Святий Ісаак Сирійський

Короткі відомості

Батьківщиною святого Ісаака була Ніневія. Про його батьків не знаємо нічого. В квітучій юності, віддалившись од світу і всього мирського, святий Ісаак разом з братом своїм вступив до монастиря святого Матія, де прийняв монаший постриг.

Удосконалившись у подвижництві і досягнувши значного поступу в чеснотах, загорівся він бажанням цілковитої безмовности. Тож, віддалившись від обителі, замешкав у пустинній келії, де жив усамітнено, ні з ким не спілкуючись, чуваючи лише над самим собою та молячись єдиному Господу Богу. Рідний брат його, взявши під свій провід монастир, уклінно просив святого Ісаака покинути пустиню і повернутися до монашої обителі, але він так прив'язався був до пустині, що вже не міг покинути її навіть на короткий час.

Та чого не вдалося братові, те звершило Божественне Провидіння. Святий Ісаак, не послухавшись єдинокровного брата свого, мусів підкоритися Отцеві Небесному, Котрий з висот призвав його управляти Ніневійською Церквою. Тож покинув він пустиню і став єпископом великого міста Ніневії, бо не личило світильникові ховатися під покровом пустині, тож був поставлений на свічнику Пастирства, щоб далеко розсівати ясне проміння світлосяйної чесноти. Однак се тривало недовго: ледве засяяло се світло, як знову сховалось. І сталось це ось через що.

Прийшли якось до єпископського дому два чоловіки: позикодавець і боржник. Перший вимагав від другого невідкладної сплати боргу, а той, визнаючи за собою борг, просив зачекати йому трохи. Та позикодавець грозив йому: «Якщо не заплатиш мені боргу ще сьогодні - тут-таки віддам тебе під суд». Святий Ісаак зауважив йому на це: «За євангельською заповіддю, ти взагалі не мав би домагатись позиченого від боржника твого. Куди ж більшу великодушність мав би ти явити тому, хто обіцяє тобі скоро повернути борг». Та той жорстокий чоловік лиш відмахнувся на це: «Не до євангельських заповідей мені зараз», - і не захотів слухати слів Божих.

Тоді святитель Божий подумав собі: «Якщо люди не коряться євангельським велінням Господа, то що робити мені тут, серед них?» До того ж - через управління повсякденними справами - сильно порушувалися мовчання і спокій, до яких святий Ісаак звик був у пустині, тож вирішив він покинути престол і вернутися до любого скиту свого.

Зайве говорити, які подвиги в боротьбі з демонами і тілом звершив святий Ісаак, якого поступу досягнув у чеснотах діяльного і споглядального життя, яку духовну досконалість запосяг і якої -ще за цього життя - удостоївся благодаті, перебуваючи в пустині до самої смерти. - Се можна пізнати з його писань.

Святий Ісаак написав багато за свого життя. Усі свої твори писав з власного досвіду. Із безводної пустині неослабно виливав він чистий і животворящий струмінь Божого вчення, щедро напоюючи ним спраглі душі ближніх своїх.

Писання святого Ісаака дійшли до нас сирійською і арабською мовами, з котрих половину перекладено було грецькою мовою, а з грецької - разом з творами інших святих Отців - на слов'янську.

До небесної обителі святий Ісаак одійшов у кінці VI віку. Пам'ять його, за місяцесловом архиєпископа Сергія, звершуємо 28-го січня.

Подвижницькі настанови святого Ісаака Сирійського

1. Начало чесноти - страх Божий. Чеснота породжується вірою і засівається у серці тоді, коли ум віддалиться од мирської розсіяности, щоби блукаючі по всіх усюдах думки свої зібрати в одно, дбаючи про будуче відродження.

2. Щоби закласти підвалини чесноти, віддалися од житейських діл і бережи закон Божий, що освітлює праві й святі стежки, як прорік був Дух Святий через Псалмопівця (Пс. 23:3; 119:35)[1] .

3. Начало дороги життя - заглиблення умом у слово Боже і життя в убозтві. Поступ в одному веде до удосконалення в іншому. Якщо сповнюєшся знання слова Божого, то це допоможе тобі поступувати в убожестві; любов же до убожества вивільнить тобі багато часу на вивчення слова Божого. Така взаємодія обидвох швидко зведе в тобі благодатну домівку чеснот.

4. Якщо не віддалишся од світу, не наблизишся до Бога. Віддаленням же називаю я не переселення тілесне, а відсторонення од мирських діл. Чеснота віддалення од світу сокрита в тім, щоб не займати ума свого світом.

5. Коли помножиться в людині благодать, тоді маліє в ній страх перед смертю на путі до жаданої праведности, і осміліла душа її - ради страху Божого - готова з радістю претерпіти усі скорботи на путі сій. Тоді всі страждання тілесні нічим стають в очах людських порівняно з тим, на що надіється вона в будучому віці. Але коли людині бракує благодаті, тоді з нею діється усе навпаки. - Знання, що опирається лише на видимім, стає для неї важливішим од віри. Уповання на Бога никне в усіх ділах її і Вишній Промисел Божий відкидає вона. Відтак людина постійно перебуває в страху, що ніби паралізує єство її, покриває його темрявою байдужости щодо вищого буття і губить його отруйними стрілами підступів своїх (Пс. 11:2).

6. Сумніви серця породжують у людині боязнь, а віра робить її волю твердою, навіть коли б відсікали тілесні члени її. Якщо перемагає в тобі любов до тіла, тоді не можеш бути ти відважним і непохитним у багатьох спокусах, які спадають на те, що ти любиш, - тіло твоє.

7. Невинний не той, хто під час боротьби, труду й подвигу гамує у собі сороміцькі помисли, а той, хто в істині серця свого зберіг неповинним зір свого ума, возбранивши йому розпорошуватися у помислах непотребних. - І коли чесність совісти його - через зір очей - свідчить про вірність його законові чистоти, тоді стид, як завіса, висить у сокровеннім вмістилищі помислів його і непорочність його, як неповинна діва, береже себе вірою Христові.

8. Щоб одвернути душу од непотребства, ніщо не є таке помічне, як любов до Божественного Писання і пізнання глибин його думок. Коли помисли занурюються у райську насолоду від урозуміння таємної премудрости в словесах Божих, тоді людина - тією мірою, якою просвічується од них, - залишає позаду себе світ і забуває все, що є у нім. Але навіть тоді, коли ум ще тільки плаває на поверхні вод моря Божественних Писань і не осяг ще глибини думок Писання, проте вже самої його старанности та наполегливости урозуміти Писання досить для того, щоби єдиним зусиллям волі та помисленням про високе й небесне міцно зв'язати думки свої і перешкодити їм опускатися до всього ницого й тілесного.

9. У Писанні дошукуйся суті слова, щоби пройнятись тобі глибиною мислі Святих і істинно збагнути його. Той, кого просвічує у житті Божественна благодать, завжди немовби осяяний якимсь променем вищого єства, що освітлює йому написане і вияснює уму його різницю між звичайним словом і виреченим у духовному віданні з глибоким змістом.

10. Якщо людина читає повні поучення словеса Божі, не заглиблюючись у їхній зміст, то серце її залишається убогим, нічого не вкушає, тож гасне в нім святая сила, котра при чудесному урозумінні їх приносить серцю найсолодші миті пізнання.

11. Усе в житті стремить до спорідненого собі. І душа, наділена духом, почувши слово, повне сокровенної духовної сили, немов упоюється ним, всотує у себе його суть. Не кожна людина подивляє те, що духовне, що криє у собі невидиму неземну силу з висот. Слово про чесноту проростає лише в тім серці, що вже не копирсається в землі; у тім же, що ще обтяжене турботою про минуще, чеснота не зроджує прагнення полюбити її та запосягти.

12. Відречення від тілесного передує злуці з Богом, хоча нерідко - благодаттю Божою - друге випереджає перше. Діяння ченців різниться від діяння мирян. Ти ж зберігай загальне. Якщо діє в тобі благодать - се добре; а якщо ні, то відреченням од тілесного здіймайся на височінь духовного стовпа.

13. Якщо душа ненаситна в здобутті чесноти, то це обертають на свою користь видимі (почуттєві) пожадання сопряженого з нею тіла. Усе красить міра. Без міри шкідливе навіть те, що вважається прекрасним.

14. Чи хочеш умом своїм спілкуватися з Богом? - Послужи милостинею ближнім своїм. До духовної любови, що віддзеркалює у собі невидимий образ Бога, немає іншої стезі, як стати щедролюбивим, бо щедролюбивий і милосердний Отець наш Небесний, як сказав Господь Ісус (Лк. 6:36).

15. Як художник, намалювавши джерело, не втамує із нього спраги своєї, так і слово, не підкріплене діянням, без ваги є. Хто говорить про чесноту, що її він здобув у поті чола свого, той немов подає милостиню з праці рук своїх тому, хто слухає його. І хто з власного надбання поучає, той зі сміливою надією відкриває уста свої, кажучи духовним чадам своїм, як похилий віком Яків невинному Йосифові: Я ж даю тобі понад твоїх братів оту частку землі, що її був я забрав від аморія своїм мечем і своїм луком (Бут. 48:22).

16. Хтось прекрасно сказав, що людина боїться смерти тоді, коли сумління засуджує її. У кого ж совість чиста, той бажає смерти так само, як і життя.

17. Коли щось глибоко запало в душу твою, вважай се надбанням твоїм не тільки в нинішньому віці, але віруй, що воно піде з тобою і в будучність. І якщо це щось добре, веселись і благодари Бога в умі твоїм; якщо ж це щось лихе, то сумуй і зідхай, намагаючись увільнитись од сього, поки ти ще в тілі сім.

18. Завжди пам'ятай в умі твоїм тяжкії муки стражденних і озлоблених, щоби вдячно й радо зносити тобі малі й нікчемні скорботи твої.

19. Під час духовної остиглости і зледачіння згадай колишню ревність твою, як дбав ти про все добре, навіть про дрібниці, який подвиг звершив був, з якою ревністю протистояв тим, що хотіли перепинити переможне шестя твоє д'горі. Од згадки про се душа твоя прокинеться, немов із глибокого сну, наново возгориться полум'ям ревности -ніби з мертвих возстане і гарячим протиборством дияволу та гріху повернеться до колишньої ревности своєї.

20. Хресне діяння двояке. Перше сокрите в терпінні тілесному: скорботах та нужді, що є неминучими в боротьбі з пристрастями, і називається власне діянням. Друге криється у вищому діянні ума - в Божественній роздумі та перебуванні на молитві - і називається спогляданням. Перше очищає душу від пристрастей, а друге просвітлює її ум. Хто без досконалого поучення в першому діянні переходить до другого, в якім його привабила солодкість (не говорю вже - через лінивство своє), на того спадає гнів Божий за те, що спершу не умертвив своїх земних членів: розпусту, нечистоту, пристрасті, лиху пожадливість, зажерливість - що є ідолопоклонство (Кол. 3:5). - Такий бо, не вилікувавши немочі помислів своїх терпеливим вправлянням в діянні хресної ганьби, наважився в умі своїм возмріяти про славу хреста. Се й означає те, що казали давні Святі: якщо ум наважиться зійти на хрест до того, як почуття, зцілившись од немочі, умиротворяться, то спостигне його гнів Божий. У кого ум осквернений ганебними пристрастями і хто швидко сповнюється мрійливими помислами, тому загородяться уста за те, що не очистив спершу ума свого скорботами і не покорив тілесних пожадливостей, але, поклавшись на почуте вухом і написане чорнилом, попрямував навпростець шляхом, оповитим пітьмою, сліпуючи - до того всього - ще й на очі свої.

21. Уяви собі, що чеснота - це тіло, споглядання - душа, а разом вони - одна досконала людина, злучена духом з двох частин, почуттєвої і розумової. І як неможливо душі виявити свого буття без задіювання тіла з його членами, так неможливо їй здійнятись до споглядання без тілесного звершення діл чесноти.

22. Знаючи, що треба віддалитись од світу, очиститися од усього, що є у нім, - найпаче слід тобі урозуміти, і то не людським робом, а розумінням з висот, що означає саме найменування світ, з яких складових утворена ся назва. Лише тоді пізнаєш, чи віддалена душа твоя од світу і що єднає її з ним. Світ - се поняття збірне, що охоплює все те, що називається пристрастями. Коли в сукупності хочемо найменувати пристрасті, то називаємо їх світом; а коли хочемо розрізнити їх через відмінність їхню, називаємо їх пристрастями.

23. Коли пізнаєш, що таке світ, тоді урозумієш, чим зв'язаний ти зі світом і в чім відрікся ти від нього. Скажу ясніше: світ - це тілесне життя і плотське мудрування. Якщо людина вирвалась із уз тілесного життя і плотського мудрування, то вийшла вона зі світу.

24. Страх за тіло буває таким сильним, що людина не здатна через нього звершити що-небудь гідне слави й чести. Але коли до страху за тіло долучається страх за душу, тоді страх тілесний маліє перед страхом душевним - як віск од сили вогню.

25. Душа - з природи своєї - безпристрасна. Пристрасті - се ніби непотрібні нарости, чиряки, короста, і винна в сих переродженнях сама душа. Якщо напочатку сотворення єство душі було світле й чисте - через осяяння Божественним світлом; таким самим стає воно, коли повертається до первісного стану свого. Без сумніву, душа виходить поза межі своєї природи, коли урухомлюється пристрастю, - як твердять се Отці Церкви.

26. Відання Божих сотворінь, почуттєвих і мисленних, - се природний стан душі. Надприродний стан її - споглядання сущого над усім Божества. Протиприродним же станом душі є пристрасність, служіння порокам. Отож пристрасті душевні не є душевні за природою своєю.

27. Якщо бажаєш знати, що криється в людській душі, та ще не можеш пізнавати цього духом, - пізнаєш це з речей, способу життя і налаштування людини. Хто чистий у душі і непорочний у житті, той завжди неповинно вимовляє словеса Духа і відповідно до міри свого розуміння роздумує і про Божественне, і про людське. А в кого серце повне пристрастей, у того ж вони і на язиці. Якщо стане він говорити навіть про духовне, то розмірковує під впливом пристрасти. Мудрий одразу розпізнає таку людину, і чистий відчуває її смрад.

28. Діло ченця є: свобода від тілесного, в молитвах тілесний труд і непрестанне сердечне пам'ятування про Бога.

29. Щось одне є молитва, а інше - споглядання на молитві, хоча вони й черпають своє начало один в одному. Молитва - це сіяння, а споглядання -жнива, коли жнець подивляє невимовне видіння: як з малих і голих зерен нараз вибилось таке високе й повне колосся.

30. Спаситель розпочав діло нашого спасіння з посту. Подібно і всі, що йдуть слідами Його, утверджують на сій основі начало подвигу свого. Піст бо є зброя, що її споготував для нас Сам Бог. І якщо хтось занедбає його, то чи не докорятимуть йому за це? - Якщо постив сам Законоположник, то як не постити нам, зобов'язаним зберігати закон? Тим-то до посту людський рід не знав перемоги, а диявол - поразки від людини; та од сієї зброї знеміг він направду. І Господь наш - провідник і первенець сієї перемоги - возложив на голову людського єства перший переможний вінець. І як тільки противник і мучитель роду людського - диявол - бачить сю зброю на комусь із нас, то трясеться від страху, спогадуючи свою поразку, що її зазнав був від Спасителя в пустині. І сила його відразу никне, а погляд на зброю, даную нам од Провідника нашого, спопеляє його. Зодягнений у зброю посту, чоловік розпалюється ревністю повсякчас. Хто постить, той умом непохитний і готовий одбити всії люті пристрасті ворожі.

31. Діла й труди тоді принесуть душі нашій безпристрасність, умертвлять земні члени і втихомирять помисли, коли прилучимося до безмовности, коли зникне в душі сум'яття від вражень, що постають внаслідок зовнішніх почуттів. Інакше неможливо досягнути внутрішнього поступу. Бо якщо дерево щодня підливати, то чи засохне коли-небудь коріння його? Чи поменшає води в посудині, якщо її щоденно наповняти? - Коли ж досягне хто безмовности, тоді душа його вправно розрізняє пристрасті і внутрішній чоловік його, ставши до духовної боротьби, перемагає їх і день-у-день возводить душу до чистоти.

32. Коли можна сказати, що осягнула людина чистоту? - Коли всіх навколо себе бачить вона добрими і ніхто не видається їй злим і скверним, - тоді істинно чиста вона серцем.

33. Що робити подвижникові безмовному в келії своїй? Чи дбайлива, твереза душею людина потребує питати, як їй поводитися наодинці зі собою? Яке ж інше заняття може бути в монаха, крім плачу над гріхами своїми?! І що на світі ліпше є од сього? Вже саме перебування монаха в келії та усамітнення його, подібнеє до перебування у гробі, далекому од радости людської, - вчить його, що діянням його є плач. І всі Святі одходили з життя сього в риданії. Молімо ж Господа, щоб Він дарував нам сльози покаянія. Бо якщо сподобимось сієї благодаті - ліпшої й вищої над інші дарування, - то з її поміччю досягнемо чистоти, що не відніметься уже од нас.

34. Блаженні чисті серцем, бо немає такої миті, коли б не услаждалися вони солодкістю сліз, у яких завжди зрять Господа. Поки сльози у них на очах, доти одкровення Божі відкриваються їм на висоті їхньої молитви; і немає у них моління без сліз. Про се й сказав був Господь: Блаженні засмучені, бо будуть утішені (Мт. 5:5). Коли монах удостоїться з поміччю плачу виборсатись з болота пристрастей на рівну й суху твердь душевної чистоти, тоді стрічає його утішення, якого сподобляються від Бога тільки ті, що плачуть. Сльози і плач - дарування безпристрасним. І якщо сльози того, хто плаче і докоряє собі, можуть не тільки привести його до безпристрасности, а й досконало очистити й визволити ум його від згадки про пристрасті, то що казати про тих, що з віданням день і ніч вправляються у діянні сім?

35. Хтось зі Святих сказав, що товаришем гріха є тіло, що страшиться спокус і страждань і трясеться за життя своє. Тим-то Дух Святий закликає тіло вмерти (схиляє подвижника приректи себе на смерть). Бо знає, що якщо не вмре - не переможе гріха. Коли хто хоче, щоб Господь оселився у нім, то примушує тіло своє служити Господеві, трудитися в заповідях Духа, виписаних в Апостола, і оберігати душу свою від діл плотських (Гал. 5:19-21)[2] . Тіло ж, приставши до гріха, костеніє в ділах плотських, тим-то Дух Божий не упокоюється в нім. А коли тіло знемагає у пості й смиренні, тоді душа утверджується на молитві.

36. Коли тіло твоє, пригноблене скорботами безмовности, терпить нужду та злидні й зближається до смерти, то благатиме тебе, слізно промовляючи: «Дай мені трохи свободи, щоб пожити «по-людськи», ходжу бо я тепер праведно і випробувано мене всякими скорботами». І як тільки зі співчуття заспокоїш його, воно й далі нашіптуватиме тобі: «Можемо й у світі жити праведно, за тими ж правилами, що живемо тут. Випробуй мене лишень, і якщо не буду таким, як тобі угодно, завжди зможемо повернутися. Пустиня не втече від нас». Не вір йому, хоч би як впрошувало тебе і заприсягалося. Воно не сповнить того, чого обіцяє. Коли пристанеш на теревені його - ввергне тебе в глибоку безодню, з котрої ані піднятись, ані вибратися уже не зможеш.

37. Коли впадеш від спокус у нудьгу і знесилишся од них до краю, скажи сам собі: «Знову жадаєш ти нечистого й соромного життя». І якщо тіло жалісно заквилить: «Великий гріх - убивати самого себе», мужньо протистій йому: «Сам себе убиваю, бо не можу жити в нечистоті. Умру тілом, щоб не узріти правдивої смерти душі моєї - смерти для Бога. Ліпше вмерти мені ради святої непорочности, аніж жити грішно в світі. Добровільно вибрав я смерть за гріхи мої. Сам себе умертвляю, бо згрішив перед Богом. Відтепер не буду вже більше гнівити Його. Що мені з життя, що далеке від Бога? Ліпше терпіти злобу нинішнього дня, аніж бути відчуженим од небесної надії. Що з життя мого в світі сім, якщо живу в ньому грішно й гнівлю Бога?»

38. Монахові шкідливо зріти світ і суєту його. Бо змінюється ум того, хто, довго перебуваючи у безмовності на самоті зі самим собою, раптом знову опиняється у круговерті світу, бачить і чує незвичне для ума свого. - Хай не спокушають нас тії, що твердять, ніби ніякої шкоди немає нам від того, що чуємо і бачимо звідусіль, ніби однакові в нас помисли як в усамітненні, так і в світі, ніби не збурюється скромність наша як у келії, так і поза нею, ніби не перемінюється вона на безсоромність, а від оглядання людей і речей не відчуваємо ми тривоги пристрастей. Стверджувати се можуть тільки такі міцні духом, що - якщо і рани приймуть - не відчують сього. Ми ж іще не оздоровлені, і рани наші ще гнояться. Якщо хоч один день не накладемо на них цілющого пластиря, не перев'яжемо їх - вони аж закишать червою.

39. Душа, що з вірою віддалася Богові й множество разів звідала на собі Його благодіяння, не турбується вже про саму себе, але споглядає усе з подивом і мовчанням і ніяк не може знову повернутися до свого земського знання, а тим паче жити за ним. Боїться бо втратити Боже Провидіння над собою, що втайні неустанно наглядає за нею, дбає про неї і провадить її. Без нього вона загордіє у своїй мрійливій самонадіяності, немовби сама може подбати про себе - силою свого знання.

40. У кому возсіяло світло віри, не наважуються знову безсоромно просити Бога в своїх молитвах: «Дай нам те» або: «Забери від нас се». Зовсім бо не турбуються уже про самих себе, тому що духовними очима віри повсякчас зрять Божий Промисел над собою, що ним осінює їх істинний Отець Небесний. Він безмірною любовію Своєю перевищує усяку батьківську любов, паче всіх обдаровує нас, даючи нам щедро, більш од того, що просимо ми в Нього, про що думаємо ачи мріємо.

41. Хто сподобився солодкости віри, а потім ізнов повернувся до відання душевного, той подібний до того, хто знайшов дорогоцінну перлину і обміняв її на мідяка, або ж до того, в кого одібрали повновладну свободу й ізнов повернули в злиденне рабство, повне страху й нужди.

42. Знання людське з поміччю тіла, душі й духу то восходить д'горі, то сходить додолу. Знання - се дар Божий розумним створінням напочатку їх сотворення. За природою своєю, воно просте й неподільне, як сонячне світло, та от - за діянням своїм -змінюється і поділяється. Послухай, яка послідовність сього діяння.

43.  Перший ступінь знання. Коли знання служить плотському возжаданню, тоді зводить в одно: багатство, марнославство, розкіш, тілесний спокій, словесну мудрість, що прагне управляти в світі сім і виливається у винаходах, мистецтвах та науках, у всьому тому, чим увінчується тіло у видимім світі сім. Цим усім знання робиться супротивником вірі. - І називається воно голим знанням, бо заперечує будь-яке Божественне Провидіння, а через перевагу тілесного вносить в ум нерозумне безсилля, і вся турбота його зводиться лише до видимих речей світу сього.

Людина, що полонилася сим знанням, думає, що воно є мисленна сила, що тайно кермує нею, божественно піклується про неї і наглядає за нею. Тим-то людина, що посідає се знання, приписує кермування світом не Провидінню Божому, а все добре в собі: уникання шкідливого та природну осторогу перед труднощами і багатьма перешкодами, що тайно і явно напастують її, - власній розсудливості своїй.

Таке-то уявлення має про себе людина, оплутана сим глумливим знанням. Вона облудно гадає, що все в її житті стається так, як волить вона, і згідна з тими, хто твердить, що ніхто не управляє світом сим. Втім, не може вона повсякчас не страхатися за життя своє, тим-то опановує її малодушність, печаль, одчай, страх від бісів, боязнь перед людьми, вістки про розбійників, поголоски про смерті, розпач у хворобі, переляк у зубожінні, страх перед смертю, стражданнями чи дикими звірами. Це та інше уподібнює се знання її до моря, в котрому безустанно, день і ніч, бурлять, насуваються і поглинають її розбурхані хвилі.

Позаяк людина з сим знанням не вміє возложити турботи про себе на Бога, уповаючи на Нього і віруючи Йому, - то безперервно хитрує і коїть діла власного егоїзму. Коли ж воля її не сповняється -таїнственного ж Провидіння у цьому вона не добачає - тоді ворогує з людьми, котрі перешкоджають і противляться вволенню бажань її. У віданні сім насаджено дерево пізнання добра і зла, що викорінює любов. У знанні сім панує пихатість і гординя. Бундючиться воно, а тимчасом ходить у пітьмі; цінує набутки свої земні понад усе, навіть не відаючи, що є щось ліпшого од них.

44. Другий ступінь знання [3] . Коли людина, полишивши перший ступінь знання, порине в душевні помисли і бажання, тоді, осяявшись світлом душі, звершує такі чудовні діла: піст, молитву, милостиню, читає Божественні Писання, чеснотливо живе, бореться з пристрастями тощо. Бо всі добрі діла, прекрасні ознаки душі й чудові способи для служіння во дворах Христових звершує на цьому другому ступені знання силою Своєю в людині Дух Святий. Знання се вказує серцю також стезю, що веде людину до віри, в нім збирає напуття щодо істинного віку.

