ПЕРЕДМОВА

Філокалія (по-грецьки: Φιλοκαλία τόν ιερόν νεπτνκόν, по-українськи Добротолюбіє) вперше була опублікована у Венеції 1782 року завдяки старан­ням румунського князя Йоана Мавроґордата. Цю збірку аскетичних та містичних текстів зібрав ато­ський монах Никодим Агіорит (1749-1809) та єпи­скоп Макарій з Корінту (1731-1805). Видання скла­далось з одного тому обсягом XVI-1207 сторінок, назва якого була запозичена зі збірки вибраних творів Орігена під титулом Філокалія, що її уклали свв. Василій Великий та Григорій Назіянський.

Майже в тому ж часі Паїсій Величковський (1722-1794) уклав слов'янську Філокалію під назвою Добротолюбие (п'ять томів), що була видана в Москві 1793 року і неодноразово перевидавалась до XX століття. Паїсій не лише переклав збірку Нико­дима, але й уклав її в іншому хронологічному по­рядку. Окремі тексти грецької Філокалії не ввійшли до слов'янського видання. Автор книги Щирі розпо­віді Прочанина своєму духовному отцеві, добре знаної і на Заході, носив зі собою саме Добротолюбіє, укладене Паїсієм.

Старець Паїсій, родом з Полтави, повернувся до традицій святих Отців. Закінчивши студії у Київ­ській Академії, що не задовольнили його, він 1746 року відійшов на Атос, де збирав рукописи й ви­вчав твори Отців Церкви. Повернувшись з Атосу 1763 року, він перебрався до Молдови, де почав від­новляти монаше життя.

На основі Добротолюбія Паїсія Величковського та грецької Філокалії (виданої у Венеції) єпископ Теофан Затворник (1815-1894) упорядкував та видав 1877 року повніше Добротолюбіє, вибравши для нього переважно ті тексти зі святих Отців, що сто­сувалися молитви серця. Саме ця удосконалена ре­дакція зібрання аскетичних творів святих Отців по­служила зразком для перекладу і видання Доброто­любія українською мовою.

Сьогодні Філокалія стає все популярнішою і на Заході. Її перекладають французькою, англійською та іншими західноєвропейськими мовами, що до­помагає краще пізнати духовність християнського Сходу. Тривалий час перекладали лише невеликі витяги з Філокалії на основі грецького тексту чи ро­сійського перекладу Теофана Затворника: у видан­ні Faber and Faber, Writings from the Philokalia on Prayer of the Heart та Early Fathers from the Philokalia (переклад Ε. Кадлубовського та G. Ε. Η. Palmer), у виданні du Seuil, Petite Philocalie de la priere du coeur (редакція J. Gouillard); також Kleine Philokalie у ви­данні Benzinger, та по-італійськи Filokalia per la LEF в редакції P. Vannucci.

Никодим Агіорит і духовне відродження XVIII століття

Після тривалого та складного періоду турецько­го панування, з Атоської гори починається велике духовне відродження завдяки Никодимові Агіори­ту та його творам, зокрема Філокалії. Никодим підніс з пороху забуття фундаментальні тексти християнської духовної традиції про постійну мо­литву та тверезіння духа, з яких і укладена Філо­калія.

Ця книга мала надзвичайний вплив на відро­дження монашого життя серед греків, слов'ян і ру­мунів. Головними темами вибраних текстів є внут­рішня молитва, чування та постійна пам'ять про Бо­га, а також - наполегливий пошук Бога, боротьба проти демонів та безнастанне призивання Ісусового імени, що визволяє людину від пристрастей і чи­нить сином Бога. Ціла людина - думками, серцем, тілом - покликана відновитись у Святому Дусі. У Христі, новому Адамі, вона може знову стати по­дібною до Бога, що втратила через гріх. Треба тіль­ки вірно йти Господнім шляхом під проводом ду­ховного отця (старця), очиститися й безстрашно боротися з демоном, щоб осягнути мир - дар Бо­жий - передусім у чистій молитві. У цій віднові лю­дини у Христі активну участь бере ум; чоловік му­сить постійно боротись, щоб до серця не проника­ли злі думки, неустанно чувати й відкидати всі об­манні уяви. Доки людина не панує над помислами своїми, не відрізняє, які приймати, а які відкидати, доти не може досягнути істинної молитви, у якій передусім бере участь серце. Думка людини мусить проникнути аж до глибини серця, до найпотаємні­ших сховків сумління, щоб досягнути свого духов­ного ядра. Тільки тоді розвинеться у серці гли­бокий сенс Бога та відчуття гріховного стану, що в ньому так довго перебувала людина. В цьому і є зна­чення Ісусової молитви: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного. В покірному та скру­шеному серці часто зроджуються правдиві сльози -дар Божий на шляху молитви: це перемога Духа над закам'янілістю людського серця.

