Апологія погамування печалі

АПОЛОГІЯ ПА ПОГАМУВАННЯ ПЕЧАЛІ
чоловіка, сущого в біді, гоніннях, бідуванні, стисло укладена за радою святого апостола Павла, що мовив: «Втішайте один одного і будуйте один одного» (1 Сол. 5, 11)

Один старець, а був він духовною особою й жив у Бозі, почув, що славний, богобоязливий і христолюбний мирянин переживає велику скорботу, та й зглянувся над ним і помо­лився до Бога такими ось словами: «Боже, Отче Господа на­шого, Ісуса Христа, Отче щедрот і Боже всякої утіхи, що вті­шаєш нас у кожній скорботі нашій! Потіш цього мужа, сущого в скорботах, його ж бо сотворили руки Твої й умудрила пре­мудрість Твоя, й піднесла десниця Твоя, і прославила благість Твоя. Нині ж навідав єси його й Отчим Твоїм покаранням допустив на нього ці короткотривалі скорботи, бо ж любиш його, то й караєш співчутливо й милуєш тепло, й у сльозах його бачиш, отож, покаравши, помилуй, заплаканого вгамуй, переміни скорботу на веселість і розвій печаль радістю, яви на нім дивну милість Твою, Владико, що дивен єси у замислах своїх і незбагненний у присудах, Господи, й у ділах благосло­венний вовіки. Амінь».

Оце, помолившись і сівши собі, чує старець голос духа свого, що в ньому ж мовить до нього: «Недостатньо лише молитися за тих, що перебувають у зажурі, належить їх ще й словами потішати, це-бо є одне із семи духовних діл милосер­дя—у скорботі потішити. Бо ж і апостол Павло переконує: "Втішайте один одного і будуйте один одного" (1 Сол. 5, 11). Отож, і тобі треба піти й на словах утішити того, за чиє утішен­ня молишся ти до Бога». Підвівшись, старець знову звернувся до молитви, як і святий Єфрем Сирієць радив, кажучи: «Ду­ховний, бажаючи йти та потішити брата, перш ніж вийде зі своєї келії, стане на молитву, аби Господь виправив шлях його». Тож, помолившись про виправлення своєї дороги, ви­рушив старець. Коли ж дійшов до дому мужа, що терпів скор­боту, ввійшов в оселю його, як звичайно, творячи Ісусову молитву, й прорікши «Мир домові», вклонився, як належить, його господарю та й сів мовчки. Опісля почалася поміж ними ось яка бесіда.

Каже зажурений муж:

— Добре, що прийшов єси до нас, отче, бо ж прийшов нас-таки благословити.

Старець, що навідався для утішення чоловіка, мовить:

— Благословенний Бог і Отець Господа нашого, Ісуса Хри­ста, що благословив нас усяким благословенням духовним у небесному в Христі, Він хай благословить вас у всьому житті вашому, як і всі діла ваші, коли сідаєте й устаєте, вхід і вихід ваш перед Ним нехай буде вгодний Йому і Ним приснобла­гословенний.

Зажурений:

— Чи є, отче, якась инша причина вашого приходу до нас?

Утішник:

— Чув я про твою христолюбність, що клопочешся ти, аби вгодити Господеві твоєму, служачи Йому зі страхом, та й вель­ми зрадів я цьому, мені бо «вельми почесні ... стали друзі Твої, Боже» (Пс. 138, 17). Тож, довідався я, що спостигла вас печаль від лиходійства цього марнотного світу, ото не полінувався прийти сюди, воліючи радше увійти в дім плачу, ніж у дім радости, аби самому мені плакати з тими, що плачуть. Тож, як християнин, співчуваючи, бажав би у Господі принести вам бодай крихту потіхи й духовною розмовою покласти край гні­тючій печалі.

Зажурений:

— Дяка Богові, який послав мені тебе, отче, нині, бо ж до цього часу чекав тих, хто скорбітиме зі мною, та не було ніко­го, й розрадника не знайшов я. Отож, скажи мені, що подав тобі Бог на потішення скорбної моєї душі й на погамування горя серця мого?

Утішник:

— Нехай Бог дозволить нам говорити корисне й нехай улаштує нашу бесіду духовною потіхою. Тож скажи мені на­самперед, христолюб'я твоє, яка печаль напосілася на тебе, мовлю-бо зі златомовними вустами: принеси й перев'яжу бо­лячку твоєї печалі та й розжену хмару твоїх думок. Тож, чим ти печалишся й через що скорботою проймаєшся?

Зажурений:

— Не питайся, отче, чим печалюся, аби не додавати біль­шого жалю моєму серцю: бо ж коли почну детально розпові­дати тобі мої скорботи, що їх перетерпів я за Божим допус­том, сповниться душа моя великим смутком, і замість потіхи вдамся я до ще більшого ридання, зрівнялася-бо моя печаль з печаллю Ноеми, що казала: «Не звіть мене Ноема [гебр. вродлива, мила], звіть мене Мара, бо Всемогутній послав на мене велике горе» (Рут. 1, 20).