Але й це знання - ще дуже тілесне і складне. Воно - лише путь, що провадить нас до віри. Є ще й вищий ступінь знання. І якщо хтось досягне поступу, то з поміччю Христовою зноситься на сей вищий ступінь знання, коли в основу свого діяння кладе безмовне віддалення від людей, читання Писань, молитву та інші добрі діла другого ступеня знання. Саме цим знанням і звершується все прекрасне, тим-то й називається воно віданням діл, бо почуттєвими ділами за посередництвом тілесних чуттів доконує зовні діло своє.

45.  Третій ступінь знання - ступінь досконалости. Послухай, як людина вдосконалюється, осягає духовне й уподібнюється в житті до невидимих сил, котрі служіння своє звершують не почуттєвими ділами, а ревністю ума. Коли знання вознесеться над земним і помишлятиме про сокрите від очей, здійметься д'горі і послідує вірі, возпрагши будучого віку і всього обітованного у віднайденні сокровенних таїн, - тоді вже сама віра поглинає се знання і, чудесно перемінивши, породжує його знову, так що всеціло стає воно духом.

Тоді злітає воно - мов на крилах - у сфери безтілесних, торкається глибин неосяжного моря, зрить умом своїм Божественну й чудну правлячу десницю у всіх мислячих і почуттєвих єствах. І здіймається тоді се знання до духовних таїн, що їх можна збагнути лише простим і проникливим умом. Тоді внутрішні почуття пробуджуються для духовного діяння, яке в будучому віці переміниться у безсмертя і нетління, бо ще в цьому житті, ніби в тайні, сподобилось мисленного воскресіння -істинного свідоцтва про загальне воскресіння усіх.

46. Ось три ступені знання. - Відтоді, як людина почне відрізняти добро від зла і поки не ізійде зі світу сього, - знання душі її перебуває у сих трьох вимірах. І бездну всякої неправди і нечестя, і повноту правди, і те, щоб торкнутися глибини всіх таїн духа, - усе це робить єдине знання у трьох сказаних вимірах. У ньому міститься всякий порух ума, що стремить або до добра, або до зла, або ж стоїть на перепутті між добром і злом. Ці ступені Отці називають: природний, протиприродний і надприродний. І це три шляхи, що ними прямує розумна душа, коли - за природою своєю - чинить правду або - понад природу свою - сподобляється істинного споглядання у Бозі, піднявшись над єством своїм, або ж пасе свиней, розтринькавши багатство своєї розсудливости, гаруючи на множество демонів.

47.  Перший ступінь знання охолоджує душу, перепиняє їй шестя по Божому шляху. Другий - зігріває її, щоб швидко восходила вона д'горі по щаблях віри. Третій же - це супокій від діяння, що в самому лиш вправлянні ума услаждається тайнами будучого. Але єство наше не може досконало вознестися над смертністю і тяготою плоті, тож - поки людина в тілі перебуває - залишається в перехідному стані від одного до іншого ступеня знання. То - як убогий злидар - душа її служить на другому, середньому щаблі чесноти; то, сподобившись духа усиновлення в таїнстві свободи, насолоджується благодаттю Божою; то знову повертається до смиренности діл своїх, сповняючи їх з поміччю тіла. Бо в віці недосконалім нема досконалої свободи.

48. Знання на другому ступені полягає в тривалому вправлянні. Знання на третьому ступені - се діяння віри, що не ділами сповняється, а духовними умопредставленнями в цілком душевному діянні; і воно вище від почуттів. Під вірою ж розуміємо не ту віру, якою людина бачить різницю між достойнопоклоняємими Божественними Іпостасями або дивне Провидіння Боже у воплоченні, - хоча й ця віра надзвичайно висока, - а ту, що возсяює у душі від світла благодаті і укріплює серце свідоцтвом ума, щоб не захиталось воно в непохитності надії, далекої од усякого сумніву. І віра ся виявляється не в надчуйному слусі, а в духовному баченні - очах, що зрять сокриті в душі тайни, невидиме Божественне багатство, сокрите від очей синів плоті і Духом відкрите тим, хто вкушає зі столу Господнього в поученні законом Христовим, як сказав був Господь: «Якщо заповіді Мої зберігатимете, зішлю вам Утішителя, Духа істини, Якого світ не може сприйняти, Він навчить вас усього» (Йоан 14:17.26).

49. Є ще інша відмінність знань. Знання, що вивчає видиме або почуттями приймає те, що передається від видимого, називається природним. Знання ж, що займається силою мисленного і внутрі себе природами істот безплотних, іменується духовним, бо відчуття сприймаються духом, а не почуттями. Через це двояке походження (сприйняття речей видимих і духовних) одне й друге знання черпає відомості зовні. А знання, що од Божественної сили постає, називається надприродним; і воно паче недовідоме і вище від знання. Сподобляється такого відання душа не від речей зокола, як у перших двох знаннях, але із внутрішнього - внутрі себе самої неречовинно, швидко, раптово і понад усіляке сподівання виявляється і відкривається воно їй, тому що, як слово Христове гласить, Царство Небесне внутрі вас є, - не прообразом живить надію, не зі зберіганням заповідей приходить, а внутрі образу викарбовується в сокровеннім умі, відкривається само собою, навіть без жадного помислення про нього. Перше знання - се результат постійного труду й дбайливого навчання; друге - плід доброго життя та розумної віри; а третє дається в жереб самій лише вірі, котрою касується знання і звершуються діла.

50. Не сумнівайся в силі молитви нашого стихослов'я, коли під час молінь або щогодинного читання не постане в тобі сильний запал і безперервна скруха серця.

51. До слів, сказаних з досвіду, варто дослухатися, навіть якщо той, хто вирік їх, не є вченою людиною. Бо навіть царські скарбниці не гребують монетою жебрака; та й з малих струмків ріки стають повноводними.

52. Пам'ять про добре чи лихе, немов перстом, вказує нам або на срамоту наших помислів, або на висоту нашого життя. І кожне - за родом своїм -зроджує в нас помисли і діяння або вишні, або ниці. Ми помишляємо про се в тайні ума нашого, але в цім мисленнім занятті виображується наше життя, а в ньому ми можемо узріти самих себе.

53. Є любов, подібна до маленької лампадки, що від нестачі оливи гасне, або до дощового потічка, сліду котрого не стає, як тільки закінчується дощ. Але є любов - як джерело, що б'є із-під землі й ніколи не висихає. Перша - се любов людська, а друга - Божа, бо Сам Господь зроджує її.

54. Чи бажаєш усолоджуватися молитовним псалмоспівом під час служби своєї і збагнути суть виречених тобою словес Духа? - Тоді не зважай на кількість псалмів, на дотримання встановленого тобою ж правила, покинь звичне громогласся твоє. Але умом своїм поучайся натомість у словесах Духа, допоки душа твоя не прокинеться до високого урозуміння і наблизиться до славословія або до душекорисної печалі. У рабському ж діянні - самому лишень прочитанні усталеного молитовного правила - нема миру ума, а бентежність, розкрадаючи думки, не дає зазвичай відчути смаку та розуміння його. Бентежність можна назвати колісницею диявола, бо він має звичку, подібно до вершника, возсідлати ум людський, взяти зі собою купу пристрастей і з ними галопом наскакувати на бідну душу, погружаюючи її в бездну сум'яття.

55. Не супереч помислам, що їх всіває у тебе ворог, - ліпше молитвою до Бога переривай бесіду з ними. Не завжди під силу нам розірвати хитросплетіння вражих помислів. Навпаки, часто опиняємося у пастці, що її наставили на нас супротивники наші, зазнаємо від них ран, які важко потім буває зцілити. Попри весь наш розум та розсудливість вороги таки встигають уразити нас. Та навіть якщо й переможемо їх, нечистота помислів все-таки осквернить наш ум, а смрад від них надовго залишиться у нім. Якщо ж прислухаєшся до нашої поради, звільнишся од усього того, а також од страху, бо немає іншої помочі людині, крім Бога.

56. Коли в келійній безмовності трудишся над рукоділлям твоїм, не обертай його на покривало твоєму сріблолюбству. Щоб уникнути тенет нудьги, від душі роби діло твоє, що не збурює твойого ума, але не забувай, що молитва - понад усе.

57. Віруй, що Хоронитель твій завжди з тобою і стоїш ти - разом з іншими створіннями - під Єдиним Владикою, Котрий словом одним світ держить і всім управляє. Стій же мужньо і благодушно. Ні демони, ні хижі звірі, ні лиходії ніяк не зашкодять тобі, ні не погублять, - якщо не буде на це волі Вседержителя. Тим-то сміло кажи душі своїй: «Маю Хоронителя, що оберігає мене, і жодна твар не з'явиться передо мною без Вишнього на це згоди. Якщо є на те воля Владики, щоб лукаві спокушали створіння Його, приймаю це не засмучуючись, - бажаю бо сповнення волі Господа мого». Так міркуючи в спокусах своїх, сповнишся радости - як той, що пізнав і твердо урозумів, що управляє і кермує усім десниця Всевишнього Владики. Кріпи серце твоє упованням на Господа!

58. Любов до безмовности не тільки возносить ум до Бога, а й утайні дає велику силу звершувати діла видимі, тілесні, ще й просвічує, як говорили отці, в сокровенному молитовному діянні, тому що хоронення уст зносить сумління до Бога, якщо тільки з розумом заховувати мовчання.

59. За всіляким добрим бажанням слідує ревність, що своїм запалом подібна до жару розпеченого вугілля. Вона зазвичай і захищає це добре бажання, і не допускає, щоби наближались до нього які-небудь супротив, завада чи перешкода. Се є чеснота, без котрої не діється жодне добро. Один праведник, облечений во Христа, ревність сію назвав сторожевим псом закону Божого.

Ревність двома способами пробуджується, укріплюється і возгоряється на збереження дому душі, а також двома способами охолоджується, знемагає, дрімотствує і лінується.

Перший спосіб пробудження та розпалення ревности: коли на людину спадає страх за те благо, що його вона здобула чи прагне здобути, щоб не було його викрадено чи знищено. Коли з'явився цей страх, тоді ревність, як сухі дрова, день і ніч горить та, подібно до Херувима, неустанно пильнує за всім, що відбувається доокіл, старанно оберігаючи добро своє од усяких ворожих спокус і ззовні і внутрі.

Другий спосіб розпалення ревности: коли душа воспрагне чесноти. І що більше зростає в душі се добре бажання, то дужче розпалюється в ній ревність до чесноти.

Перший привід до охолодження ревности: коли в душі маліє або чезне саме бажання добра; а другий: коли опосяде душу помисел зухвалої упевнености й відваги. Тоді людина думає, що немає їй чого боятися, скидає із себе зброю ревности - і опиняється дім без сторожі, пес засинає, надовго закинувши сторожування своє.

Обидва приводи до охолодження ревности бувають від того, що ввійшов до душі якийсь витончений помисел гордині і вгніздився там або ж людина стала перейматися минущим чи занадто часто спокусливо розмовляє зі світом або ж догоджає череву своєму - тому панові всього поганого. Як тільки подвижник обертається лицем своїм до світу, душа його одразу ж знемагає. Те саме буває, коли сходиться він з багатьма, що марнославством своїм неминуче сокрушають душу його. Ум подвижника, спілкуючись зі світом, уподібнюється до корабля, що безпечно плив собі по морю, але несподівано наштовхнувся на підводні камені - і потонув.

60. Вибирати добро (схилятися до добра) - це діло людське, а звершувати добро - діло Боже. Тим-то людина завсігди має нужду в Божій помочі. Хай же за нашим добрим бажанням слідують часті молитви з проханням не тільки подати нам поміч, а й виявити - чи угодне наше бажання волі Божій. Бо не всяке бажання - хоч би й видавалось воно нам добрим - зроджується у серці нашім від Бога, а тільки те, що корисне.

61. Деколи ми бажаємо начебто й доброго, але Божої помочі не сподобляємося, бо це бажання може походити від диявола, не на користь нам, або тому, що бажане несила сповнити нам, бо ми не осягли ще відповідного боговгодного життя, або тому, що воно чуже тому образу, який ми на себе прийняли, або тому, що не прийшов ще час, коли можна сповнити це, або тому, що не маємо ні знання, ні фізичних сил, достатніх для цього, або тому, що обставини не відповідні для діла цього. Диявол тимчасом всіляко ухитряється прикрасити таке діло благовидністю, щоб, схиливши нас до нього, вивести з душевної рівноваги або нашкодити тілові нашому. Тим-то слід старанно обмірковувати також і наші добрі бажання. Найліпше ж усе робити за порадою.

62. Чеснота - матір печалі; від печалі родиться смирення, смиренню ж дається благодать. І воздаяння потім настає не заради чесноти і не за труд, а ради смиренности, що зроджується від них. Якщо ж смиренність втрачено, то й усі труди ради чесноти марні.

63. Господь жде від нас не лише сповнення заповідей, а найпаче - виправлення душі, ради чого й узаконив Він заповіді Свої. Тіло буває задіяне як у праведних, так і в лихих ділах; ум же притім правим постає або прогрішується, судячи з налаштування його.

64. Дар без спокус - погибель для тих, що приймають його. Якщо добро дієш перед Богом і Він ниспошле тобі дар, моли Його про упокорення для тебе або щоб приставив сторожу над даром твоїм або забрав його від тебе, щоб дар сей не погубив тебе. Бо не для всіх багатство благом є.

65. Чесноти тісно злучені зі скорботами. Хто втікає од скорбот, той розлучається і з чеснотами. Якщо бажаєш чесноти - полюби усякі скорботи. Скорботи бо породжують смиренність. Доки не осягнеш істинного відання, лише завдяки спокусам можеш наблизитися до смиренности. Хто без скорботи перебуває у чесноті, той навстіж розчахнув двері душі своєї для гордости.

66. Коли людина скніє у гордості, тоді віддаляється од неї Ангел Божого Провидіння, що зазвичай перебуває біля неї і зроджує прагнення до праведности в ній. Коли ж людина образить цього Ангела і він оддалиться од неї, тоді наблизиться до неї чужий - дух темряви, тож щезає у ній усяка турбота про праведність.

67. Нерідко Бог допускає, щоб спокуси повставали на чеснотливих людей, вражали їх, як Іова, у їхньому тілі, ввергали їх в убозтво, відвертали світ від них, позбавляли того, що вони здобули, - лиш не дозволяє наблизитися до душі їхньої будь-якій шкоді. І неможливо, щоб на шляху правди не стріла нас печаль, щоб тіло не знемагало у хворобах і трудах чи пребувало незмінним, - якщо тільки полюбимо життя у чесноті. Коли чоловік прямує до Бога і спаде на нього яка-небудь спокуса, - хай не одхиляється од стезі своєї, але з радістю, без зайвої допитливости приймає її і благодарить Бога, що послав йому благодать сію: сподобитися - ради Бога - скорбот і стати спільником у стражданнях разом з Пророками, Апостолами й усіма Святими, що ради путі сієї претерпіли всі скорботи на путі сій. Якщо спадуть на нього спокуси: від людей, демонів чи від власного тіла його, - хай благодарить Господа. Бо неможливо Богові якось інакше виявити благодіяння Своє людині, що забажала перебувати з Ним, як не тим, щоб зсилати скорботи їй на путі істини, та й людині удостоїтися сієї величі, себто увійти в спокуси і радіти - неможливо без благодаті Божої.

Те, що людина страждає ради уповання на Бога, святий Павло у Посланні до филип'ян називає великою благодаттю: Вам дана ласка Христа не тільки вірувати в Нього, але за Нього також і страждати (Флп. 1:29). Святий Петро також твердить у Посланні своїм: Коли страждаєте за справедливість - ви щасливі (1 Пт. 3:14), бо стали спільниками страстей Христових.

У достатках не радій, а в скорботах не сумуй, вважаючи їх чужими на шляху Божім. Бо стезі Його одвіку хрестом і смертю прокладаються. І звідки в тебе взялася така думка - без скорботи й труду прямувати шляхом Божим? Життя без труду й скорбот означає те, що ти зійшов з путі Божої і віддаляєшся од неї, не хочеш іти слідами Святих або наміряєшся прокласти собі іншу, особливу дорогу і по ній ступати - не страждаючи. Тимчасом путь Божа - се щоденний хрест. Ніхто не восходив на небо, розкошуючи на землі. Знаємо бо, де закінчується широка та розлога дорога.

68. Істинні праведники вважають себе недостойними Бога. Та й те, що вони істинні праведники, пізнаємо з того, що вони визнають себе окаянними грішниками, не гідними благодаті Божої, ісповідують се тайно і явно і мудрістю Святого Духа перебувають у труді й тісноті в житті сім. Час же упокоєння Бог приготував їм у будучому віці. Ті, що облеклися у живого Господа, саме через те й не бажають спокою тілесного й звільнення від скорбот, бо сподобляються несказанного, таїнственного утішення духовного.

69. Така воля Духа, щоб возлюблені Його в трудах перебували. Не осіняє бо Дух Божий тих, що полюбили спокій тілесний. Сини Божі тим і відрізняються від синів світу, що живуть вони в скорботах, - світ же спокою та розкоші шукає. Не благоволив Бог, щоб возлюблені Його втішалися спокоєм, поки в тілі вони, але паче захотів - заки світу їхнього - щоб пребували вони в скорботі, тяготі, труді, скудності, наготі, нужді, в приниженнях, зневагах, в умертвінні тілесному, в печалі, щоб сповнилось на них сказане: У світі страждатимете (Йоан 16:33). Відає бо Господь: хто живе у спокої, не може перебувати в Його любові, тим-то не дає їм його.

70. За любов свою, яку явили Святі життям своїм до Бога, страждаючи за Ім'я Його, здобули вони дерзновеніє взирати на Бога неприкритим лицем і просити Його з упованієм. Велика бо сила сміливої молитви! Тим-то допускає Бог, щоби Святих Його спокушувано було всілякою журбою. Тоді звідають на собі всю поміч Його і повсякчасний Промисел Божий щодо себе. У спокусах здобувають вони мудрість, а з досвіду черпають знання про все, щоби не потерпіти їм осміяння від демонів. Якби Бог вправляв їх лише в добрі, то не були б вони обучені супроти диявольських напастей і в боротьбі зі спокусами були б вони сліпі.

71. Якщо людина спершу не буде спокушеною, себто випробуваною поганим, то не відчує смаку в доброму, і - коли побачить у поганому добре - не зможе скористатися тим зі знанням - як своїм набутком. Яке приємне знання, добуте з досвіду і яку силу дає воно тому, хто тривалим трудом набув його! Се розуміють тії, що звідали користь від нього,  -як і неміч свого єства і поміч Божественної сили  - і удостовірились у сім. Бо тільки тоді пізнають вони все це, коли Бог, стримавши спершу силу Свою від содіяння їм, приводить їх до усвідомлення немочі їхнього єства, ваготи спокус, лукавства того, з ким їм доводиться боротися, охорони Божественної сили; скільки звершили вони путі, наскільки вознесла їх Божа сила і якими немічними бувають вони у боротьбі з усілякою пристрастю, якщо віддаляється від них поміч Божа. - Так що з усього того черпають вони смиренність, наближаються до Бога, уповають на поміч Його і перебувають на молитві. І звідки би вони навчилися усього того, якби не були досвідчені многим злом, що спало на них з Божого допусту, як визнає Апостол: А щоб я не загордів надмірно висотою об'явлень, дано мені колючку в тіло, посланця сатани, щоб бив мене в обличчя, щоб я не зносився вгору (2 Кор. 12:7). Але в спокусах, многократ сподобляючись Божої помочі, людина здобуває і тверду віру, від чого стає безстрашною і благодушною.

72. Спокушення кожному корисне. Подвижникам спокуси додають щось до багатства їхнього, розсіяних оберігають від шкідливого, сонних пробуджують. Далеких од Бога спокуси наближають до Нього; близьких до Бога навчають веселости зі сміливим упованням. Ненавченому синові на шкоду буде багатство дому отця його. Тим-то Бог спершу випробовує і напоумляє дітей Своїх стражданнями, а вже потім обдаровує їх.

73. Людина, поки в недбальстві перебуває, боїться смерти; коли ж наблизиться до Бога - боїться Суду Його. Якщо ж всеціло ввіриться Богові, тоді любов'ю знищуються обидва ці страхи. - Бо поки чоловік нидіє у знанні земному й житті тілесному, жахається він смерти. Коли ж здійметься до знання духовного і життя праведного, тоді ум його повсякчас пам'ятає про будучий Суд, тому що право стоїть він відповідно до своєї природи, зростає в духовному, працює над своїм віданням і життям, щоб лиш близько Бога йому бути. Коли ж досягне істинного знання - через пробудження в ньому відання таїн Божих та утвердження надії на будучність - тоді любов'ю викорінюється в нім і отой тілесний чоловік, що, подібно до тварини, боїться заколення, і отой чоловік розумний, що боїться Суду Божого. Бо хто став сином, прикрашається любовію, а не палицею врозумляється, тож з радістю ісповідує: Я ж і мій дім служитимемо Господеві (І. Н. 24:15).

74. Блажен, хто завше думає про Бога і з Ним Єдиним лучиться віданням своїм. Радість у Бозі кріпша од теперішнього життя; і хто здобув її, той не тільки поневажує страждання, а й за ніщо має життя своє. Любов солодша од життя, і розуміння у Бозі, від котрого родиться любов, солодше од меду. Той, хто любить, не боїться прийняти смерть за тих, кого він любить. Любов родиться од відання, відання - від душевного здоров'я; здоров'я ж душевне - це сила, що зроджується від тривалого терпіння.

75. Життя вічне - се утішення в Бозі; і хто знайшов утішення в Бозі, для того зайвим стало утішення мирське.

Чи прийняв хто мудрість од Духа, - пізнає це зі самої мудрости, що в сокровенії навчає його смиренномудрія.

Чи досягнув хто смиренномудрія, - пізнає з того, коли ненависним стане для нього світ і слава його.

76. Пристрасті суть спокусливі спонуки, що викликаються речами світу сього, захоплюють нас, щоб під приводом потреби задовольняли ми захцянки свої; і спонуки сі не вщухають, поки стоїть світ. Але людина, сподобившись Божественної благодаті, узрівши щось вище од тілесного, возбраняє спокусливим спонукам входити до серця її, тому що замість них запанувало в ній вже щось ліпше, тож до серця її не наближаються ані порухи лукавого, ані породжувані бажання від них. І не через те, що в людині щезли пристрасті, а через те, що серце її завмерло для них, живе вже Божественним; і не тому, що людина досягла спокою через розсудливість і добрі діла свої, а тому, що в умі її немає ніякої тривоги, а свідомість її услаждається уже вищим.

77. Якщо будемо тверезіти в розсудливім віданні, то пристрасні порухи зовсім не наблизяться до ума нашого. Возбраняється їм увіходити до серця людського не через боротьбу з ними, а через свідомість і знання, що ним сповнена душа, і прагнення дивних споглядань, що услаждають її.

Поки людина живе, потребує тверезіння, чування та бадьорости, щоб зберігати скарб свій. Якщо ж покине вона визначену межу свою - піст, одразу немічніє вона і окрадається.

Трудися не доти, доки побачиш плід, а до самого ісходу душі з тіла твого. Бо нерідко дозрілий плід раптово побиває град.

78. Якщо привчимо себе до доброго розмислення - поучення у серці, то не тільки будемо соромитись самих пристрастей, а й навіть гадкою наближатися до них - через їхню гріховність.

79. Коли з любови до Бога бажаєш звершити якесь діло, межею бажання свого постав смерть. Тоді насправді сподобишся зійти на ступінь мучеництва в борні з кожною пристрастю і не зазнаєш ніякої шкоди від того, з чим доведеться тобі стрітися всередині тієї межі, якщо перетерпиш усе до кінця і не ослабнеш. Через немічність ума немічніє і сила терпіння, а твердий ум дає тому, хто слідує за ним, надприродну силу.

80. Життя світу сього подібне до рукописання на таблицях, де ще можна щось дописати ачи стерти. А будуче життя - се немов готовий рукопис на чистих сувоях, запечатаний царською печаттю, де вже не можна ні чогось додати, ні відняти. Тож поки ми ще можемо щось змінити, пильнуймо себе, і поки маємо владу над рукописанням життя нашого, стараймось поповнити його добрими ділами та стерти з нього наші гріхи. Бо поки ми в світі сім, Бог не прикладає печаті ні до доброго, ні до поганого - аж до часу ісходу душі нашої із тіла.

81. Треба довго вправлятися в молитві, щоб ум наш умудрився нею. Молитву випереджує усамітнення (одвернення думок од усього стороннього). Усамітнення потрібне ради молитви, а молитва -для того, щоб осягти любов Божу, бо ради молитви сподобляємося любови Божої.

82. Знаймо, що всяка розмова з Богом, звершувана втайні, всяке добре шукання умом Бога, всяке розмислення про духовне установлюється молитвою, нарікається молитвою і під іменем молитви зводиться воєдино - чи се духовні читання чи славословіє Богу чи туга за Ним чи тілесні поклони чи псалмопіння чи все інше, з чого складається чин істинної молитви. Від молитви зроджується любов Божа, тому що любов - від молитви, а молитва від усамітненого життя постає. Усамітнення потрібне нам для того, щоб могли ми істинно бесідувати з Богом.

83. Стережися зарозумілости під час добрих змін у собі. Неміч та неуцтво, себто зарозумілість свою, відкривай Господу в молитві, щоб не покинув Він тебе і не спокусився ти чим-небудь сороміцьким, тому що за гордістю слідує розпуста і за зарозумілістю - спокушення.