Ісусова молитва й тверезіння духа

«Хто ж ти є, людино?» - таке питання недавно поставив Папа Іван Павло II і сам відповів на ньо­го: «Християнство у своїй західній та східній тради­ціях завжди дуже поважно ставилось до цього за­питання, з чого зродилась глибока і гармонійна на­ука - антропологія, що ґрунтується на принципі: найглибшу правду про людину треба шукати в То­му, хто сотворив її. Під цим оглядом східна духов­ність зосереджує увагу свою на серці людини і роз­різняє три типи самопізнання: перше стосується біологічно-психічної сфери, друге - морального життя людини, але найвище з них - це споглядання, що завдяки ньому людина, заглиблюючись, розпі­знає в собі божественну подобу і, очищаючись від гріха, бачить живого Бога і, за Його благодаттю, сама стає божественною.

Цей аспект важливий не тільки щодо релігійно­го, а й для всього людського життя. Сьогодні, біль­ше ніж будь-коли, людина потребує великого сер­ця, віднови своїх християнських перспектив...» (Папа Іван Павло II, Слово перед молитвою Ангел Господній. 29.09.1996 року).

Постійна, безупинна молитва не є понад люд­ську спроможність, бо Сам Господь заповідав: Тре­ба молитися завжди і не падати духом (Лк. 18:1).

Моліться безупинно (1 Сол. 5:17). Святі Отці розумі­ли цю заповідь про постійну молитву, як про ми­стецтво людського ума, що повинно стати щоден­ною дійсністю, а не тільки послужити загальною вказівкою про важливість молитви.

Уже з перших століть відомі різні короткі мо­литви, переважно прохальні, котрими послуговува­лись християнські подвижники, щоб полегшити безперервність молитви. Серед монахів була добре відома коротка формулка вірша з псалма, пошире­на святим Касіяном: О Боже, рятуй мене, о Господи, мені на допомогу поспішися (Пс. 70:2), що про нього він сам говорить: «Цей стих не даремно вибраний з усього Писання: він виражає усе, що потрібне в мо­литві, і відповідає усім нуждам того, хто молиться. Він містить покірне визнання своєї безпорадности, визнання Бога єдиним помічником, завжди гото­вим допомогти».

Ісусова молитва1 поступово була прийнята як засіб до осягнення постійної молитви тому, що во­на містить у собі найсвятіше Ім'я Господа Ісуса, пе­ред Котрим схиляється кожне коліно на небі, на землі й під землею (Флп. 2:9-11).

Цей спосіб постійної молитви був прийнятий і широко розвинувся між гезихастами на Сході, про­тягом століть поширився і серед мирян Сходу, а в наші дні також і на Заході.

Сам Папа закликає вірних до тихої молитви, тобто молитви серця, щоб у тишині могли вони по­чути голос Духа Святого.

Ось слова Івана Павла II:

«З великою побожністю східний обряд ставить­ся до так званої Ісусової молитви: Господи Ісусе Хри­стє, Сину Божий, помилуй мене грішного, що також поширилась і на Заході за посередництвом книги Щирі розповіді Прочанина своєму духовному отцеві. Ці побожні благання, часто повторювані, неначе перемінюються у подих душевний. Це допомагає людині відчути присутність Спасителя у всьому, що її оточує, усвідомити, що Бог її любить, незва­жаючи на всі її вади. І хоч цю молитву промовляє­мо в душі, - вона має таємничий вплив на всю спільноту. Отці Церкви називали її маленькою мо­литвою. Ця молитва - великий скарб. Вона об'єд­нує усіх тих, що моляться перед лицем Христа!»