Утішник:

— Позаяк знаєш, що за Божим допустом прийняв ти тугу печалі, нехай прикладом тобі буде Йов, що мовив: «Приймали ми добро від Бога, а лиха-то й не приймати?» (Йо. 2, 10). Але ж те, що трапляється нам з волі Божої не є зло, навіть коли злом видається, бо ніколи не є злою Його воля свята, що у нас звершується, а завжди добра й блага, так і те, що приходить з волі Його, є благе, а не лихе, бо нам на користь, а не на згубу, й на наше зростання, а не на погибель служить. Чи ж не на всяк день молимося Отцеві Небесному, кажучи: «Нехай буде воля Твоя» (Мт. 6, 10)? Не властиво благій волі Господній хотіти для нас зла, коли Його благовоління мовить: «Мені-бо не люба смерть грішника» (Єз. 18, 32). Чи бажає зла батько синові своєму, чи ж шукає лиха й біди матір для доньки своєї? Так само й Бог жодних печалей чоловікові не зичить, а повсяк­час лише благого для нас прагне, завжди хосенного нам поси­лає. А скорботи допускає до нас, аби ми не загорділи: бо ж і батько б'є сина, якого піддержує, і мати карає доньку, якій старається прищепити щось доброго. Так і Бог, чадолюбець, б'є нас печалями, аби ми знали, що Він над нами сущий, і Його боялися та й лагідно й благоговійно перед Ним ходили, зберіга­ючи Його повеління. Отож, не печалься надміру, Христолюб­че, бачачи дочасну скорботу, що її Господь допустив заради користи твоєї, а з вдячністю приймай усе, кажучи, як у Єван­гелії: «Так, Отче: бо так Тобі було до вподоби» (Мт. 11, 26).

Зажурений:

— Нехай навіть і з благої волі Божої, що все нам на ко­ристь посилає, трапляються скорботи, все ж вони є скорбота­ми, й не можливо людині не журитися ними й через них не плакати, бо ж допускає їх Господь заради гріхів наших, якими важко засмучуємо й гнівимо Бога. Отож, як над гріхами пла­кати, так і над карою, що наступає за гріхи, пристало нам побиватися.

Утішник:

— Істинно, що Бог не рідко караючи дочасно гріхи наші, наводить на нас біди й печалі. Так і три отроки, що у Вави­лоні, промовляли до Господа: «Ти учинив присуди правдиві в усьому тому, що навів на нас» (Дан. З, 28). Утім не зла хоче для нас блага воля благого Бога, коли карає за гріхи. Поглянь на лікаря, який доглядає тіло, що він чинить недужому, подаючи гірке пиття, ріжучи й припікаючи та й великий біль лікуван­ням спричинюючи? Бо ж не можливо зцілити болячку без болю. Це ж усе чинячи, не хвороби, а здоров'я, не смерти, а життя хоче для того, кого зцілює. Так само Лікар душ наших, Бог, бачачи наші зіпсовані гріховні рани, подає належний для цього лік. Припікає напастями, ріже раптовими печалями, напуває гіркими плачами — чинить це нам не на згубу, а на зцілення, й не вмертвить нас, а оживить, не повалить, а вос­кресить. Тому й каже Давид: «Караючи, покарав мене Господь, та на смерть не віддав мене» (Пс. 117, 18). Та й тоді, коли карає нас, більше є добрим, аніж лютим, більше милосердним, ніж розгніваним, більше співчутливим, аніж мстивим, бо ж нехай навіть і жорстокої скорботи вино виливає Він на рани наші, однак не без єлею; б'є, проте не без пощади; завдає печалі, але не без помилування; смутить, однак не без потішення. Бо каже псалмопівець: «Господи, коли прибільшилися страждання мої в серці моєму, розважання Твої звеселяли душу мою» (Пс. 93, 19). Мусять бути покарання, бо инакше не можливо було б зцілитися нашим болячкам душевним: як для недужого є не­обхідне лікування, так для грішного — покарання. «Прийміте науку, щоб не прогнівивсь Господь» (Пс. 2, 12). А покарання Його маємо приймати з подякою, а не зі скорботою, з терпін­ням, а не з наріканням, з великодушністю, а не зі знемогою, за словом апостола: «Як сумні, та завжди веселі» (2 Кор. 6, 10).

Зажурений:

— Знаю, що печалями й скорботами, які допускає до нас Бог, лікуються наші рани гріховні, очищуються нечистоти душевні й, зносячи скорботи, осягає чоловік святість, за сло­вом одного з Отців: «Прикрощами святі творяться». Однак немічна людська природа, бо в напастуванні скорбот і біду­ванні радше до ремствування схиляється, а не до благодарен­ня вдається, більше до нарікань і знемоги, аніж до радости й веселости схиляється. Так само й покарання за гріхи, нехай навіть і дочасне, завдає душі печалі й скорботи.

Утішник:

— Воістину таке діється з недосконалими, слабкодухими й тими, які не звиклі до терпінь, що навіть коли й бачать для душі користь від печалі, все одно знемагають. З тобою нехай не так буде, о Боголюбче! Не знемагай, а мужайся, й нехай кріпиться серце твоє; нехай не здолає тебе слабкодухість, а разом зі Золотоустим молися: «Господи, подай мені душевну силу». І не рівняйся на недосконалих, а уяви собі, за апосто­лом, чоловіка досконалого в Ісусі Христі, щоб стати тобі дос­коналим і сповненим усякої волі Божої, досконалим стань, чоловіче Божий, на усяке діло заздалегідь готовим, а у всіх напастях природнє терпіння перемагай упованням на Божу милість й благодари Господа всетворчого, як написано, дя­куємо Богові завжди (див.:1 Сол. 1, 2). Це-бо як каже з цього приводу блаженний Ієронім, властива для християн чеснота, — навіть у тому, що видається лихим, благодарити Господа й у самих нещастях та бідах завжди воздавати Богові благода­рення, кажучи: «Благословенний Бог, знаю-бо, що терплю менше, ніж мав би терпіти, — це мізер супроти гріхів моїх, не воздалося мені за заслугою». Цей християнський ум, що слідом за Спасителем несе свій хрест, не ослабить ані образа жодна, ані терпіння.