84. Коли на одну шальку терез покладеш усі подвижницькі труди свої, а на другу - мовчання, то узриш, що мовчання переважить їх. Багато порад у людей, та коли зблизиться хто з мовчанням, то зайвими стануть для нього поради людські і даремними виявляться усі діла його, бо перевершив він сі діяння, наблизившись до досконалости.

85. Хай милосердя завжди панує над тобою. Наше милосердя - немов зерцало, щоби зріли ми в самих собі ту подобу і той істинний образ, що є в Божім єстві і в сутності Божій. Серце жорстоке і немилосердне ніколи не очиститься. А чоловік милосердний - лікар своєї душі. Немов сильним вітром, розганяє він зі свого нутра темінь пристрастей. Милосердя, - як гласить євангельське слово життя, - се той добрий довг, що позичаємо його Самому Богові.

86. Щовечора, наближаючись до постелі своєї, кажи сам собі: «Сієї ночі ложе се, може, стане мені гробом і не знаю, чи не зійде на мене замість сну дочасного сон вічний». Тож поки маєш ноги, йди слідами Святих - допоки не скутий ти кайданами, що їх несила буде вже розірвати тобі. Поки маєш руки, розіпни себе в молитві - ще до того, як прийде до тебе смерть. Поки маєш очі, безперервно плач - заки не покрилися вони порохом. Як троянда, ледве подує на неї вітер, в'яне; так і ти, якщо дихнути на одну зі стихій нутра твого, умреш. Положи, чоловіче, на серці твоїм пам'ять про неминучу смерть і що можеш ще нині одійти зі світу сього, тож неустанно кажи собі: «Ось біля дверей посланець, що прийшов по мене. Чого ж я барюся? Переселення моє - вічне, повернення назад уже не буде».

87. Хто любить бесідування з Христом, той шукає усамітнення. А хто любить многолюддя, той приятель світу сього. Якщо любиш покаяння, люби й безмовність, бо інакше не осягнеш досконалости. Якщо любиш безмовність - матір покаяння, то з радістю возлюби і малу тілесну шкоду, і докір, і образи, що поллються на тебе за неї. Безмовність -се непрестанне чекання смерти. Хто без розуміння сього вступає у безмовність, той не може знести того, що неминуче спаде на нього в усамітненні.

88. Поки світ ще не умертвлений в серцях наших, возлюбімо безмовність. Завжди пам'ятаймо про смерть і - сим - наближмося до Бога, відтак ненависним стане нам усе мирське.

89. Хтось із безмовників сказав: «Я подвизаюсь у безмов'ї для того, щоби солодшим було мені славослов'я під час читання і молитви. І коли від услади, що приходить з урозуміння їх, умовкне язик мій, тоді, ніби в якомусь чудовному сні, скупчуються почуття і думки мої воєдино. І коли завдяки сій безмовності втихомириться серце моє від бентежних згадувань, тоді набігають на мене хвилі радости несказанні, повиваючи і усолоджуючи серце моє».

90. Ще хтось відкрив таке: «Безмовність відсікає коріння нових помислів. Усередині стін її старіють і ув'ядають спомини про пережите. І коли не згадуватиметься мисленно старе, тоді ум повертається до свого первісного стану».

91. А хтось інший повів: «Втішне діяння - неустанне чування ночами. Під час оного отці наші скидали з себе ветхого чоловіка свого і сподоблялись обновленія ума. Тоді душа вже тут, на землі, причащається безсмертя, відчуттям сим вивільняється з одіяння темряви - і сповивається Духом Святим».

92. І ще сказав: «Неможливо покорити зовнішніх почуттів владі душі без мовчазности і відчуження від людей, тому що розумна душа тісно злучена з почуттями, чужими і своїми, під їхнім впливом мимоволі зваблюється помислами - якщо не пильнуватиме себе в сокровенній молитві».

93. Як від насіння посту проростає колос невинности, так від ситости розгоряється похітливий жар, а від переситу - нечистота. Якщо черево твоє голодне і смиренне, ніяк не опосядуть душі твоєї соромні помисли.

94. Як просвітлюється краса твоя, невинносте, лежанням на голій землі, прагненням небесного, що проганяє сон, умертвленням плоті, що - здержливістю від яств - між ребрами і черевом уподібнюється до глибокого рову! Всяка їжа і всяке упокоєння плотське породжують сороміцькі уявлення і гидкі мріяння, що роздражнюють нас до таємних безсоромних діл. А порожнє черево содіює думки наші країною пустинною, яку не тривожать помисли, тож німотствує вона на всі бунтівливі думки.

95.  Деякі поради безмовному. Якщо нерозсіяно молишся ти умом і - раптом - переривається стих на язиці твоїм і на душу твою накладаються кайдани мовчання без волі твоєї на се, і настане се після довгочасного перебування у безмовності, то знай, що ти поступаєш вперед у безмовності своїй і що лагідність потроху вкорінюється у тобі. Бо проста безмовність - немолитовна - направду гідна осудження.

Якщо примічаєш, що кожен помисел у душі твоїй, кожне пригадування і споглядання у безмовності наповнюють очі твої слізьми, що без примусу течуть по ланітах твоїх, то знай, що почала привідкриватися перед тобою перегорода на руйнування супротивних.

Якщо зауважиш, що помисел твій без жодного бажання твого занурюється у тобі і перебуває в такому стані близько години або скільки-небудь часу, а потім помічаєш, що мир царює у помислах твоїх, і те саме повторюється з тобою завше, то знай, що хмара почала приосіняти скинію твою.

Якщо ж, усамітнившись у мовчанні, не знаходиш миру через пристрасті свої, не дивуйся. Як земля після заходу сонця темніє і як запах ліків чи пахощі мира чути ще якийсь час у приміщенні, де вони зберігалися раніше; тим паче пристрасті - подібно до собак, що звикли лизати кров, коли не дають їм м'яса - гавкають доти, доки не буде розтрощена сила їхньої колишньої звички.

Коли ж поступаєш уперед, то такі виразні ознаки віднайдеш у душі своїй: в усьому зміцнюватимешся ти надією та збагачуватимешся молитвою. Ніколи не змаліє в умі твоїм те, що служить тобі на добро. Коли, скажімо, стрінешся з людьми і відчуєш неміч людської природи, - се буде охороняти тебе від гордині. Гріхи ближнього змаліють в очах твоїх. Бажатимеш ізійти з тіла свого з тим бажанням, з яким хотів би перебувати в будучому віці. В усякій скорботі, явній і тайній, побачиш, що по справедливості суду сталося се з тобою, і вознесеш благодарення за те Богові.

96. Пристрасті урухомлюються якимись образами (почуттями) і пам'яттю, спочатку без пристрасних порухів та помислів, але згодом розпалюють нас.

97. Повсякчасне чування, читання слова Божого і часті поклони зроджують у дбайливих подвижників благе й мирне серце. Хто ж уже сподобився його, то саме цими середниками. Ті ж, що тільки прагнуть набути благе й мирне серце, хай перебувають у безмовності й діянні сказаного. Передусім ні до чого, крім душі своєї, хай не прив'язуються вони помисленням своїм, вправляються внутрішньо саме в тих ділах, що утверджують людину в добрі.

98. У кожнім розумнім єстві безупину стаються переміни, і кожна людина повсякчасно змінюється. Розсудливий чоловік може навчитися розуміти сі зміни, постійно досвідчуючи себе. Якщо буде тверезіти і спостерігати за собою в умі своїм, то легко дізнається, яку зміну й коли приймає думка його і як раптово мирний стан його обертається у збентеження і чому.

Про це святий Макарій писав у своїх настановах братам, щоб під час шкідливих перемін у собі не впадали вони у відчай, бо з тими, що пребувають у чистоті, бувають - як і з температурою повітря - спади від вищого до нижчого, навіть якщо не допускають вони недбальства до себе чи послаблення собі. Навпаки, навіть тоді, коли ревно трудяться вони над собою, трапляються з ними подібні падіння, протилежні намірові їхньої власної волі.

Те саме твердить і блаженний Марко: «Як і з коливанням температури повітря, зміни стаються з кожним». З кожним - означає не тільки з початківцями і недбалими, а навіть з досконалими. Як у природі буває то холод і град, то знову сяє сонце, так і в житті людини: то борня - то поміч від благодаті. Іноді душа тривожиться, бо налітають на неї нещадні буревії, - та ось знову розпогоджується на обрії, бо навідує її благодать, сповняючи серце її радістю і миром Божим, чистими й мирними помислами.

99. Тож не впадай у відчай, коли збурені помисли твої. І коли миром осінений, не звеличуйся.

Навпаки, приглянься ліпше до нечистих помислів і тих неблагопристойних образів, що зродились були в умі твоїм під час збурення, збентеження і сум'яття. Задумайся над тим, як швидко схилився ти до пристрастей і нерозсудно патякав з ними в потьмаренні ума. Знай, що все це - нашого ради смирення - ниспослане тобі Божим Провидінням, що дбає про кожного з нас і вділяє кожному, що кому корисне.

100. Смиренному - навіть без подвигів - многота прогрішень прощається; без смиренности ж усі подвиги даремні, ба навіть шкідливі. Що сіль для їжі, то смиренномудрість для чесноти. Щоб здобути смиренномудрість, треба неустанно самопонижуватись у кожнім ділі й помислі своїм та розсудливо уболівати над собою. І якщо здобудемо смиренномудрість, то вона содіє нас синами Божими.

101. Господь наш вказав нам опору в нашій немочі. - Се молитва. Прокиньтесь, чувайте й моліться, щоб не ввійти вам у спокусу (Мт. 26:41). Не лінуйтесь молитися, повсякчас будьте в молитві витривалі й чувайте на ній в подяці (Кол. 4:2). Просіть - і дасться вам; шукайте - і знайдете; стукайте - і відчинять вам. Кожний бо, хто просить, одержує; хто шукає, знаходить; хто стукає, тому відчиняють (Мт. 7:7-8). Головно ж потвердив Господь слово Своє та заохотив нас до ревности в молитві притчею про одного чоловіка, котрий опівночі прийшов був до свого приятеля позичити в нього хліба. Ісус запевняє: Кажу вам, що коли й не встане та не дасть тому, що він його приятель, все ж таки із-за його настирливости, підведеться і дасть, скільки той потребує (Лк. 11:8). Яка велика в цій притчі заохота до сміливого упованія! І ви моліться, одкинувши далеко геть од себе всяке недбальство.

102. Господь знає, що до самої смерти вільні ми вибирати, що зовсім близько до нас змінність наша, а саме перехід від чесноти до пороку, що людина і єство її легко схиляється до противного їм. Тим-то заповів нам повсякчасну й неустанну молитву. І не тільки ради береження самих себе від явної зміни наказав Він молитися нам, а й через тонкість і незбагненність того, що завжди з нами відбувається, і не охоплюється знанням ума нашого в тих станах, у котрих нерідко знаходимося мимоволі. Бо хоч думки наші доволі тверді та схильні до добра, однак - Провидінням Божим - неодноразово впадаємо в спокуси, щоб не загордились ми, як сказав був святий Павло: Дано мені колючку в тіло (2 Кор. 12:7).

103. Світ сей є боротьба і поприще для борінь. Час цей є час боротьби. І Цар не оголошує кінця війни, поки не буде завершено її, і кожна людина приведена буде до дверей володіння Царя над царями і там досвідчена: чи перемогла вона в борні, чи накивала п'ятами, чи піддалася ворогам. Тут один закон - чувати і протистояти ворогові. Не занедбуймо ж молитви і не лінуймось просити помочі в Господа, без Котрого не сотворити нам нічого благого й угодного Йому. Твердо пам'ятаймо, що поки ми в світі сім у тлінній плоті нашій, то хоч би й вознеслись до небозводу, - не ізбавитись нам од діл, труду й турбот.

104. Досконалість на сему поприщі ось у чім полягає - у покаянні, чистоті та вдосконаленні себе. Чоловік, що покаявся, починає боротися з пристрастями - і бореться, допоки не очиститься серце його від них. Очищення серця - кінець боротьби і двері до досконалости.

105. Когось із подвижників запитали: «Що таке покаяння?» І одрік він: «Покаяння - се одречення од колишніх діл і журби про них, а також набуття серця сокрушеного і смиренного».

106. Ще запитали його: «Як здобути смиренність?» І повів він: «Постійним пам'ятуванням про свої прогрішення та близькість смерти, убогим одіянням, шуканням останнього місця, бранням на себе найнікчемніших й усіма зневажуваних трудів. А ще слід бути слухняним, зберігати мовчання, уникати багатолюдних зібрань, залишатися незнаним і неславним, не мати ніякої власної речі, не шукати зиску. І головне - умом своїм не ганити й не винуватити когось, бути вищим од заздрости. -Не бути людиною, руки котрої були б на всіх і на котрій були б руки всіх, але самому в усамітненні робити діло своє і не брати на себе турботи про що-небудь у світі, крім себе самого. Одно слово: поневіряння, убозтво й самота. - Ось від чого зроджується смиренність і очищається серце».

107. А ось ознака тих, що досягли досконалости: навіть якщо муки приймуть, то й се не відверне їх од святої любови до ближніх своїх, як це засвідчили Мойсей (Вих. 32:32), святий Павло (Рим. 9:3) та інші Апостоли. Господь Бог оддав Сина Свого Єдинородного на хресну смерть з любови до створіння Свого, а якби мав щось дорогоцінніше од Нього, то й те оддав би, щоб лишень прилучити до Себе рід людський. Наслідуючи се, всі Святі -прагнучи досконалости - намагалися уподібнитись до Бога досконалою любов'ю до ближнього.

108. Ніхто не здійметься до такої любови, якщо не відчує втайні надії своєї. Не возлюбить ближнього свого той, хто любить цей світ. Коли ж здобудеться хтось на любов, облачається - разом з нею - в Самого Бога. Той же, хто здобув Бога, хай зречеться не тільки усього мирського, а й тіла свого. Якщо ж возлюбить світ і життя се, то не зодягнеться він у Бога. Бо сам Господь засвідчив сіє, кажучи: Коли хтось приходить до Мене й не зненавидить світ, та ще й своє життя, той не може бути Моїм учнем (Лк. 14:26). Отож треба не тільки зректися світу й себе, а й зненавидіти усе це.

109. Чому надія така солодка і всяке діло з нею таке легке? Тому що разом з надією пробуджується в душі Святих природне бажання благого буття. -Надія ж напоює їх сим в обителі з чаші своєї. Тим-то не відчувають уже вони ні труду, ні скорбот, тож по землі ідуть, немов по небесах пливуть, а не людськими стежками шкандибають. Трудність путі невидимою стає для них, щезають бо пред ними горби й потоки, бо провалля стають їм рівниною, а небезпечні кручі - низиною (Іс. 40:4). Уся турбота їхня возложена на лоні Отця, і сама надія, немов перстом, неустанно вказує їм віддалене й невидиме, однак зриме для сокровенного ока віри, і жаданням сього віддаленого, ніби вогнем, пломенить їхню душу. - Надія запалює їх, як огнем, і не можуть вони вже не здійматись - стрімко й непрестанно -до чеснот, і звершують путь сію із радістю.

110. Безпристрасність не в тім лиш полягає, щоб не відчувати пристрастей, а й не приймати їх у себе. Через явні й сокриті многі й різні чесноти, що їх здобули Святі, пристрасті знемогли в них і нелегко повстають на їхню душу. Ум їх постійно сповнений чеснотливих помислів - через розмислення та бесідування про благоговійне життя. І як тільки починають збуджуватися пристрасті, ум їхній враз наповнюється якимсь внутрішнім умовим розумінням і, стрепенувшись, готується до боротьби з ними. І пристрасті, як сказав блаженний Марко, відступають од них з порожніми руками.

111. Ум, благодаттю Божою, сповняючи чеснотливі діяння і наблизившись до відання, мало відчуває лиху й нерозумну частину душі. Бо відання підносить його до висот і відчужує од усього, що в світі. Ради непорочности Святих і тонкости, легкорухливости і гостроти ума їх, а також ради подвигу їхнього і умертвлення їхньої плоті очищається і просвічується ум їх. Через їхнє поучення в безмовності і тривале перебування в ній, легко й скоро дається їм кожне внутрішнє споглядання, що приводить їх до подивляння. Хоча багаті вони на споглядання, ум їхній ніколи не має нестачі в розумінні, і ніколи не бідніють вони на плоди духовні. Довготривалим навиком стираються в серцях їхніх спомини, від яких збуджуються пристрасті, й відтак слабне сила диявольської влади. Бо коли душа, здіймаючись во вишнє, пориває з пристрасними помислами, тоді пристрасті не можуть вдержати в кігтях своїх духовних почуттів її.

112. Як зарозумілість підхоплює душу в повітря, щоб ширяла вона в хмарах помислів своїх і кружляла по всьому створінні; так смиренномудрість -безмовністю - збирає душу в одне ціле, щоб зосередилася вона в самій собі. Як душа внутрі тіла сокрита від оглядання та спілкування, так і істинно смиренномудра людина не тільки не бажає бути зримою і знаною людьми, а навіть од себе самої сховатися волить вона, зробитися нічим, немовби чимось таким, що не прийшло ще до буття. - І поки людина сокрита, захована в собі й віддалена од світу - всеціло пребуває вона у свого Владики.

113. Смиренномудрий ніколи не зупиниться, щоб бодай глянути на зібрання, хвилювання, шум, галас людей, не зважає він і на слова, бесіди, заклики та розсіяння почуттів. Не бажає ані мати багато, ані бути в непрестанних ділах, бо завжди прагне бути вільним, безтурботним, щоб помисли його не кружляли поза ним. Знає бо він: коли порине у многії діла, то збентежаться помисли його, прецінь же многії діла тягнуть за собою множество турбот і зборище помислів многотрудних, а через це отворяються двері пристрастям, віддаляється тиша розсудливости і замикаються двері миру. Тим-то смиренномудрий береже себе від многоти клопотів, тож завше перебуває у тиші, спокої, мирі, скромності й благоговінні.

114. Смиренномудрий ніколи не поспішає, не бентежиться; гарячі й легковажні думки не обсідають його, бо завжди перебуває він у спокої. Немає нічого такого, що могло б його здивувати, стривожити, злякати, бо ні в журбах не тривожиться і не міняється він, ані у веселощах не втрачає розсудливости. - Але вся його радость у тім, що угодне Владиці його.

115. Смиренномудрий не сміє самовільно навіть Богу помолитись або просити чого-небудь собі. Він бо навіть не знає, про що молитись йому, - лиш німотствує усіма почуттями своїми, уповаючи єдино на милость Божу і Провидіння Його святе, що сходить на нього від достойнопоклоняємої Величі. Коли смиренномудрий схиляє голову свою до землі, а внутрішній зір серця його возноситься до врат Святая Святих, де Той, оселею Котрого - небеса небес, на Кого не сміють глядіти Серафими, - тоді осмілюється лиш так благоговійно молити Бога свого: «По Твоїй святій волі, Господи, нехай буде зо мною».

116. Ходи пред Богом у простоті, а не в хитромудруванні ума. За простотою слідує віра, а за хитромудруванням - зарозумілість. За зарозумілістю ж настає віддалення од Бога.

117. Коли станеш на молитву пред Богом, зробися у помислі твоїм ніби німотним немовлям. Не говори перед Ним чого-небудь від знання свого, але дитинно прилинь до Нього і проси Його, щоб заопікувався Він тобою, як батько - дітьми своїми. Мають уста і не говорять (Пс. 115:5), - се сказано не тільки про малих віком, а й про тих мудрих у світі, що покинувши знання своє, волею своєю уподібнились до немовлят і научаються тої всеохоплюючої Премудрости, що не осягається трудами вчення книжного. Проси в Бога, щоб Він дав тобі таку віру. Про се молись неліниво, сього проси гаряче, про се благай ревно - поки не сподобишся. А сподобишся тоді, коли з вірою ввіришся опіці Самого Бога і свою журбу про себе возложиш на Його Провидіння Святе. І коли Бог узрить у тобі цю благу волю, що всім серцем своїм ввірився ти Богові більше, ніж собі самому, і уповаєш на Бога більше, ніж на душу свою, - тоді осінить тебе невіданая сила і одразу відчуєш ти поруч з собою безсумнівну могуть - ту силу, котру, відчувши в собі, многії ідуть у вогонь, і не бояться і, ходячи по воді, не тонуть.

118. Чи можна це духовне знання запосягти віданням душевним? - Не тільки не можна душевним знанням осягти духовне, а й навіть відчути його почуттям тим, хто ревно вправляється у знанні душевному. І якщо хтось бажає наблизитися до відання духовного, то поки не зречеться душевного і всяких тонких та многоскладних вивертів його, і не повернеться до дитинного мислення, доти не наблизиться навіть на крок до відання духовного. Навпаки, великою перешкодою буває для нього навик у душевному знанні, поки поволі не загладить його в собі. Бо духовне знання навіть не пломеніє в помислах душевних. Поки розум не ізбавиться од многоти помислів і не набуде простоти й чистоти, доти не звідає відання духовного.

119. Якщо ввірився ти Господу, могутньому охоронити тебе і подбати про тебе, то не турбуйся уже нічим, а скажи душі своїй так: «На всяке діло є рада й поміч Того, Кому назавжди віддав я душу свою. Мене більше нема ні в чім - Він Єдиний у всьому і всюди». - Тоді на ділі узриш чудеса Божі, пересвідчишся, як у всяк час Бог близько до тебе, як ізбавляє тих, що бояться Його, і як Провидіння Його невидиме оточує їх, немов щитом. І хоча невидимий для тілесних очей Хоронитель, не сумнівайся у Ньому, бо нерідко відкривається Він навіть тілесним очам, щоб облагодіяти створіння Своє.

120. Як тільки людина одрине од себе всяку видиму поміч і надію людську та з вірою і чистим серцем подасться вслід за Богом, - тут же поспішить за нею благодать, усіляко спомагаючи її чудесною силою своєю. Спершу відкривається їй Провидіння Боже в тім, що стосується тіла, щоб -через видиме - найбільше могла відчути вона силу Божого помислення про неї. Урозумінням же помочі в явному ввіряється їй поміч і в сокровенному - благодаттю Божою відкривається перед нею хитре плетиво думок і помислів лукавих, внаслідок чого людина легко бачить враже походження їх, лиху зв'язь між ними і поганую принадність їх; як вони, плодячись один від одного, гублять душу. Водночас благодать срамить перед очима людськими всю злопідступність демонську і - ніби перстом - вказує їй, як потерпіла би вона, не пізнавши цього. Тоді зроджується у людині блага мисль, що все на світі, мале й велике, треба просити їй у свого Творця.

121. Коли благодать Божа утвердить людину, щоб уповала вона на Бога в усім, тоді починають спадати на неї спокуси, відповідні до її духовного поступу, щоб знесла вона наступ їхній. І в цих спокусах відчутно наближається до неї поміч Божа, щоби благо було душі її, поки научиться поступувати вперед і змудріє і презрить - в упованії на Бога - усіх ворогів своїх. Бо змудріти в духовних бранях, пізнати свого Промислителя, відчути Бога Вишнього і сокровенно утвердитись вірою в Нього неможливо людині інакше, як тільки силою тої спокуси, що її претерпіла вона.

122. Як тільки запримітить благодать Божа паростки сумніву в людині або високомудрування про себе, - тут же допускає, щоби посилились і укріпилися проти неї спокуси, поки не пізнає вона немочі своєї і знову в смиренномудрії не вхопиться за Бога.

123. Коли приступаєш до чесноти, не дивуйся, що звідусіль постають на тебе жорстокі й сильні скорботи, бо сумнівна та чеснота, звершення якої не супроводжується трудами. Тим-то святий Іван Колов, або Пророк каже: «Чесноті звично стрічатися з труднощами; вона гідна осуду, коли прив'яжеться до спокою». І блаженний Марко мовить: «Кожна досконала чеснота хрестом іменується, коли сповняє заповідь Духа». Це суть Апостольське вчення: Усі, які побожно хочуть жити в страсі Господнім та у Христі Ісусі, будуть переслідувані (2 Тим. 3:12). Та й Господь рече: Тільки той, хто своє життя погубить ради Мене, його знайде (Мт. 16:25). Господь дає тобі хрест, щоб ти спершу зійшов на нього, а вже потім усім серцем своїм слідував за Ним.

124. Ніщо не є сильніше за відчай. Він не знає переможців над собою. Коли людина позбавить життя своє надії, тоді немає більшого зухвальця од неї. Ніхто з ворогів не страшний тоді їй і немає скорботи, чутка про котру знемогла б мудрування її, тому що всяка скорбота легша од смерти, однак людина, котру подолав одчай, доброхіть підставляє голову свою під косу смерти.

125. Бажання спокою змушує людей у всі часи забувати велике, благе й чеснотливе. Саме від цього людський рід знемагає одвіку й донині, і не тільки не перемагає, а навіть втрачає найліпше, що в нім є. Тим-то скажемо так: якщо людина не дбає про Царство Небесне, то це означає, що надіється вона на малу дочасну втіху. Хто бо не знає того, що навіть птиці наближаються до сіті, бажаючи спокійного та ситого життя?

