Великопосні Катехизи (проповідь)

ВЕЛИКОПОСНІ КАТЕХИЗИ

Буття: 1,24-2,3

Святе Писання розповідає нам, як Господь вершив творіння світу. І це дуже просто: повелівав словом, що було актом, і ставалося те, що велів Творець. Велів землі вивести живі творіння - і постали скотина, плазуни та звірі. Усе сказав щоб постало за родом, і все було добре. А ось коли дійшло до людини, відбулася зміна в поклику до її існування. Всевишній не вжив виразу "Нехай буде...", як попередньо до світла, тверді, рослин, водяних істот тощо, а пролунало так, як подає натхнений Святим Духом автор книги Буття: "Створімо людину на наш образ і на нашу подобу..." (Бут 1, 26). З тексту випливає, що людина була особливим творінням, тому що настала певна рада, щоб її покликати до життя. Не було сказано: "Хай буде людина", але покликання її до життя відбулося в інший спосіб. З ким радився Господь? Може, з ангелами чи архангелами? Святий Іван Золотоустий навчає так: "Діло ангелів полягає не в тому, щоб вступати в раду з Богом, а лише в тому, аби чекати й служити" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 8 на Буття). Кому ж тоді говорив Небесний Отець? А звертався він до свого Сина й до Святого Духа, сказавши - "створімо"; а не наказав - "створи". Говорив, як рівний з рівними.

Декому могло б видатися, що таке покликання до життя означає рівність творіння з Богом, але в цьому покликанні до існування Творець відразу додає: "... і нехай вона панує над рибою морською, над птаством небесним... над усіма дикими звірами Чому так говорив? Тому, що дав людині образ панування над тими, що були покликані Ним до життя. І цей образ не означає нічого іншого, як панування, буття господарем над раніше покликаними до життя створіннями. Отже, людина стала власником усього створеного на землі, нікого більшого тут від неї немає, усе підпорядкував Господь людині.

А що ми думаємо про подобу Божу? Як ми судимо, що це за така подібність? І тут знову звернемося за порадою до Учителя Церкви, котрий навчає: "Як образом назвав Він (Бог) образ володіння, а подобою те, аби ми, скільки можливо, ставали подібними до Господа покорою, смиренням та чеснотами..." (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 9 на Буття, п. 3). Хтось із авторів одного побожного твору порівнює це володіння з пануванням над думками, різними пристрастями, також нашими словами та вчинками. Людина має стати володарем внутрішніх сил і тримати в порядку свій душевний світ, щоб не блудити грішними манівцями, ображаючи Бога.

Час посту відповідний для того, щоб заглянути щиро у своє сумління та визнати своє невпорядковане духовне життя, свої часті промахи та прогріхи. Але визнати і шкодувати - зовсім не вистачає, аби настала зміна в нашому житті. Маємо запросити Спасителя до своєї душі, дати Йому можливість діяти в нас і змінити наш поганий шлях. Тут можна багато говорити, але ми усвідомлюємо, як наша легковажність щодо контролю над думками приводить до падіння у провини. Ми бачимо нашу слабкість і чомусь любимо перебувати в ній, почуваємося безпечними, тому що боїмося приходу Бога, котрий вимагає зміни, а нам уже добре так, як є. Тому гідно використаймо час Великого посту та щиро запросімо Всевишнього до свого життя.

Монастир сестер Св. Иосифа, м.Львів,21.02.2007.

Буття: 2,20-3,20

У час Великого посту богослужіння відрізняються від звичайних відправ упродовж року, хоч би взяти канон Андрія Критського. Нелегко інколи робити поклони, особливо для тих, хто досягнув поважного віку, але християни з радістю намагаються це робити, ніби не зауважуючи немочі свого тіла, тому що його рухає молодий дух, котрого відмолоджує та освячує вірність Богові. У час посту до своїх молитов і поклонів додаємо піст щодо їжі, але мусимо пам'ятати, що цього буде замало, якщо не будемо старатися зростати в любові до Бога та ближнього. Маємо дуже вважати, аби не вживати жодного скверного слова, ходити тверезими, бути далеко від усякого роду нечистоти, заздрості, захланності, гніву, марнування часу і не наближатися до інших родів духовних небезпек. Їх так багато, але що грозить людині, коли вона перебуває в будинку, а злий пес гавкає та непокоїться зовні? Людина безпечна, бо вона в домі, не відчиняє дверей, не виходить надвір, не виставляє себе на небезпеку, щоб не вкусив злий собака. Ми з вами розуміємо, що таким собакою є злий дух, котрий не тільки хоче вкусити, а й пожерти людину. Однак пам'ятаймо, що наше життя має бути духовно гідне не тільки в часі посту, а завжди. Наше прямування має провадити нас до очищення нашого духа та до більшої любові нашого Творця.