Окрім цього, затям, що не завжди лишень за гріхи попус­каються скорботи, лиха й печалі, буває, що Бог Чоловіколю­бець, люблячи раба свого, зумисне вводить його у всілякі біди, немов золоту руду у вогонь, аби випробувати його, як золото в горнилі, й учинити його гідним себе (див.: Муд. З, 5-6) Бо, за словом Соломона, «як горно срібло, а вогонь золото, так Господь випробовує серце» своїх вибраних (Пр. 17, 3). Поглянь на Йова чи на Товита — Божих праведників та Його улюб­ленців — якими численними скорботами й печалями доволі тривалу, немов золото, перетерпіли вони пробу, за те ж потім якими радощами й веселощами втішено їх: перенесли ж вони стільки лиха не заради гріхів своїх, а щоби явити цим терпі­нням ще більшу віру й любов до Бога. Так і Мойсей казав до Ізраїля: «Господь Бог ваш випробовує вас, щоб довідатися, чи ви любили Господа Бога вашого всім серцем вашим і всією вашою душею» (Втор. 13, 4). Думаю, що й тобі, Христолюбче, саме заради цього допустив Бог ці дочасні терпіння, аби твоя віра й любов до Нього, пройшовши через вогонь проби, зас­іяла більше, ніж золото.

Зажурений:

— Нехай станеться за волею Господа: чи за гріхи він мене карає, а чи випробовує, бути Його святій волі — мушу терпіти: «Чи не Богові буде коритися душа моя? Бо від Нього спасення моє» (Пс. 61, 2). Лишень нехай не допускає мені випробування понад міру.

Утішник:

— На це відповідає тобі апостол: «Вас не спостигла ще спокуса понад людську силу. Бог вірний: Він не допустить, щоб вас спокушувано понад вашу спроможність, але разом із спокусою дасть вам змогу її перенести» (1 Кор. 10, 13). Бог допускає скорботи рабам любим своїм за їхньою мірою, та й терпіння у нещастях подає Він тим, що на Нього уповають. О Боголюбче, «здай на Господа турботу свою, і Він буде живити тебе» (Пс. 54, 23), «Господь збереже тебе від усякого зла, збе­реже душу твою Господь» (Пс. 120, 7). Бо ж написано: «Охо­роняє Господь усіх, що люблять Його» (Пс. 144, 20). Отож, якщо любиш Господа, не побивайся скорботами, що напосі­лися на тебе, Він визволить тебе від них, бо ж мовив: «З ним я буду в журбі і визволю його» (Пс. 90, 15). Коли Його любиш, не журися лихом, що облягло тебе, бо «тим, які люблять Бога..., усе співдіє на добро» (Рим. 8, 28); все, що світ цей вважає злом, — переслідування, бідування, досади, принижен­ня та багато чого иншого — все це тим, що люблять Бога, не згубу, а спасіння приносить. Під силу Богові плач і ридання враз на потіху й веселість перемінити. Слухай, що кажуть золотомовні вуста: все, що видається смутним, чи це біда, чи злигодні, чи ув'язнення, або неврожай, чи смерть, або що инше (себто зло) спостигне, сильний Бог усе це перемінити на протилежне (себто на добро). Це ж бо Його сили неви­мовні, які те, що видається нам необхідним і лиховісним, чинять для нас легким і нам помічним.

Зажурений:

— Коли б то Господь перемінив мої сльози на мою радість та й утішив би скорботу серця мого!

Утішник:

— «Чому сумна єси, душе моя, і чому тривожиш мене? Надійся на Бога» (Пс. 41, 6). «І виведе, як світло, правду твою і суд твій, як полудень» (Пс. 36, 6).

Зажурений:

— Чи ж це вгодне нашому Владиці, аби в бідах і скорботах протікали дні наші?

Утішник:

— Полишаючи цей світ, Господь наш, Ісус Христос, тим, що Його люблять, немов якийсь особливий дар, заповів пере­слідування у світі, сльози, ридання і скорботи. Сказав-бо: «Виключать вас із синагог» (Йо. 16, 2) і ще ось: «Голоситиме­те, ридатимете, світ же радітиме» (Йо. 16, 20). Однак не для того послав це Господь тим, що люблять Його, аби їх скрив­дити, знищити й вкинути їхню славу в порох, а щоби згодом їх вельми потішити, звеличити ще й прославити. Подібно як і самому Христові треба було так страждати й увійти в свою славу (див.: Лк. 24, 26), тому й каже: «Журитиметесь, але жур­ба ваша у радощі обернеться» (Йо. 16, 20). 1 ще: «Оце й ви нині в журбі. Але я вас знову побачу, і зрадіє ваше серце, і ніхто ваших радощів від вас не відбере» (Йо. 16, 22). Залишив тим, що люблять Його скорботи, аби ними, немов вистеленим тер­ням шляхом, вузьким і скорботним, дійшли вони до немину­щої радости. Бо подібно як того, що навсякдень веселиться й днесь втішається, очікує плач, як написано: «Горе вам, що смієтеся нині, бо будете ридати й сумувати» (Лк. 6, 25), та «Кінцем радощів буває смуток» (Пр. 14, 13), так і тих, що нині плачуть, чекає радість і веселість: «Блаженні засмучені, — каже Господь, - бо будуть утішені» (Мт. 5, 5). І Товія мовить: «Після бурі Господь тишу сотворить, після ж плачу й ридання радість та веселість проллє»*.

