Cтраждання святих мучеників Віта, Модеста і Кріскентії

Місяця червня в 15-й день

За царювання Диоклетіяна, коли Валеріян-ігемон у Сицилії християн гонив, був там один хлопець дванадцятилітній на ім'я Віт, син благородного і багатого мужа, що звався Гилас. Той-бо Гилас нечестя еллінського тримався, а син його, блаженний Віт, у юності своїй чудесною благодаттю Святого Духа згори був просвітлений — пізнав єдиного істинного Бога, що небо і землю створив, повірив у Нього, молився до Нього вдень і вночі, у волосяницю одягнувся і сподобився чути божественний голос, що згори до нього промовляв: "Почута молитва твоя, і покажу на тобі милість свою". За голосом тим отримав від Бога силу чудотворення і зцілював недуги людські, і переконував невірних пізнати істинного Бога, і наставляв багатьох на путь праведну. Всемогутній-бо Господь захотів устами свого отрока і ділами його прославити себе — на осоромлення ідолопоклонницького блуду. Дав йому надприродний розум, також і дар чудотворення, щоб у юнацьких літах блаженний Віт був мужем, сильним ділом і словом, і щоб славився у ньому Бог, дивний у святих своїх.

Про того святого отрока, про якого багато людей говорило, довідався ігемон Валеріян, прикликав батька його до себе і сказав: "Чув я, наче твій син поклоняється Богові, якого християни шанують? Якщо хочеш його мати цілим і здоровим, постарайся його від несамовитости тої відвернути". Гилас же повернувся додому, почав переконувати сина, аби не відвертався від давніх еллінських служб, які влаштовували богам їхнім. Блаженний же отрок Віт сказав до батька: "Я не знаю иншого Бога, окрім єдиного, що є спередвіку. Його Дух носився над водами і розділив світло і темряву, Йому я служу — тому, хто небо і землю створив. Він — святий Господь Ісус Христос, цар ангелів. Його ісповідую і буду ісповідувати у всі дні життя мого". Розгнівався батько, звелів хлопця прутом бити, кажучи: "Хто тебе навчив так говорити? Хіба не знаєш, що коли довідається князь, то загинеш?" Хлопець же, битий, відповідав: "Христос мене навчив, рабом якого я є, гніву ж княжого не боюся". Гилас, прикликавши виховника його, на ім'я Модест, наказав: "Пильнуй, щоб хлопець ніколи не говорив про Христа". Проте Віт святий не зважав на батькову заборону і як у серці своєму, так і в устах своїх завжди носив ім'я Христове. І утішений був від Христа Господа ангельським явленням. Йому у видінні явився ангел Господній, кажучи: "Не бійся, але дерзай в імені Ісуса Христа, я ж, даний тобі охоронець, берегтиму тебе до кончини твоєї. Знай же про цю благодать від Господа: все, що будеш у Нього просити, дасться тобі". Тим ангельським явленням утішений і зміцнений, отрок Віт ще більше ісповідав і прославляв ім'я Господнє.