Читання із книги Буття подає нам багато матеріалу для роздумів, але почнімо відразу з першого прочитаного вірша, коли Адам давав назви всім створінням, котрих Господь покликав до існування, зокрема звірам і птахам. Подумаймо, яким розумом володів Адам, що міг давати назву кожному звірові, скотині, птахам, які мали стати перед ним згідно з велінням Всевишнього. Великий його розум, як про це сказав автор одного твору, він перевищував мислення всіх людей, разом узятих. Це - великий Господній дар для створеної людини! Усі приходили до першого чоловіка, але ні в одному створінні він не знайшов когось, хто міг би стати йому гідним помічником (пор. Бут 2, 20). Хто подбав про поміч для нього? Знову, як нам подає Святе Письмо, на допомогу приходить Створитель. Можливо, Він, подібно, як для Адама, взяв пороху, вдихнув духа? - Ні. Господь Бог навів на чоловіка глибокий сон, забрав в Адама одне ребро і "затулив те місце тілом". З ребра чоловіка Бог покликав до життя жінку. Звернімо увагу, що до створення чоловіка Господь упорядкував землю, проростив дерева, рослини, траву, заселив землю звірами, небеса наповнив птахами, моря - рибами, тобто приготував усе, потрібне до життя. З цього робимо висновок, що Творець створив чоловіка тоді, коли все було готове до життя. Чоловік став паном і володарем усього, бо Господь усе приготував для його гідного життя. А щодо створення жінки, то, здавалося б, вона, котра покликана до життя після чоловіка, мала б бути поставлена понад ним та понад усім створеним, бо створена пізніше від чоловіка. Але Господь покликав її до життя як помічницю чоловікові, а не як володарку над ним. Цікаво, що Адам до всього цього сказав пророчі слова, що вони обоє, чоловік і жінка, стануть одним тілом. Водночас чеснота перших людей була така велика, що вони не стидалися одне одного, хоч були нагі, не носили одежі.

Хай Господь допоможе нам, щоб ці слова зі Святого Письма не стали для нас тільки почутим глухим звуком, але нехай приносять нам духовну користь, щоб зростати в любові та наближатися до Бога.

Собор Св. Юрія, м. Львів, 23.02.2007.

Буття: 4, 16-26

Читаючи книгу Буття, довідуємося про гидкий вчинок Каїна, першого сина Адама та Єви. Що ж він зробив такого негідного? Убив свого брата Авеля, після того як вони вчинили святий акт пошани Бога через принесення жертви. Авель нічого злого не зробив Каїнові - Господь не прийняв його нещирої жертви. Коли він хотів мати претензії, то мав би їх висловити Богові, а не вбивати брата, жертву котрого було прийнято. Збагнімо також, що це вбивство сталося на початку створення людського роду, відразу ж пролилася невинна кров. Гріх заздрості після гріха гордості перших людей виявився дуже виразно і мав жалюгідний наслідок.

Відтак Святе Письмо говорить, що Каїн "відійшов від лиця Господнього", тобто втратив Божу опіку через свій гріх. Він оселився недалеко від Едему, тобто раю, де колись мешкали його батьки. Святий Учитель Церкви пише, що він оселився у землі Нод навпроти раю, аби, живучи там, постійно пам'ятати про те, що сталося з його батьком за порушення заповіді, а також про важкість його (Адама) провини; Каїн не зробив з усього цього жодного висновку (пор.: св. Ів. Золотоустий, Бесіда 20 на Буття). Місцевість Нод означає трепетання, тобто трясіння і трепіт (пор. там само). Вона також нагадує про неспокійний духовний стан грішника-Каїна чи будь-якого іншого. З цього випливає, що гріх приносить нещастя, неспокій, непевність, не дає жодних добрих гарантій у житті. Опісля Святе Письмо розповідає, що люди намагалися розмножувати свій рід, і спочатку чоловіки, через обмежену кількість жінок, одружувалися зі своїми сестрами. Тут варто зазначити, що в Писанні згадано про чоловіків, а замовчано імена жінок, - аби не робити зайвих записів і не множити сторінок написаного. Хоч не можна твердити, ніби жіночі імена взагалі не вживано. Ні! Коли потрібно, ми їх віднаходимо і знаємо, для чого вони написані. У цьому тексті читаємо історію про Ламеха, котрий повідомляв своїх жінок, Аду та Ціллу, про те, що він убив людину. Його мучило сумління, і він виявив свій ганебний вчинок, натомість Каїн навіть на Божий запит відповідав дуже зухвало - що він не є сторожем свого брата (пор. Бут 4, 9). Ламех говорить також про кару, що йому належить за вбивство, однак він знає про подібний злочин Каїна і говорить, що на ньому помста в сімдесят сім разів. Зрозуміймо тягар, що його носить Ламех за свою провину. Видається, що легше померти, ніж жити в такому пригніченому стані, основою якого є постійне відчуття тиску гріховного тягаря. Ламех своєю поведінкою, тобто відкриттям гріха, жаліє за свій вчинок, розуміє його важкість та його стосунок до Бога. Цим признанням він на щось розраховував, своєю щирістю та доброю постановою здобув у доброго Господа милосердя: "...бо яка його велич, таке й його милосердя" (Сир 2, 18). Людина, котра б перестала довіряти Богові та сумніватися в Його милосерді, виставляла б себе на образу Творця, тому що Господь завжди готовий прощати нам, коли ми щиро каємося, а не виставляємо покаяння на висміювання.