Зажурений:

— Якби ж то благий Господь не барився й зволив, пере­пливши цими печальними та плачевними хвилями, звесели­тися мирним пристанищем!

Утішник:

— Терпеливо очікуй на милості Господні, чуєш-бо слово апостола: «...Очікуємо ...витривало» (Рим. 8, 25). Та й Давид мовить: «Терпеливо надіявся я на Господа, і Він зглянувся на мене, і вислухав молитву мою» (Пс. 39, 2). «...Хлібороб чекає терпеливо на дорогоціний плід землі аж до дощів осінніх та весняних», — каже апостол Яків (Як. 5, 7). Отож, і ти в довго­терпінні своїм очікуй милости Божої, що до дощу подібна в час посушливий; послухай Сираха, що мовить: «Благодатне милосердя — за часів скрути: наче хмари дощові за пори по­сушливої» (Сир. 35, 24). Такого дощу Божої милости очікуй у терпінні зрання, ввечері й повсякчас, допоки настане час ущедрити тебе, а очікуючи, не сумнівайся, ані не бентежся, бо, за словом Золотоустого, терпіти й не поступатися занепо­коєнню — значить любити Бога (Бесіда на 2 Послання до Коринтян). Отож, не бентежся у скорботах своїх, а радше тішся, послухавши святого Якова, що ось як переконує нас: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різно­манітним спокусам» (Як. 1, 2).

Зажурений питає:

— Які спокуси згадує тут святий Яків?

Відповідь утішника:

— Апостол тут мовить, що траплятимуться усілякі споку­си: скорботи, печалі, лиха, переслідування, бідування, недуги й нещасливі трапунки, нужда, страждання, що надходять чи то з допусту Божого, чи зі злоби людської, або з природи, або випадково, чи з підступу ворога. Не каже, що одна лише спо­куса, а різні, й у них велить радіти: бо все життя людське про­тікає у спокусах, тобто в усіляких бідах і скорботах, як напи­сано, «у річкових небезпеках, у небезпеках від розбійників, у небезпеках від земляків, у небезпеках від поган, у небезпеках у місті, у небезпеках у пустині, у небзпеках на морі, у небез­пеках від братів неправдивих у праці та втомі» (2 Кор. 11, 26-27), зовні й унутрі біди; поза тілом - боротьба, у тілі — страх, і як на морі хвиля наздоганяє хвилю, буря бурю і вітер вітру, так і в житті людськім біда йде чередою за бідою, скорбота за скорботою і спокуса за спокусою. Тому й каже Йов: «Чи ж то життя людині на землі не служба?» (Йов. 7, 1). Немовби мо­вив: у цім однім полягає буття насельників земних, щоб зно­сити їм різні біди й напасті, й немає на землі чоловіка, що був би вільний від скорботи, від печалі, від спокуси й недуги. Втім, зносячи все це, апостол радить благочестивому чолові­кові не занепадати, а радіти: «Уважайте за найвищу радість, мої брати, коли підлягаєте різноманітним спокусам» (Як. 1, 2).

Запитання:

— Чому ж у тих різноманітних спокусах апостол велить радіти, й не просто радіти, а «радіти найвищою радістю»?

Відповідь:

— Бо різні спокуси можуть призвести до різних благ. Що може бути кращим за блага Небесного Царства, які око не бачило, вухо не чуло й на ум чоловікові не приходили, та й яким чином можливо людині їх одержати? Не інакше, як спокусами та терпінням скорбот. Сказано-бо: «Через багато страждань нам треба ввійти в Царство Боже» (Ді. 14, 22). Хто отримує в дар небесні вінці? Чи не той, що страждає у споку­сах? «Блаженний чоловік, що перетриває пробу, — каже Яків, — бо він, як буде випробуваний, дістане вінець життя, що Господь обіцяв тим, які Його люблять» (Як. 1, 12). Також Товія свідчить: «Того життя увінчається, якщо в спокусах його пе­ребуде»*. Хто сподоблюється вічної слави? Чи не той, що в печалях бідує? Як апостол мовив: «Те, що одну мить триває, — наше легке горе — готує нам понад усяку міру вічну ваготу слави» (2 Кор. 4, 16). Це якась печаль, що незвідь як нас спо­стигне, і нехай навіть вона незначна, а все ж коли з вдячністю її знесемо, виклопоче нам многоту вічної слави. Коли ж ве­ликі, чесні й славні печалі приймемо благодарно — станемо синами Божими, за словом Писання: «На вашу науку ви тер­пите. Бог поводиться з вами, як із синами. Хіба є такий син, що його батько не карає? (карою називає апостол різні печалі й скорботи, що трапляються не за Божим допустом). Коли ж вас виховано без картання, — якого всі зазнають, — то ви незаконнонароджені, а не сини» (Євр. 12, 7—8). Дивися, як стане відомо, син ти Богові споріднений чи ні: той, що не терпить — байстрюк, а той, що терпить — милий Богові. Отож, терпи, Боголюбче, аби наректися тобі сином, що його Бог любить. Я й не сумніваюся, що ти один з-посеред любих чад Божих, бачачи як зносиш ти випробування печалями, що від Бога послане: так-бо воно ведеться, що тих Господь карає й випробовує дочасу, які суть Йому милі й любі. Це ж запевню­ють і слова ангела, мовлені до Товії: «Я зносив ваші молитви перед славу Господню» (Тов. 12, 12). Заради цього вгодно було Йому послати випробування. Поглянь, задля чого було Госпо­деві випробовувати Товита: бо ж він був Богові любий, бо до­годив Йому, бо полюбив Той його завдяки великому вдячному терпінню, як і написано про нього: не журився перед Госпо­дом, зносячи кару сліпотою, що спала на нього, а жив у не­схитному страсі Божому, хвалячи Господа по всі дні життя свого. Поглянь, як цей терпеливий Боголюбець, досвідчивши всілякої радости, зносив різні випробування. «Не журися, — каже, — перед Господом, бо тим, хто на Нього уповає й несхит­но надіється, Він дочасні печалі перемінить на вічну радість».

