Житіє преподобного отця нашого Пахомія Великого

Місяця травня на 15-й день

Преподобний отець наш Пахомій родом був із Тиваїди, краю Єгипетського, від батьків, нечестивих ідолопоклонників, наче лілія з терну, народився. Його ж Господь наш Ісус Христос до своєї святої служби ще в дитинстві вибрав: коли малому дитинчаті Пахомію дали батьки скуштувати з ідоложертовного, він, з'ївши, зразу ж вернув, наче отруту душешкідливу, — не могла частки бісівської вмістити в собі утроба тої дитини, в душі якої мав жити Бог. Коли Пахомій підріс, повели його батьки до храму ідольського, що стояв при ріці Нілі, і там в ідолі жив біс, який давав відповіді людям на запитання їхні. І зваблювалися люди, вважаючи, що ідол, бог їхній, розмовляє з ними. Коли Пахомій туди прийшов, біс замовк — і став німим ідол. Дивувався ідольський жрець, що бог їхній занімів, і просив його багатьма жертвами, аби промовив до них, проте той не міг нічого сказати. Тоді відкрив йому біс таємницю ту, що через прихід Пахомія не може до людей говорити. І поглянув жрець на хлопця, возвав голосно, кажучи: "Нащо привели сюди ворога богів наших, виженіть його звідси швидко!" І сумні були вельми через те батьки Пахомія, і дивувалися, кажучи собі: "Ким має бути дитина ця, що й із жертв нічого скуштувати не може, вертає?" І, не розуміючи, мовчали. Тоді віддали його на навчання книг єгипетських і давньої філософії. У той час став царем Константин Великий, він збирав військо на Максентія-ката. І дійшли магістріяни царські до єгипетських країв, багато юнаків у чин воїнський насилу взяли, серед них же був і Пахомій, хлопець літ двадцяти від народження свого. Морським же шляхом у кораблі з ними плив. Пристали вони до одного християнського града у Тиваїді, що називався Оксирнихос. І тримали там під вартою взятих юнаків. Мешканці ж міста, бачивши і чуючи, що юнаків тих твердо пильнують, змилосердилися над ними і, за звичаєм християнської гостинности, принесли їм те, що на потребу, — досить їжі і пиття, — і втішили ж їх у печалі. І дивувався Пахомій, бачачи таку любов від мешканців. Довідавшись від тих, що були з ним, що християни до всіх милостиві, а найбільше до подорожніх, питав про назву ту: що то є "християни", ще-бо не чув про ім'я Христове ані про християн. І розповіли йому так: християни — люди благочестиві, вірять в одного Бога, що на небі живе, Творця всіх і Вседержителя, і в єдинородного Його Сина Ісуса Христа, і в Духа Святого; мають добру вдачу і є милосердними, усім чинять добро і просто так все дають потребуючим, від одного Бога сподіваючись винагороди. Те чуючи, юнак Пахомій дивувався християнській вірі, і просвітився думкою, і розпалився серцем на страх Божий, і радів духом через те, що почув ім'я Христове. Відлучившись трохи від дружини своєї і на самоті будучи, простягнув руки свої до неба і сказав: "Господи, Боже християнський, що створив небо і землю, якщо, дивлячись, зглянешся на смирення моє і подаруєш мені пізнання божества Твого, і визволиш мене від печалі цієї, працюватиму для Тебе у всі дні життя свого і за заповідями Твоїми жити буду". Так помолившись, постановив в умі своєму без забуття пам'ятати єдиного правдивого Бога, якого християни шанують. І, відпливши звідти з иншими воїнами, пильнував себе уважно від усіляких небогоугодних діл: якщо коли траплялися йому насолоди тілесні чи инші якісь світські бажання, відвертався всіляко від них, пам'ятаючи молитву ту, в якій обіцяв істинному Богові богоугодне життя. І просвітлений був в умі якоюсь божественною благодаттю. Любив же чистоту тілесну вельми з юного віку і зберегти її непорочною намагався.