Монастир сестер Св. Йосифа, м. Львів, 28.02.2007

Буття: 5, 1-24, 2

Початок цього читання говорить нам про короткий родовід, де замовчано імена перших синів Адама, а відразу чуємо про його сина Сета, котрий народився після згаданих уже синів. Дуже часто ми також перечитуємо ці імена швидко, без усякої застанови, ніби вони не мають особливого значення, але за ними криється історія людського роду. Мойсей із натхнення Святого Духа замовчує імена перших синів, бо Авель був убитий, а Каїн став його вбивцею, не було про що згадувати. У деяких перекладах знаходимо, що Єва дала ім'я народженому синові Сет і сказала, що Бог "воскресив" другого нащадка, хоч у версії нашого перекладу читаємо - "дав". Тут дуже важливо те, що мати вдячна Богові за народження дитини і не приписує цього народження собі, але вважає, що це дар від Творця (пор. Бут 4, 25). Цей вислів першої жінки важливий тим, що вона все приписує дарові з висот; хоч людина діє, однак підпорядковується волі свого Творителя. Тим самим вона навчає і нас, аби покірно тримати себе в Божих очах і ставитися з гідністю до надавання імені новонародженим. Святе Письмо нагадує, що Сет народився на образ і подобу Адама, а на початку цього ж розділу (пор. Бут 5) повторено, що Господь створив людину на свій образ та подобу, благословив її і надав ім'я створеному "людина". Усі інші створіння, пам'ятаємо, називав Адам. А народження потомства за образом Адама означає, що Господь, попри Адамову провину, залишив людині владу, не забрав її після гріха та бунту. Усі ці фактори вказують на те, що Господь не перестав піклуватися людиною, не покинув її, а любить її, тому що вона Його твір. Всевишній не відвернув свого лиця від людини, попри те, що вона стала невдячна йому.

Коли читаємо імена родоводу, бачимо людей, яким Господь дарував довгий вік життя, а про Епоха зазначено, що він "ходив з Богом". Енох після народження Матусаїла прожив ще 300 років, народив синів та дочок і не переставав ходити з Богом, пише Писання. Дуже гарно пише святий Іван Золотоустий, звертаючи увагу на те, що люди, котрі живуть в подружжі, також мають набувати чесноти, він твердить: "...не думайте, ніби подружжя перешкоджає догоджувати Богові" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 21 на Буття). Варто звернути увагу на те, що Святе Письмо два рази повторює, що Енох "ходив з Богом" і породив Матусаїла, тобто наполягає на тому, що виховання дітей не може бути перешкодою для гідного служіння Господові. Він жив в іншу епоху, коли не було ні стільки святих книг, ані такого великого досвіду, якого набуло людство, але йому не були перешкодою інші люди, можливо, і ті, хто не звертав уваги на служіння Всевишньому. Енох знав своє покликання як слуги Господнього і як чоловіка для жінки та батька для дітей, але на першому місці в нього було догодити Творцеві, і він виконав це з успіхом. Такий довгий вік він вправлявся в чесноті, простий чоловік мав на меті одне: ходити з Богом та виконувати Його волю. Ми довідуємося також, що Господь забрав Еноха із землі, але нічого не сказано про його смерть. Куди забрав, чому забрав - невідомо.

Стараймося вправлятися в чеснотах, тому що без них неможливо догодити Богові. Не шукаймо жодних оправдань за свої промахи, тому що вони ніколи не будуть актуальними. Актуальним має стати те, аби щиро каятися за свої провини перед ласкавим Господом і ніколи не втрачати довіри до Нього!

Семінарія Св. Духа, м.Львів, 01.03.2007.

Буття: 5,32-6,8

Щоденно ми смакуємо різні добрі страви, вишукуємо всякого роду їхні складники, аби вони були смачні та нам до вподоби. Не бажаємо їсти що-небудь, виявляємо невдоволення, коли нам щось не смакує, хоч їжа може бути дуже здорова, тим самим виявляючи свою вередливість та духовну слабкість. Чому? Тому що ми духовно дуже кволі, хоч ходимо до церкви, однак живемо зі своїми пересудами та бажаннями й не хочемо ставати добрими Божими дітьми. Для того щоб так не тривало, маємо уважно молитися, читати Святе Письмо та духовну літературу, практикувати піст і з великою увагою й покорою брати участь у церковних богослужіннях, уважно прислухатися до почутого слова Божого.

Святе Письмо згадує про важливу особу Старого Завіту - Ноя. Його ім'я, як пише святий Іван Золотоустий, означає "заспокоєння". Ми довідуємося, що він, коли йому було 500 років, породив трьох синів. Подивляймо та практикуймо вірність Господові, яку показував цей патріарх протягом довгих літ життя, що жив серед розбещених людей, але не наслідував їхніх гидких практик. Не боявся видатися інакшим серед близьких і знайомих, не тремтів, що будуть говорити про нього люди, адже він так відрізняється від них і не підтримує їх у їхніх негідних вчинках. Роздумаймо, як є з нами? Часто ми, коли перебуваємо в колі знайомих, хоч би, наприклад, у п'ятницю, зайшовши з ними до їдальні, де всі замовляють м'ясо, боїмося відрізнитися і повторюємо те, що беруть вони. Нас огортає сором та острах видатися іншими. Не боїмося того, що це гріх, порушення церковної заповіді, на все це не зважаємо, бо хочемо догодити людям, і не боїмося зневажати Бога, тому що Він, як нам видається, - далеко. І таких випадків можна наводити безліч, коли ми задля людського ока грішимо, робимо кривду нашій душі, засуджуємо себе на нещастя та ворогування з Богом.