126. Коли ум воспрагне чеснот, тоді тіло перемагає усілякі труднощі. Коли серце сповниться ревности, тоді тіло не лякається скорбот, не тремтить од страху, не щулиться од жаху, бо тоді ум, як діямант, твердістю своєю протистоїть усім спокусам. Будьмо ж ревні - і втече од нас недбальство, що породжує лінивство. Ревність зроджує одвагу і сповняє душу переможною силою. Жодне скопище демонів не встоїться, коли душа воздвигне проти них природну ревність свою.

127. Давні отці - знаючи, що ум наш не завжди пребуває у стані спокою думок і пильнуванні своєї сторожі, а інколи навіть не зауважує того, що йому шкодить, - заковувались, як у лати, від проминаючих речей і віддалялись у пустиню, де немає житейських турбот, що викликають пристрасті, ані приводів до роздражнень, бажань чи злопам'ятства. Проти всього цього укріплювали й огороджували вони себе, як непоборним стовпом.

128. Коли людина не прагне збагачення земним, тоді непрестанно думає про переселення з цього світу і постійно готується до цього: уникає тілесного спокою, відрікається од світу умом своїм, міцно загартовує серце своє для боротьби з ворогами, не боїться вона і смерти, бо повсякчас устремляє на неї свій зір. Скорботи приймає з радістю, знаючи, що вони доставляють їй вінці. Якщо ж набуде що-небудь минуще, - ту ж мить пробуджується в душі її любов до тіла, зринають помисли про тілесний спокій і прагнення добути все те, що служить для того. Через се відійметься од неї та твердість серця, яку мала вона, коли в своїй неприв'язаності до земного витала над світом. Тоді душу її збурюють думки, що навіюють страх за життя, - міцне ж уповання на Бога віддаляється од неї.

129. Як той, у кого голова в воді, не може вдихати повітря; так і той, хто поринає думками своїми в суєтні турботи, не може вдихати в себе дух нового вишнього світу.

Як смертоносний смрад вбивчо впливає на тіло, так непристойне видовище - на ум.

Як скло не вціліє, коли жбурнути в нього каменем, - так і святий, коли надовго залишається наодинці з жінкою і бесідує з нею, не може пробути в чистоті своїй і не осквернитися.

Як дерева з коренем вириваються сильним притоком вод, - так і любов до світу викорінюється із серця притоком спокус на тіло.

Як гіркі ліки знищують погані соки в тілі, так гіркі скорботи очищають серце від лукавих пристрастей.

Не залишиться живим той, хто щадить ворога свого на полі бою, - так само й подвижник не збереже душі своєї від погибелі, якщо пощадить тіло своє.

Як дитина, узрівши щось страшне, біжить до батька, хапається за одежу його і взиває про поміч; так і душа, пригноблена і сокрушена страхом спокус, лине до Бога і кличе Його на поміч в безнастанній молитві. І поки спокуси одна за одною напастують її, помножує моління вона, а як тільки визволиться від них, знову думками своїми нерозсудно ширяє повсюдно.

Як хто, принісши многоцінний дар цареві, удостоюється милости його; так і той, хто до молитви своєї долучає сльози, сподобляється од великого Царя царів, Бога віків прощення усіх гріхопадінь своїх і благовоління Божого до себе.

Як хтось, маючи при собі дорогоцінну перлину, в безперервнім страху перед розбійниками пребуває; так і той, хто прикрасився бісером невинности і йде у світ, повний ворогів, не може не страхатися, поки не зійде в безпечну обитель гробу - країну істинного упокоєння.

Як людина, що п'є вино в день плачу, забуває печаль свою; так і напоєний любовію Божою в домі непрестанного риданія, у світі сім, - забуває труди та печалі свої і стає нечутливим до всіх гріховних пристрастей. Серце його укріплене тоді надією на Бога, душа його легка, мов перната птиця, ум його повсякчасно витає над землею, парить понад усім людським і насолоджується безсмертям у Всевишнього.

130. Смиренномудрість - се риза Божества. В неї облеклось воплочене Слово і через неї промовляло до нас у тілі нашім, прикривши велич і славу Свою смиренномудрієм, щоб створіння не спопелилось воззрінням на Нього. Та й створіння не могло б зріти Бога Всевишнього, якби не взяв Він на Себе частки єства його. Тим-то кожний, хто облачається у ризу смиренія, облачається у Самого Христа, бо й людина забажала зодягнутися - внутрішнім чоловіком своїм - у ту подобу, в якій видимий став створінню Своєму Ісус Христос.

131. Смирення - се таїнственна сила, що її по звершенні всього життя свого сподобляться досконалі Святі. Сила сія дається тільки досконалим у чесноті силою благодаті, тому що чеснота ся містить у собі все.

132. Не всяк, хто скромний, хто мовчазний, хто лагідний, осягнув уже й смиренномудрість. Та й того, хто упокорюється й сокрушається через гріхопадіння свої - хоч се й похвально, - не назвемо смиренномудрим. Такий не набув ще смирення, лиш всіляко наближається до нього, прагне запосягти його. Досконало смиренномудрий не мудрує й не шукає шляхів до смиренномудрости, а в усьому - без труду й приневолення - являє смирення своє.

133. Якщо запитає хто, як здобути смиренність, відповімо: Досить для учня, коли стане, як його вчитель; а слуга - як його пан (Мт. 10:25). Гляди, яку смиренність явив Той, Хто заповів був її! Наслідуй Господа - і здобудеш смиренність.

134. Усіляко треба уникати того, що роздражнює злі пристрасті в нас, головно ж відсікати причини пристрастей і те, чим пристрасті - хоч би й найменші - урухомлюються. Коли ж попри все те пристрасті таки заворушаться в нас, мужньо протиборствуймо їм. Для цього найліпше - заглибитись у внутрішнього чоловіка свого і там усамітнено перебувати, неустанно обробляючи виноградник серця свого. Коли ум наш - самотина на відлюдді, тоді не він уже бореться з пристрастями, а благодать Божа в нім.

135. Ціль зішестя Спасителя на землю і животворящих заповідей Його - яко цілющих ліків у пристраснім стані нашім, - се очищення душі нашої від шкоди первородного гріха і возобновлення її первісної чистоти. Що ліки для хворого тіла, то заповіді для пристрасної душі. Істинно, заповіді дані були нам для поборення пристрастей і зцілення злочинної душі.

136. Смертельно поранена душа наша через переступ заповідей. Здоров'я повертається їй ізнов через звершення їх. А без звершення заповідей, що веде до душевної чистоти, не смієм навіть надіятись на душевне очищення. І не кажи, що Бог може навіть без сповнення заповідей - благодаттю Своєю - дарувати нам душевне очищення. Се бо єсть Господня воля і суди Його, і Церква не велить нам надіятись на надприродне зцілення душі нашої. Юдеї, як знаємо, вертались з Вавилонської неволі до Єрусалиму природним шляхом, а Єзекиїл надприродно був перенесений туди і в Божественнім одкровенні узрів будуче обновлення. - Так буває і з душевною чистотою. Хтось шляхом протоптаним - зберіганням заповідей, многотрудним життям, кровію і потом своїм - сподобляється душевної чистоти; а хтось удостоюється її даром благодаті Божої. І дивно те, що не дозволено в молитві - даром благодаті - просити чистоти і відмовлятись натомість від зберігання заповідей. Бо коли багатий запитав був Господа: Учителю! Що доброго маю чинити, щоб мати життя вічне?- Господь ясно мовив: Якщо хочеш увійти в життя, додержуй заповідей (Мт. 19:17). Коли ж той домагався дізнатися більше, тоді сказав йому: Якщо хочеш бути досконалим, піди, продай, що маєш, дай бідним, і будеш мати скарб на небі; потім приходь і йди за Мною (Мт. 19:21). - А се означає: умри для всього в світі сім, для себе самого, а живи во Мні, вийди з ветхого світу пристрастей і причастися нового світу духа. Бо Господь, мовивши: Візьми хрест свій (Мт. 16:24), научив тим людину умерти для усього в світі. І коли умертвила вона в собі ветхого чоловіка - пристрасті свої, - тоді сказав їй: Іди за Мною. Ветхому ж чоловікові немога простувати путтю Христовою.

137. Святий Василій Великий і обидва святі Григорії, великі любителі пустині й хвалителі безмовности, вправлялись спочатку в сповнянні заповідей Божих, а вже потім причастилися безмовности. Спершу вони зберігали заповіді, живучи в спільноті, відтак дійшли до душевної чистоти, сподобившись духовного споглядання. Лише після сього відважились вони на пустинну безмовність, де пробували на самоті з внутрішнім чоловіком своїм. Тим-то й стали вони Бога умом зріти і пробували в духовному спогляданні, поки не були призвані благодаттю Божою стати пастирями Церкви Христової.

138. Пустиня присипляє пристрасті. А чоловікові Божому треба не приспати пристрасті свої, а викоренити їх, себто перемогти, коли будуть вони нахабно повставати на нього. Пристрасті приспані пробуджуються ізнов, як тільки випадає їм нагода діяти. Тож бажаймо пустинного життя не для того, щоб приспати пристрасті свої, а для того, щоб віддаленням од світу та всього почуттєвого умудритися у ній, щоб обновився у нас внутрішній духовний чоловік во Христі, щоб завжди бути нам наглядачами над самими собою, щоб ум наш ревно охороняв нас повсякчас, щоб не викрадалось у нього пам'ятування надії його.

139. Господь наш заповів нам милосердя, щоб уподібнитися ним до величі Небесного Отця, - ченці ж надають перевагу безмовності. Чому це так?

Щоб людина уподібнилася до Отця Небесного, Господь заповів їй милосердя, тому що воно наближає її до Бога. І ми, ченці, шануємо милосердя, як і безмовність, стараючись лиш, скільки мога, віддалятись од суєтних клопотів та душевного заколоту. Ніяк не занедбуємо ми тим боргу братньої любови. Прагнемо ж безмовности для того, щоб ліпше сповнити інший, вищий обов'язок - пребувати в Богомислії, щоб, очистившись, наблизитись нам до Бога. Якщо ж вирине яка потреба в братів наших, то радо запоможемо їм. Ми стараємось весь час бути внутрішньо милосердними до всякого розумного єства. Бо так повчає нас Господь, і в цьому, а не в чомусь пустому полягає відмінність нашої безмовности. І не тільки внутрішнє милосердя ростимо в собі, а й виявляємо свою любов явно, коли виникає така потреба.

140. Життєдавець звів повноту заповідей до двох, що обіймають собою усі інші. - Се любов до Бога і подібна до неї: любов до образу Божого -людини. Перша заповідь - се заповідь духовного споглядання, а друга - споглядання і діяння. Бо єство Боже просте, невидиме і - природно - ні в чому не має нужди, тож свідомість людська, самозаглиблюючись, природно не має стосовно Бога потреби в тілеснім діянні і виявляється в одній лише частині ума, відповідно до тієї достойної поклоніння Первопричини, що вища од тілесного чуття. А друга заповідь, себто любов до людей - через двоякість єства людського - потребує, щоб ми те, що сповняємо невидимо у свідомості, сповняли також і наяву.

Позаяк діяння випереджає споглядання, то неможливо людині вознестися до сфери висот, якщо спершу ділом не сповнить нижчого. І ніхто не сміє сказати, що любить ближнього свого, якщо відповідно до сил своїх, часу й місця не виявляє ділом своєї любови. Бо тільки діла людини свідчать, що воцарилась у ній досконала любов. І якщо в ділах людина вірна й істинна, тоді дається сила душі її здійнятися до високого Божественного споглядання. А де неможливо звершити любови до ближнього ділами, видимо й тілесно, - там досить перед Богом любови нашої до ближніх, звершуваної душею.

141. Хто бажає возлюбити Бога всім серцем своїм, найпаче хай дбає про чистоту душі своєї. Чистота ж душі здобувається викоріненням пристрастей. Пристрасті суть двері, замкнені пред лицем чистоти. Якщо не одімкнути тих замкнених дверей, то не ввійти до непорочної й чистої сфери серця. А без цього душа не може сміливо уповати на Бога під час молитви, упованіє ж - це плід чистоти і трудів над здобуттям її. - Ось послідовність усього цього. Терпінням душа бореться з пристрастями за чистоту. Якщо душа переможе пристрасті, то здобуває чистоту, а істинна чистота зроджує в умі сміливе уповання на Бога під час молитви.

142. Не просімо в Бога чого-небудь високого, а найпаче - завсідної терпеливости в усьому. У великім смиренні та скрусі молімо про внутрішнього чоловіка свого, про очищення помислів наших, про відпущення гріхів і душевне умиротворення. Хтось із Отців сказав: «Хто не визнає себе грішником, молитви його не прийме Господь». Написано, що Царство Божеє прийде непомітно (Лк. 17:20). Тож треба найперше впорядкувати домівку серця нашого, очистити її ділами покаяння і життям, благоугодним Богові, - Господнє ж прийде само собою, якщо місце в серці буде чисте й нескверне. Під тим, що наполегливо шукаємо ми того, що повинно прийти непомітно, розуміються високі дарування Божі, і цього не схвалює шукати Церква, бо ті, що прийняли високі Божі дарування, часто впадали в гордість. Шукання високих Божих дарувань - се не ознака того, що людина любить Бога, а радше душевної недуги її. Та й як нам домагатися високих Божих дарувань, коли святий апостол Павло хвалиться скорботами і найвищим Божим даром вважає состраждання з Христом?!

143. Поки душа слабує на пристрасті, доти не відчуває вона нутром своїм духовного і не вміє жадати його, приймаючи його тільки через слухання та читання слова Божого. Лікує силу душевну від сих недуг сокровенне сповняння заповідей і причастя до Христових страстей. Первісно єство наше, через вочоловічення Христове, оновилось, прилучилось до Христових страстей і смерти, а потім, по оновленню, пролиттям Христової крови освятилось і сподобилось заповідей нових і досконалих. А якщо б заповіді сі дані були людям до пролиття крови Христової, до оновлення і освячення єства нашого, то, можливо, нові заповіді, подібно до заповідей древніх, відсікали би тільки пороки в душі, а не виривали з душі сам корінь пороків. Нині ж не так: сокровенне діяння і заповіді, нові й духовні, що їх душа зберігає зі страхом Божим, оновлюють і освячують душу, сокровенно врачуючи всі члени її. Бо ясно для всіх, яку пристрасть в душі безмовно зціляє кожна заповідь, і дієвість їх відчутна і лікареві і хворому, як видно се з прикладу кровоточивої жінки.

144. Пристрасна частина душі може зцілитись і через благодать, як це було зі святими Апостолами. Але се діло особливого Божого благовоління. Зазвичай же душа уздоровлюється законним шляхом. Хто сповнянням заповідей і трудами істинного життя переміг пристрасті, той законним загальним шляхом душевно зцілився і, викормлений молоком поза речовинним світом сим, відсік у собі колишню гріховну вдачу свою. Відродившись, як і первісно, в духовному, благодаттю здобув розуміння внутрішнього чоловіка, став духовним і прийняв у себе мир новий, нескладний.

145. Коли ум оновлений і серце освячене, тоді все в душі однозгідне з єством того нового світу, в котрий вступає вона. Спершу пробуджується у ній любов до Божественного - і жадає тоді вона спілкування з Ангелами та одкровення таїн духовного відання. Ум її очищується віданням духовним і возсяює у нім споглядання таїн Пресвятої Тройці, а також таїн достойного хвали всього Нею сотвореного. І тоді всеціло лучиться душа з віданням надії будучого.

146. Якби душа, замкнена в темниці пристрастей, могла істинно розуміти духовне, то не мала би нужди запитувати про таїнства світу духовного. Але жодні поучення і знання не приносять користи пристрасній людині і не достатні для того, щоб одімкнути двері, замкнені пред лицем чистоти. Коли ж будуть відринуті від душі пристрасті, тоді ум просвічується і осінюється в чистоті єства, не потребуючи ні про що запитувати, тому що ясно зрить блага на своєму місці. Як зовнішні чуття наші не потребують того, щоб їх вчити відчувати матеріяльний світ, але - від природи - научені цього, так уявляй собі і споглядання духовне. Бо ум, прозираючи в сокровенні таїни духа, якщо перебуває у своєму природному стані, вповні споглядає славу Христову, і не питає і не навчається, але усолоджується тайнами нового світу - відповідно до гарячої віри в Христа і уповання на Нього.

147. Якщо бажаєш, щоб серце твоє стало обителлю таїн нового світу, то збагатись спершу трудами тілесними: постом, чуванням, службою, подвижництвом, терпінням, подоланням помислів тощо. Скріплюй ум свій читанням Писань, напиши перед очима в себе заповіді і постійним собесідуванням молитовним та самозаглибленням у молитвословії викорінюй із серця свого всілякий образ і всяку подобу, що їх раніше ти прийняв у себе. Приучай ум твій завжди заглиблюватися у таїни всього сотвореного нашим Спасителем. Не проси відання і споглядання, що перевищують словесне описання. Сповняй заповіді, трудись ради здобуття чистоти і проси собі в Господа сподобитись розумного життя. Початок, середина і кінець життя твого - се відсічення усього земського заради злучення з Христом. Якщо ж бажаєш споглядання таїн, сповняй заповіді ділами, а не лише стреми знати їх. Духовне споглядання дається нам ради чистоти.

148. Споглядання у синів таїнства віри сопряжене з вірою і пасеться на луках Писання. Словеса, що їх неможливо осягнути знанням, можна урозуміти з поміччю віри і споглядання, що його можна сподобитись по очищенні. Для духовних таїн, що вищі од відання і котрих не відають ні тілесні чуття, ні розумна сила ума, Бог дав нам віру, якою пізнаємо лише те, що таїни ці існують. І від цієї віри родиться в нас надія урозуміти їх. Вірою ісповідуємо, що Бог є Господь, Владика, Творець та Вершитель усього в усіх. Од сього відтак сумлінням упевнюємося, що треба нам сповняти заповіді Його й розуміти, що старі заповіді хранить страх, а животворящі заповіді Христові хранить любов, як каже Господь: Якщо любите ви Мене, то Мої заповіді берегтимете. І проситиму Я Отця, і дасть Він вам іншого Утішителя, щоб з вами був повіки (Йоан 14:15-16). Пришестям Утішителя називає Він одкровення духовних таїн, тим-то в сподобленні Духа, що Його сподобились були Апостоли, сокрита уся досконалість духовного відання. І Господь обіцяв, моливши Отця Свого, дати їм Утішителя, щоб Він за те, що сповняють вони заповіді та очищуються, перебував з ними вовіки. Чи бачиш, що за сповняння заповідей ум сподобляється благодаті таїнственного споглядання і одкровень духовного відання?!

149. Сповняння заповідей криє у собі велику силу, коли звершується з любови до Того, Хто дарував їх, а не зо страху. Тим-то законні двері, що вводять нас у споглядання, є любов. На всіх восходженнях одкровень відання і таїнственних споглядань Божественна любов супроводить тих, що здобули її. Тож спочатку треба здобути любов, а вже потому споглядання духовного само осінить нас. Збагни мудрість святого Павла, що понад усі дарування благодаті просив найголовнішого - любови, бо нею приймаються і зберігаються усі дарування (1 Кор. 13). Любов - се місце одкровень і на висоті споглядання являється нам. Як з віком людина всотує у себе все більше знань про все на світі, -так і в духовному сподобляється духовного споглядання й Божественного відчуття і научається цього тою мірою, якою ум зростає в розумовому житті. Коли ж вознесеться він до любови, тоді споглядає духовне з істинної висоти.

150. Поки людина докладає зусиль, щоб духовне осінило її, воно не сходить на неї. І якщо насмілиться вона знести зір до духовного самовільно, своїм розумінням і не у відповідний час, то скоро притуплюється її зір і замість істини ввижатимуться їй примари. Як тільки збагнеш це розсудливим умом своїм, то не будеш бажати споглядання не на часі. Якщо ж ще перед посіданням чистоти й любови «споглядаєш», як видається тобі, духовне, то споглядання се тінь примари є, а ніяке не споглядання, тому що в усього мисленного чи реального є своя подоба і мрійливий образ. І природно, що деколи бачиться дійсне, а іноді - противне тому. Буває, що око замість світла бачить тінь, зрить воду там, де її немає, ввижаються йому споруди, що висять у повітрі, хоча вони й стоять на землі. З таких тілесних міражів можеш уявити собі й мисленні.

151. Якщо зір ума не очиститься діянням заповідей, ділами безмовного життя, якщо не осяється досконалим світлом любови, не обновиться обновленієм Христовим, то не зможе істинно споглядати Божественне. Усі ті подоби духовного, що їх вимальовує собі ум, називаємо привиддями, а не дійсністю. І те, що ум бачить одне замість іншого, свідчить про те, що він не очистився. - Так було і з філософами мирськими, котрі вважали духовним те, що далебі не було духовним, і, не сподобившись істинного вчення од Бога, просторікували вони в зарозумілості пустій, єдиного Бога розділили в многобожжі, патякали між собою в глумлінні помислів своїх і безумство своє назвали умовим поглядом людей.

152. Істинне споглядання почуттєвої та надпочуттєвої природи і самої Пресвятої Тройці уділяється в Одкровенні Христовім. Цього научив людей Христос, коли первоначально Іпостассю Своєю обновив природу людську, повернув їй первісну свободу і Сам проложив нам путь, щоб животворящими заповідями Його восходили ми до Істини. І єство наше тільки тоді може споглядати істинне, а не уявне видіння, коли спершу претерпінням страждань, діянням і скорботою скине з себе ветхого чоловіка пристрасного, як новонароджене немовля позбувається навколоплідної сорочки, винесеної з материнського лона. Тоді ум, возродившись духовно, здатен споглядати Отчизну свою.

153. І споглядання се буває поживою ума доти, поки не прийме він споглядання, вищого од першого, тому що одне споглядання віддає людину іншому - поки ум не ввійде у сферу досконалої любови. Любов - се обитель духовного, і обитає вона в чистій душі. Коли ум сподобиться здійнятись у сферу любови, тоді діє уже в нім благодать, відтак він причащається духовного споглядання і зріє сокровенне.

154. Умового споглядання сподобляються двояко. Іноді благодаттю - за тверду віру, а іноді - за звершення заповідей і чистоту. Благодаттю сподобилися умового споглядання святі Апостоли, котрі не сповнянням заповідей очистили ум, а гарячою вірою, тому що в простоті увірували Христові і з розпаленим Божественною любов'ю серцем пішли слідом за Ним. І коли Христос звершив достойную поклоніння і хвали путь спасенія, Він послав їм Духа Утішителя, Котрий очистив та вдосконалив ум їхній, умертвив в них ветхого пристрасного чоловіка й істинно оживотворив у них чоловіка нового, духовного. - Так і святий Павло обновлений був таїнственно і сподобився споглядання одкровень таїн. Не написано, про що Ісус бесідував з ним, але що сказав був йому Ананія від імени Христа: Савле, брате! Господь послав мене, Ісус, що з'явився тобі в дорозі, якою ти йшов, щоб ти прозрів знову і сповнився Святим Духом (Ді. 9:17). І коли Ананія христив його, сповнився Павло Духом Святим і сподобився одкровень сокровенних таїн. Так само було й зі святими Апостолами, що їм Господь Ісус відкрив був: Багато ще Я маю вам повідати, та не перенесли б ви нині. Тож коли зійде той, Дух істини, Він і наведе вас на всю правду, і звістить те, що настане (Йоан 16:12-13).

155. Святий Павло, як прийняв був Духа Святого і обновився Ним, сподобився таїн одкровення і споглядання духовного, чув незречимі слова, зрів надприродне, здіймався до видіння небесних сил і услаждався вишнім. І не так, як у безумстві своїм твердять єретики (євктити), ніби сього сходження досяг він бажанням своїм! Ум людський не може самохіть сходити туди. Навпаки, Павло захоплений був духом одкровень, як засвідчив се у своїм Посланні до корінтян (2 Кор. 12:2-4), усупереч тим суєтним людям, котрі марно думали, що уподібнилися до святих Апостолів, і марева свої безумні називали духовним спогляданням.

156. Якщо пристрасний намагається досліджувати закони тілесного і безтілесного, то він нічим не відрізняється від хворого, що сам не зумів зберегти здоров'я свого, однак навчає інших, як це робити. Хтось зі Святих писав: «Блаженний Павло, довідавшись про учнів, що занехаювали заповіді і не поборювали пристрастей, однак жадали блаженства в спогляданні таїн, можливого лише по очищенні від пристрастей, застерігав їх: «Скиньте спершу зі себе ветхого чоловіка пристрастей, а тоді вже бажайте зодягнутись в нового чоловіка, оновленого пізнанням таїн на подобу Творця; і не бажайте мого та інших Апостолів блаженства, звершеного в нас благодаттю Божою, тому що Бог, кого хоче, того милує, а кого хоче, того чинить затверділим (Рим. 9:18). Бо хто стане супроти лиця Божого ачи спротивиться волі Його? Декому Господь дарує споглядання; інколи ж чекає від людини діл правди і очищення, а вже потім зсилає дар; а іноді навіть після діл та очищення не посилає споглядання одразу, а дарує його у свій час».

157. Так є і з даром, меншим од сього, - розумію дар прощення гріхів. Бо ось Хрищення Господь дарує даром і нічого не чекає від людини взамін, окрім віри; у покаянні ж по Хрищенні не даром прощає їй гріхи, а чекає від неї трудів, скорбот, журби, скрухи, сліз, довготривалого жалю. Розбійникові на хресті Господь простив усі його гріхи за саме тільки ісповідання словом й обітував йому Царство, а от від грішниці чекав також віри й сліз.