І плакав над ним батько його, бо єдиною дитиною в нього був. І ласкавими словами намагався схилити його до служби диявольської. І спитав його святий Віт: "Яким богам велиш мені послужити?" Відповів йому батько: "Хіба не знаєш, сину, які в нас боги: Дій, Геркулес, Юнона, Мінерва, Віста, Апполон та инші, яким царі і князі поклоняються". Мовив святий до батька: "Ті, кого називаєш богами, — ідоли бездушні, руками людськими створені. Уста мають — і німі, очі мають — і сліпі, руки й ноги мають — і не можуть рухатися. Я ж знаю єдиного Бога, живого і дієвого, у Ньому ж і ми живемо та рухаємося, Творця і Содержителя всього, Отця, і Сина, і Святого Духа. Ісповідую ж одного Іскупителя і Спасителя людського роду — Сина Божого, який був мучений за гріхи наші, Його ж кров'ю ми визволені". Батько ж зі сльозами мовив до нього: "О найсолодша дитино, послухай корисної і здорової поради батька свого і від несамовитої тої віри, у якій ти вшановуєш, трудячись марно, мертвого чоловіка, не відаю, якого, відвернися, аби князь, розгнівавшись, не стратив тебе і не примножив болю серцю моєму". Відповів блаженний Віт: "Бажаю, щоб і ти, отче, пізнав, хто і який той, кого, принижуючи, називаєш мертвим чоловіком, і зі мною поклонився Йому. Він-бо — Христос, Син Бога живого, Агнець Божий, що бере на себе гріхи світу". Гилас сказав: "Я знаю, що Христа, якого Ти називаєш Богом, велінням Пилатовим у Юдеї на хресну смерть засуджено. І розп'ятий був від юдеїв і слуг Пилатових". Святий отрок мовив: "Так є, батьку, як кажеш. Але та річ має велике і предивне святе таїнство". Гилас сказав: "По правді кажучи, краще назвати маєш те карою, а не таїнством". Відповів блаженний: "Покірно послухай, о батьку, і пізнай правду: передання і розп'яття Господа нашого Ісуса Христа — наше спасення, від Його ж любови, знай точно, ніхто ніколи мене ніякими муками не відлучить". І замовк Гилас, сумуючи серцем за сином.

Багато ж благодаттю Божою, що в блаженному хлопцеві жила, здійснювалося чуд, бо й сліпі просвітлювалися, недужі зцілювалися й демони втікали — велику святість його явно визнавали. Усе ж те не втаїлося від ігемона Валеріяна. Він, на судищі сидячи, до батька Бітового перед усіма сказав: "Справді вже відомо мені стало, о найблагородніший муже Гиласе, що син твій усім серцем шанує розп'ятого в Юдеї, названого Христом, і поклоняється Йому, батьківських богів принижує. Мусить тому стати перед нашим судом, приведи його сюди". Коли ж привели святого хлопця на нечестиве те судище, сказав до нього ігемон: "Чому богам безсмертним жертви не принесеш? Хіба не знаєш царських наказів, що кожного, хто Розп'ятого шанує, різними карами слід знищувати?" Блаженний же хлопець, сповнений Духа Святого, анітрохи не злякався, але, хресне знамення на собі зобразивши, відповів, кажучи: "Я бісам кланятися не хочу, не шануватиму кумирів кам'яних і дерев'яних — маю Бога живого, Йому ж служить душа моя". Гилас же, батько його, скликнув до ближніх і родичів своїх, говорячи з великим плачем: "Ридайте зі мною, о друзі, прошу вас. Бачу, як єдинородний син мій гине". Заперечив же йому святий Віт, кажучи: "Не загину, коли до лику праведних угодників Божих зарахований бути сподоблюся". Валеріян же сказав до святого: "Честь благородства твого і дружня приязнь батька твого досі мене стримували — не виконував щодо тебе царських наказів, виданих на законопереступників. Нині ж, бачачи тебе озлобленим у твоєму спротиві, почну за законом мучити тебе — може, ранами покараний, впертість свою відкинеш". Те сказавши, ігемон звелів блаженного хлопця бити залізом. Коли ж били його довго, сказав кат: "Нині підкорися і принеси жертву богам". Мученик же відповідав: "Раз сказав тобі, ігемоне, що Христові, Сину Божому, поклоняюся". Розгнівався ж ігемон і