Зажурений:

— Та й я надіюся на Господа мого, однак помисел мені нашіптує, що у великих і жорстоких скорботах полишив мене Господь заради гріхів моїх, і бентежуся.

Утішник:

— На це тобі не своїми, а із Золотомовних вуст словами відповідаю: нехай не видається нікому, що полишило нас і погордило нами знамення Боже, коли доводиться терпіти випробування, а нехай вони будуть нам великою вісткою про опіку Господню, позаяк, випробовуючи нас, очищує гріхи. Отож, знай, що простив тебе Бог та з тобою ще перебуває, очищаючи твої прогрішення напасними скорботами. Бо ж як полишить Бог вірного раба свого, що про нього багато піклу­ється, немов мати про своє дитинча. Послухай Його, що через вуста пророка Ісаї мовить: «Невже ж забуде молодиця своє немовля? Не матиме жалю до сина свого лона? Та хоча б вона й забула, я тебе не забуду» (Іс. 49, 15).

Зажурений заплакав і мовив:

— Невже й мене, негідного милости, не забув Господь Бог, невже й про мене грішного турбується? Одначе вірую в Його невимовну благість й чоловіколюбство, вірую, що й мого спа­сіння хоче, й нехай Він сам буде винагородою для тебе, отче, за труд твій, бо приносиш мені велику користь і потішаєш мене, наводячи тут слушні писання у час мій скорбний. Од­нак вельми прикро мені, що, не заподіявши жодного зла тим, які ненавидять мене, сам я безвинно скривджений.

Утішник:

— Це вгодне є перед Богом, апостол мовить: «...То благо­дать, коли хтось свідомо заради Бога терпить злидні, страж­даючи несправедливо. Яка-бо похвала страждати, коли вас б'ють за те, що ви завинили? Але коли ви, робивши добро, за те страждаєте і переносите страждання терпеливо — це благо­дать у Бога» (1 Пт. 2, 19-20). Замислися, любий, над Владикою нашим — Христом, що постраждав за нас і залишив нам об­раз, аби ми пішли за стопами Його, того, Хто ані не згрішив, ані слова оманливого не зронив з вуст своїх. Він не лише жодного зла не заподіяв ворогам своїм, юдеям, а й щедро одобродіяв їх! Незрячих їхніх просвітив, прокажених очистив, кульгавих, немічних і стражденних зцілив, хліби помножив та многоту народу наситив, і знаєш, як потерпів Він за все це. Замість подяки одні волали: «Розіпни, розіпни!», инші: «Це той, що руйнує храм», і, зневаживши численними прикроща­ми та повісивши на дереві, вбили Його. Ми ж мізерних скор­бот, що наче тінню суть супроти страждань Владики, знести не хочемо. Образом нашим є Христос, отож, мусимо й ми, християни, відповідати цьому образові (Христові) у страждан­нях, коли ж не так, то бодай що спромоги нашої, до кінця терпіти, бо обов'язок істинного християнина — терпіти. Зга­даймо тут слова святого Єфрема, що мовить: «Посеред різних скорбот і спокус християнин нехай стоїть, немов те ковадло, що по ньому завжди вдаряють, а воно, однак, не ступається з місця свого, ані не зазнає жодної урази, а повсякчас зали­шається незмінним. О, коли б ми наслідували істинних Хрис­тових страстотерпців, що вони і муки, і рани, й смерть безвинно прийняли з солодкістю, радіючи з апостолом у стражданнях! Ми ж навіть мізерної якої напасти, ані слова жорстокого зно­сити не хочемо» (10 бесід про віру).

Зажурений:

— Правду кажеш, отче, що, буває, й на одне якесь слово ображаємося й не терпимо. Що, отже, маємо чинити, аби утвердитися нам у терпінні?

Утішник:

— Мусимо мати перед очима своїми страсті Христові, коли зневажений не докоряв і страдник не розлютився, а, що більше, молився за своїх убивців: «Отче, відпусти їм» (Лк. 23, 34). Зга­даємо ще й різноманітні страждання, вигнання та утиски свя­тих, й коли надійдуть на нас скорботи, скажемо: «Це малі страждання супроти тих, які вони перетерпіли».

Зажурений:

— Однак святі страждали Христа ради й були певні в своє­му спасінні. Я ж не за Христа терплю гоніння, а через зави­дющість людську, що позаздрила моєму короткочасному бла­гополуччю.