158. Душа, що любить Бога, тільки в Нім Єдинім знаходить собі упокоєння.

Розірви спершу всякий зовнішній зв'язок зі світом - і тоді серцем злучишся з Богом, тому що єднанню з Богом передує відречення од мирського.

Хлібом кормлять дитину після того, як вигодують її перше молоком. - Так і людина, що бажає поступувати в Божественнім, мусить спершу оддалитись од світу, як дитина - од материного молока.

Тілесне діяння випереджає душевне, як створення тіла Адамового випереджало вдихнення в нього душі. Хто не має тілесних діл, той не може мати й душевних, тому що душевне родиться од тілесного, як колос - із голого пшеничного зерна. А хто не має душевного діяння, не матиме й духовних дарувань.

159. Як після посіву в сльозах настають жнива у радощах - так після страждання ради Бога приходить радість.

Як солодкий для селянина хліб, добутий у поті чола його; так солодкі ділання правди для серця, що сподобилось відання Христового.

Добровільно перетерпи приниження і упокорення, щоби мати тобі сміливе уповання пред Богом.

Людина, що терпеливо зносить усіляке жорстоке слово, хоча сама не коїть жодної несправедливости кривдникові своєму, - покладає тим на голову свою терновий вінець і блаженною наречеться, тому що нетлінно увінчується, хоч і сама того не відає.

160. Хто утікає од суєтної слави, той узрів у душі своїй грядучий вік.

Хто уникає спокою в теперішнім житті, той умом своїм споглядає будучий вік. А хто зв'язаний захланністю - той раб пристрастей.

Не думай, що тільки набуток золота й срібла -це захланність. Захланність - се набуття будь-чого, до чого прив'язалося серце твоє.

Не хвали того, хто страждає тілесно, але при тім дає волю почуттям своїм - розумію вуха, що слухають непотребне, уста нестримні й очі, що блукають повсюдно.

161. Знай, що прощення гріхів довжникам нашим належить до діл правди. Тільки простивши ближньому своєму, узриш тишину і світлість в умі своїм.

Якщо милостивий не вищий од своєї правди, то він насправді немилостивий; істинно милостивий не тільки дає людям милостиню зі свого набутку, а й з радістю терпить од них усяку кривду й неправду та милує їх.

Хто душу кладе за брата свого, той милостивий, а не той, хто лише подаянням являє милість йому.

Той милостивий, хто за ляпас від брата свого не скотиться до такої безсоромности, щоб відплатити йому тим самим і засмутити серце його.

162. Возлюби чування, щоби міг ти утішити близьких душі твоїй.

Читай у безмовності, щоб ум твій завжди возносився до чудес Божих.

Возлюби убожество з терпінням, щоби зібрати воєдино ум свій від ширяння. Зненавидь життя пусте, щоби думки свої зберегти від заколоту. Стримуйся од многоти турбот і дбай лише про душу свою, щоби не розтринькати тобі внутрішньої тишини.

163. Возлюби невинність, щоб не осоромитись тобі під час молитви пред Богом.

Здобудь чистоту в ділах твоїх, щоб засяяла душа твоя на молитві, а - пам'ятуванням про смерть - запалала радість в умі твоїм.

Не лінуйся у діянні твоїм, щоб не осоромитися тобі, коли постанеш серед друзів твоїх.

Не в'яжи свободи своєї насолодою житейською, щоб не стати тобі рабом рабів.

В одіянні твоїм возлюби скромність, щоб пропала зарозумілість серця твого. Хто любить блиск, той не може мислити свобідно, тому що серце його внутрішньо налаштоване на подобу зовнішніх образів.

164. За смиренномудрістю слідує здержливість і обмеження себе в усім.

Смиренномудрість, постійно самообмежуючись, доходить до споглядання і прикрашає душу невинністю. А марнославство - через безнастанний заколот і бентеження помислів - збирає усяку нечисть у серці і тим оскверняє його. Відтак серце непотребним взором взирає на всяке єство і сповняє ум соромними уявами; а смиренномудрість духовно впорядковується спогляданням і того, хто придбав її, схиляє до славослов'я.

165. Ліпше тобі самому звільнитися з уз гріха, ніж рабів звільняти з рабства.

Ліпше тобі самому умиротворитися в душі своїй єдиномислієм троїчности своєї, себто тіла, душі й духа, - ніж умиротворяти інакомислячих.

Григорій каже: «Добре людині богословствувати ради Бога, та ще ліпше - очиститися ради Нього».

Ліпше тобі впале од пристрастей в душі твоїй возстановити пробудженням до Божественного, ніж воскрешати мертвих.

166. Усі дні життя твого вважай себе приходнем і перехожим, щоби визволитись тобі від шкоди, породжуваної вольністю поводження твого.

Завжди благословляй устами твоїми - і не будуть злословити тебе, тому що від злослів'я родиться злослів'я, а від благословення - благословення.

Вважай себе недостойним повчати інших - і все життя твоє будеш мудрим.

Не радь комусь того, в чому сам не пересвідчився, щоби не осоромитись тобі, коли порівняють життя твоє із словами твоїми, і відкриється брехня твоя.

167. Не читай єретичних книжок, бо це озброює духа хули на тебе.

Поучайся у книгах учителів про Промисел Божий, що провадить ум твій до узріння порядку в творіннях і ділах Божих, укріплює його, невидимо готує до світлосяйних помислів, щоб у чистоті урозумів ти сотворений Богом світ.

Читай Євангеліє, заповідане Богом для пізнання цілого всесвіту, щоб ум твій занурився у чудеса Божі.

Читай у непорушній тишині. Не піклуйся надто про тіло, звільнися од житейського заколоту, щоби відчути в душі своїй солодкого урозуміння найсолодший смак, щоби душа твоя жила сим і після читання.

168. Очищай душу свою, не турбуйся про те, що зовні єства твого, повіш завісу невинности і смиренія на уявлення і порухи твої, - і тоді знайдеш, що криється внутрі твойого єства, тому що смиренним дарується одкровення таїн.

169. Якщо намірений ти посвятитися душею своєю ділу молитви, що очищає ум, і бдінню вночі, що просвітлює розум, - то віддаляйся од світу, не -стрічайся з людьми, не приймай у келії твоїй друзів - навіть користи ніби ради, крім однодумних з тобою і сотаїнників твоїх. Бійся збентеження од душевної бесіди і, відсікши зовнішнє спілкування, поєднай з молитвою милостиню - і душа твоя узрить світло істини. Бо наскільки серце оддалиться од усього зовнішнього, настільки ум - від урозуміння мислей і діл Божественних - пізнає і подивлятиме їх. Бо для душі нашої звично швидко змінювати одну бесіду на іншу, якщо хоч трохи стараємося дбати про неї.

170. Щоб замінити одну бесіду на іншу (суєтну на душеспасительну), читай Писання і життя Святих. І коли станеш на молитву і на монаше правило своє, то замість спогадування про те, що бачив і чув у світі, роздумуватимеш про Божественні Писання, що їх прочитав був, і сим роздумуванням затреться пам'ять твоя про мирське. - Так ум досягає чистоти. Ось що значить написане: читання допомагає душі, коли вона почне молитися; а також: душа молитвою просвічується у читанні. Бо читання, знову ж таки, замість зовнішнього домішку, дає поживу різним видам молитви, тим-то читанням душа просвічується, щоби завжди молитись неліниво і без збентеження.

171. Сластолюбцям і чревоугодникам міркувати про духовне так само не годиться, як і блудницям -роздумувати про невинність.

Як хворе тіло не приймає жирної поживи, так і ум, заклопотаний мирським, не може наблизитися до Божественного.

Як огонь не палахкотить у сирих дровах, так і Божественне полум'я не возгориться у серці, що любить тілесний спокій.

Хто зроду не бачив очима своїми сонця, не може описати його, ба навіть не уявляє світла його, -так і той, хто не пізнав душею своєю солодкости духовних діл.

172. Якщо маєш щось більше за потрібне тобі нині, - роздай се вбогим і зі сміливим упованням молися Богові, себто бесідуй з Ним, як син із Батьком.

Ніщо так не наближає серця людського до Бога, як милостиня, і ніщо так не зроджує в душі тишини, як добровільне убожество.

Коли подаєш милостиню, роби це з великодушністю, лагідністю на лиці, і подай більше, ніж просять у тебе.

Не старайся розпізнати достойного від недостойного; хай усі люди будуть для тебе рівні заради доброго діла, так бо можеш і недостойних привернути до добра, тому що душа за посередництвом тілесного швидко притягається до страху Божого.

173. Очисти келію твою од усякої зайвини, і се навчить тебе здержливости. Скудність (убозтво) в усім научає людину здержливости.

Ті, що перемогли в борні зовнішній, - розумію брань, що постає на душу чуттями: слухом, зором дотиком, - можуть не боятися і борні внутрішньої.

Коли людина зачинить врата зовнішні, себто почуття свої, тоді змагається вона внутрішньо й не боїться тих, що зовні замишляють зло супроти неї.

Блажен, хто, знаючи сіє, не тривожиться множеством діл, а все тілесне діяння своє звернув на молитовний труд.

174. Коли Бог внутрішньо розчулює серце твоє, неустанно твори поклони та приклоняй коліна.

Не дозволяй серцю твоєму схилятися до того, до чого намовляють тебе демони, - тоді сам подивлятимеш, що з того вийде.

Ніщо не є таке важне й трудне в подвижницьких боріннях і ніщо не викликає такої заздрости в бісів, як коли хто повергне себе ниць перед хрестом Христовим, молячись, не підіймаючись день і ніч.

Якщо не хочеш охолонути в ревності твоїй і не зубожіти на сльози, роби так - і блажен будеш, якщо дбатимеш про се день і ніч, нічим іншим не клопочучись.

Якщо не будеш подвизатися, то нічого не знайдеш, і якщо не стукатимеш наполегливо в двері й неустанно не чуватимеш при них, то не відкриються тобі.

175. Доки зовнішній чоловік наш не вмре для усього мирського, не тільки для гріха, а й для усякого суєтного діяння, як також внутрішній чоловік - для лукавих думок; доки не знеможеться природний порух тіла, щоб не збуджувалась уже в серці гріховна насолода, - доти солодкість Духа Божого не огорне людини, члени її не приймуть чистоти в житті сім, Божественні думки не оповиють душі її відчутно й зримо. - І доки людина в серці своїм не одрине надмірної жури про житейське і не ввіриться всеціло Богові, доти не заб'є у ній джерело духовного упоєння.

176. Хто кріпко задумається в умі своїм, до якої рівности веде однаковий для всіх кінець, той не потребуватиме іншого Вчителя, щоб одректись йому од житейського.

Хто доброхіть не втікає од причин пристрастей, той мимохіть втягується у гріхи. Причини ж гріхів суть такі: вино, жінки, багатство, тілесне здоров'я -не тому, що це гріхи з природи своєї, а тому, що єство людське легко впадає у гріховні пристрасті через них, тим-то чоловік повинен старанно остерігатися усього цього.

Людям ненависна бідність - Богові ж мерзенна душа високомірна й ум бентежний. У людей почесне багатство, а в Бога цінна смиренна й чеснотлива душа.

177. Якщо хочеш положити начало доброму діянню, приготуйся до спокус, що неодмінно спадуть на тебе. Бо ворог, коли бачить, що хтось з гарячою вірою розпочав благе життя, - нападає на нього різними спокусами, щоби той, настрашившись їх, охолонув у добрій волі своїй і не мав уже гарячої ревности до Богоугодного діяння. Тим-то приготуйся мужньо поборювати спокуси, що нападають на чесноти, а потім уже берися до діл благочестя.

178. Заповіді Божі - вищі од усіх скарбів світу. Хто набув їх, той віднайшов у собі Бога.

Хто завжди уповає на Божу поміч, той знайшов домоуправителем душі своєї Самого Бога.

Хто сповняє волю Божу, тому проводирями будуть Ангели небесні.

Хто боїться гріхів, той без спотикання звершить страшне шествіє і в час мороку внутрі себе віднайде світло.

Господь охороняє стопи того, хто боїться гріхів, і милость Божа випереджає спотикання його.

Хто прогрішення свої вважає малими, той падає ще нижче і несе семикратне покарання.

179. У смиренні своїм засівай милостиню - і пожнеш милость на суді Божім.

Що погубив ти доброго, те знову здобувай. Втратив ти, скажімо, невинність? - знай, що Бог не прийме від тебе милостині чи іншої якої поправи за гріх, якщо й далі пробуваєш у розпусті, тому що чекає від тебе святині тіла.

Усяка недуга лікується відповідними їй ліками. Перемагає тебе заздрість? - Для чого ж тоді щосили борешся зі сном, а не з заздрістю?

180. Поки проступок ще малий, - знищ його, перш ніж розростеться він і стане дозрівати. Не будь недбалим, поки гріх видається тобі малим, тому що згодом знайдеш у ньому жорстокого тирана і побіжиш перед ним, як раб і в'язень його. А хто відпочатку протиборствує пристрасті, той небавом запанує над нею.

181. Хто з радістю зносить образу, навіть якщо легко може відбити її, той прийняв утішення від

Самого Бога по вірі своїй. І хто зо смиренієм терпить наклепи на себе, той осягнув досконалість, і подивляють його Ангели святі. Бо жодна інша чеснота не є така висока і тяжко сповнима.

182. Не вір собі, що ти сильний, поки не будеш спокушеним і знайдеш себе в спокусі непохитним.

Не покладайся на силу свою, щоб не впав ти в немочі; тоді з власного падіння свого пізнаєш неміч свою.

Не покладайся на знання своє, щоби ворог не вловив тебе хитрістю своєю.

Ніколи не хвались ділами своїми, щоби не бути осоромленим.

Чим би не похвалилася людина, Бог одразу допускає зміни в тім, щоби відчула вона неміч свою і навчилася смирення.

183. Неустанно знось очі свої до Бога, тому що Покров і Промисел Божий обіймає всіх людей, але Він невидимий єсть і відкривається тільки тим, що очистилися од гріхів і думають завше тільки про Єдиного Бога. Переважно ж явним Промисел Божий стає людині, коли спадають на неї - Бога ради - спокуси. Бо тоді вона так відчуває його, немов зрить Бога тілесними очима - відповідно до міри й причини спокуси, що вражає її, щоб і собі збудитися до мужности - як Яків, Ісус Навин, три юнаки, Петро та інші Святі, котрим Провидіння Боже являлося зримо, спомагаючи й утверджуючи їх у благочесті.

184. Чи треба щось говорити про подвижників, очужілих для світу, й самітників? - Вони пустиню зробили градом собі, перетворили її на оселю й обитель ангельську. Їм - через благе життя їхнє -служили самі Ангели і - як ратники єдиного Владики - разом з ними боролися проти ворога одвічного. Усі дні життя свого - з любови до Бога - жили вони в горах, печерах і проваллях земних. Як вони, покинувши земне, возлюбили небесне і наслідували Ангелів, так і святі Ангели - по справедливості - не ховали від них лику свого і сповняли всяке бажання їхнє, в усьому спомагаючи їх.

185. Хто раз і назавше посвятився Богові, той живе в упокоєнні ума.

Загребуща душа не визволиться од бунту помислів, і без німотности почуттів ніхто не відчує миру душевного.

Без спокуси ніхто не здобуде мудрости духовної.

Без уважного читання ніхто не пізнає тонкощів помислів.

Без тишини помислів не заглибиться ум у сокровенні тайни.

Без уповання, що його дає лиш віра не осміліє душа супроти спокус.

Не може серце людське уповати на Бога, не відчувши на собі явного покровительства Його.

Якщо душа зречеться страстей Христових, то не удостоїться слави Його.

186. Хто милує убогого, того помилує Бог; і хто ради Бога зубожіє, той знайде безцінні скарби, що повік не змаліють. Бог ні в чім не має нужди, але радіє, коли людина береже образ Його в собі і чтить Його заради Нього. Коли ближній твій попросить щось у тебе, не кажи в серці своїм: «Мені це самому потрібне, а йому нехай подасть Бог».

Такі думки - думки неправедних, думки тих, хто не знає Бога. Праведний чоловік не віддасть чести своєї іншому і не дозволить, щоб час благодаті минав для нього безплідно. Людину бідну й нужденну піддержує Сам Бог, бо Він нікого не покидає напризволяще, але ти, відіславши убогого з порожніми руками, одхилився од чести, даної тобі од Бога, і віддалив од себе Його благодать. Тим-то коли даєш, радій і кажи: «Слава Тобі, Боже, що сподобив мене заспокоїти нужду ближнього мого». Якщо ж не маєш чого дати, ще більше радуйся і благодари Бога, кажучи: «Дякую Тобі, Боже мій, що дав мені благодать і честь сію - зубожіти імени Твого ради -і сподобив мене зазнати скорби, положеної на путі заповідей Твоїх, в недузі й убозтві, що їх претерпіли були всі Святі Твої, прямуючи путтю сією».

187. Єство наше легко впадає у пристрасті, багато бо спокус у нинішньому віці та й недалеко від нас зло: воно точиться всередині нас і снує під нашими ногами. Як близькі повіки до очей, так близькі спокуси до людей, і Бог наперед премудро влаштував се користи нашої ради, щоби ми постійно стукали в двері Його милосердя, щоби страхом скорботного навічно пребувало пам'ятування про Нього в умі нашім, щоби наближалися ми до Нього в молитвах і серце наше освячувалось неустанним пам'ятуванням про Нього. Бог не сотворив нас недоступними для скорботи, щоб часом і ми, возжадавши бути богами, не наслідували того, хто спершу був світлосяйним, а згодом, через гордість, став сатаною, - як також не створив нас непохитними і нерухомими, щоб не були ми подібними до неодушевлених істот.

188. Безнастанно очищай себе перед Богом, завше пам'ятаючи про Нього в серці своїм, щоби, пробувши довго без мислі про Нього, не виявилось, що не можеш ти сміливо уповати на Нього. Бо сміливість перед Богом - се плід частого бесідування з Ним і многих молитов.

Взаємини з людьми бувають за посередництвом тіла, а відносини з Богом - завдяки душевному пам'ятуванню про Нього, ревній молитві та всецілому ввіренню Йому.

Постійним пам'ятуванням про Бога душа часом підноситься до надприродного зачудування і подивляння.

Хай радується серце тих, що Господа шукають. Шукайте Господа й утвердіться надією; шукайте Його обличчя покаянням (Пс. 105:3-4) - і освятитесь святинею лиця Його, і очиститесь од гріхів ваших.

189. Неправедний - коли спокуса спаде на нього - не має уповання на Бога, щоби призвати Його і чекати від Нього спасіння, тому що во дні упокоєння свого ходив він далеко од волі Божої.

Молись Богу задовго до того, як спаде на тебе скорбота, - й у горі твоїм знайдеш Його, і Він почує тебе.

Ной будував свій ковчег задовго до нещастя і дерево для нього обробив був за сто літ до потопу, та в час гніву неправедні погинули - праведникові же став ковчег той покровом.

190. У кому світ мертвий, той з радістю терпить образи; а в кому світ живий, той не може стерпіти кривди, але, гнаний марнославством, гнівається, бентежиться або печалиться.

Хто хоче навчитися великодушно терпіти образи кривдникам своїм, хай віддалиться од рідних своїх і стане скитальцем, тому що на батьківщині неможливо досягнути поступу в чесноті сій.

Тільки великі й сильні мужі можуть зносити страждання серед рідних своїх - ті, в кому світ розіп'ятий, тож не ждуть вже вони ніякого утішення від нього.

191. Як благодать близька до смиренномудрости, так гріховність - до гордині.

Очі Господні - на смиренномудрих, щоб звеселити їх; гнів же Господень - супроти гордих, щоб упокорити їх.

Легко знось зневаги у великості своїй, а не величайся у малості своїй.

Хто гониться за честю, від того втікає вона; а хто втікає од неї, того вона сама наздоганяє.

Хто терпить голод і спрагу Бога ради, того наситить і напоїть Господь благами Своїми.

Хто терпить наготу Бога ради, того облече Господь у ризу нетління і слави.

Хто зубожіє Бога ради, того утішить Господь істинним багатством Своїм.

Визнавай себе грішником усе життя своє, щоби в усім житті своїм бути тобі оправданим.

Знайся зі смиренними, і навчишся їхнього смиренія.

Хай це стане звичкою твоєю - ставитися до всіх благопривітно і шанобливо.

192. На користь душі людській Бог допускає пристрасті до неї, і не вважає Він корисним поставити її вище всяких пристрастей раніш другого буття. - Добре бо є для душі терпіти пристрасті ради докорів сумління; перебувати ж у пристрастях -нахабно і безсоромно.

Як від черевоугодництва породжується заколот помислів, так від многослів'я - безум.

Турбота про житейське вкидає душу людську в сум'яття і баламутить її, ум же її непокоїть і позбавляє тишини.

Монах, що посвятився небесному діянню, хай завжди зноситься понад усяку житейську журбу, щоби, заглибившись у себе самого, не шукав він нічого, що належить теперішньому віку. Тільки тоді зможе без розсіяння поучатися у законі Господньому день і ніч.

193. Тілесні труди без чистоти ума - те саме, що безплідна утроба й зсохлі груди, не можуть бо вони наблизити людини до відання Божого: тіло утомляють, але пристрастей з ума не викорчовують, тим-то й нічого не пожинають.

Той, хто сіє в тернах, нічого не пожне, - як і той, що губить себе злопам'ятністю і захланністю. Ні в чому не ступить він уперед, лиш дарма стогне, перевертаючись на ложі своїм од безсоння - через гнітючу журу про діла.

194. Якщо душа просіяла пам'ятуванням про Бога і невсипущим бдінням удень і вночі, то Господь осіняє її хмарою, що отіняє її вдень, і світлом огненним озоряє її ніч, тож навіть у темряві світить їй світло.

195. Як хмара закриває світло місяця, так наповнене черево проганяє із душі Божую Премудрость.

Що для вогню сухі дрова, то для тіла - повне черево.

Як до одної якоїсь горючої речовини додати іншу, збільшується огненне полум'я; так і розмаїття страв розпалює похіть у тілі.

У сластолюбному тілі не живе відання Боже; і хто любить тіло своє, той не сподобиться Божої благодаті.

У болях народжує мати дитя своє, що потім сторицею звеселяє її; так і від томління гортані родиться у душі плід відання таїн Божих.

Як батько турбується про дітей своїх, так Христос - про людей своїх, що страждають ради Нього, - і завжди перебувають вони близько уст Його.

196. Той перехожий у світі сім, хто мислею своєю піднявся над усім житейським.

Той монах, хто здійнявся над світом сим і непрестанно молить Бога, щоб сподобитись йому будучих благ.

Багатство монаха - утішення, що його знаходить він у плачі своїм, і радість од віри, що возсяює у тайниках ума його.

Дівственник той, хто не тільки не осквернив тіла свого тілесним зляганням, а й соромиться навіть найменшої гадки про се.

Якщо возлюбив ти невинність, одганяй соромні помисли од себе читанням і довготривалою молитвою, - так озброїшся проти природних тілесних пожадань, бо без сього неможливо узріти чистоти в душі.

197. Якщо істинно ти милосердний, то - коли віднімуть щось у тебе несправедливо - не уболівай серцем твоїм і не розповідай про се іншим.

Нехай шкода, що її завдали тобі, поглинається милосердям твоїм, як терпкість вина поглинається водою.

Доводь милосердя своє тим, що воздаєш добром образникам твоїм; як і святий Єлисей - ворогам своїм, котрі намірилися були взяти його в полон (2 Цар. 6:8-23).

198. Істинно смиренномудрий - якщо навіть несправедливо звинуватять його - не обурюється і не захищає себе, доводячи невинність свою, але приймає наклеп як істину і не намагається переконати ближніх своїх, що його обмовлено, а просить прощення у них. Декотрі Святі добровільно називали себе грішниками, хоч далекі були вони од усякого гріха. Інші ж терпіли назву перелюбників, хоч далекі були від перелюбства, - сльозами ж свідчили вони, що несуть на собі плід гріха, хоч і не содіювали його, і з плачем просили в кривдників прощення за беззаконня, що не коїли його, хоч душа їхня була увінчана всякою чистотою і непорочністю. Інші ж, щоб не прославляли їх за тайне святе життя - мали бо в собі Божественну сіль і були непохитними в своїй тишині - вдавали із себе юродивих, так що на висоті досконалости своєї провісниками їхньої доблесте були святі Ангели.

199. Многими обителями в Отця називає Спаситель наш різні щаблі духовного пізнання в Небесній батьківщині, себто відмінність і різноманітність духовних дарувань, що ними кожен насолоджується відповідно до міри свого ума. Бо не за кількістю місць назвав Він обителі багатьма, а за ступенями дарувань. Як сонцем насолоджуємося відповідно до чистоти і сили зору свого і як від одного світильника різниться освітлення у різних кутках дому, хоч світло неподільне в сутності своїй, -так буде і в будучому віці. Всі праведні разом обитатимуть в одній країні, але кожний відповідно до заслуг своїх осяється мисленним Сонцем і за достоїнством своїм озориться радістю і веселістю з одного місця, престолу, виду й образу. І ніхто не бачитиме міри іншого - як вищого, так і нижчого, - щоб, узрівши вищу благодать ближнього свого, не возскорбів і не опечалився він. Там кожний даною йому благодаттю веселиться внутрішньо - мірою своєю. Зовні ж усіх - одне видовище й одна країна, крім сих двох ступенів (розумію країну горішню і долішню), посеред же їх - розмаїтість у розмаїтості воздаянь.