звелів залізною веригою бити хлопця. Коли хотіли слуги те робити, посохли їм руки, також ігемонова рука, якою слугам вказував, пошкодилася раптовою хворобою і стала суха. І закричав ігемон, стогнучи від болю й кажучи: "Горе мені, стратив руку і страждаю лютим болем". До батька ж Бітового сказав: "Не сина маєш, але волхва". Віт же святий скликнув, кажучи: "Я не волхв, а раб Господа мого Ісуса Христа, всесильного, що, на землі з людьми перебуваючи, мертвих воскрешав, по водах ходив, як по сухому, море збурене стишив і зцілював усілякі невиліковні хвороби в людей. І нині те саме всемогутньою силою своєю робить. Його я раб і заповіді Його виконувати намагаюся. Твої ж боги, яким служиш, що можуть? Скажи мені. Хай зцілять руку твою, якщо можуть зцілювати". Сказав ігемон: "А ти можеш зцілити?" Відповів святий: "В ім'я Ісуса Христа можу". І сказав ігемон: "Зроби мене здоровим, хай зрозумію, що ти не волхв, але істинний раб Божий, як же ти говориш". Святий же мученик звів очі свої до неба і сказав: "Боже, Отче небесний, послухай мене, недостойного раба свого. Задля тих, що тут стоять, хай бачать і повірять у Господа нашого Ісуса Христа, Сина Твого, істинного і всесильного Бога, разом з Духом Святим, що Тобі співцарює, дай, щоб в ім'я Твого єдинородного Сина зцілилася рука ігемонова". Коли так святий помолився — зразу Валеріянова рука зцілилася і стала здорова, як же й раніше. Тоді ігемон віддав хлопця батькові його, кажучи: "Візьми сина свого у дім свій і накажи йому принести жертву богам, щоб не загинув".

Взявши святого додому, Гилас багатьма ласками зваблював його до нечестя свого, влаштовував бенкети і хори, грали доброголосі музичні органи, дзвонили кимвали й гусла, танцювали гарні дівчата перед очима Бітовими, грали хлопці, світські любовні пісні солодкими голосами співали і багато звабливих слів промовляли, щоб так юне серце в суєту зловити. Але діямантова душа блаженного отрока нічим не похитнулася: мав-бо всередині любов Божу, що будь-які мирські любощі перемагає, ні на що зі співаного і перед очима діяного не зважав, лише до неба без упину зводив очі свої, з глибини серця зітхав і казав: "Серцем сокрушеним і смиренним, Боже мій, не погордуй". Ще ж звелів батько приготувати ложницю для сина, наповнив її всіляким багатством, прикрасив стіни золототканими веретами і поміст застелив найкращими килимами, завіси були перлами прикрашені, постіль коштовна, і ціла ложниця всілякої краси була сповнена. І замкнув у ній сина свого, приставивши йому служити найгарніших дівчат на звабу. Цнотливий же і святий отрок, схиливши коліна, молився до Бога, кажучи: "Боже Авраама, Боже Ісаака, Боже Якова, Боже, Отче улюбленого Сина Твого Христа Ісуса, Господа мого, зглянься наді мною і помилуй мене, зміцни мене силою Твоєю, аби не зміг змій злісний і беззаконний батько бажання своє на мені, рабі Твоєму, сповнити ані щоб не чинили наруги язичники вірним рабам Твоїм і не казали: "Де Бог їхній?" Так молився святий — раптом засяяло в ложниці невимовне сяйво світла, і видно було лиця світлоносні, як лямпади засвічені, числом дванадцять. Чутно було й пахощі невимовні, які від лиць їхніх виходили, у повітрі розвівалися і сповнили цілий дім той настільки, що батько Віта святого зі всіма домашніми дивувався і лякався, і скликнув, кажучи: "Чудо ось велике, звідки такі пахощі виходять, яких у храмі богів наших ніколи не було?" Тоді сказав: "Боги прийшли в дім мій до сина мого". Почав з цікавістю дошукувати, звідки виходять ті пахощі. Підійшов до дверей синової ложниці, заглянув усередину й побачив лики ангельські, крилаті, наче орли, що красою невимовною світло сяяли і співали: "Свят, свят, свят Господь". Від того сяйва Гилас зразу осліп, бо нечестиві очі мав, недостойний був бачити світло ангельське, що