Часто думають, що Ісусова молитва - це меди­таційний метод, рівноцінний будь-якій іншій фор­мі молитви, що є навіть у нехристиянських релі­гіях, особливо в ісламі, буддизмі та індуїзмі. Якщо тут і простежується якась зовнішня аналогія, то суттю своєю вона абсолютно відмінна. В ісламі до­статньо лише повторювати молитву, в християн­стві ж Ісусова молитва є містичним пошуком, що випливає з реальности, даної у Святих Тайнах.

Ісусова молитва неодмінно пов'язана з твере­зінням духа. Останніми роками на Заході між хри­стиянами, що намагаються практикувати Ісусову молитву, зауважується тенденція повторювати цю формулку в магічний спосіб, що викликає хвилю­вання в душі, ум же собі свобідно блукає в суєтних помислах. Зрозуміло, що це не має нічого спільно­го з Ісусовою молитвою, ані з будь-якою іншою. До того ж така „молитва" не сумісна з християнським життям. Людина, що не панує над своїми по­мислами і почуттями, не може правдиво молитися.

ВСТУПНЕ СЛОВО

Пропонуючи любителям духовного читання широко відоме Добротолюбіє в українському пере­кладі, передусім скажемо декілька слів про те, що таке Добротолюбіє.

Цим словом перекладена його грецька назва -Φιλοκαλία, що означає: любов до прекрасного, висо­кого, доброго. Добротолюбіє містить у собі пояснен­ня істинного життя у Господі Христі Ісусі. Таємне, істинно християнське життя в Христі Ісусі почина­ється, розвивається і досягає досконалости в кож­ному по-різному - з благости Бога Отця і благода­те Пресвятого Духа, завдяки самому Христу Госпо­ду, що обіцяв невідступно бути з нами по всі дні. Божа благодать кличе всіх до такого життя, що є не тільки можливим для усіх, а й обов'язковим, бо воно є суттю християнства.

Мандрівники пишуть подорожні нотатки про все, що вважають гідним уваги в своїй подорожі. Власні спостереження залишили також Божі ви­бранці, що різними стежками пройшли всіма щаб­лями духовного життя. Але дієвість і значення по­дорожніх і духовних записів - неоднакова. Ті, що не мають нагоди подорожувати, можуть і, не руша­ючи з місця, мати достатні уявлення про чужі краї­ни - завдяки подорожнім нотаткам інших мандрів­ників. По-іншому є в духовному житті. Зрозуміти його можуть тільки ті, що самі прямують вузькою дорогою істинного життя. Ті ж, котрі не вступили на неї, не завжди можуть відразу зрозуміти його, їхні поняття та уява поглиблюються настільки, на­скільки проникають вони в країну духа. І лише власний досвід духовного життя робить ясними й зрозумілими вказівки Отців.

Відтворення різних виявів духовного життя у писаннях святих Отців дають потрібні поради тим, що, вступивши на дорогу до ліпшого й досконало­го життя, все ще сумніваються чи вагаються у чо­мусь. Ось тому серед християн завжди була, є і бу­де потреба в писаннях святих Отців про духовне життя, що й увійшли в Добротолюбіє. Ця книга складена для духовних потреб ревнителів, їхнього поступу в духовному житті. Хто читав цю книгу, той знає, які скарби мудрости заховані в ній.

Помістити писання святих Отців у повному об­сязі неможливо, тому з їхніх творів вибираємо най­потрібніше для духовного життя, бо часто одне ре­чення може замінити цілий том. Отже, наше Добротолюбіє - це збір богомудрих настанов святих Отців, переважно про боротьбу з пристрастями для очищення серця - остаточної мети християнського подвижництва2.

Добротолюбіє розпочинається збіркою писань, що їх традиція приписує святому Антонію Велико­му. Далі йдуть вибрані тексти зі святих Отців (Єф­рема Сирійського, Макарія Великого, Евагрія Пон­тійського, Йоана Касіяна та інших) про внутрішню молитву та зберігання серця у чистоті, або твере­зіння духа.

Цією першою книжечкою розпочинаємо ви­дання Добротолюбія, яке матиме серію томиків.