Коли ж великий і благочестивий цар Константин вірою в Христа переміг своїх ворогів і мирним стало його царювання, розпущено було воїнські полки і розійшлися воїни хто куди хотів, тоді й Пахомій із полків на батьківщину повернувся, зразу у верхню Тиваїду з поспіхом пішов і в одному селі, що називалося Хиновоскія, у церкву християнську увійшовши, просив святого хрещення. І там, оглашенний і віри святої навчений, прийняв хрещення святе і сподобився Причастя Божественних Таїнств. Після того дня настала ніч — бачив у сонному видінні росу, що з неба сходить, вона наповнила правицю його і згусла у правиці, стала наче мід. І почув голос згори, що говорив до нього: "О Пахомію! Розумій, що бачиш, — це-бо знамення благодаті, яка тобі від Христа Бога дається". І від того видіння блаженний Пахомій більше зранився любов'ю Божою і вельми розчулився, забажав вельми чернечого життя. Чув же про одного відлюдника на ім'я Паламон, який у пустельному місці жив, — пішов до нього і, досягнувши келії його, постукав у двері. Старець же через віконце виглянув, спитав: "Чого хочеш і кого шукаєш?" Пахомій сказав йому: "Бог послав мене до тебе, щоб ти зробив мене ченцем". Сказав йому старець: "Не можеш бути ченцем, бо немале те діло — чернецтво, і багато, прийшовши сюди, але чернечого подвигу не стерпівши, назад повертаються". Сказав йому Пахомій: "Не всі люди мають однакову вдачу, прийми мене лише, і сам час покаже, чи можу витерпіти невигоду чернечого життя". Сказав йому старець: "Говорю тобі, що не зможеш терпіти. Іди в якесь инше місце і випробуй себе постом досить часу. Після того прийдеш до мене, і прийму тебе. Я-бо тут живу суворо і, благодаттю Христовою зміцнюваний, нічого иншого не їм, окрім хліба і солі, олії ж і вина зовсім ніколи в уста не приймаю, без сну ж у молитві і повчанні божественних слів до півночі, часто й цілу ніч перебуваю". Це казав старець, не повстримністю своєю пишаючись, але юнака-мирянина відсторонити від себе хотів. А Пахомій, це чуючи, більше розпалювався бажанням такого в Христі життя і сказав до старця: "Вірю Богові, що твоїми святими молитвами подасть мені силу і терпіння і наставить мене через тебе на це суворе життя". Тоді преподобний Паламон, бачивши його до Бога ревність і поклик у ньому Божий зрозумівши, відчинив перед ним двері, і всередину запросив його, і в чернечий образ одягнув. І перебували вкупі обидва у пості і молитвах, і трудилися в ділі ручному. Було ж діло його — прясти вовну і ткати веретища, не задля прибутку якогось, але щоб із труду рук своїх убогих годувати.

Коли ж на всенічних молитвах стояли і бачив старець, що учень задрімав, кликав його, виходили з келії і, наповнюючи кошики піском, носили пісок той на инше місце і висипали. Так трудили тіло своє, відганяючи від себе сон, щоб ум бадьорий був у молитві. Сказав же старець до учня: "Чувай, дитино, і не спи, аби не звабив тебе спокусник і щоб не марним був труд наш". Бачив же преподобний Паламон блаженного Пахомія у всьому послушного, повстримного ж і у всіх постницьких подвигах нелінивого, що із сили в силу добродійну встигає, — радів духом і славив Бога. Коли ж надійшов пресвітлий святої Пасхи день, сказав старець до учня: "Тому що цей день святковий і для всіх християн Воскресення Христове є радістю і торжеством, приготуй і нам, брате, обід, щоб їли ми на славу Божу й возвеселилися". Той же зразу зі старанням хотів наказане виконати: взяв трохи олії3, влив у сіль і поставив на трапезі. Наблизився ж до трапези старець і, олію в солі побачивши, вдарив себе рукою по чолі і сказав зі сльозами: "Господь мій розп'явся, зневажений був, від ударів в лице постраждав, а я маю олію їсти?" І не сів скуштувати трапези, допоки сіль ту з олією не забрано й иншої не покладено.