на небі ховається, яке лише тим, хто має чисті душевні очі, видно. Блаженний же Віт, бачачи, що батько осліп, розчулився природною до нього любов'ю і молився до Бога, щоб помилував його. Закінчуючи свою молитву, сказав так: "Проте не моя воля, о Владико, але Твоя хай відбувається, і що Тобі самому угодно, так нехай буде". А Гилас від безмірного болю очей кричав. "Горе, — стогнав, — стратив я світло очей моїх і сильним болем одержимий". Плакали ж за ним усі домашні його, раби і рабині, бачивши, що пан їхній дуже на очі слабує. І линув зойк плачу їхнього по навколишніх домах. Про те, що сталося з Гиласом, довідалося ціле місто, і збіглося до дому його багато людей. Й ігемон Валеріян із поспіхом прийшов, побачив Гиласа сліпого, руками рабів підтримуваного, що від болю кричав, і питав, що йому було, як осліп. Він же сказав: "У ложниці мого сина бачив богів крилатих, їхні очі були як зорі, і погляд їхній — як блискавка, їхнє ж сяйво бачити було нестерпно. Пошкодив собі очі і стратив зір". І сказав Валеріян: "Сильні боги, яких ти бачив, годиться тобі помолитися до них, аби зцілили тебе". Взяв Валеріян сліпого Гиласа, повів його до храму Дієвого, і молився там Гилас, кажучи: "О Дію, всесильний боже, якщо зцілиш мої очі, дам тобі жертви незліченні, принесу тобі в жертву тільця золоторогого, також і тобі, о богине Вісто, дівчат чистих приведу, якщо отримаю від вас допомогу".

Коли так молився Гилас до суєтних богів своїх, не лише не отримував зцілення, але й сильніший відчував біль. А святий Віт у ложниці своїй, схиляючи коліна до Господа, молився за батька свого, кажучи: "Ти, що просвітив сліпого Товія, Владико, помилуй батька мого, якщо пізнає Тебе". Тоді Гилас, з ідольського капища без користи додому ведений, повернувся кричачи, увійшов до хатини, де святий Віт приносив Богові жертву хвали, і припав до ніг його, кажучи: "Сину любий, зціли мене". Святий же Віт сказав до нього: "Чи хочеш, батьку, здоровим бути?" Відповів Гилас: "Хочу, дитино, і вельми бажаю". Сказав йому святий: "Якщо хочеш отримати зцілення, відречися від Дія, Геркулеса, Юнони, Мінерви, Вести, Апполона". Сказав Гилас: "І як маю їх відректися?" Сказав Віт святий: "Не називай їх богами, але демонами. І ідолів, яких ти дотепер шанував, не шануй, але вважай речами бездушними й непотрібними. І якщо те правдивим серцем пообіцяєш зробити, зразу очі твої будуть зцілені і просвітліють". І сказав Гилас: "Я відрікаюся богів і, що мені накажеш, те обіцяю зробити". Сказав святий: "Знаю озлоблене серце твоє і що слова твої неправдиві, проте задля тих, що тут стоять, аби вірили й прославляли ім'я Господа мого Ісуса Христа, хоч ти і недостойний, покажу на тобі силу Владики мого". Те мовивши, святий поклав руку свою на хворі його очі й помолився до Бога, кажучи: "Господи Ісусе Христе, що просвітив надприродно очі сліпонародженого, просвіти й очі батькові моєму, хоч і недостойний через невірство своє. Проте зроби те задля слави імени Твого святого, щоб бачили й осоромилися вороги Твої — зраділи ж всі, що знають і люблять ім'я Твоє". Коли так молився святий, впали струпи з очей сліпого, як луска, — і став здоровим, і дивилися очі ясно. За якийсь час, замість того щоб пізнати істинного Бога й дяку Йому віддати за отримане від Нього зцілення, почав ображати доброчинця свого, кажучи до сина: "Не твій Бог мене зцілив, а мої боги, яким служу і яким обіцяв принести жертви". І прославляв богів своїх нечестивих велегласно, говорячи перед усіма: "Дякую богам моїм, що зцілили мене". І пішов у капище їхнє, приносив їм подячні нечисті жертви, як і обіцяв. Настільки ж диявол озлобив його серце і злістю осліпив, що природну любов, яку мав до сина, на ненависть перемінив — думав сина свого, святого і безневинного отрока, убити.