Утішник:

— Навіть коли й не за Христа гоніння терпиш, однак тер­пиш неповинно й благодариш Бога, то це терпіння зарахуєть­ся тобі як терпіння заради Христа. Пригадай собі страстотерп­ців руських Бориса і Гліба, чи за Христа вони постраждали? Воістину ні, а через заздрощі брата. Однак зарахувалося їм це страждання, як за Христа потерпілим, бо ж безвинно пост­раждали вони, й до лику мучеників Христових зачислено їх.

Отож, не кажи, що не за Христа терпиш, лишень терпи до кінця і не споневірюйся у милосердній Божій помочі, згаду­ючи многотрудні подвиги й скорботи святих та кажучи в собі: «Ви ще не протиставились до крови в боротьбі проти гріха» (Євр. 12, 4); легкими є мої напасті, що оце зношу як випробу­вання, супроти гріхів моїх, ніщо є бідування принесені мені, супроти страждань святих, тінню є моє терпіння супроти тер­піння тих, кого світ був не вартий».

А окрім того, споглядай на вічну нагороду, що в небі, як вчить святий Василій Великий: «Чи вдарить тебе хто безчес­тям, споглянь на славу, що на небесах покоїться; чи відберуть щось у тебе, ще більше гляди на багатство небесне й на скарб незрівнянний; а чи вигнанцем доведеться тобі бути — маєш вітчизну — Єрусалим небесний; або син загине твій — маєш ангелів друзями, з ними станеш довкола престолу Господнь­ого й радітимеш повік» (Бесіда про подяку). Ось так можна легко зносити скорботи, коли докладно розвідаєш хосен, що його вони приносять; не намарно бо святий апостол, зносячи скорботи, хвалиться: «...Ми хвалимось і в утисках, знаючи, що утиск виробляє терпеливість, терпеливість — досвід, а досвід — надію. Надія ж не засоромить» (Рим. 5, 3).

Ще й це відай, любий, що у всіх бідах, скорботах, печалях і випробуваннях велику відраду здобуває той, хто в усьому покладається на волю Господню, яка від природи є блага й завжди прагне нашого добра й усе влаштовує нам на користь: бо все, що Він лишень нам не посилає, навіть те, що нам немилим видається, — все слугує нам на краще. Ось і садів­ник, очищуючи сад, коли навіть зрізає стебла, не калічить цим дерево чи виноград, а чинить його ще плодоноснішим: «Кож­ну в мені гілку... яка не приносить плоду, відрізує він. А кож­ну, яка вроджує плід, він очищує, аби ще більше плоду дава­ла» (Йо. 15, 2). Так і Бог допускає біди не на шкоду нам, а щоби збагатити нас духовними плодами; й коли бачить, що ми терпимо й коримося Його волі, перемінює біди на благо­получчя і скорботи на радість. Заради цього покладімося на Його святу волю, кажучи: «Як хочеш, так вчини зі мною, нехай у мені довершується Твоя свята воля». Так Йов праведний усі тяжкі трапунки згоджував з Господньою волею, мовив-бо: «Господь дав, Господь і взяв. Нехай ім'я Господнє буде бла­гословенне» (Йов 1, 21). От поглянь, як згодом усі лиха Йова, що спостигли його за волею Божою, допровадили до блага.

Зажурений:

— Отож і я довірюся волі Бога мого й скорюся Його поста­новам та промислу, а Він же, коли хоче, нехай своєю рукою чинить зі мною, як знає; нехай буде у всьому Його свята воля.

Утішник:

— Слушно вчиниш, о Христолюбче! Довірся вповні волі Господній, Творця й опікуна твого: бо це, кажуть, дорога, що просто провадить до спасіння. Послухай про це одну оповід­ку, що мені її недавно трапилося прочитати.