Якогось дня брат один прийшов до них і, побачивши розпалений вогонь, сказав до Паламона і Пахомія: "Якщо хтось із вас має віру, хай стане на вугілля це і хай стоїть на ньому, допоки Євангельську Господню молитву (тобто "Отче наш") прочитає". Преподобний Паламон, зрозумівши брата того гординю, заборонив йому, кажучи: "Зупинись, брате, в гордовитій самооцінці своїй і не шукай непотрібного діла, бо зваблюєшся". Той же більше возгордився, зійшов самовільно на гаряче вугілля і стояв, читаючи Євангельську Господню молитву, і не обпалювався, бо, з допусту Божого, диявол, що в погірдливих діє, захищав його від опіків вогню. Зійшов з вогню неушкоджений, ще більше пишаючись думкою про свою святість, і, відходячи від них, ображав їх, кажучи: "Де ваша віра?" Коли ж сидів той погірдливий брат у своїй келії (не дуже далеко від Паламона було перебування його), диявол, бачачи його, що до решти зарозумілістю звабився, перетворився в жінку вродливу, світлим одягом і прикрасами прикрашену, і, прийшовши, постукав у двері келії його. Він же, відчинивши й жінку побачивши, про причину приходу питав. І сказав йому біс в образі жінки: "Позикодавці тягають мене через борги, не маю чим їм віддати, втікаю від них, боячись, щоб не впасти в їхні руки і щоб не скривдили мене. Прошу ж тебе, отче, прийми мене в цю годину до келії своєї, аби я сховалася від тих, що женуться за мною, — до тебе ж наставив мене Бог прийти, щоб я схована була від тих, які шукають за мною". Він же грубістю розуму свого сказане розсудив і ворожого підступу зрозуміти не зміг — прийняв видиму жінку в келію свою. Біс же вклав йому помисли блудні й розпалив його похіттю тілесною — і переможений був нечистим помислом погірдливий той чернець, погодився в серці своєму на гріх. Коли наблизився до жінки, хотівши пристрасть свою задовольнити, і почав гріховне діло, — зразу біс вдарив його об землю і зник. І лежав той на землі довго, наче мертвий, німий і безголосий. Через декілька днів, до тями прийшовши й безумство своє пізнавши, прийшов до святого Паламона, ридаючи і кажучи: "Знай, отче, що я сам у загибелі своїй винний, бо не послухав тебе. Прошу тому твою преподобність, поможи святими молитвами твоїми окаянству моєму, аби не був я до решти знищений бісом". Коли він це зі сльозами йому казав, преподобні ж отці Паламон і Пахомій із милосердя плакали над ним. Раптом збісився чернець той, і побіг з келії, і бігав по горі і пустелі, гнаний бісом. Прибіг же в град, названий Панос, кинувся у піч лазні і згорів там. Те бачивши й чуючи, блаженний Пахомій уважно пильнував серце своє від гордих помислів, у смиренномудрість і лагідність скеровував життя своє, пам'ятаючи слова Господа, який казав: "Навчіться від Мене, бо покірний і смиренний Я серцем".

Гора і пустеля та, в якій вони жили, тернини була сповнена. І, виходячи назбирати дров, Пахомій зранював ноги свої, ходячи босий по терні, також і руки його, терням колені, закривавлювалися. І радісно терпів те, згадуючи цвяхи Владики, якими святі Його руки й ноги до хреста були прибиті. Любив же сам на осібному молитися місці, часто виходив далеко від келії в пустелю і, простерши руки вгору, молився до Бога досить. Одного разу, коли відійшов на немалу від келії відстань і до місця, названого Тавенисіот, зближався, почув у молитві своїй голос, який згори до нього говорив: "Залишайся тут, Пахомію, і зроби на цьому місці монастир: прийде-бо до тебе багато тих, що хочуть спастися. їх же наставиш на добродійне в чернецтві життя за образом і уставом, який зразу ж пошлю тобі". Через такий Божественний голос дивувався блаженний Пахомій. Став перед ним ангел в образі великосхимника й віддав у руки його дощечку, що мала написані устави чернечого постницького життя і правила. Він же з радістю до преподобного старця свого повернувся, розповів йому бачене і чуте. Той же без сумніву вірив, що то діло і влаштування Боже, прославив Господню доброту, що такий для людей образ спасення винайшла. Просив же блаженний Пахомій преподобного Паламона, щоб ішов з ним і подивився на місце те, на якому Божественний був голос і ангельське явлення. Старець же не хотів образити учня, його ж за щирого собі мав у Бозі сина, — пішов з ним туди. І, збудувавши малу на місці тому келію, раділи через Боже відвідання. Тоді через якийсь час сказав старець до Пахомія: "Тому що, о дитино, бачу подаровану тобі від Бога благодать і маєш для багатьох наставником бути на цьому місці, залишайся тут, я ж у свою келію повернуся. Укладімо ж заповіт, щоб не розлучатися зовсім, але відвідувати один одного, допоки живі будемо". І так кожен у своїй келії жив. Приходив же часто блаженний Пахомій до преподобного Паламона, відвідуючи його, благословення ж від нього й отцівське повчання приймаючи. Але невдовзі після того часу Паламон святий розхворівся смертельно від великої повстримности: часом, ївши трохи хліба, не пив води взагалі, часом замість їжі води трохи пив, хліба ніякого не куштуючи. Брати, які приходили відвідати його, просили його і радили, аби принаймні малу якусь відраду зробив тілу своєму у хворобі і скуштував їжі і пиття, щоб до решти не знемогти. Він же відповідав: "Якщо святі мученики Христові одні відрізання частин тіла, инші відтинання голови, инші вогненне палення аж до кінця твердо терпіли Бога ради, в якого ж вірили, то як захочу я мале своє терпіння втратити, яке постановив витерпіти Христа ради". І так справжній постник і повстримник, хоч і в хворобі тілесній, не змінив постництва свого, але до кінця те зберіг — помер на руках улюбленого учня і духовного сина свого Пахомія блаженного і прийшов до насолоди вічних благ, які Христос Господь приготував. Преподобний Пахомій чесне тіло духовного отця свого належному передав похованню, повернувся в Тавенісіоту, у свою келію, і жив з Богом.