Господь же, оберігаючи свого раба, послав ангела на збереження його. Ангел Господній в образі прекрасного і світлом сяючого юнака явився вночі перед вищезгаданим Модестом, виховником Віта, що вірив у Христа, мужем, літами старим, і сказав йому: "Візьми хлопця і йдіть до моря, побачите на березі корабель невеликий, сідайте в нього і прибудете в край, який вам покажу". Сказав Модест до ангела: "Пане, не відаю шляху, куди йти". Сказав ангел: "Я поведу вас". І зразу Модест, вставши, взяв святого хлопця Віта, ще ж взяв і годувальницю його Крискентію, вірну рабу Христову, і пішов з ними до моря за ангелом, який вів їх. Коли ж прийшли на берег морський, побачили корабель, Богом приготований. І спитав ангел у святого Віта, наче випробовуючи: "В який край ідеш?" Відповів святий Віт: "Куди Господь нас поведе, туди всім серцем підемо". Спитав ангел: "Чи маєш чим заплатити?" Відповів хлопець: "Той, кому служимо, буде тобі винагородою". Тож сіли в корабель і пливли мало часу від Сицилії, опинилися в одній із земель італійських, що називалася Луканія, на місці, яке називалося Аллекторія. Коли, приставши до берега, вийшли з корабля на землю, зразу ангел Господній, який в образі юнака з ними був, невидимий став. Вони ж ішли і прийшли до ріки, що звалася Селар, з Луканського краю в море текла. При тій ріці спочили під одним прекрасним богоотіненим листяним деревом. Було ж те місце добре для перебування, і почали там жити. їжу їм Бог посилав: як давно Іллю святого в пустелі велінням Божим годував ворон, так цих святих годував орел, у всі дні їжу їм приносячи. І почало відбуватися багато чуд через Віта святого, розійшлася слава про нього в тому краю — Бог прославляв раба свого. Ще ж і біси, силою Божою примушувані, у людях кричали: "Що нам до тебе, Віте, нащо прийшов сюди передчасно нас стратити?" Сходилися до нього люди з недужими своїми, він же, зцілюючи молитвою і хресним знаменням, учив їх пізнання істинного Бога і дотримання Його заповідей. І багато невірних наверталися до Христа Бога, хрещення святе приймали.

У той час син царя Диоклитіяна був одержимий біснуванням. І кричав біс устами його, кажучи: "Не вийду звідси, хіба прийде сюди Віт Луканійський!" І спитав цар: "Де можемо знайти того чоловіка?" Відповів демон: "Біля ріки Селару знайдете". Послав цар до Луканії озброєних воїнів, аби швидко привели до нього Віта. Прийшли туди посланці, знайшли воїна Христового, що при ріці молився до Бога, спитали його: "Чи ти Віт?" Відповів святий: "Я". Сказали воїни: "Цар Диоклетіян потребує тебе". Мовив святий Віт: "Я малий і бідний хлопець, нащо цареві потрібний?" Відповіли воїни: "Сина його мучить демон, і через те потребує тебе". І сказав Віт святий: "Ходімо тому, в ім'я Господнє". І пішов з воїнами в дорогу до Риму, а з ним і Модест святий пішов, блаженна ж Крискентія пішла за ними здалеку. Досягнувши Риму, сповістили воїни Диоклитіянові про прихід Віта. І звелів Диоклитіян ввести його до себе. Коли ж святий увійшов перед царя, подивувався цар вроді його: був Віт святий справді гарним юнаком, лице мав, як в ангела, в очах наче промені сонця сяяли, бо сповнений був благодаті Христової. І спитав його Диоклитіян: "Чи ти Віт?" Святий же відповіді йому не дав. Почав цар питати Модеста, хотівши довідатися про них. Модест же, старий і простий звичаями, не міг належної відповіді дати цареві. Принизив цар Модеста безчесними словами, хотівши вигнати його з-перед лиця свого. Тоді святий Віт відкрив уста свої і звернувся до царя: "Чому так грізно питаєш старця, як хлопця молодого? Задля сивини його годиться тобі шанувати його". Цар же мовив до святого Віта: "Звідки такий сміливий, що так гнівно, з обуренням промовляєш до нас, ображаючи владу