200. Коли диявол хоче осквернити ум блудним спомином, тоді спершу випробовує чоловіка марнославством (і предначало сього помислу не видається пристрастю йому). Так зазвичай підступає він до тих, хто охороняє ум свій і в кому неможливо скоро всіяти якоїсь непристойної думки. Коли ж вижене чоловіка з твердині його, щоб почав той нерозсудно патякати з першим помислом й віддалятися од твердині своєї, тоді заскоче його якоюсь згадкою про блуд і зводить ум його на непотребне. Спершу ум бентежиться раптовою з'явою блудних помислів, потім мириться з ними, а далі від думок переходить до діла. Та якщо він відсіче перший напад помислів, тоді з поміччю Божою легко здолає пристрасть.

201. Ліпше проганяти пристрасті пам'ятуванням про чесноту, ніж спротивом їм, тому що пристрасті, навіть поборені, лишають в умі людськім свої образи й подоби. Брань із пристрастями сильно владарює над умом, збурюючи й бентежачи помисли твої. А якщо вчинити за описаним вище правилом, то не залишиться в умі - коли відженеш їх -навіть сліду од пристрастей.

202. Поки людина не прийме Духа Утішителя, Божественні Писання допомагають їй пам'ятувати добро, закарбувати його в помисленні своїм. Безнастанним читанням обновляється у ній стремління до добра, - так хорониться душа її від заплутаних гріховних шляхів. Бо не сподобилась ще вона сили Духа, що віддаляє од неї оману й наближає душеспасенні пам'ятування. Коли ж сила Духа зійде на неї, зіллється з її душевною силою, тоді вже замість закону Писань утверджуються у серці людськім заповіді Духа, і тоді втайні поучає її Утішитель і не потребує вона вже підмоги почуттєвих сил. Бо поки людина вчиться від сотворінь, доти вчення її не вільне од помилковости й забуття. А коли учителем є Дух Святий, тоді пам'ятування слова Божого істинно пребуває у ній.

203. Неопірена птиця той ум, що заледве зумів покаятися і чудом вивільнитися із пут пристрастей, як уже силкується під час молитви знестися над земним - але даремно, бо ще плазує по землі, не маючи сил літати. Та з поміччю читання, труду, страху Божого й чеснот збирає він в одне ціле помисли свої, тому що не хоче знати нічого іншого, крім знесеної ввись молитви. І це якийсь час зберігає його од скверни, але згодом навертаються спомини і збурюють та оскверняють серце. Бо людина не відчула ще того живлющого повітря свободи, що його тільки по довгому часі - забуттям про земне - вдихає ум. Здобула бо тілесні тільки крила, себто зовнішні чесноти, але не пізнала й не сподобилася ще чеснот споглядальних, а вони суть ті крила ума, на котрих людина відривається од земного й зноситься до небесного.

204. Покіль людина служить Господеві чим-небудь почуттєвим, дотіль образи сього почуттєвого відображаються у помислах її і Божественне уявляється їй в образах тілесних. Коли ж відчує вона внутрішнє, тоді - мірою відчуття сього - здійметься над образами речей.

205. Коли душа твоя наблизиться до виходу із тьми, тоді серце твоє горітиме, як огонь, і розпалюватиметься день і ніч. Відтак цілий світ стане для тебе порохом і сміттям і забудеш навіть їсти хліб свій, - такими солодкими будуть для тебе нові полум'яні помисли, що чудесно зроджуватимуться у душі твоїй. Неждано відкриється у тобі джерело сліз, що потече без примусу і долучить води свої до кожного діла твого: до читання, молитви, роздумування, до їжі й пиття, одно слово - до всякого діла твого. І коли узриш се в душі твоїй, бадьорися у благій надії, бо переплив єси море. Ревно молися тоді за кожне діло твоє і пильнуй себе старанно, щоби благодать помножувалась у тобі повсякчас. А поки ще нема цього в тобі, - не звершив ти путі своєї і не зійшов на гору Господню. Якщо ж після того, як знайшов і прийняв ти благодать сліз, вони припиняться і гарячість твоя охолоне і ти повернешся до колишнього гріховного стану твого, то горе тобі! Згадай, що погубив ти, впавши в зарозумілість, недбальство ачи лінивство! - А про те, що слідує за сльозами, напишемо дещо пізніше.

206. Якщо не маєш чеснотливих діл, не розмишляй про чесноти.

Паче всякої молитви й жертви многоцінні пред Богом скорботи за Нього і ради Нього, і паче всіх благоухань - запах поту їх.

Усяку чесноту, звершену без тілесного труду, вважай передчасним неживим викиднем черева.

Приношення праведних - сльози віч їх; і приємна Богові жертва - зідхання їхнє під час чувань.

Воззовуть до Господа праведні й обтяжені тяготою тіла свого, в скорботі зішлють молитви до Нього - і на голос плачу їхнього поспішать на поміч їм святі Чини - підбадьорити й утішити їх надією, тому що святі Ангели доокіл святих мужів перебувають, завше співстраждають у скорботах їхніх.

207. Вино зігріває тіло, а слово Боже - ум. Розпалені гарячістю, роздумують віруючі про те, на що уповають, і приготовляють мисль свою для будучого віку.

Упоєні вином не бачать перед собою перепон, -так і упоєні надією не знають ні нужди, ні скорби, ні печалі, ні чого б там не було мирського.

Блаженні ті, що, заради любови до Бога опоясали бедра свої простотою і недопитливістю та не обертають хребта свого на всі боки в сім морі скорбот.

Ті, що з надією ступили на путь вузьку й тісну, не вертають назад і не зупиняються, щоб дослідити усі небезпеки її. Лиш тоді, коли дістануться до безпечного місця, приносять благодарення Богові, що вберіг їх від усіх проваль і загроз путі, про які вони навіть і не відали.

Надія, пускаючись у плавання, перепливає море з першою гарячістю, анітрохи не турбуючись про тіло, і не розмірковує вона, чи буде якесь пуття з розпочатого труду.

Коли хочеш покласти благе начало Божому ділу, склади спершу заповіт - як людина, якій більше не жити в світі сім, що приготувалася уже на смерть і не надіється більше на теперішній вік, завершивши призначений їй час.

Мужньо, а не двоєдушно починай кожне добре діло твоє, не вагайся серцем своїм в упованії на Бога, щоби труд твій не був марним і діяння твоє -обтяжливим.

208. Діяння тих, що живуть у Бозі, суть такі:

Хтось цілий день б'є земні поклони - замість звершення молитовного правила, себто часів.

Хтось - довготривало клячучи - молиться.

Ще хтось множеством сліз своїх заміняє для себе Богослуження, і задовольняється сим.

Хтось же вникає в суть того, що читає, лучачи з цим визначене молитовне правило.

Ще хтось томить тіло своє голодом, так що не може звершувати навіть Богослужіння.

Хтось, гаряче поучаючись у Псалмах, службу свою звершує безперервно.

Хтось багато читає - і зігрівається серце його.

Ще хтось віддається у Божественний полон, дошукуючись Божественної суті в Божественних Писаннях.

Хтось, подивляючи чудеса, що вражають його під час читання, заглиблюється у мовчання.

Хтось же, зазнавши всього того і наситившись, повертається назад і стає бездіяльним.

Ще хтось, зазнавши чогось малого і сповнившись гординею, впадає в оману.

Комусь перешкодили зберігати правило важка хвороба чи безсилля; а комусь - звичка чи бажання, любов до верховенства, марнославство, загребущість або пристрастя до земного й тлінного.

А хтось, хоч спіткнувся, але встав - і не втік з поприща, поки не здобув многоцінної перлини.

209. Начало всього - благе пред Богом намірення благоугождати тільки Йому Єдиному.

За сим - по віддаленню од діл житейських -слідують: голод духовний, читання, цілонічне Чувашія в тверезінні - мірою сил кожного - і множество поклонів, що їх корисно бити вдень і вночі.

Нехай найменшою мірою для тебе буде тридцять поклонів, після чого поклонися Чесному хресту і на тім закінчи.

Хоча є й такі подвижники, що відповідно до сил своїх б'ють більше поклонів. Дехто лише на молитві стоїть три години, тверезіючи умом і повергнувши лице своє до землі без примусу й ширяння помислів; хтось - часто, та недовго молиться; а хтось - раз стає на молитву, але молиться довго.

210. Противник наш диявол хитро урізноманітнює боротьбу свою з подвижниками. По-різному він бореться з кожною людиною і відповідно до намірів її змінює спосіб ратоборства.

Перший спосіб вражої брані. - Якщо людина лінива у волі своїй і немічна у помислах, то з самого початку диявол сильно напастує її, піднімаючи проти неї сильні спокуси, щоби вже після першої сутички охопив її жах, а путь її видалася б їй тяжкою і непрохідною, щоб сказала вона: «Якщо начало путі таке трудне, то чи може хто до кінця витримати ті многі боріння, що чекають попереду?»

Диявол недовго бореться з такими людьми, швидко обертаючи їх до втечі. А все через те, що з сумнівом і холодністю розпочали вони подвиг Господній. Бог же велить приступати до подвигу сего з готовістю вмерти ради того, щоб лиш угодити Йому, обіцяючи увінчати за те вірного трудівника вінцем мучеництва.

Позаяк на початку не відважились вони на смерть, то й виявилися опісля такими слабкими. Тим-то й у всіх бранях вони не стійкі, бо самолюбиві й понад усе щадять тіло своє. Ворог же гонить їх, як вітер скалку, не бачачи в них душевної сили, що звик бачити її у Святих.

Якщо людина стремить до Бога, то Бог содіює їй у всім, спомагає і являє їй Своє Провидіння. Диявол не може навіть наблизитися до такої людини, не те щоб спокушати її, якщо вона не занедбає свого подвигу або ж без допусту Божого на те.

211. Другий спосіб вражої брані. - Якщо ж хто мужній, за ніщо має смерть і виходить на діло Боже з гарячою ревністю, - диявол бачить се і назустріч такому не одразу виходить і не вступає з ним ту ж мить у брань, знаючи, що ревних войовників нелегко перемогти.

Тим-то не осмілюється навіть діткнутися до нього, доки не побачить, що охолов він у ревності своїй і відклав набік заздалегідь приготовану для поєдинку зброю ума свого, себто вірність слову Божому та пам'ятуванню, що содіюють йому в боротьбі.

Як же зачне ухилятися він од помислень своїх про Бога і винаходити свої засоби для перемоги, породжені власним мудруванням своїм, викопуючи душі своїй рів погибелі буянням помислів, що з лінивства плодяться і від яких в думках і в серці воцаряється холодність, - ось тоді диявол наскакує на нього.

Ворог доти не нападає на людину, доки Божа сила оточує її, бо з палкою ревністю стремить вона до Бога, уповає на Нього і вірує Йому. Бог відбиває од неї лютість диявольської злоби, щоб вона навіть не наближалася до неї. Ворог смирніє, коли бачить близ людини Хоронителя, що завжди охороняє її. Бо доки людина не відрине од себе причини помочі - молитви й трудів смиренномудрости, - дотіль Заступник і Помічник її ніколи не віддалиться од неї.

212. Пам'ятай же щохвилини, слідуючи по стопах Божих, подвигу свого начало і гарячу ревність свою на шляху сім, і ті палкі помисли, з якими вийшов ти з дому свого, щоб влитися у ряди воїнства Господа нашого. Щодня досвідчуй себе, щоб гарячість душі твоєї не охолола, щоб жодна зброя із всеоружжя твого не притупилася, головно ж дбай про ревність свою, щоб горіла в тобі, як на початку подвигу твого. І неустанно піднось голос свій посеред військового стану, підбадьорюючи і заохочуючи до мужности дітей правої сторони, - стороні ж противника повсякчас протиставляй тверезіння твоє. Головно ж - благоговійно призивай Бога, плач перед благістю Його і трудись, щоб Він ниспослав тобі Поміч Свою, - відтак не будеш уже переможеним.

213.  Третій спосіб вражої брані. - Коли ворог відчує силу, що її сподобляється чоловік од Бога за ревність свою і призивання Його з вірою, тоді силкується віддалити від нього Ангела, що спомагає його, - тож викликає в людині помисли гордині, щоби облудно подумала вона собі, ніби вся міць її - се її власна сила волі, якою охороняється вона від свого противника й убивці. Хто повірить таким від ворога всіяним думкам, від того віддаляється Божа поміч, тож ловиться він у сіті ворожі. А хто не піддається сим навіюванням, твердо пам'ятаючи про Того, Хто содіє йому в усім, і око серця свого неустанно зводить до неба, то проти такого ворог вишукує нові способи боротьби.

214.  Четвертий спосіб вражої брані. - Коли диявол починає гнобити людину її природними потребами, головно потребою жінки й засобами для прожиття.

(Щодо жінки). Хоча ворог не може змусити подвижника згрішити ділом, тому що той огороджений безмовністю і житло його далеке від нагод до гріха, одначе силкується бодай ум його спокусити в примарах, породити в нього приховані під личиною правди ложнії мрії. До того ж ворог душ людських збуджує плоть його, щоб забажав він того, про що мріє, й схиляє кружляти його в сороміцьких помислах, щоб той згодився на них і став винним у них. Бо знає нечистий, що як перемога, так і поразка подвижника залежить від помислу його і здійснюється за коротку мить - лиш тільки помисел рушить з місця свого і з висоти своєї скотиться на землю і волею своєю бодай на одну мить погодиться на гріх, - як траплялось це з багатьма під час мрійливої уяви жіночої краси. І як тільки наближались вони до світу, ворог дійсно приводив до них жінок. Цим і подібним до цього ворог деколи перемагав безпечних і некріпких серцем. Але хто виявився вищим од сих спокус, той - благодаттю Божою вспоможений - долав ворога і спокусливі мрії його.

(Щодо засобів для прожиття). Часто ворог робить так, що подвижники бачать у мріях своїх золото, коштовності та інші скарби, а іноді навіть насправді показує їм їх, воліючи затримати когось із них у брудних водах захланности і зловити в одну зі сітей своїх. Допуст сей для того спосилається їм, щоб досвідчити, чи дійсно вони, віддалившись на самоті од сих речей, у нестатках й убозтві своїм є боголюбиві; чи стрівшись із цією спокусою, відкидають її - у своїй любові до Бога - і, спокушувані, не перемагаються нею, вважаючи її нічим супроти любови Божої. Істинні подвижники не падають під цим натиском ворога і - після випробування - стають очищеними, як золото в горнилі. А недбалі та слабкі перемагаються навіть малою нуждою і повертаються назад, зрікаючись подвигу свого.

215. Як тільки усвідомить хто неміч свою, зараз же воздвигає душу свою із розслаблення і запасається обережністю. Але ніхто вповні не відчує немочі своєї, якщо спершу не буде спокушеним хоча б малою спокусою - тілесною чи душевною - і не ізбавиться - благодаттю Божою - од неї. Лиш тоді ясно узрить безплідність своїх власних зусиль і пересвідчиться, що його обережність, здержливість і оберігання душі ніякої користи не принесли -істинне ж ізбавленіє направду зійшло з висот. Відтак удостовірюється він, що сам він - ніщо, а спасає лиш поміч Божа.

Хто ж відчув нужду в помочі Божій, той звершує множество молитов. І що більше умножає їх, то більше усмиряється серце його. Бо кожен, хто молиться і просить, не може не впокоритись. - Серцем сокрушенним і смиренним Бог не погордить (Пс. 50:19).

Як тільки людина впокориться, одразу оточує її милость. Відтак серце її сподобляється Божественної помочі і віднаходить певність у Бозі. А коли усвідомить, що поміч Божа воістину спомагає її, тоді серцем всеціло вірує Богові.

Відтак людина врозумляється, що молитва - се прибіжище усім тим, що шукають помочі, джерело спасенія, скарб упованія, пристань, що спасає од усіляких тривог, опора немічним, покров у час спокус, щит визволення у борні, гостра стріла проти ворогів, - і відкривається їй, що все множество духовних благ дається їй через молитву. Тоді починає вона усолоджуватися молитвою віри: не з трудом і томлінням молиться уже вона, а з радістю сердечною і подивлянням, неустанно виливаючи благодарення з безчисленним приклоненням колін.

216. Великим бажанням Божої помочі наближається людина до Бога, перебуваючи на молитві день і ніч. І як зближається вона до Бога наміреннями своїми - так і Бог наближається до неї даруваннями Своїми, і не відійме од неї благодаті вовік - за велике смиреніє її.

Однак іноді щедролюбивий Бог удержує від людини дари благодаті Своєї, щоб се побудило її ближче пізнати Його, щоб бодай ради потреби своєї людина невідлучно пребувала перед Богом, готовим перемінити все на користь її.

Деякі прохання Бог сповняє скоро, головно ті, без котрих ніхто не може спастись, деякі ж - немовби не чує. Інколи - ту ж мить - відкидає від подвижника палючу силу ворога, а деколи допускає впадати йому в спокуси, щоб через випробування це наблизився він до Бога і научився покори в спокусах і, удостовірившись у немочі своїй, утвердився у смиренномудрості.

Праведник, не пізнавши немочі своєї, немов по лезу ножа ходить - і недалеко від нього падіння і рикаючий лев гордині. Хто не знає немочі своєї, тому бракує смиренности, а кому бракує смиренности, той не досяг досконалости; хто ж не досяг досконалосте, завжди в страху перебуває, бо град його не утверджений на основах залізних і на стовпах мосяжних, себто на смиренності. Без неї ж не може бути звершеним шукане діло людини, а докіль до грамоти про свободу її не прикладена ще печать Духа, - дотіль вона все ще раб є і не вільна від страху за діло своє.

217. Ось чому Господь залишає Святим Своїм привід для смирення та скрухи серця у посиленій молитві, щоби ті, що люблять Його, наближались до Нього - смиренням своїм. І нерідко устрашає їх пристрастями єства їхнього, порухами соромних і нечистих помислів, а часто й укоризнами, зневагами, ляпасами від людей, іноді ж - немочами і недугами тілесними, інколи - нуждою і скудністю або сильним страхом, оставленням, явною бранню дияволовою та різними страхіттями. І все це для того, щоб не віддалялись вони од смиренности і не впадали в сон недбальства.

218. Коли душу твою оповиє пітьма, тоді подібно до того, як закриває імла хмар сонячні промені, позбавляєшся ти на якийсь час духовного утішення, а світло благодаті внутрі тебе меркне через отіняючу душу твою хмару пристрастей. Якщо змаліла в тобі радостотворна сила, а ум твій приотінила імла - не бентежся тоді думкою, але терпи, читай духовні книги, примушуй себе до молитви і чекай помочі. Вона скоро прийде - ти навіть не помітиш сього. Бо як лице землі розвиднюється зі сходом сонця, звільняючись од пітьми, так молитва вигублює і розсіває в душі хмари пристрастей і озоряє ум світлом веселости й утішення.

219. Поки не осягнув ти дару сліз - доти сокровенне твоє ще служить світові, доти провадиш ти життя мирське і Боже діло робиш тільки зовнішнім чоловіком своїм - внутрішній же чоловік твій безплідний, тому що плід його зачинається сльозами.

Коли сподобишся дару сліз, тоді знай, що ум твій вийшов із темниці світу сього, ступив на стезю нового віку і вдихнув пахощі чудного нового повітря. Сльози тектимуть тоді з віч твоїх самі собою, тому що наблизилось родження духовного дитяти. Загальна бо усіх матір - благодать - прагне таїнственно привести на світ будучого віку Божественний образ.

Але сей чин сліз не такий, який час від часу буває у безмовних під час споглядання, читання або молитви. Я говорю не про сей чин сліз, а про той, що триває безперервно, день і ніч.

Очі того, хто осягнув цю міру, уподібнюються до водного джерела двох і більше літ, відтак же втихомирюються помисли його.

По втихомиренні помислів своїх входить чоловік у той спокій, що про нього сказав був святий Павло: Ми ж, які увірували, увійдемо в його відпочинок (Євр. 4:3).

Умиротворившись, ум починає споглядати тайни.

Тоді Дух Святий привідкриває йому небесне - і вселяється у ньому Бог, і воскрешає у нім плід Духа.

Коли ж сподобиться хто втихомирення помислів, тоді відніметься у нього множество сліз - і дадуться йому сльози помірні і в належний час.

220. Людина досягає поступу духовного в трьох чинах: чині початківців, чині середняків і чині досконалих.

У першому чині порухи ума ще пристрасні, хоча спосіб думок і схильний до добра.

Другий чин - це щось середнє між пристрасним і безпристрасним станом: добрі і злі помисли однаково збуджуються у людині, зроджуючи в ній то світло, то тьму.

Коли людина хоч ненадовго занехає читання Божественних Писань і забуде в умі своїм про Бога, не буде стерегтися усього зовнішнього, від чого зроджується і внутрішнє оберігання, - то впаде в пристрасті.

Якщо ж живитиме вона гарячість свою до духовного, шукаючи всім серцем своїм Бога, читаючи Писання, зрощуючи благі помисли й удержуючи їх од зла, з любов'ю хоронитиме душу свою і до Бога горнутиметься у невтомній терпеливій молитві, то Бог отверзне накінець двері Свої, головно за смиренність її; тому що одкровення таїн дається смиренномудрим. - І се єсть третій чин.

221. Уповання на Бога випереджує труд для Бога і пролитий у діланні піт.

Якщо віруєш у Бога - добре робиш. Але віра потребує діл і надія на Бога виявляється у стражданні за чесноти.

Чи віруєш, що Бог Всесильний єсть і дбає про створіння Своє? Нехай віру твою потверджують діла твої, і тоді почує тебе Господь. Не намагайся втримати вітру, себто віру без діл.

Нерідко хтось, не відаючи того, йде дорогою, де водиться дикий звір, чатують розбійники або інше що лихе підстерігає. І ось Провидіння Боже спасає людину, сповільнюючи ходу її, поки не відійде в сторону дичина, або завертаючи людину з дороги, щоб не потрапила вона до рук лиходіїв.

Іноді лежить на стежці невидимо змія. Бог же, не бажаючи смерти людини, чинить так, що змія раптом починає шипіти, рушає з місця і повзе перед подорожнім, котрий, побачивши її, оминає небезпеку і спасається.

Або падає, скажімо, дім, стіна чи камінь - і Бог чоловіколюбно велить Ангелові задержати те, що падає, поки не відійде людина з того місця або не покличе її хто звідти. І як тільки відійде вона, то зараз же падає те, що має впасти.

Усе це є діло Божого Провидіння - загального і повсюдного. Праведник же має над собою особливе, невідлучне Провидіння Боже.

Бог повелів людині розсудливо розпоряджатися життям своїм і - нарівні з Божим Провидінням -користуватися своїм знанням. Але праведник замість знання здобув віру, з якою уже нічого не боїться, але, немов той лев, упевнений ходить (Прип. 28:1).

І як праведник постійно стремить до Бога, так і Бог благоволить про нього: Я буду з ним у скруті, Я визволю його і його прославлю. Довгим віком його насичу і явлю йому Моє спасіння (Пс. 91:15-16).

Розслаблений і лінивий до діла свого не може мати такої надії. Та хто в усьому лучиться з Богом, прибігає до Нього благими ділами своїми і очі серця свого невсипуще зносить до благодаті Його, той може сміло сказати про себе, як казав був святий Давид: Втомились мої очі, як я ждав на мого Бога (Пс. 69:4).

222. Коли втечемо од світу, тоді ніщо так безмірно не віддалятиме нас од нього, не умертвлятиме пристрастей і не оживотворятиме нас для духовного, як плач і розчулення серця з роздумуванням. Також ніщо так не в'яже нас зі світом, не віддаляє од скарбів Премудрости і пізнання таїн Божих, як сміхотворність і, через вольність у поводженні, ширяння думок. - І це є діло блудного біса.

Тож молю тебе, брате - любовію Господа -остерігайся злоби вражої, щоби буйністю слів не остудив ти в душі твоїй гарячої любови до Христа, Котрий ради тебе скуштував жовчної гіркоти на дереві хреснім, і щоби замість солодкости цього вправляння і сміливого уповання пред Богом у час твого чування не полонив ворог душі твоєї многими мріями, а в час сну твого - розпусними маревами, смраду котрих не зносять Ангели.

Наслідуй смирення Христове, щоби хутко возгорівся у тобі Його святий огонь, котрим спопеляються усі порухи мирські, що вбивають нового чоловіка і оскверняють двори Святого і Всемогучого Господа. Бо осмілюсь сказати разом зі святим Павлом, що ми - храм Божий (1 Кор. 3:16). Тож - як чистий Сам Бог - очистім і храм Його, щоб Він зажадав жити в нім. І як Свят Господь, освятім і храм Його. Прикрасім його всякими добрими й чесними ділами, сповнім його благовонними пахощами покою волі Божої, чистою і сердечною молитвою. Тоді облак слави Його приосінить нас і світло величі Його возсіяє внутрі серця нашого.

223. Многоклопітлива людина не може бути безмовною - хоч би й хотіла того, - бо множество діл розкрадають тишину й безмовність її.

Якщо істинно хоче монах охороняти ум свій, одкидати чужії помисли, що закрадаються у нього, і в тишині душі своєї розрізняти те, що входить та ісходить з нього, - хай предстоїть перед лицем Божим і не одводить очей своїх од Нього.