Був собі один відомий учитель, що доволі довго ревно молився до Бога, аби Він показав йому такого чоловіка, який би міг наставити на праведну стежку, що легко й безпечно провадить до неба. Отож, якогось дня, будучи вельми прой­нятий цим своїм бажанням і підносячи до Бога щиросердні моління, здалося чоловікові, що почув він голос згори, який велів йому вийти зі своєї келії та й піти до притвору храму, де й мав узріти людину, за якою шукав. Оце вийшов він із келії та й знайшов побіля дверей храму вбогого старця, вкритого струпами й чиряками, ноги його були зранені й стікали гноєм, а одіж дуже злиденна, заледве чи й трьох гер варта. Присту­пивши до нього, учитель, як то звично, привітався, кажучи: «Доброго дня тобі, старче!». А той відказує йому: «Не прига­дую, щоби трапився мені коли поганий день». Тоді вчитель, почувши таку відповідь, зупинився і, немов би виправляючи своє перше привітання, мовив: «То нехай зробить Господь тебе щасливим». А старець у відповідь: «Ніколи не був я нещасли­вим». Здивувався вчитель такій відповіді, однак замислився, чи не причулося йому бува чогось, чи, може, недочув, а чи не зрозумів слів старця, і ще раз своє привітання, змінивши тро­хи слова, повторив: «Що ти мовиш, старче? Я бажав тобі, аби ти був благополучним». А він знову каже: «Ніколи не був я нещасним». А вчитель подумав, що старець цей просторіка, й вирішив випробувати його спізнання, кажучи: «Хочу, щоби сталося з тобою те, чого сам собі бажаєш». Старець на це відказав: «Не маю ні в чому жодної потреби, бо все, що ли­шень бажаю, стається мені, бо й не шукаю дочасного благо­получчя». Учитель: «Спасе тебе Бог, чоловіче, позаяк знева­жаєш світське благополуччя, втім благаю тебе, скажи мені, чи ти єдиний єси з-поміж бідаків безбідний? Бо тоді неправдою є слова Йова, що мовив: "Чоловік, що родиться від жінки, віком короткий і тривоги повний" (Йов. 14, 1). А як тобі єди­ному вдалося уникнути всіх нещасливих днів? Не розумію твого глузду». Старець на це: «Так є, мій пане, як сказав ти, коли бажав мені доброго й щасливого дня, суперечиш, коли зичиш мені, щоб ніколи не пізнав жодного нещастя чи прикро­сти, бо що пошле мені Бог, за це я Йому вдячний, а не бажа­ти благополуччя — ось моє благополуччя. А примари щастя чи нещастя не шкодять нікому, хіба лишень тим, хто цього боїться. Але я не дбаю про щастя навіть тоді, коли молюся про нього до Отця Небесного, що всім управляє, і так ніколи не був я нещасним, як той, кому збуваються всі його бажання. Чи з голоду знемагаю — дякую за це Богові як Отцеві, що знає все, чого ми потребуємо; чи мороз мені дошкуляє або під дощем вимокаю до нитки, чи инша яка негода мені допікає — все одно хвалю Бога. Коли мене всі зневажають — однаково хвалю Бога, знаю-бо, що все це Він творить, й не можливо, аби те, що він чинить, не було добре. Тому й усе, що Бог подає чи допускає, щасливе чи ні, солодке чи гірке — все вважаю однаковим й приймаю з радістю, немов з рук доброго Отця, і лише того хочу, чого хоче Бог. Так, усе, що хочу, маю. Ока­янний той, що шукає в світі цьому якихось розкошей, бо істин­на розкіш у житті цьому — на одну лишень волю Господню покладатися. Вона-бо абсолютно добра й справедлива, та й ані більш благою не стане, ні лихою не може бути: вона всіх судить, її ж - ніхто. Її-то я тримаюся запопадливо та й усією думкою побіля неї перебуваю, аби хотіти мені того, чого во­лить Бог, і також не бажати того, чого не хоче Він. Тому зовсім не вважаю себе нещасливим, коли так всю свою волю всеціло віддаю волі Божій і з нею узгоджую, щоби не иншого чогось мені бажати чи не бажати, а лишень того, чого хоче чи не хоче Бог». Каже учитель: «Чи зі спізнання твого так оповідаєш мені, тож благаю тебе, скажи, чи так само ти б думав, якби Бог зволив послати тебе в ад?» А старець одразу ж: «Чи мене пошле Він в ад? Одначе поглянь — маю два напрочуд міцні рамена, що ними я обхопив би Його в нерозлучних обіймах: одне моє рамено — це глибоке смирення, друге - нелукава любов до Бога; й цими ось раменами я так міцно припав би до Господа, що куди б лишень не послати мене, туди і Його потягнув би я за собою, та й воістину радше перебував би я поза небом із Богом, аніж у небі без Нього». Чудувався учи­тель цим відповідям старця та й думав про себе, що правиль­ною є дорога до Господа, яка з волею Його згідна. Та й, ба­жаючи ще більше випробувати премудрість старцеву, яка під вбогою покрівлею його тіла затаєна, запитав: «Звідкіля єси прийшов сюди?» «Від Бога прийшов я», — відказав на те ста­рець. А вчитель до нього: «А де ж знайшов ти Його?» Старець мовив: «Там знайшов я Бога, де залишив усе сотворене». Учи­тель знову питає: «Де ж нині залишив єси Господа?». Старець: «Воістину в думках чистих і в добрім сумлінні залишив Його». Каже вчитель: «Що ж ти за чоловік?» Старець у відповідь мовить: «Якийсь та й чоловік, втім такий, яким мене бачиш, що способом та існуванням своїм так вдоволений, що не змі­няв би його на багатства всіх земних царів. А царем є кожна людина, що вміє панувати над собою і керувати своїми думка­ми». «Тож чи цар єси ти, — відказує вчитель. — Та й де твоє царство?» А старець, вказавши пальцем на небо, каже: «Отам моє царство. Цар той, кому відомі писання Царства цього». Закінчивши свої запитання, вчитель мовив: «Хто тебе, старче, навчив цьому й хто дав тобі таку премудрість?» А той мовив: «Скажу тобі, мій пане, коли я повсякдень мовчу, коли молю­ся чи в благочестивих думках вправляюся, однаково тільки про те усіляко дбаю, аби бути мені міцно з Богом поєднаним, а єдність з Господом і згода з Його волею цього всього й навча­ють». Так учитель скористав з бесіди старця, й поблагосло­вивши його миром, пішов, хвалячи Бога, що затаїв це від премудрих і розумних, а відкрив цьому вбогому старцеві, що за злобою був, немов немовля.

Зажурений:

— Воістину дивна ця оповідь та й великою користю спов­нена, воістину дивний цей муж і сокровенний раб Христовий.