нашу?" Відповів святий: "Ми не є гнівні, бо прийняли Духа незлостивости від Христа, Господа нашого, і наслідуємо Його голубину лагідність. Учитель наш єством добрий, владою великий, звичаєм незлостивий, смиренний і лагідний, тому й учні Його мають бути лагідні і смиренні серцем, а не люті й гнівливі, як же ти нас називаєш". Коли це святий говорив, раптом біс з уст царевого сина жахливо закричав: "О Віте, чому передчасно настільки мучиш мене?" Святий же не відповідав бісові. І запитав Диоклетіян святого: "Чи можеш зцілити сина мого?" Відповів святий: "Син твій може бути здоровим, але я не можу подати йому здоров'я. Христос, Син Божий, якого я раб, якщо захоче, легко визволить його від катування бісівського через мене, раба свого, бо Він всесильний". Почав Диоклетіян просити святого про синове зцілення. Підійшов святий до біснуватого, поклав руку на голову його і мовив: "В ім'я Господа нашого Ісуса Христа вийди, нечистий духу, із творіння Божого". І зразу вийшов біс із сина царевого, але не без шкоди для тих, що там стояли. Багатьох невірних, які з Віта святого словами чи в думках своїх насміхалися, раптом убив диявол, з Божого допусту, і душі їхні нечисті в пекло відніс як свою здобич. Дивувався і жахався цар, бачачи сина свого здорового і багатьох, що впали мертвими. Але замість того щоб пізнати силу імени Ісуса Христа і прославити єдиного істинного Бога, він думав собі, як би привести Віта до свого нечестя, бо і красою його зранився нечистий беззаконник. І почав ласкаво до нього говорити, кажучи: "Погодься зі мною, Віте найлюбіший, і зі мною разом принеси богам жертви. Дам тобі до півцарства мого, і великим золотом, і сріблом, і коштовними речами збагачу тебе, і в царський одяг вберу тебе, і будеш мені другом щирим". Відповів святий Віт: "Царство твоє і багатства твої мені не потрібні. Маю-бо Господа Бога мого: якщо вірно Йому послужу, одягне мене в нетлінну й пресвітлу одежу безсмертя в Царстві Небесному". Сказав Диоклитіян: "Не кажи так, Віте, але пожалій життя своє і принеси жертву богам, щоб не загинути муками різними і смертю гіркою". Відповів святий: "Я невимовно бажаю тих мук, якими страшиш, щоб прийти до вінця, якого обіцяв Господь для своїх вибраних". Тоді Диоклитіян звелів вкинути святого Віта й Модеста в найпохмурішу і найсмердючішу темницю і на кожного накласти залізо важке по десять мір. Наказав запечатати двері й вікно перснем його царським, аби ніхто не подавав в'язням хліба чи води, — хотів кат заморити їх голодом і спрагою. Коли замкнені були святі у в'язниці, раптом світло осяяло темницю, його ж і сторожа бачила, заглядаючи в щілину. І скрикнув велегласно Віт святий до Бога: "На допомогу нам прийди, Боже! Визволи нас із пут цих, як визволив трьох отроків із палаючої печі й Сусанну від лжесвідків беззаконних". Коли так святий молився, затряслася земля в темниці, і світло велике її осяяло, і пахощі невимовні в повітрі розлилися. Явився ж йому Господь наш Ісус Христос і сказав: "Встань, Віте, будь мужній і міцний, Я з тобою завжди". Те сказавши, Господь став невидимий — і спало залізо зі святих в'язнів Віта і Модеста, і було наче порох. Встали обидва й почали співати: "Благословенний Господь, Бог Ізраїлевий, який відвідав і визволив людей своїх". Чутно було й ангельські голоси, що співали з ними. Сторожа, світло невимовне бачивши й голоси ангельські чувши, страху і жаху сповнилася й була наче мертва. Тоді, отямившись, побігли слуги до царя, тремтячи, і сповістили йому, що бачили й чули. Цар же те волхвуванням християнським вважав, прикликав урядника і звелів йому приготувати на ранок видовище, на якому хотів віддати в'язнів звірам на поїдання. Казав-бо: "Побачу, чи Христос зможе забрати їх з рук моїх".