Не ізбавившись од турбот, не шукай світла в душі своїй, ані тишини й безмовности - коли розбещені почуття твої. Без непрестанної молитви не наблизитися тобі до Бога. Після молитовного труду не накладай на ум нових турбот, бо вони розкрадуть всує думки твої.

Сльози, покаянне биття себе в груди й ревна молитва пробуджують у серці гарячу солодкість сліз. Людина тоді возноситься до Бога, захоплено взиваючи: Душа моя жадає Бога, Бога живого - коли бо прийду й побачу обличчя Боже? (Пс. 42:3). Хто пив од вина сього - й позбувся сього, той лиш знає, у якому жалюгідному стані опинився він і що втратив через рослаблення своє.

224. Для тих, що живуть у безмовності, дуже шкідливі зустрічі з людьми й бесіди з ними. Як сильний град, зненацька впавши на сад, оббиває плоди його; так і зустрічі з людьми, хоч би й короткочасні, оббивають цвіт чеснот, що тільки-но розпукли й розкішно увінчали собою крону древа душі, посадженого понад потоками водними покаянія (Пс. 1:3).

Як іній, покривши зелень, що ледве вибилася із-під землі, нищить її памороззю; так і зустріч з людьми палить корінь ума, що тільки-но почав проростати злаками чеснот.

Як благородний і поважний чоловік, коли уп'ється, забуває благородство своє і зазнає осміяння за чужі помисли, що спали на нього від вина; так і невинність душі збурюється лицезрінням людей і бесідою з ними. Чоловік бо тоді забуває обережність свою, у помислі його загладжується намірення волі його й викорінюється бажання похвального життя.

225. Не думай, брате, що в монашому житті є щось важливіше од нічного чування. Якщо подвижник - до того ж - не буде захоплюватись тілесним і турбуватись про минуще, ум його невдовзі воспарить д'горі, немов на крилах, і насолоджуватиметься живим Богом. Якщо монах розсудливо чуває умом, то стає немов безтілесний. Неможливо, щоби Господь не обдарував тих, хто ціле життя своє посвятився ділу сьому, за їхнє тверезіння, бадьорість серця і устремління до Нього помислів їхніх. Душа, що чуває, удостоїться херувимських очей, щоби неустанно возносити їх до Бога і споглядати небесне.

226. Хто вибрав сей божественний труд, тобто нічне чування, повинен усіляко хоронитися також удень - від заколоту людських зібрань і земських діл. Інакше спати вночі не буде, а плоду від того не понесе, тому що не зможе істинно псалмів співати Богу і молитися умом. Коли ж замість турбот денних читатиме Божественне Писання, котре скріпляє ум, головно ж зрошує молитву і живить чування, тісно з'єднане з молитвою, тоді в сім читанні знаходить він провідника на стезі правій, віднаходить сім'я усього того, що зроджує молитовне споглядання, удержує помисли від ширяння і неустанно засіває в душі пам'ятування про Бога.

227. Постійна безмовність разом з читанням, помірне споживання харчів вкупі з неустанним чуванням скоро схиляють людину до подивляння. Думки, що постають у безмовності самі собою, без умисних зусиль, зроджують рясні потоки сліз очищення, котрі омивають душу, як у купелі Хрищення.

228. Поки не зненавидить хто направду, од серця приводу до гріха, доти не звільниться від утіхи гріховного задоволення, що раз у раз спокушає його ум. Це є найжорстокіша борня - з усолоджуванням гріха, борня не на життя, а на смерть. У ній бо спокушається свобода людини в єдиній любові її до чесноти.

У сій борні - вся сила гріха, що нею ворог зазвичай бентежить невинні душі, змушуючи їх до того, чого вони ніколи не приймали в себе. І це є час незримого подвигу, що вкрай тяжким буває, коли брань ся напастує з великою силою тих, котрі самі себе прирекли на поразку, давши волю власним помислам своїм.

229. Остерігайтесь лінивства, тому що в нім сокрита вірна смерть; без нього неможливо бо впасти в руки тих, що домагаються полонення душ наших. В день Судний Бог буде судити нас не за те, що ми псалмів не співали і молитов не творили, а за те, що опущенням сього відкрили вхід до себе бісам. А коли, знайшовши собі місце в нас, вони ввійдуть і зачинять за собою двері очей наших, тоді сповняють на нас те, що наражає нас на Боже осудження і найжорстокіше покарання.

Звершення сього (чину псалмопіння і молитви) внутрі келії установлене мудрими, духом одкровення - для хоронення життя нашого; а немудрим опущення сього видається маловажним. Позаяк немудрі сії не бачать шкоди, яка з цього постає, то і початок і середина путі їх - неуцька свобода, що матір пристрастей є.

230. Ми не вимітаємо причин пристрастей, тим-то спокушаємося, навіть не бажаючи сього. Гріхів не хочемо начебто й знати, зате причини, що до них ведуть, приймаємо із задоволенням, хоч саме вони й задіюють у нас гріхи. Хто любить приводи до пристрастей, той мимоволі неволиться самими пристрастями.

Хто ненавидить гріхи свої, той не грішить більше, і хто кається у гріхах своїх, тому відпускаються вони. Людина не покине звички гріховної, якщо спершу не зненавидить гріха. І не сподобиться відпущення гріхів, якщо спочатку не визнає своїх прогрішень.

231. Поки людина не вивергне з себе отрути упоєння гріхами своїми, доти все, що вона робить, видається їй благопристойним. Бо як тільки природа виходить зі свого чину, то - чи вином упоєна вона, чи похотями - однакове розпалення викликається в тілі; хоч способи різні, та дія однакова.

232. Якщо перебуваєш на самоті у келії твоїй і не здобув ще сили істинного споглядання, - неустанно читай тропарі й катизми, пам'ятай про смерть і уповай на будучий вік.

Бо все це збирає ум в одне ціле і не дає йому ширяти по всіх усюдах, допоки не сподобиться чоловік істинного споглядання, тому що сила духа могутніша од пристрастей.

Уповаючи на будучність, завжди пам'ятай про Бога, намагайся урозуміти зміст тропарів та остерігайся усього зовнішнього, що збуджує тебе до пожадань. Водночас будь обережним навіть у малому, що робиш у келії твоїй.

Досліджуй помисли твої і молись, щоб у всякім ділі твоїм мати тобі очі: від сього зродиться у тобі радість - і тоді скорботи видаватимуться тобі солодшими за мед.

233. Ніхто не може самотужки перемогти пристрастей, хіба тільки видимими й відчутними чеснотами. І ширяння ума не побороти інакше, як тільки здобуттям духовного відання.

Ум наш легкий і - якщо не зв'язаний яким-небудь роздумуванням - парить без кінця. Без удосконалення у чеснотах немога нам "зосередитись на вишньому, бо не перемігши ворогів, не можемо утішатися миром.

Пристрасті - се перешкода сокровенним чеснотам душі; і якщо не повергнути пристрастей чеснотами явними, то за ними не видно чеснот внутрішніх.

234. Любов до Бога - природно гаряча, і коли всеціло захопить кого, то зносить душу його во вишнє. Хто відчув любов сію, неймовірно преображається: лице його стає осяйним і радісним, тіло зогрівається, страх і стид відступають від нього, люта смерть не страшить його більше, споглядання ума його не переривається в роздумі про небесне; порухів почуттєвих не відчуває він, бо ум його здійнявся д'горі і мисль його завжди в Бозі перебуває.

Сим духовним упокоєнням услаждались колись Апостоли й Мученики. - Одні світ обійшли, трудячись і терплячи все на путі своїй, інші в жахливих муках не змаліли душею, а претерпіли їх мужньо. Ще інші блукали пустинями, горами й печерами - і виявились найбагатшими в усіх нуждах своїх; їх вважали за нерозумних, тимчасом як вони були наймудріші.

235. Подвижництво - матір святости. Від нього зроджується заглиблення у тайни Христові. - І се називається першим ступенем духовного пізнання.

Нечиста душа не входить у чисте Царство й не лучиться з духами Святих.

Благість невинности своєї прикраси сльозами, постом і усамітненою безмовністю.

Мала скорбота ради Бога ліпша од великого діла, звершеного без неї. Люди світу сього, хоч і дають милостиню од зовнішнього свого, самі ж у собі - без труду внутрішнього - нічого не набувають. Ти ж подвизайся над собою і співстраждай із Христом, щоби сподобитися тобі також і слави Його. Ум не прославиться з Ісусом, якщо тіло не розіпнеться разом із Ним.

236. Є два способи сходження на хрест: один -розп'яття тіла, а другий - заглиблення у споглядання. Перший від визволення од пристрастей настає, а другий - від діл духа.

Ум не покориться людині, поки тіло її не покориться уму. Царство ума є розп'яття тіла: ум доти не покориться Богові, доки свобода його не підкорена розуму. Хто покориться Богові, тому покориться усе.

237. Начало всього благого, повернення душі з вражого полону, путь, що веде до світла і життя, -це зібрати себе воєдино і завжди постити, себто премудро й благорозумно покласти собі за правило здержливість черева, незмінне перебування на одному місці, постійне пам'ятування про Бога.

Од сього постає смирення почуттів, тверезіння ума, приборкання лютих пристрастей тілесних, світлі мислі, діла чеснот, сльози й пам'ять про смерть, чиста невинність, далека од усякого мріяння, що спокушає думки. Од сього зроджується свобода істинного чоловіка, духовна радість і воскресеніє з Христом у Царствії Його.

Хто ж занедбає се, нехай знає, що не тільки пошкодить сам собі, а й захитає саму основу всіх чеснот і дійде до таких двох протилежних тому пороків: тілесного блукання і безчесного чревоугодництва, що споготують місце в душі його всім іншим пристрастям.

238. Знаючи, що від блукання очей і догоджання череву ум починає кружляти, ворог саме тоді й схиляє людину збільшувати її природні потреби і засіває у ній образи лукавих помислів, щоби пристрасті в посиленій борні взяли верх над природою людською і чоловік погруз у гріхопадіннях. Тож як тільки ворог зауважить блукання очей і догоджання череву в нас, так і нам належить одразу змудріти і не сповняти нерозважно волі навіюваних нам помислів, не допускати, щоб перемогла ненаситність над нами, а найпаче не рушати з місця своєї безмовности і не ходити туди, де все це легко може статися з нами, щоб не уготувати собі через те приводів для того, щоби й зовсім покинути пустиню.

239. Ворог вдень і вночі чатує на нас: примічає, вижидає і приглядається, через яку б то привідкриту шпарку почуттів наших вдертися до нас. І коли ми бодай у чомусь впадемо в недбальство, тоді той хитрий і безстидний пес зухвало накидається на нас.

Іноді природа людська самовільно впадає у спокій тілесний, вольність, сміх, ширяння думок, лінивство, стаючи звалищем пристрастей та пучиною заколоту; а іноді противник навіює це душі.

Не потурай собі в малому, щоб не потурати згодом у великому і не скотитися до страшних гріхопадінь. Бо й мале недбальство часто призводить до великих нещасть. Навіть у малому завжди тверезіти - ось мудрість.

240. Будь мужній, здобуваючи життя вічне. Не бійся за це навіть умерти, тому що малодушність -се ознака нудьги, а недбальство - матір їх обидвох.

Боязкий чоловік хворіє на дві недуги: на любов до земного і на маловір'я.

Любов до земного життя - ознака невір'я. Хто ж гребує земським життям, той свідчить про себе, що всею душею вірує Богу і жде будучого віку.

Сердечна бадьорість і нехтування небезпек бувають або з великої віри в Бога, або з безсердечности. За безсердечністю слідує гордість, а за вірою -смиренномудрість серця.

241. Людина не може вповні уповати на Бога, якщо спершу - по силі своїй - не сповнить волі Його. Бо надія на Бога і мужність серця зроджуються від свідоцтва совісти, і тільки завдяки істинному свідоцтву ума уповаємо ми на Бога.

Свідоцтво ж ума полягає у тім, що чоловік зовсім не осуджує совість, - не занедбав бо він нічого із того, що зобов'язаний був зробити. Якщо не осуджує нас серце наше, то ми маємо довір'я перед Богом (1 Йоан 3:21). Тим-то довір'я перед Богом - се поступ у чеснотах і чиста совість.

242. Завсідне мовчання присуще людині з таких трьох причин: або ради слави мирської, або з гарячої ревности до чесноти, або через те, що втайні бесідує вона з Богом, тож ум її тягнеться до безмовносте.

Чеснота - се не многі й різноманітні діла, звершувані тілесно, а наймудріше в упованії серце, тому що правдива ціль в'яже його з Богом.

Ум без діл тілесних може звершувати добро, а тіло без мудрости серця, якщо й робить щось добре, користи з того не добуде.

Чоловік Божий завше засвідчує любов свою до Бога ділом своїм.

243. Міцне оружжя у боротьбі з тілесною похіттю - се віддалення од лицезріння жінок, тому що навіть противник наш диявол не потрапить доконати в нас того, що природа - силою своєю. Не думай, що єство людське забуло про те, що природно всіяне в нього для дітородження і для досвідчення тих, що звершують подвиг чистоти у віці сім. Тож віддалення від предметів тілесного бажання умертвляє в членах похіть.

Предмети, коли їх не бачимо, викликають легкий, ледь відчутний порух плоті. А коли їх безпосередньо оглядаємо, збуджують пристрасті близькістю своєю, живлять їх, як олія огонь, і пристрасть, вже омертвілу й згаслу, розпалюють знову.

Природний порух, якщо не живити його нічим іззовні, не скаламутить чистоти вияву волі нашої і не потривожить невинности, тому що Бог не дав природі аж такої сили, що спроможна була б перебороти благу волю в людині - устремління до Нього.

Якщо ж самовільно захоплюємось почуттєвим, безмірно їмо й п'ємо або зближуємося з жінками, лицезріємо їх, бесідуємо про них, то від усього цього хутко розпалюється й поширюється у нас вогонь похітливости, тим-то природно легкий порух у тілі міняється на лютий і невгасимий - доданням до природних бажань побуджень волі нашої.

Усе, що сотворив Бог, - сотворив прекрасно й досконало. І поки зберігається у нас міра відповідности єству, природні порухи не можуть схилити нас зійти з путі невинности. У тілі викликаються тільки легкі порухи, котрі дають лишень знати, що є в нас природна пристрасть, не викликаючи, однак, розгнузданих бажань і несамовитих збентежень, що спроможні були б потоптати невинність нашу.

244. Деколи порух у членах допускається з Божого Провидіння - за зарозумілість нашу. Коли довгий час пильнуємо себе і щиро трудимося, зроджується у нас високомірна думка, що досягли ми вже якогось поступу, - тоді допускається нам терпіти природний порух тілесний, щоби навчитися нам смиренности.

А деколи боріння тілесне походить від нашого розлінення й надмірного спокою плоті, бо оминаємо усе прискорбне й претрудне в житті нашім, найпаче ж уникаємо усамітнення келійного й тяготи труду тілесного. Скорботність, трудність і тіснота життя в'яжуть і умертвляють похітливість, а попускання собі, розкіш і спокій тілесний розв'язують, живлять і зрошують її.

Бог і Ангели Його радуються, коли ми в нуждах тілесних подвизаємось, а диявол і поплічники його - коли ми в спокої тілеснім скніємо. Скорботність і тіснота життя помагають сповняти заповіді, а спокій тілесний уготовляє місце пристрастям і - через те - обмежує і присікає сповнення заповідей.

В умертвленім тілі помисли вільно не ширяють.

Коли хто радо трудиться ачи скорбить, тоді легко приборкує помисли, тому що від трудів знесилюються вони.

Коли людина сама себе карає за колишні гріхи свої, тоді Бог з благоволінням взирає на неї і радується, що вона самохіть накладає на себе покару за відхилення од путі правої, бо це служить знаком покаянія її. І що більше присилує людина душу свою, то більше приумножається благовоління Боже до неї.

Усяка ж радість, що не закорінена в чесноті, негайно викликає похітливі порухи в людині.

245. Чесноти спадкоємні між собою, щоб путь чеснотлива не була надмірно трудною, щоб можна було поступувати в чеснотах і знаходити в тому полегшу для себе, а труднощі, що їх зносимо ради чесноти, стали любими нам.

Ніхто не позбудеться загребущости, якщо з радістю не буде зносити спокус.

І ніхто не знесе спокус, окрім того, хто увірував, що за скорботи від спокус сподобиться чогось ліпшого, що перевищує тілесний спокій.

Хто позбувся земського майна, але не умертвив чуттів своїх, головно зір і слух, той уготував собі сугубо скорботу і ввесь вік свій буде бідувати. Бо якщо самі мисленні уяви речей викликають у людині болісні почуття, то що скажемо, коли при нас ачи близько нас будуть самі речі? - Тоді людина від почуттів, викликуваних тими речами, терпить те саме, що раніше, коли звершувала їх ділами, тому що згадка про них не покидає їй голови.

Яке прекрасне усамітнення! Спокусниками у нім є лише помисли, та й тут усамітнення багато й сильно содіє, щоб погамувати їх.

246. Не чекай поради від людини, що не живе усамітненим подвижницьким життям, хоча б і вважалась вона дуже мудрою. Довірся ліпше мужу невченому, але досвіченому в ділі Божому, ніж ученому філософові, що лишень міркує по розумінню своєму, не дослідивши того на ділі.

Здобути досвід означає не тільки наблизитись до чогось і глянути на те, але, досвідчивши се на ділі, ясно відчути користь ачи то шкоду від того.

Часто зовні щось виглядає шкідливим, але внутрі нього все корисне, і, навпаки, щось іззовні може видаватися корисним, але внутрішньо воно сповнене шкоди.

Тим-то питай поради в того, хто, все досвідчивши на собі, вміє терпеливо обміркувати, що саме потрібне тобі, - й вказати направду корисне душі твоїй.

247. Коли на путі твоїй - незмінний мир, бійся, тому що далеко ти від прямої стезі, проторованої натрудженими стопами Святих.

Ознакою того, що наближаєшся ти до граду Божого, будуть для тебе сильні спокуси. - Що ближче наближатимешся ти до Царства Божого і досягатимеш більшого поступу в духовному, то сильніші спокуси спадатимуть на тебе.

Тож як тільки на путі своїй узрієш найбільші й найтяжчі спокуси, знай, що душа твоя втайні ступила на новий, вищий щабель і приумножена їй благодать у тому стані, в якому поставлена вона. Бо відповідно до величі благодаті - така ж сама міра скорбот од спокус спостигає душу.

Якщо людина немічна і не може знести великих спокус, то просить, щоби не ввійти їй у них, і Бог вислуховує її. Але знай певно, що як не має душа досить сил для претерпіння великих спокус, так не матиме й великих дарувань. І як заборонений до неї доступ великим спокусам, так заборонені їй і великі дарування, тому що Бог не посилає великого дарування без великого спокушення. Мірою спокуси зсилає Бог і дарування - по мудрості Своїй, недовідомої створінню Своєму.

248. Спокуси, що їх допускає Господь на перших порах доброго життя і в його русі вперед одрізняються од спокус для напоумлення за гординю серця.

Спокуси, що спадають на душу од духовного жезла для досягання поступу зростання, що ними вона научається, випробовується і подвизається, суть такі: лінивство, важкість у тілі, розслаблення членів, нудьга, збентеження думок, недовірливість від знемоги тіла, тимчасова безнадія, потьмарення помислів, брак людської помочі, скудність у потрібному для тіла тощо.

Від сих спокус зроджується почуття самотности й беззахисности в душі, потьмарення серця й смиренність. Утім, Провидіння Боже допускає спокуси відповідно до сил та потреб кожного. У спокусах сих взаємно розчиняються утіха і поразка, світло і темрява, поміч і брань, простір і тіснота. І се є знак, що людина з поміччю Божою іде вперед.

249. Спокуси, що спадають на людей за те, що возносяться вони пред благістю Божою і зневажають Бога гордістю своєю, суть такі: відняття сили мудрости (яку зазвичай мають люди, що не дають місця в собі блудній думці) - для впокорення їхнього звеличування; швидке роздратування; бажання все робити по волі своїй, сперечання, докоряння іншим; відкинення усіх і все; цілковита помилковість у судженнях, хула Божого імени, юродиві, гідні осміяння думки, - тож їхня честь обертається в нечесть, і зазнають вони тайно і явно сорому й наруги від бісів. - А ще: бажання повернутися у світ, неустанне й безрозсудне пустословство, завсідне шукання собі новин і навіть лжепророцтв, обіцяння понад сили свої. - І це суть спокуси духовні.

До спокус тілесних належать: довготривалі, що тяжко лікуються, хвороби, завсідно лихі й безбожні люди на їхньому шляху, падіння у руки обмовників, невольні й небезпечні падіння, розорення їх і їхніх родин.

Усе це належить до спокус гордости. Начало їх появляється в людині, коли вона у власних очах своїх починає видаватися собі мудрою. І проходить вона всі ці лиха, відповідно до тих помислів гордости, що їх зростила була в собі: що більше має їх, то більше надимає її гординя.

250. Є інший рід спокушення - малодушністю, коли людина нетерпелива та слабка. Всяка тісна обставина й усяка скорбота, якщо людина не має терпіння, всеціло мучить її. Бо терпіння відбиває біди (нещастя), а малодушність породжує муки. Терпіння - се матір утішення, сила, зроджена широтою серця. Людині важко знайти таку силу в скорботах своїх без Божественного заступництва, що дарується їй за невідступну молитву і пролиття що дарується їй за невідступну молитву і пролиття сліз.

Коли угодно Богові піддати людину більшим скорботам, то Він попускає впасти їй у руки малодушшя. І воно породжує у ній повну мук силу нудьги, від котрої відчуває вона пригнічення душевне -і це є відчуття геєни, тому що з сього постають тисячі спокус: збентеження, роздратування, хула, нарікання на долю, фальшиві помисли, переселення з одного місця на інше тощо.

Причиною усього цього є твоє недбальство. Сам бо ти не потурбувався знайти зцілення собі. Зцілення же від усього того одне - смиренномудріє серця, без котрого ніхто не може повалити перешкоди сієї. Мірою смиренномудрія людини дається їй терпеливість у нещастях; мірою терпеливости полегшується тягар скорбот і приймається утішення; мірою утішення зростає любов до Бога; а мірою любови побільшується радість у Святім Дусі. Бог не віднімає спокус у рабів Своїх, але дає їм терпеливість у спокусах за віру їхню і віддання себе волі Його.

251. Тілесне життя у Бозі - се діла, подвиги тілесні, щоб очистити тіло від пристрастей у чеснотливому діянні.

Життя ж умове - се діло серця, неослабно тривале, підтримуване дбайливою мислію про Суд, а також - неунастанна молитва серця, береження себе від пороків тайних, щоб одсікати усе пристрасне в сфері сокровенній і духовній, пам'ятування про вічний Промисел Божий як про тебе особисто, так і про цілий світ.

252. По Хрищенні дано людям покаяння - як благодать за благодаттю - тому що покаяння є друге відродження людини для Бога.

Покаяння - се двері милости; цими дверима входимо в Божую милость і крім цих дверей покаяння не знайти нам її.

Покаяння - се друга благодать. Віра й страх зроджують його. Страх же - це вітцівський жезл, що керує нами, поки не осягнемо духовного раю благодаті, - відтак він одходить од нас.

Рай - се любов Божа, в якій сокрита насолода всіх блаженств. Древо життя - се також любов Божа, від котрої одпав був Адам, що не мав уже радости без неї, але працював у поті чола свого на землі, що родила йому тільки терня.

Люди, позбавлені Божої любови, якщо по правоті ходять, їдять хліб, добутий потом діл своїх, що його звелено було їсти первозданному по падінню його.

Хто живе в любові Божій, той плодоносить життя од Бога і вже в світі сім вдихає повітря воскресіння. Любов є Царство; про неї Господь таїнственно прорік був Апостолам, що скуштують її в Царстві Його. Бо що інше означає: щоб ми й пили за столом у Моїм Царстві (Лк. 22:30), як не любов? Ось вино, що серце людське звеселяє (Пс. 104:15). -Блажен, хто скуштує його!

253. Як неможливо без корабля переплисти моря, так неможливо без страху осягти любов.

Смраднеє море, що розляглось між нами і мисленним раєм, можна переплисти тільки на кораблі покаянія, керманич якого - страх. Якщо ж страх не править кораблем покаянія, на котрім по морю світу сього прямуємо до Бога, то утопаємо в смраднім морі сім.

Покаяння - се корабель, страх - його керманич, а любов - Божественна пристань. Страх приводить людину на корабель покаянія, перевозить її смрадним морем життя і впроваджує до Божественної пристані, котра є любов.

Сеї пристані любови досягають - покаянієм -усі страждущі й обтяжені. І коли досягають її, тоді досягають Бога, - тож путь їхня звершена, бо дісталися вони обітованої землі тамтешнього світу, де Отець і Син і Дух Святий царюють вовіки.

254. Є знання, що передує вірі, і є знання, породжуване вірою. Знання, що передує вірі, - се знання природне, а породжене вірою - се знання духовне.

Природне знання відрізняє добро від зла і називається природною розсудливістю, завдяки котрій природно, без науки, розпізнаємо добро і зло.

Бог дарував розсудливість усім розумним єствам. З поміччю навчання розсудливість зростає і поглиблюється.

Немає людини, що не мала б розсудливости. Це бо сила природного знання, що безнастанно діє в душі розумного єства.

Честь розумної природи - розсудливість, що відрізняє добро від зла; і тих, що втратили її, Пророк справедливо уподібнює до скотини, яка гине (Пс. 49:13).

