, аніж врятує його. Лікар погодився, що операція не принесе користі і запропонував ліки. “Що вони доброго зроблять?” - запитала вона. Той подивився їй у вічі: “нічого, але вони підбадьорюють хворих”. Зелі сказала, що вдячна за його щирість, і що це дасть їй час упорядкувати свої справи, щоб вони не турбували рідних після її смерті. За три місяці до кончини вона сказала, що ця консультація мала для неї неоціненну вартість. Повернувшись додому, пані Мартін повторила слова лікаря. Усі почали плакати. Розповідаючи про людей, які жили ще 10-15 років після такого медичного вироку, обговорюючи цю справу своїм звичайним бадьорим голосом, вона трохи заспокоїла рідних. Однак Людовик був невтішним. Ця звістка приголомшила його. Пишучи у листі до братової дружини про фатальну новину, Зелі благала не хвилюватися і не сумувати. Усе в руках Божих. Вона додала, що на пальці ноги у неї мозоль, який болить набагато більше, ніж груди.

Звичайно, брат з дружиною закидали її листами, тож через кілька місяців пані Мартін була змушена благати їх не нагадувати про хворобу. Це стає нудним. Тож нехай усі ігнорують її хворобу і пишуть про більш приємні речі. Її власне відношення було простим і відвертим: “Якщо Бог зцілить мене, я буду дуже рада, бо дійсно хотіла б жити. Мене болить, що мушу залишити чоловіка й дітей. Але я кажу собі: "Якщо я не зцілена, то це тому, що для них (тобто рідних) буде краще, коли я їх покину". Щиро бажаю, щоб усі бесіди про цю справу припинились, бо з них нема ніякої користі. Ми зробили все, що змогли, тож залишмо все в руках Провидіння. Якщо я не видужаю, то це тому, що Бог вирішив мене забрати”.

Пані Мартін не любила подорожей, але паломництво до Люрду таки здійснила. Вона хотіла залишитися вдома і провести свої останні дні в молитві і праці, але священики і родичі наполягали, що їй слід шукати визволення від недуги у Люрді. Менш ніж 20 років тому, там Пресвята Богородиця з’явилась Бернадеті і маленьке містечко біля підніжжя Піренеїв притягувало все більшу і більшу кількість прочан Пані Мартін відмовилась від супроводу Людовика. Вона знала, що через любов до мандрівок він спробує переконати її відвідати інші місця, щоб зробити приємність. А смерть уже чатувала на Зелі і сили швидко покидали її. Думки про екскурсії навіть не було. Троє дітей поїхали з нею: Марі, Павліна та Ліоні. За людськими стандартами подорож була дуже незручною і невдалою.

Вирішивши взяти участь в організованій прощі, Зелі дізналась, що паломники вирушають з Анжера о 8 год. ранку 18-го червня і вдалося купити чотири останні квитки на поїзд. Разом з Ліоні вони виїхали з Алансона на день раніше і зупинились у Лє Ман, де підібрали Марі та Полін, і прибули в Анжер по обіді. До Люрду відбули наступного ранку. Подорож була неймовірно важкою. Коливання вагона завдавало болю ураженому раком тілу пані Мартін. Паломники, їхні сусіди в купе, готували собі каву і нехотячи розлили її на всю їжу та одяг Мартінів, яку ті взяли з собою в дорогу. В око Марі потрапила піщинка, і кілька годин у дівчинки текли сльози; Ліоні також плакала, бо її мешти були надто тісними. До Люрду прибули о 5 год. ранку. Протягом 20-тигодинної подорожі пані Мартін спала лише 2 години. Виникло непорозуміння щодо кімнат, які, як паломники гадали, були зарезервовані. Зрештою вони зупинились у монастирі, де були добрі сестри, але убога їжа. Марі загубила вервицю покійної сестри Зелі, чим глибоко засмутила її, а Павліна кудись поділа власну вервицю. Пані Мартін спіткнулась і боляче вдарилася в шию. Усю прощу супроводжували хоч і невеликі, але болючі і тривожні для вмираючої жінки невдачі. До того ж вона не була зціленою. Чотири рази пані Мартін занурювалась у купіль з чудотворною крижаною водою, але, як вона сказала: “Пречиста Діва промовила те саме, що і до Св. Бернадети: "Я зроблю тебе щасливою не в цьому світі, але в наступному".

28 серпня 1877 р. опівночі пані Мартін не стало. Марі було 17 років, Павліні - 16, Леоні - 14, Селіні - 8, Терезі - 4. їхньому батькові було 54 роки. Втрата дружини була для нього найважчим ударом, і ще болючіше ставало від думки, що вона не була залишена при житті хоч би до часу, коли б підросли двоє наймолодших дівчаток. Однак ми знаємо, що все стається з волі Божої, і хоч обурення проти такої видимої трагедії є природним, воно неправильне і нерозумне. Наш розум відмовляється бачити у катастрофі зародок основної, остаточної радості. Розум часто противиться, а віра приймає. Наше життя коротке і, напевно, добре є те, що протягом його тривання ми не можемо бачити повного його проекту, завершеного зразка.

Але смерть пані Мартін сталась майже століття тому, і можливо, не є самовпевненістю відчувати, що нарешті ми бачимо мету смерті цієї жінки та дещо радіти з цього приводу. Про Св. Терезу написано багато, але тим не менше було достатньо порушене питання, як все те що трапилось у її житті сприяло в кінцевому результаті тому, щоб вона стала святою - всесвітньо відомою святою. Навіть недоліки Кармелю, до якого вона вступила, (а спочатку їх було дуже багато) служили цій меті. Давайте подивимось, що сталося після смерті пані Мартін. Раніше сім'я щасливо жила в Алансоні. Бізнес батьків процвітав. Двоє старших дівчат навчались у сестер-Візиток. Ліоні та Селіна виховувались у монахинь в Алансоні .Тереза мала уроки вдома. Не було причин, котрі могли б порушити мирний і без особливих подій уклад їхнього життя протягом наступних років. Що би були зробили дівчата, ми не знаємо. Вони могли б одружитися, вступити в монастир, залишитись вдома і розширити мереживну справу. Як побачимо, Марі в ранньому віці не мала нахилу до монастиря, а Селіною дуже цікавились кілька молодих чоловіків.

Але що б там не сталося, зрозуміло, що, якби Мартіни залишились в Алансоні, четверо сестер не вступили б у Кармель в Лізьє. А якби так сталося, хіба ми б почули про Терезу? Але після смерті дружини пан Мартін серйозно роздумував, чи добре він робить, живучи з дітьми в Алансоні, оскільки в Лізьє брат Зелі з дружиною і своїми доньками наполягають оселитися в їхньому місті, щоб вони мали змогу доглядати і виховувати своїх чотирьох племінниць.

Якби Людовик був бездітним, він би залишився в Алансоні, бо будучи самостійним, він не потребував товариства. Але його відданість дітям була безмежною. Їхні інтереси завжди переважали його власні. У той час Марі писала тітці: “Якщо буде необхідно, він принесе у жертву для нас все: своє щастя, життя”. Отже, в кінці листопада вони оселилися в Лє Буісо, будинку в Лізьє, який знайшов для них пан Ґерін. Пан Мартін вирішив, що донькам буде краще тут, ніж в Алансоні. Це було важливе рішення.

[ Повернутися до змісту книги: "Свята Тереза, Мала квітка. Формування Святої." ]

[ Скачати книгу: "Свята Тереза, Мала квітка. Формування Святої." ]

Читайте також - Життя інших святих

Читайте також - Житія святих

Читайте також - "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!