Інша річ те, що говорить Святе Письмо про синів Божих і людських дочок. Хто вони? Сини Божі, як твердять екзегети Святого Письма, це ті, які народжувалися від Сета, а дочки та сини людські - котрі народжені перед Сетом, - від Каїна. Про що тут йдеться? Читаємо, що "побачили сини Божі людських дочок, що були гарні, та й стали брати їх собі за жінок, хто котру вподобав" (Бут 6, 2). І тут йдеться про людську похіть, про слабкість людини, яка не хоче опанувати себе та взяти верх над пристрастю. Нестриманість і потяг до краси обличчя затягали синів Божих до блуду та гріховності. Чоловіки стали залежними від зовнішнього вигляду жінок, забули про все, втратили голови, аби тільки догодити своїй пожадливості. Чинили це проти закону, не задля продовження людського роду, лише грішна похіть зваблювала їх, і вони сліпо йшли за нею. Тут не було винне око, котре все це бачило, а розум, дух, котрий керує оком, що піддався невпорядкованій пристрасті. Тому Господь і називає людину "тілом", у котрої дух приглушений гріхом і не може видати свого судження і правильного рішення. Не треба думати, що колись чи тепер неможливо протидіяти злим силам, котрі впливають на наші думки. Варто знати, що винна людина, котра не бажає прикликати на допомогу Творця, аби вразити злого духа й дати йому відсіч. Не може людина бути залежна від ока, руки чи ноги. Щоб відвернути їх від злої дороги і скерувати в потрібний напрямок, Господь дав людині свого Духа. Ной перебував серед зіпсутих людей, був їм як сіль в оці, як живий свідок для того, аби зупинити їх у їхніх гріхах, а вони не зважали ні на що, мчали у прірву, як незагнуздані коні.

Час Великого посту - добра нагода переглянути наше життя й усвідомити, як воно минало дотепер. Вважаю, що знайдемо багато втраченого, того, що ми пройшли в непотрібному напрямку. Однак з Божою ласкою зможемо віднайти правильну дорогу і триматися її. Не зійдімо з правильної дороги, а коли ще не перебуваємо на ній, то швидше каймося, перепрошуймо Всевишнього і ставаймося синами та дочками Божими. Хай Пресвята Богородиця нам допоможе в цьому!

Собор Св. Юрія, м. Львів, 02.03.2007

Буття: 9,18-10,24

У поданому читанні книги Буття ми почули про трьох синів Ноя, від яких уся земля наповнилася людьми. А сталося так тому, що Господь підтримував їх і дарував силу, на що вказав попередньо: аби росли та множилися. Чуємо також певний додаток у читанні про імена синів, зокрема: "Хам був батьком Ханаана". Що хоче повідомити нам цей текст Святого Письма? Звернімося до Св. Івана Золотоустого, котрий твердить, що цим додатком сказано про нестриманість Хама, котрий навіть під час потопу піддався в кораблі тілесній похоті, і коли інші його брати не мали дітей, тобто поводили себе достойно і стримано, він не бажав себе опанувати, показуючи свої гріховні схильності. Не зважав на Божий гнів, не дивися на те, що навколо повно трупів і люди гинуть від повені, - показав повну неконтрольованість свого тіла (пор.: св. Ів. Золотоустий, Бесіда 28 на Буття).

Про Ноя довідуємося, що він взявся порати землю, відразу розпочав працю, насадив виноградник і зробив вино. Розуміємо, що Господь давав йому до всього цього вміння. Правда, це було вперше, тому Ной, не маючи жодного досвіду й не знаючи сили вина, упився ним. Хам побачив батька в наметі, що світив тілом, і не тільки не запобіг цьому, а розповідав про це братам. Так дуже швидко виявилося його розгнуздане життя. Він мав нагоду, щоб приховати все перед братами, давши батькові одяг. Але не вчинив так. Святе Письмо говорить, що він відразу надворі розповідав братам про батька, навіть не покликавши їх до приміщення, щоб там про це поговорити. А з цього можна робити висновок, що він був готовий перед ким-небудь голосити про це, бо не відчував якоїсь поваги до батька, бракувало йому сором'язливості. Тілесна й неопанована похіть робить свої грішні карби у житті цього чоловіка, він не притлумлював своєї похітливої пристрасті в кораблі, коли навкруги панувало нещастя, а тепер пристрасть породжує нові гріховні наслідки, що виражаються в зневажливому ставленні до батька. Гріх має таку властивість: коли з ним не боротися, він породжує нові гріхи; зло не бажає бути безплідним, а шукає прихильників, щоб розмножуватися в тій чи інший особі.