255. Природне знання, що передує вірі, - се путь до віри й до Бога. Данеє єству нашому од Бога, воно само свідчить нам про те, що треба вірувати Богу, що привів усе до буття.

Віра викликає у нас страх; страх же схиляє нас до покаяння і діяння; за діяння дається людині духовне знання, або відання таїн, що зроджує віру істинного споглядання.

Не від самої лиш віри родиться духовне знання, але віра зроджує страх Божий. А від діяння Божого страху в нас родиться духовне знання, як сказав святий Йоан Золотоустий:

«Коли матиме хто волю, відповідну до страху Божого і правильного способу думок, тоді скоро сподобиться він одкровення сокровенного». Одкровенням сокровенного називає він духовне відання.

256. Та навіть і не страх Божий родить се духовне знання - воно дарується людині за діяння страху Божого в ній. Діяння страху Божого є покаяння, покаяння ж, звершивши свою путь, приводить людину до духовного відання.

Духовне відання - се відчуття сокровенного. І коли хто відчує се невидиме, тоді родиться у нім інша віра - не противна вірі першій, а така, що утверджує її. Називають же її вірою споглядальною. Дотіль було слухання, а тепер ще й споглядання. Споглядання - набагато певніше від слухання.

257. Усе це зроджується від отого природного знання, що розрізняє добро і зло і є добрим сіменем чесноти.

За природним знанням слідує у людині завсідне ураження совісти - неустанне пам'ятування про смерть і якась болісна турбота про ісход душі з тіла свого, - а після сього печаль, сум, страх Божий, природна соромливість, жаль за колишні гріхи свої, належна дбайливість - пам'ятування про загальну путь, приготування себе до оної, слізне моління Бога доброго вшестя в тії врата, що ними належить пройти кожному єству; зречення світу і сильна внутрішня боротьба ради чесноти.

Усе це набувається природним знанням, і нехай кожний звіряє діла свої із сим.

Коли людина здобула все це, тоді йде вона природним шляхом, а коли перевершить сіє і ввійде у любов, тоді здіймається над єством своїм - і настає для неї кінець боротьби, страху, труду і томління у всьому.

Усе це - плоди природного знання. Знаходимо їх у собі, якщо не потьмарюємо сього знання сластолюбною волею своєю. Відтак здіймаємось до любови, що визволяє нас од усього.

Кожен, на підставі сказаного, може порівняти і випробувати сам себе, де шестя його: чи в тому, що протиприродне, чи в тому, що природне, чи в тому, що надприродне.

258. Добра думка западає в серце тільки від Божественної благодаті; помисел лукавий наближається до людини тільки для спокушення і випробування.

Людина, що пізнала неміч свою, досягла досконалого смирення.

Дарування Божі сходять на серце, що неустанно благодарить Його.

Господь терпеливий до будь-яких немочей людських, - не терпить лиш людини, що завжди ремствує, тож не залишає її без врозумлення.

Благодаті Божій передує смиренність людська, а покаранню - зарозумілість.

Гордівливий впаде в хулу; хто звеличується чеснотою своєю, впаде в розпусту; а хто хвалиться мудрістю своєю, заплутається у темних сітях незнання.

259. Хто з пошани до Бога шанує кожну людину, сотворену на образ і подобу Його, той - за тайним повелінням Божим - знаходить собі поміч од кожної людини.

Хто захищає скривдженого, тому захисником -Сам Бог; хто руку свою простягає на поміч ближньому, тому простягнеться до помочі всемогуча Божая десниця.

Хто винуватить брата свого за гріхи його, тому обвинувачем буде Сам Бог.

Хто картає ближнього наодинці, той зцілює і свій власний гріх, а хто - перед людьми, той роз'ятрює і свої власні провини.

Друг, що втайні викриває, - мудрий лікар, а той, що розвінчує перед багатьма, - хулитель.

260. Бог з любов'ю врозумляє, а не мстить. Він бажає лиш зцілити образ Свій, тим-то й не береже гніву Свого.

Хто добро робить ради воздаяння, той мінливий і непостійний.

Як би не вдосконалювалась людина в стремлінні своїм до Бога, все-таки йде позаду Нього; в будучому ж віці Бог показує їй лице Своє, однак не те, Хто Він є.

Тут праведні споглядають образ Божий нечітко, як у тьмянім дзеркалі, а там узріють явління істини.

261. Вогонь, що розгорівся на сухих дровах, важко погасити. І якщо в серці, що зреклось світу, возгориться Божий огонь, то пломінь його не гасне і швидший він од тілесного вогню.

Коли сила вина ввійде в члени, ум забуває про все на світі; так і пам'ятування про Бога, коли заволодіє просторами душі, винищує в серці пам'ятування про все видиме.

Відчуття будучого віку в світі сім - те саме, що малий острів у морі; хто наблизився до нього - не утруждається більше в хвилях відання віку сього.

Монах, поки ще має нужду в часі, скорбить про розлуку з тілом; а коли відчує в душі своїй, що спокутував призначений йому час і одержав заставу свою, сам жадає будучого віку.

Поки купець на морі, доти в страху перебуває: щоб не потонула в хвилях надія ділання його. Подібно й монах: поки в світі, страх повиває життя його, щоб не постала в ньому буря і не загинуло діло життя його, над котрим трудився від юности своєї.

262. Мореходець, вдивляючись у небо, направляє - по зорях - корабель свій, щоб досягнути пристані. А монах взирає на молитву, - вона бо направляє його самого і скеровує шестя його до тої пристані, до котрої все життя прямував він у повсякчаснім упованії.

Щоб знайти перлину, чоловік нагим погружається у море, - так і монах, скинувши зі себе все земське, заглиблюється у життя своє, щоби знайти найціннішу перлину - Ісуса Христа, і коли знайде Його, не шукає вже нічого в світі сім поза Ним.

263. Як дівиці шкодить многолюддя, так уму ченця - бесідування з багатьма.

Птиця завжди стремить до гнізда свого, щоб вивести там писклят; і розсудливий монах спішить до місця свого, щоб зростити там плід життя.

Як хмари затемняють сонце, так многослів'я -душу, що просвітилась молитовним спогляданням.

Оповідають про птицю сирену таке: кожен, хто почує солодкий спів її, полониться ним, і йдучи вслід за ним, забуває усе, навіть життя своє, падає і вмирає. Подібне до цього буває і з душею. Коли скуштує вона небесного, тоді від солодкозвучности словес Божих, що викарбовуються в умі її навічно, вся вона стремить вслід за ними, так що забуває про тіло своє. І плоть її позбавляється бажань своїх, а душа возноситься до Бога.

264. Дерево, якщо не скине з себе торішнього листя, не випустить нових пагінців. І монах, поки не вирве зі серця свого пам'ятування про колишнє життя своє, - не зростить нових пагонів і плодів во Христі Ісусі.

Кажуть, що з блискавичної подоби іскри в мушлі зароджується перлина, і з повітря приймає вона в себе дорогоцінну плоть, а дотіль залишається порожньою. - І серце ченця, поки не урозуміє небесного, доти діло його пусте і в мушлях своїх не зберігає плоду утішення.

Пес, що лиже рани свої, п'є власну кров, та через солодкість крови своєї не відчуває шкоди собі. І чернець, що упивається марнославством, п'є життя своє, та від солодкости, що відчуває її якийсь час, не усвідомлює шкоди собі.

265. До слів таїнств, що криються в Божественнім Писанні, не приступай без молитви і прошення помочі в Бога, але воззови: «Дай мені, Господи, сподобитися тієї сили, що криється в нім». Молитва - се ключ до пізнання істини, сокритої в Божественнім Писанні.

Коли бажаєш наблизитися серцем своїм до Бога, яви Йому перше любов свою тілесними трудами. В них бо лежить начало життя Божого. -Господь поклав їх як підґрунтя для людської досконалости.

Безділля - се начало потьмарення душі; потьмарення ж потьмарень - збіговиська для розмов. Коли навіть корисні бесіди, якщо немає їм міри, потьмарюють душу, то що казати про суєтну балаканину?! Душа нікчемніє од множества безконечних розмов.

266. Міра і правило в житті просвічують ум і не дають йому зануритись у збентеження.

Збентеження ума від безладдя і від того, що нема постійних правил, викликає у душі потьмарення, а від потьмарення знову ж таки зроджується збентеження.

Мир же душевний - се плід доброго ладу; від нього родиться світло. Від світла і миру просвічується ум.

267. Душі загребущій не осягнути премудрости, а душа милосердна умудряється Духом.

За любов до ближнього серце сподобляється ключа до Божественних дарувань, і мірою того, як серце зрікається уз тілесних, отверзаються пред ним двері відання.

Яка прекрасна й похвальна любов до ближнього, якщо тільки не відволікає вона нас від любови до Бога!

268. Яка приємна бесіда з духовними братами, якщо тільки зберігається водночас бесідування з Богом!

Се добре - бесідувати з братами духовними, поки зберігається в тім міра, поки не тратиться тим сокровенне й неустанне бесідування з Богом. Та цьому ми шкодимо вже від самого початку розмови з братами, бо ум не може водночас провадити двох розмов.

Якщо навіть із духовними братами шкідливо довго розмовляти, то на людей мирських шкідливо навіть здалеку подивитися, ба - що більше - самі звуки їхнього голосу бентежать спокій серця.

269. Як душа - єством своїм - ліпша від тіла, так тіло душевне ліпше від тілесного.

Але як - первоначально - сотворення тіла передувало вдихновенію у нього життя, - так і діла тілесні передують ділу душевному.

І не у високім незміннім житті - велика сила. Слабка крапля, постійно капаючи, пробиває твердий камінь.

Коли проб'є година воскреснути духовному чоловікові в тобі, тоді возгориться радість у твоїй душі й помисли твої усладяться тою солодкістю, що в серці твоїм. А поки світ ще возстає у тобі -доти ширяння думок помножується.

Світом називаю пристрасті, що плодяться від блукання ума.

Коли пристрасті, зродившись, дозрівають, тоді стають гріхами й умертвляють душу.

Як діти не родяться без матері, так пристрасті -без ширяння думки; і не буває гріха без здруження душі з пристрастями.

270. Якщо терпеливість зростає в душах наших, то се ознака того, що прийняли ми втайні благодать утішення.

Коли душа упоєна радістю надії своєї і веселістю Божою, тоді тіло, хоча й немічне, не відчуває скорбот і зносить навіть велику тяготу, не підупадаючи на силі.

Так буває, коли душа сповнюється духовної радости.

Якщо збережеш язик свій, то дасться тобі від Бога благодать сердечного розчулення, щоби істинно узрів ти душу свою і сподобився духовної радости.

Якщо людина подвизається ради Бога, то серце її сміливо уповає на молитві; якщо ж захоплюється пустим і суєтним, то позбувається Божої помочі.

271.  Перше, що з Божого чоловіколюбія зроджується у людині і направляє душу її до життя, - се мисль про ісход душі з тіла, що глибоко западає в її серце. За сією мислею природно слідує одречення од світу і починається всяке добре діяння, що веде її до життя. - І якщо людина не погасить сієї мислі в собі клопотами і суєсловієм житейським, а роститиме її у безмовності, лицезрітиме й усіляко леліятиме її, то вона введе її у глибоке споглядання, що його несила виректи словами. Сатана ненавидить сію мисль і всіма силами силкується знищити її в людині. І якби міг, віддав би їй царства цілого світу, тільки б якоюсь розвагою загладити сю мисль в умі її. Бо знає підступний, що коли помисел про смерть живе в людині, то ум її віддаляється з сієї землі спокус і підступи лукавого не досягають її.

272.  Друге після сього помислу є діяння, коли людина живе доброчесно і наближається до споглядання і ділання його, удостоївшись з висот благодаті сладости духовного відання.

Начало сього діяння ось у чім: спочатку удостовірюється чоловік у Провидінні Божому щодо себе, просвічується любов'ю до Творця і подивляє як саме сотворення розумних істот, так і велике про них піклування Боже.

Од сього зроджується у людині солодкість Божественна і возгоряється любов до Бога в серці її, що спопеляє душевні й тілесні пристрасті.

Любов ся - вкупі з пильною ретельністю і доброю совістю - розгоряється все дужче, і людина упоюється нею, як вином, і серце її всеціло полониться Богом.

Потому - якою мірою людина дбає про добре життя: береже себе од спокус, читає Божественні Писання і молиться - такою ж утверджується й укріплюється у ній сила сія.

273. Не бентежмось, коли настає у нас потьмарення - розумію те особливе потьмарення, коли душа томиться і потопає як би серед хвиль. Чи читає тоді людина Писання, чи звершує службу - в усякім ділі, за яке б не взялася, - потьмарення всеціло покриває її.

Тоді людина кидає діло своє і не може навіть ні про що думати. Той час - то час одчаю і страху; надія ж на Бога і утішення віри в Нього цілковито щезає з душі - і всю її переповнює сумнів і страх.

Але Бог не залишає душі в такому стані надовго, але разом зі спокусою дає силу знести її (1 Кор. 10:13).

Я ж дам тобі таку пораду: якщо в потьмаренні не маєш сили опанувати себе і впасти ниць перед Богом в молитві, то не виходь нікуди з келії своєї, покрий голову свою мантією і спи, поки не пройде для тебе потьмарення час.

Найпаче підпадають цій спокусі ті, що провадять розумове життя і в шесті своїм шукають утішення віри. Тим-то понад усе мучить і томить їх той час хвилювання ума; за ним часто слідує хула, а іноді вкрадається сумнів щодо воскресіння мертвих та й інше враже навіювання, про що не варто навіть говорити.

Кого поглинули діла тілесні, той цілковито свобідний од сієї спокуси. На нього находить інша нудьга - відома всякому слабкість, що в діях своїх відмінна від потьмарення душевного і подібних до нього спокус.

Блажен, хто перетерпів потьмарення це, не виходячи з келії своєї. Зрештою, не за годину кінчається ся боротьба і благодать не одразу вселяється в душу, але поступово одне змінює інше: часом спокуса - часом утішення.

274. Нерозумний ревнитель ніколи не зазнає миру ума; а чужий миру - чужий і радості. Якщо мир ума називається досконалим здравієм, а нерозумна ревність противна мирові, то се означає, що на важку недугу хворіє той, в кому гніздиться лукава ревність.

Людині, перейнятій тим, що не може вона трудитися тілесно, зараховується її благе намірення яко звершений труд. Труди ж тілесні без печалі ума про них - те саме, що тіло без душі.

Хто скорбить серцем і - притім - дає свободу почуттям своїм, той подібний до хворого, що уста свої відкриває для усякої шкідливої для нього їжі, або ж до батька, що сина-одинака добиває своїми власними руками.

275. Бесіда з жінкою і невинність - те саме, що лев і вівця в одній клітці.

Діла без милосердя перед Богом - те саме, коли б хто вбивав сина перед очима його батька.

Що жменя піску, вкинута в море, те саме гріхопадіння всякої плоті порівняно з Божим милосердям. І як повноводне джерело не заб'ється пригорщею глини, так милосердя Сотворителя не переважуть пороки сотворінь.

Злопам'ятствувати і притім молитися до Бога -те саме, що сіяти на морі і чекати жнив.

Як полум'я огненне здіймається увись, так молитви милосердних зносяться на небо.

Що течія ріки на похилому місці, то сила дратівливости, якщо вона знайде собі доступ до нашого серця.

276. Буває смирення як зі страху Божого, так і з любови до Бога; а буває і з радости.

Смиренному зі страху Божого присуща повсякчасна соромливість тіла, благочинність почуттів і сокрушеність серця.

Зібрання смиренних, як собор Серафимів, любить Бог.

Цінніше од чистої жертви пред Богом тіло невинне.

Сії дві чесноти - смиренність і невинність - уготовляють у душі для Святої Тройці свідоцтво про заручини.

277. Стережи черево твоє, а ще більше - зір, бо внутрішня боротьба, без сумніву, легша од зовнішньої.

Не вір, брате, що внутрішні помисли щезнуть самі собою, - допоки не доведеш тіла до доброго й чинного стану.

Бійся звичок більше, як ворогів. Хто живить у собі звичку, той підливає олію до вогню.

Якщо не потуратимеш звичці своїй, то вона слабшатиме. А якщо сповнятимеш забаганки її, то нападатиме на тебе щоразу сильніше.

278. Не дружи з тим, хто любить сміх і виставляє себе на показ людям, інакше він навчить тебе того самого.

Коли хтось при тобі осуджує брата свого, схили лице своє додолу, - так перед Богом і перед ним виявиш обережність.

Якщо даєш щось нужденному, то веселістю лиця твого передуй даянню твоєму і добрим словом утіш його в скорботі. Тоді ласкавість твоя буде дорожча йому від твого даяння, навіть коли б воно перевищувало прохання його.

Нехай попереду всіх діл твоїх гряде чистота тіла твого і чистота совісти твоєї, бо без них суєтне пред Богом усяке діло.

279. Навіть якщо тебе гонять, ти не гони; якщо розпинають, ти не розпинай; якщо ображають, ти не ображай; якщо обмовляють, ти не обмовляй.

Судитися - не християнське діло; про це навіть натяку нема в ученні Христовім.

Веселись з тими, що веселяться, і плач з тими, що плачуть, бо це ознака чистоти.

З хворими співстраждай, з грішними проливай сльози, з тими, що каються, - радій.

Будь дружнім з усіма, та думкою своєю перебувай наодинці.

280. Ніколи нікого не викривай, не обмовляй, не суди - хай і дуже лихих. Розпростри одежу твою над тим, хто впав, і покрий його.

Знай: нам не слід виходити з келій своїх, щоб не знати лихих діл людських, - тоді в невіданні ума нашого в усіх людях зрітимемо саму святість і доброту.

Якщо не можеш трудитися тілом, скорби хоча б мисленно.

Якщо не можеш постити два дні, пости бодай до вечора; якщо не можеш навіть до вечора, то остерігайся хоча б переситу.

Якщо не миротворець ти, не будь принаймні заколотником.

Якщо не можеш загородити уста тому, хто осуджує брата свого, - то хоча б не підтакуй йому.

281. Знай: якщо від тебе вийде вогонь і попалить інших, то Бог з руки твоєї жадатиме одвіту за попалені вогнем душі. І якщо ти сам не вивергаєш вогню, але піддержуєш того, хто вивергає, то на Суді спільником його будеш.

На всіх путях своїх людина не знаходить миру, поки не возложить упованія свого на Бога.

Серце не умиротворять ані труд, ані труднощі, поки не осінить його надія і не сповнить всеціло миром і радістю. Про се й вирекли достойнопоклоняємі уста: Прийдіть до Мене всі втомлені й обтяжені, і Я облегшу вас (Мт. 11:28).

Світло ума зроджує віру, віра породжує утішення надії, надія ж кріпить серце.

282. Син Божий претерпів за нас хрест, тим-то й ми, грішні, сміло покладаємось на покаяння.

Досить скорботи ума, щоб замінити усяке тілесне діяння.

Святий Григорій мовить: «Хто злучений з Богом і завжди пам'ятає про Суд Його, той - храм благодаті».

А святий Василій рече: «Неустанна молитва зроджує в душі ясну думку про Бога, а пам'ятування про Бога вселяє у нас Бога». Так стаємо ми храмом Божим. Серце сокрушене уготовлює нам упокоєння в Бозі.

283. Що набуваємо ми в час недбальства свого, те осоромлює нас під час молитви.

Тверезіння більш, аніж діло, помічне людині; а блукання помислів більш, аніж спокій тілесний, шкодить їй.

Від спокою тілесного постають у людині внутрішні тривожні брані, та вона може покласти їм край. Бо як тільки покине спокій і вернеться до свого діяння, брані сі відступають од неї, тому що людина в час спокою тілесного перебуває у сфері свободи своєї, тож може знову вернутися до установленого правила свого. Та коли дозволяє помислам своїм повсюдно з насолодою блукати, - виходить за межі свободи своєї. Якби людина хоч трохи пильнувала себе, то не підкорило б її насильно і невольно те, що позбавляє її спокою.

284. Не дозволяй, брате, якомусь із почуттів твоїх запанувати над тобою, щоб не возборонено було тобі повернутися назад до свободи. Спокій тілесний шкодить тільки молодим, а дозвіл на помисли - всім, навіть старим і досконалим. Хто через спокій тілесний скотився до лихих помислів, той може знову почати трудитися над собою і утвердитись у високім житті своїм. А хто, понадіявшись на діло, занедбав себе, той з висоти життя свого впадає - яко полонений - у життя розпусне.

285. Не тоді журися, коли спіткнешся об гріх, а коли закостенієш у ньому, бо спіткнутися можуть навіть досконалі, - закостеніти ж у грісі означає цілковито потьмаритись.

Печаль, що нею сокрушаємось за падіння наші, зараховується нам - благодаттю - замість діл покаяння.

Хто, надіючись на покаяння, грішить далі, той лукавить перед Богом: нагло спаде на нього смерть - і не матиме вже часу на діла благочестя.

286. Кожний, хто дав волю почуттям, дав волю і серцю; діяння бо серця мусять бути узами для зовнішніх почуттів.

Хто розсудливо пильнує свої почуття, а заодно і серце, - той не пов'язується тілесними вигодами, не догоджає череву своєму та не допускає роздратованости до себе. Де бракує сих трьох ознак, там немає справжнього доброго устрою внутрі, хоч би й зовні все виглядало бездоганно.

Розсудливе відкидання тілесного зроджує незв'язаність нічим, гребування спокоєм тілесним і людською прихильністю.

Якщо хто з готовістю, радуючись, прийме скорботи ради Бога, то чистий він внутрі.

Хто не дивиться догідливо на того, хто виявив йому честь, і не гнівається на того, хто злегковажив його, той мертвим став для світу.

287. Не май ненависти до грішника, бо відповідатимеш перед Богом. Якщо докоряєш йому ради Бога, то проливай сльози за нього.

І чого б тобі раптом ненавидіти грішника? -Ненавидь гріх, а за грішника молись, щоб уподібнитися тобі до Христа, що не гнівався на грішників, а молився за них.

Голоси усім про Божу благість, тому що Бог провадить тебе недостойного; і хоч багато ти завинив перед Ним, а кари Його не видно на тобі, та ще й за малі діла твої воздає Він тобі великим.

288. Бійся Бога з любови до Нього, а не через грізне Ім'я Його.

Возлюби Бога так, як мав би ти воістину любити Його, і не за те, що дасть Він тобі в майбутньому, а за те, що дав тобі - і кожному з нас - уже сьогодні, і за сам світ сей, що його сотворив Він для нас.

Хто подвиг був Бога напочатку сотворення світу привести нас до буття?

Хто молить Його за нас, коли ми навіть не згадуємо про Нього?

Коли нас ще не було, хто пробудив до життя тіло наше?

Звідкіля мисль відання западає в перст?

Яка безмірна благість Божа! - єство наше в нас грішних знову возводить до первозданности!

Прийдіте, розсудливі, й дивуйтесь! Хто, будучи мудрим, не зачудується великою милістю Сотворителя нашого?

289. Як тільки людина відрине світ сей і возревнує про страх Божий - наблизиться до неї Провидіння Боже, і втайні відчує вона содіяння Його, і для урозуміння того даються їй чисті помисли.

Якщо хтось добровільно зречеться мирських благ, то зійде на нього милосердя Боже і підтримає його чоловіколюбіє Боже.

Душу ж тих, що не шукають собі життя істинного добровільним зреченням усього, Господь приводить до чесноти невольними скорботами, як бачимо се на прикладі убогого Лазаря.

Бог близький до серця того, хто скорбить і взиває до Нього в нужді своїй. Якщо й піддає людину тілесним немочам та іншим скорботам, то являє їй велике чоловіколюбіє Своє - відповідно до скорбот її.

290. Коли жага любови Христової не перемагає у тобі так, щоби від радости в Христі Ісусі безпристрасним тобі бути в усякій скорботі твоїй, то знай: живе ще в тобі світ, а не Христос.

Коли хвороба, злигодні, виснаження тілесне, боязнь за життя своє тривожать думку твою і відривають тебе від радости упованія твого і від дбання про те, щоб угодити Господу, то знай: живе ще в тобі тіло, а не Христос.

Одно слово: до чого ти найбільше прив'язався, те й живе в тобі.

Якщо нема в тебе нестачі ні в чім, тіло твоє здорове і не боїшся нічого супротивного тобі - й думаєш притім, що з чистим серцем прямуєш ти до Христа, - то знай, що хворий ти умом і позбавлений слави Божої.

291. Щоб не сказав ти бува, що не було на землі людини, котра любов'ю до Христа перемагала б печаль ума і ум котрої цілковито б зносився над неміччю, тимчасом як тіло її сокрушалось у спокусах і скорботах, - згадай про мучеників! - терпіння їхнє, підкріплюване силою любови Христової, перемагало велику скорботу й муку тілесну!

І не тільки вони явили світові таку твердість духу. Були філософи, що не знали істинного Бога, але зуміли зростити в собі дивовижну силу мужности. Хтось прирік був собі законом мовчати - і не відступив од сього, попри явну небезпеку смерти. Хтось цілковито подолав природну похіть, легко зносив лихослів'я, а ще хтось без скорботи претерпівав тяжкі хвороби й великі нещастя.

Якщо вони терпіли це ради пустої слави й надії, то чи не повинні тим паче терпіти ми, монахи, призвані до життя з Богом?!

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Святий Ісаак Сирійський" ]

[ Купити книгу: "Святий Ісаак Сирійський" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!