Утішник:

— Багато є у Господа таких, що служать Йому потаємно та й з любови до Нього прагнуть лишень волю Його святу вико­нувати, та й навіть Царства Небесного собі не бажають, а лишень того, аби воля Господня в них довершувалася. «Що ж, — каже, — єсть у мене на небі? І, крім Тебе, чого на землі бажав я?» (Пс. 72, 25). Тобто ні вгорі, ані надолі, за словом Золотоустого, немає нічого, чого би я прагнув, окрім Тебе єдиного. Це-бо царство, це насолода, це радість, це світло душі — любити Бога, а люблячи Його, любити в усьому Його святу волю й великою солодкістю все з Його рук приймати: чи то благе, чи те, що видається лихим; такий навіть муку з волі Господньої, немов царство, готовий прийняти. Знав-бо я од­ного з отців, що ні спасіння понад волею Божою не шукав, ані муки, що з Його волі траплялася, не уникав, а повсякдень молячись, мовив: «Якщо, Господи, волиш мати мене в світлі благодаті Твоєї, будь благословенний; чи ж бажаєш мене мати в темряві відкинення від лиця Твого, знову будь благословен­ний; якщо, Господи, розчинеш мені двері милосердя Твого, — добре це й благе; а якщо зачинеш для мене милосердя свого двері, Благословен єси, Господи, що вчинив це мені за заслу­гою; якщо, Господи, не погубиш мене з беззаконнями моїми, слава безмірному милосердю Твоєму, а якщо погубиш мене з ними — слава праведному судові Твоєму, й учини зі мною за волею Твоєю». Так покладався на волю Господню і був гото­вим прийняти з руки Його святої все: чи добро, чи зло, чи царство, чи муку.

Зажурений:

— Гідне подиву моління цього отця, бо хто ж не благає Господа, аби визволитися йому від муки та перепочити. А той ані Царства Небесного не просить, ні муки не зрікається, а лишень на волю Господа покладається.

Утішник:

— Святий Доротей каже, що досконала любов геть прога­няє страх, а отець цей Бога любить досконало й не боїться від Нього приймати те чи те, та й мовить сміливо: «Знаючи благу Господню волю, що не зла, а добра нам бажає, бо ж Бог не погубити, а спасти всіх бажає, тому, не вагаючись, покладаю­ся на Його волю, знаю, що Господь радше помилує, аніж пошле на муку; втім, що вже Богові вгодно, бо ж хочемо, аби не наша, а Його воля в нас діялася. Поглянь, о любий! Отець цей з волі Господньої навіть муки не зрікався, ми ж нетрива­лої напасти лякаємося і знемагаємо в скорботах. О, як далеко ми від досконалих!»

Зажурений:

— Нехай буде з нами воля Господня! Однак, бува, каже мені помисел, що терплю я через злобу й заздрощі людські, а не з волі Господньої.

Утішник:

— Скажи, що трапляється не з волі Господньої? Без волі Отця Небесного жоден птах не впаде на землю, сказано-бо в Євангелії: «...волосини з голови у вас не впаде» (Лк. 21, 18). Отож, не думай, що зі злоби людської, а з волі Божої терпиш, так-бо Господь чинить: подібно до батька, який, хотячи по­карати сина, бере в руки бич і б'є чадолюбно, тоді, покарав­ши, скільки хотів був, відкидає геть бича свого й милостиво обіймає сина. Так і Отець Небесний, коли хоче нас, як дітей своїх, покарати, наводить на нас лихих людей, за словом Да­вида: «Ти... посадив людей на голови наші» (Пс. 65, 11), і їхньою злобою, як різкою, б'є нас по-батьківському; коли ж покарає нас, скільки Йому було вгодно, різку цю (лихих лю­дей) далеко від себе відкидає, а нас обіймає вітцівськими об­іймами, а якщо, лишень з вдячністю, знесемо Його кару, — цілує, милосердиться над нами та потішає нас, та й помножує свою вітцівську милість до нас взаміну за те, що знесли пока­рання. Отож-бо й ти, любий мій, розумій, що ті, які нині повстають супроти тебе за волею Божою, є немов бич у руці Господній, що ним Він карає тебе дочасу; а настане пора, коли Господь забажає явити тобі милість свою, от тоді й побачиш, що бич цей геть відкинений з руки Божої; тебе ж, чадо, тур­ботливо помилує Отець та мало-помалу утішишся, лишень терпеливо сподівайся на волю Господню і благоволи в тім, що з Його благовоління терпиш, наслідуючи того, що мовив: «... в усьому виявляємо себе, як слуг Божих, у великій терпели­вості, в скорботах, у нуждах, у тіснотах» (2 Кор. 6, 4). Тож благоволи в скорботах твоїх і в бідуванні та й дякуй тому, що допустив тобі все це, обцілуй Господню волю, благу й доско­налу, що все творить тобі на добро, й, покладаючись на неї, очікуй Божої милости.

Зажурений:

— Слава Богу за все. Дякую тобі, отче, за те, що багато нині навчився я від тебе, та й не мала потіха це для печалі моєї.

Утішник:

— Богу належить дяка, Він-бо навчає кожного чоловіка й користь йому приносить, і зажурених потішає, мовив-бо: «Як утішає когось рідна мати, так я буду вас утішати» (Іс. 66, 13). Тож нехай збудеться на тобі це слово Господнє, й нехай Він скоро порадує тебе утішенням Святого Духа, як мати й отець чадо своє, й нехай подасть тобі всіляку радість, що не від­німеться від тебе у нинішньому й у прийдешньому віці. Амінь».

Так старець духовний, потішивши зажуреного, відійшов собі, славлячи Бога.

Коли ж ти, читачу, хочеш віднайти потіху більшу, аніж ця, трудися над читанням книг — і здобудеш багато; а того, що трудився, прости та й Бога за нього моли.

[ Назад ]     [ Зміст ]     [ Вперед ]

[ Cкачати книгу: "Лік духовний" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!