Коли Ной довідався про негідний вчинок свого сина, мабуть, від інших синів, - прокляв потомка Хама, сина Ханаана, та підкорив його, як раба, іншим синам, тобто його братам. Тут можна б ставити запитання, чому за батька покараний син. "Так зроблено (тобто замість Хама покарано його сина), щоби батько з природної любові до сина зазнав тяжкої скорботи. Благословення Боже на батькові залишилося не порушеним, а син був підданий прокляттю, прийняв кару за гріхи, тому що він тепер прийняв покарання за свого батька, але, правдоподібно, він був покараний також за особисті гріхи" (св. Ів. Золотоустий, Бесіда 29 на Буття).

З цього короткого читання можна зробити дуже багато висновків, але цього буде замало, якщо ми не впровадимо їх у наше життя.

Насамперед маємо працювати і в нашій праці робити поступ. Вважати, щоб помірно вживати спиртні напої. Ной через незнання впився один раз, і так ганебно йому це обійшлося, хоч зовсім не був у тому винен, бо вина ніхто до цього часу не виробляв, а він винайшов його і став жертвою. Більше з ним цього не повторилося жодного разу -так гідно опанував себе і здавав собі з цього справу. Інша річ, що ми маємо старатися прикривати гріхи наших ближніх, а не розгрібати їх і розголошувати про них. З великою шаною ставитися до своїх батьків, навіть тоді, коли б нам видавалося, що вони на це не заслуговують, пам'ятаючи, що їм теж завдячуємо дар нашого життя. Старатися жити так, щоб не наражати себе на прокляття; не бути рабами розпалених пристрастей, а постійно почуватися вільними Божими дітьми, навіть тоді, коли б нас увесь час переслідувала небезпека випробовування нашої вірності Господові. Хай Пресвята Богородиця допомагає нам прямувати до добра!

Семінарія Св. Духа, Львів, 14.03.2007.

Буття: 17,1-10

Господь перший раз з'явився Аврамові, коли йому було 75 років (пор. Бут 12, 7), а другий - у 99 років. Крім того, багато разів Творець розмовляв з ним і давав різні запевнення та вказівки. Всевишній говорив про розмноження його роду в численне потомство, як порох землі (пор. Бут 13, 16), а коли Аврамові було 99 років, Господь знову підтверджує свою обітницю, що він вельми рясно його розмножить (пор. Бут 17,2). Хоч Аврам був уже в поважних роках і його дружина Сара також, Всевишній повторює свою обітницю - дати йому нащадка і не хоче залишити свого слугу в непевності. Господь підтримує зв'язок з Аврамом, тим самим додаючи йому довіри та великої надії на раніше сказані слова. Звернімо увагу на розмову та спілкування з патріархом: "Я - Бог всемогутній. Ходи зо мною і будь бездоганний" (Бут 17, 1). Тут можна говорити про страшні й ніби незрозумілі слова, котрі звертає Господь до вірного слуги. Чому страшні й незрозумілі? Тому що це мова "Творця неба й землі, усього видимого й невидимого". І як може мізерне та кволе створіння ходити з Богом і бути досконалим? Але таку високу планку ставить Бог своєму створінню й переконує його про потребу й можливість ходити з Ним, Творцем, аби свідчити Йому бездоганність життя. Отже, можливо бути досконалим й реалізувати спосіб такого життя, коли повністю покладатися не на свої, людські, сили, а цілковито довірити себе Триєдиному Богові. Яку високу й необхідну вимогу ставить Господь перед тим, хто має пам'ятати: "...все з пороху постало і все повертається у порох" (Проп 3, 20). Уявімо собі, на яке завдання надихає Господь своє мізерне створіння, Аврама, котрий не є пустельником, ні ченцем, ані затворником, а тим більше священиком! Аврам - простий чоловік, котрий слухається в усьому Бога, довіряє Йому, безперечно, більше, ніж собі; він поклався в усьому на свого Творця і не бажає бути невірним. Такі слова про потребу святого життя кожній особі пізніше підтвердив і сам Син Божий, коли голосив свою Нагірну проповідь зібраному народові: "Тож будьте досконалі, як Отець ваш небесний досконалий" (Мт 5, 48). І зрозуміло, що таке твердження стосувалося не тільки до минулих поколінь, тіла котрих залягли глибоко в землі і стали порохом, але це саме завдання стоїть перед нами, перед кожною людиною - осягнути досконалість, тобто бути бездоганними в любові до Бога та ближнього.

Повертаючись до тексту Старозавітного читання, згадаймо, що Господь змінює ім'я Аврама на Авраам (пор. Бут 17, 5), додаючи одну букву, що змінило попереднє значення слова: "переселенець" на - "батько багатьох народів". Щоразу із тексту довідуємося, що Творець стає ініціатором змін, Він надихає, тепер уже Авраама, аби той дотримував Його "вічного союзу", щоб бути Богом для нього та його поколінь. Всевишній обіцяє дати Авраамові та його нащадкам Ханаан-край і бути їм Богом. Це - велике запевнення Господнього благословення для кожної людини, котра старається бути Йому вірною та ревно дотримуватися приписаних обітниць любові Творця. Господи, благослови нас бути вірними тобі впродовж нашого життя!