Наступного дня вивели на видовище рабів Христових, й укріплював святий Віт блаженного Модеста, виховника свого, кажучи: "Не бійся, отче, будь мужнім і не лякайся зброї диявола, бо зближається до нас вінець наш". Було ж людей, що на те дивилися, десь п'ять тисяч мужів, окрім жінок і дітей, яких було без числа. І спитав Диоклетіян святого Віта: "Віте, де нині бачиш себе?" Святий же Віт нічого не відповів катові, звів очі свої до неба. Знову спитав його цар: "Де нині бачиш себе, Віте?" Відповів святий: "Бачу себе на позорищі, ти ж чини швидко, що хочеш робити". Диоклетіян сказав: "Пожалій душу свою, Віте, і принеси жертви великим богам". Відповів святий: "Не буде тобі добра, дияволе, вовче хижий, звабнику душ. Дивуюся безумству твоєму, що, бачачи силу Божу, не пізнаєш Бога і не соромишся відвертати мене словами своїми від Бога мого. Я вже не раз казав тобі, що не принесу богам твоїм, тобто бісам, жертви. Ти ж знову нечестиву свою раду безсоромно мені даєш. Псові кажуть "іди геть" — і він, соромлячись, відходить. А ти не соромишся. Я ж маю Христа, Бога мого, якому дотепер служу і приношу ясертву хвали із серця мого. Далі ж випало мені цілому стати живою жертвою". Тоді цар від безмірної люті, замість того щоб випустити на мучеників звірів, звелів зразу приготувати піч гарячу і казан великий, у ньому розтопити олово, сірку і смолу й Віта в той казан киплячий і клекочучий вкинути. Казав: "Нині побачимо, чи Бог його допоможе йому". Святий же Віт, знаменням хресним себе загородивши, увійшов всередину киплячого казана, наче в море. І зразу став перед ним ангел Господній, забрав силу вогненну, гаряч і кипіння казана вистудив. І стояв мученик наче посеред купелі, і співав до Господа, кажучи: "Ти, що визволив синів Ізраїлевих з тяжкої неволі єгипетської через Мойсея і Аарона, рабів Твоїх, вчини з нами милість задля слави імени святого Твого". На царя ж поглянувши, сказав: "Дякую тобі, Диоклетіяне, і слугам твоїм, що добру мені зробили купіль, ще б тут і мило здалося". Весь люд, дивлячись, голосно крикнув: "Ми такого чуда ніколи не бачили, справді істинний і великий Бог хлопця цього!" І вийшов святий із казана, ніякого не мав на тілі своєму сліду, більше ж — світилося тіло його, чисте, наче сніг, і співав, кажучи: "Випробував мене Ти, Господи, як золото, вогнем, випробував, і не знайшлося в мені неправди". Тоді почав докоряти цареві: "Осоромся, дияволе, з батьком своїм сатаною, бачачи, яку силу Господь мій являє на мені, рабі своєму". Цар же, більшим гнівом палаючи, звелів привести лева страшного, великого і лютого — люди не могли терпіти навіть його реву. І сказав цар до святого: "Чи й цього здолають чари твої?" Мученик же відповів: "Безумче й невігласе, чи не розумієш сили Христа, що є зі мною? Його ж ангел забере мене скоро з катівських твоїх рук". Коли наступав лев на святого, знаменувався мученик знаменням святого хреста — і впав лев перед ногами його, і лизав стопи його. І сказав Віт святий до царя: "Ось звір віддає честь Богові моєму, а ти не можеш пізнати Творця свого. Коли б захотів ти повірити в Нього принаймні нині, спасення б отримав". Відповів цар: "Вір у нього ти і твій рід". Святий же засміявся й мовив: "Добре ти сказав. Я і весь рід мій купіллю хрещення святого народжені, сподіваємося отримати вінець життя в Царстві Бога нашого". У той час багато з людей, десь до тисячі мужів, у Христа повірили. Сказав же цар до мученика: "Що це, Віте, що вогонь і звір не шкодять тобі? Якими волхвуваннями ти їх вгамовуєш і приводиш людей до подиву, і багато людей вірять у чари твої?" Відповів мученик: "Я ніякими чарами вогонь і звірів не вгамовую, але сила Христа, Бога мого, все те робить. Вогонь і звір — Божі творіння, вони скоряються волі Творця свого і не мене, а Його почитають, тобі ж більшого сорому завдають. Вогонь-бо — бездушне творіння, звір же — безсловесне творіння, але вони знають Бога, що їх створив. Ти ж маєш розумну душу, а не можеш Його пізнати і виявляєшся гіршим від безсловесних і бездушних творінь".

Тоді цар звелів повісити святих мучеників Віта і Модеста, а з ними і святу Кріскентію, годувальницю Вітову, яка туди прийшла, на катівні. Визнала вона себе християнкою, царя ж викрила в його нечесті і катуванні. І звелів кат залізними кігтями обдирати оголені тіла їхні. Сказав святий Віт до царя: "Осміяною і немічною показуєш силу свою, коли жінку мучиш". І мучили святих сильно, що обдерта була плоть їхня, нагі кості й нутрощі їхні видно було. І скликнув святий Віт до Господа: "Боже, в ім'я Твоє спаси нас і силою своєю визволи нас!" І зразу затряслася земля сильно, і були блискавиці та громовиці, і впали ідольські капища, і з народу невірного багато хто загинув, одні будівлями падаючими придушені, а инші блискавкою і громом побиті. Сповнився ж цар страху, і втікав із видовища, б'ючи себе в лице й кричучи: "Горе мені, що від такого малого хлопця переможений". Ангел же Господній, відв'язавши мучеників святих із катівні, переніс їх на попереднє місце в Луканію, до ріки, що Селар називалася. І там посадив їх під деревом, де спочили, коли із Сицилії прийшли. Коли ж спочивали святі під тим деревом, зібралися до них люди вірні, що там поблизу жили. І помолився Віт святий до Бога, кажучи: "Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, прийми в мирі душі наші до себе, а тих, що пам'ять страждання нашого на славу Твою хочуть вшановувати, бережи від всілякого зла цього світу і щасливо переведи їх у Небесне Твоє Царство". Коли так святий молився, було чутно голос з неба, який промовляв до нього: "Почута молитва твоя". І сказав святий тим, що стояли навколо: "Поховайте, брати, тіла наші тут, ми ж після свого відходу маємо молитися за вас до Господа, аби все, що попросите, на спасення ваше прийняли. І визволить вас Христос від ворогування диявольського". Після цих слів мученики святі в один час разом передали з радістю душі свої в руки Божі. Люди ж чесні їхні тіла, чистими плащаницями з ароматами обгорнувши, на тому ж місці гідно поховали. Називається ж те місце Маріяне. Постраждав святий Віт зі святим Модестом і Кріскентією у 17-ий календ липня, тобто в 15-ий день місяця червня, коли панував у Римі Диоклетіян, у нас же царював Господь наш Ісус Христос, Йому ж честь і слава навіки-віків. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том X (червень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!