Семінарія Св. Духа, м.Львів, 21.03.2007.

Буття: 43,26-31; 45,1-17

У читанні із книги Буття довідуємося про черговий прихід синів Якова, а братів Иосифа, котрого вони продали до Єгипту, щоб тут купити збіжжя й не вмерти з голоду. Святе Письмо згадує про братів, котрі принесли Йосифові гостинця й поклонилися йому до землі.

І тепер здійснюється те, що колись Йосиф у своїй простоті розповідав братам: про сон, у якому снопи братів кланялися його снопові (пор. Бут 37, 7). Цікаво й те, що жоден із братів не пам'ятав уже про Йосифа, а тим більше про його сни, ніхто не впізнав його і не здогадувався про нього, хоч він був такий покірний та налаштований до них з любов'ю. Яка самолюбна й засліплена людська неміч, що бачить себе і свої вигоди, а не зважає на ближніх, навіть на рідних: спочатку продали рідного брата Иосифа, а тепер ніхто з них про нього й не думав і не впізнав його.

Йосиф показує велику любов і прив'язаність до батька, котрим цікавиться і випитує багато разів про його здоров'я та самопочуття. Сини Якова і тут нічого не завважують, не дивуються, що якийсь незнайомець так цікавиться їхнім батьком. їм і на думку не спадало, що це може бути їхній брат Йосиф. А той зворушився до сліз, коли побачив наймолодшого брата Венямина, який приїхав до Єгипту з братами на його прохання. Захоплюймося мужністю Йосифа, його стійкою поставою щодо братів, любов'ю, котру він виявляє їм, а водночас і вмінням переконуватися в їхній правдомовності та зміні на краще. Він вимагав, аби брати привели Венямина, хотів переконатися, чи брати, можливо, не вчинили з хлопцем так само, як зробили з ним. Тим способом також навчає їх відповідальності, бо Юда, старший брат, ручався за життя Венямина - наймолодшого й улюбленого сина Якова. Той самий Юда запропонував братам не вбивати Иосифа, а продати його купцям (пор. Бут 37, 27); і в цьому можемо вбачати далекий прообраз Юди, Ісусового учня, що продав свого Учителя за срібняки.

З одного боку, Йосиф поводить себе строго, з іншого - дуже прихильно ставиться до братів, але їм заступило очі, і вони не можуть пізнати в ньому брата (пор. Лк 24, 16). Їх чомусь зовсім не здивувало, що, наприклад, Веняминові Йосиф послав у п'ять разів більшу частину гостинця зі свого столу, ніж іншим братам. Дивний незнайомець цікавиться їхнім родом, а вони, заглиблені в собі сліпці, осліплені колишньою заздрістю, через яку й продали Иосифа, тепер не пізнають його. Яка шкідлива заздрість, що чинить людину замкнутою в самій собі, і який наслідок гріха, що не дає можливості людині відкритися на свого ближнього. Така надзвичайна прихильність другої за становищем людини в Єгипті, що дозволяє їм, чужинцям, сидіти разом за столом, пити та веселитися, не сприяє їм пізнати правду, тому що вони були охоплені величезною сліпотою за вчинений гріх проти свого брата. І насамперед у час Великого посту переконуємось у великому нашому самолюбстві, молимося, аби Господь дозволив нам бачити наші гріхи й не засуджувати наших ближніх.

Йосиф хотів випробувати братів і намагався затримати Венямина в себе, щоб ті повернулися до батька без нього, але Юда та інші стали просити, щоб він цього не чинив. Вони мотивували це тим, що не можуть з'явитися перед лицем батька без його молодшого сина, бо так йому обіцяли, і батько з цього горя може померти. А це свідчило про зміну братів на краще. Серце Иосифа не витримало більше цього випробування - він признався перед братами, що він Йосиф, їхній брат. Вони затривожилися, злякалися, від несподіванки та переляку замкнулися їм уста. Але цей благородний чоловік не думав так, як вони. Він запрошує їх, щоб підійшли ближче до нього, ще раз повторює, що він їхній брат, котрого вони продали, і водночас заспокоює, щоб не ятрили собі серця, бо він не бажає помсти. Натомість вбачає в тому Божу волю, що він потрапив до Єгипту, це послужило не лише їм, а й багатьом іншим людям, котрі були врятовані від голоду. Заздрість братів приготувала йому славу (пор.: св. Ів. Золотоустий. Бесіда 64 на Буття).

Захоплюймося радістю та великодушністю Иосифа, котрий не пишається своїм становищем, не закидає братам їхньої злоби, жодного разу не чинить їм зла, не дорікає за ганебний вчинок - навпаки, додає їм відваги і в усьому бажає скерувати їхнє серце на цінування Божого Провидіння. "Щасливий муж, у якого на устах нема нечестя, і якого не мучив докір гріхів" (Сир 14, 1), - ось слова мудреця, котрі найкраще стосуються до цього чоловіка, котрий любов до ближнього поставив на перше місце і не бажає дати місця помсті чи прояву злоби у своєму серці. Серце мудрого наповнюється любов'ю до кривдника, а безумного - палає ненавистю. Хай приклад Иосифа стане нам могутнім знаком у прощенні провин нашим ближнім і запалить нас любов'ю до всіх, а особливо до очевидних наших ворогів.

Семінарія Св. Духа, м. Львів, 28.03.2007.

Буття: 49,33-50,26

Текст із книги Буття згадує про останні слова Якова до своїх синів та описує закінчення життя святого патріарха. Дивуймося і вчімося від цього праведника, як слід підходити до останньої хвилі свого життя. Він не впадає в розпач, не віддається відчаю, що зближається його остання хвиля буття на землі, а сам зустрічає її мужньо та спокійно: "... простягнув він свої ноги на ліжко й віддав духа..." (Бут 49, 83). А це означає, що він спокійно зустрічає свою смерть, тому що вірить в інше, позагробове життя та приєднання до свого роду. Відходить з радістю ще й тому, що бажає зустрітися зі своїми попередниками, своїми рідними, котрі випередили його в дорозі до вічного життя. Тут варто зауважити, що Яків не був в таких умовах, у котрих перебуваємо ми, коли знаємо, що на світ прийшов Ісус Христос, відкупив нас від вічної гріховної неволі, був нещадно катований, помер на хресті, а третього дня воскрес. Ми перебуваємо в кращій ситуації, ніж праведний Яків, але нашим життям ми часто більше віддалені від Бога, бо живемо так, ніби не існує Творця та відповідальності за наше життя. Він гідно приготувався до смерті, не боявся її, тому що своїм життям свідчив вірність Богові й радісно переходив до кращого та вічного відпочинку. Що сприяло тому, що його перехід від тимчасового життя на землі до вічного життя у другому світі був легкий? - Його чисте сумління, котрим він вирізнявся і дбав про нього, пам'ятаючи про присутність Господа, та з честю виконував волю Небесного Отця.

Наше життя, на жаль, буває далеке від чесної поведінки та уникання всякого роду провин. Ми, навпаки, чомусь наражаємося на різноманітні небезпеки, бажаємо попробувати всякого гріха, плямимо свою душу. Замість змагатися за бездоганне життя, ходимо поранені глибокими духовними ранами від нашого ворога - диявола.

Одна особа мала видіння й бачила себе у вигляді малого дитяти, що було прибране в яскраві одежі. Коли ж захопилася ним і вважала себе доброю й невинною перед Богом, почула небажані слова, що насправді так не є. Як було насправді? У видінні було відхилено певну частину гарного одягу, під котрим показалося тіло, покрите смердючими гнійними чиряками. Потім почувся голос, котрий сповістив цій особі, що приблизно такий стан її душі.

Ми з вами призвичаєні думати, що з нами все гаразд навіть тоді, коли поповнюємо різного роду гріхи й носимо їх по світі зі собою. Це правда, що їх не видно, але також правда, що вони існують в нашій особі, що вони прилипли до мене й завдають мені шкоди. І не тільки мені, бо навіть матеріальні, але невидимі речовини шкідливі, як, наприклад, радіоактивні важкі метали, що ми досвідчили після Чорнобильської катастрофи. Хтось зі святих припускав таке: коли б диявол у своєму стані був викинутий з пекла на землю, то його огидний та отруйний сморід умертвив би все живе на землі. Тому дуже важливо противитися злу, пам'ятати, що сатана існує, він -наш ворог і добра для нас не бажає. Чому маємо бути його слугами? Для чого нам бруднити нашу душу, коли вона може бути чистою в приязні з Богом. Чи бажаємо ставати у ворожий табір і боротися з добрим і люблячим Богом? Нас рятує те, що Господь милосердний і терпеливий, не бажає смерті грішника, а очікує на його навернення (пор. Єз 18, 32). Коли б Господь карав нас відразу за наші гріхи й не давав часу, щоб опам'ятатися, то де перебували б наші душі? Скільки разів ми могли б померти до цього часу? Тому не надуживаймо Божою добротою, живімо, а не гнівімо люблячого Спасителя, котрий помер за наші беззаконня і радо прощає гіркі промахи нашого життя. О, як це буде добре, коли смерть застане нас приготованими до зустрічі з Господом, коли наше сумління буде вільне від гріховних плям. Це під силу кожній людині, треба тільки прибігати до Бога та просити допомоги в боротьбі із силами зла.

Повертаючись до тексту Святого Письма, згадаймо ще раз факт смерті Якова й переконаймося, наскільки любив його син Йосиф, що припав біля свого батька, плакав і цілував його, а до всього цього повелів своїм слугам та лікарям бальзамувати померлого. Навчімося від цього праведного чоловіка поважати наших батьків, коли вони ще при житті, і не судімо їх, що вони недостойні нашої любові через їхню невідповідну поведінку. Заповідь Божа наказує любити батьків, прийняти їх з любов'ю таких, якими вони є. Бо й ми колись станемо батьками, а може, ми вже ними є, і хіба не було б нам гірко, якби наші діти почали докучати нам за нашу старість, за старечу млявість у поведінці, певні зовнішні промахи внаслідок немочі та кволості нашого тіла? Заповідь закликає любити батьків такими, якими вони є, з їхніми недоліками та недосконалостями, й обіцяє нам за це велику нагороду доброго та довгого життя. Чи є такий, хто б відмовився від доброго і довгого життя? Усі шукаємо вигоди в цьому світі, не хочемо відчувати браку та нестачі, боремося за достаток і здоров'я, бажаємо прожити довго, ніхто не спішиться помирати, навпаки, люди зважуються на різні болючі операції, щоб бодай трохи продовжити своє життя. Так, бажаємо жити в цьому світі, і це - великий завдаток того, що Творець дав нам безсмертного духа, котрий виявляється в нас у бажанні вічного життя. Так, це правда, що помирає тіло, а дух не може померти, він нематеріальний, і Господь покликав його до життя, а не до смерті. Ось де міститься велика таємниця бажання вічного життя.

Роздумаймо, що Йосиф - перший чоловік після фараона в Єгипті - не хоче самовільно виконати волю батька, щоб поховати його там, де він бажав, а йде до фараона і просить, щоб той сприяв йому виконати батьків заповіт. Звичайно, фараон не міг відмовити вірному та мудрому своєму слузі. І не тільки дозволив, а в похід по тіло пішли "всі двірські фараона, вельможі його роду та всі старші єгипетського краю". Йосиф не виносився понад інших своїми дарами, а пам'ятав, що все добро, котрим він наповнений, походить від Господа, тому виявляв велику вдячність Богові і не приписував собі нічого. Протилежної думки про Иосифа були його старші брати, котрі відразу після смерті батька стали міркувати, що їхній брат, Йосиф, буде мстити їм за те, що вони продали його до Єгипту. Хоч перед тим він десятки разів давав їм приклад, що не здатний на це, що він - людина відповідальності та честі, котра стоїть перед Богом і не хоче засмутити Господа своїм навіть "малим" гріхом. Він, коли бажав би їх покарати, мав багато можливостей, але його сумління та праведність не могли навіть наштовхувати його на таку думку. Тут збуваються слова Ісуса Христа: "Добра людина з доброго скарбу добро виносить, лиха ж з лихого скарбу лихе виносить" (Мт 12, 35). Цікаво, що брати послали до Иосифа сказати, що батько перед смертю бажав, аби той простив їм вину за їхній гріх. І брати самі прийшли та впали перед ним на коліна, називаючи себе його рабами, а той заспокоював їх, що він не Бог. Йосиф знову пояснив їм, що їхній злий задум Господь обернув усім на добро, що його послугою Творець спас життя багатьом людям. Подумаймо тільки, як гріх, котрий вчинили брати, докучає їм, наводить на них страх і непевність, попри те, що їхній брат не робить жодного натяку, щоб домагатися якоїсь справедливості та перепрошення за їхній негідний вчинок. Йосиф обіцяє турбуватися про братів та їхніх дітей і дуже доброзичливо промовляє та ставиться до них.

У час посту добре було б замислитися над нашим ставленням до батьків, наставників і назагал - старших людей. Чи ми не чинимо їм кривди? Може, належно не шануємо їх? Ставимося до них з погордою? Можливо, називаємо батьків у колі наших друзів словами "старий" або "стара", а наставників - якимись вигаданими смішними або погірдливими прізвиськами? Може, ми їх перекривляємо, насміхаємося з їхніх вад та хиб, хоч не звертаємо уваги на те, що в нас їх більше, ніж у тих, кого критикуємо. А може, ми злісні, як брати Якова, котрі готові продати й рідного брата, щоб шукати своєї вигоди, оправдання та доброго життя? Не зважаємо на інших, що чимось провинилися проти нас і просять у нас пробачення? Не хочемо їм простити? Вимагаємо, щоб нас перепросили й багато разів згадуємо про образу "нашої гідності"? Це - поганий знак духовного стану, хвороба, котру слід енергійно лікувати, аби вона не переросла в хронічне духовне захворювання. Час святого посту має сприяти нам заглянути щиро в душу, виявити хворобу та ворогів і повиганяли їх з нашого життя. І на цьому не можна зупинитися, треба боротися з духовним захворюванням через щиру молитву, добру й часту святу сповідь, гідне Святе Причастя, недільну участь у Службі Божій, читання доброї книжки.

Закликаю всіх щиро каятися та пам'ятати, що Господь з любов'ю чекає, аби прощати нам більше, ніж ми того бажаємо. Ми здатні хворіти, тоді запобігаймо хворобі, молячись щиро також до Божої Матері. Будьмо повні відваги та шани до Бога - нашого люблячого Батька, котрий не відмовляє нам у прощенні та проханні.

Собор Св. Юрія, м.Львів, 30.03.2007.

Джерело: † Ігор (Возьняк)
Архиєпископ Львівський, УГКЦ

Книга: "Слово Господнє живе та діяльне", Проповіді

[ До змісту книги: "Слово Господнє живе та діяльне" ]

[ Cкачати книгу: "Слово Господнє живе та діяльне" ]

[ Купити книгу: "Слово Господнє живе та діяльне" ]

[ Читайте також: Християнські проповіді ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!