Через якийсь час прийшов до нього старший по крові брат Иоан, що шукав його. Відколи-бо прийняв Пахомій святе хрещення, не повертався у дім свій до батьків і родичів своїх, але зразу пішов у пустелю. І шукав брат його Иоан всюди: вже-бо й він прийняв святу віру й охрестився. Бачивши один одного, зраділи й поцілувалися, і почав Иоан жити разом з Пахомієм і наслідувати життя його. Так перебували обидва в законі Господньому, день і ніч повчаючись, за земне не дбаючи, а те, що мали з труду рук своїх, роздавали потребуючим, не турбуючись про завтрашнє. Постом, чуванням й иншими різними погамуваннями тіло своє умертвляли, втішаючись надією на Воскресення і майбутнє блаженство на небі. Шануючи житія святих і розмірковуючи про їхні подвиги, намагалися і самі такі здійснити. Тоді згадав преподобний Пахомій про обітницю, яка йому була від Бога, про те, що має багато братів зібратися до нього на спасення. Почав разом з братом будувати келії. Пахомій-бо хотів створити більший простір для монастиря, Иоан же, про безмовство і скруту чернечу повчаючись, хотів, аби тісніша була монастирська загорода. І, втомившись, сказав до Пахомія: "Зупинись у величанні й розширенні себе, не потрібно це". Пахомій же, те чувши від брата, розгнівався на нього, що нерозумно докорив йому. Проте, покірний, нічого всупереч йому не сказав, шануючи старші літа брата. Коли ж настала ніч, замкнувся у келії своїй, почав плакати і в молитві сповідатися перед Богом, кажучи: "Горе мені, бо мудрування тілесне ще в мені є і ще за тілом ходжу. Після такого навчання духовного ще гнів мною володіє. Помилуй мене, Господи, щоб я не загинув. Якщо-бо Ти не утвердиш мене благодаттю своєю і знайде в мені якусь частку своїх діянь ворог мій, поневолить мене собі як того, хто переступив закони Твої, написано-бо: "Якщо хтось здійснить цілий закон, згрішить же в одному, буде у всьому винен". Вірю ж, Господи, що багато щедрот Твоїх поможуть мені, і навчуся я ходити дорогою святих угодників Твоїх, до передніх тягнучись, про задніх забуваючи. Бо від віку святі Твої, з допомогою Твоєї благодаті, осоромили ворога й вельми прославилися. Як же я навчу, Господи, тих, яких Ти в чернече життя через мене прикликати обіцяв, коли спершу не переможу своїх пристрастей, що плоттю поборюють душу мою, і якщо не збережу закону Твого без вади? Але вірю, Господи, що коли Ти подаси мені допомогу, зроблю те, що миле перед очима Твоїми, і простиш мені всі гріхи мої". Так блаженний до Бога взивав, цілу ніч провів у молитві, зі сльозами потіючи, і від великого поту (був-бо час жнив, понад міру у краях тих спекотний6) зробилося під ногами його наче болото. Був же у нього звичай, на молитві стоячи, мати простягнені вгору руки і ніяк же їх не опускати і не згинати до закінчення молитви, але так стояти, наче на хресті висячи. Так трудячи тіло своє, душу ж до богомислія возводячи, потів дуже.

Через недовгий час брат його Иоан переставився до Господа. І поховав його за звичаєм із псалмами і піснями. Сам же піклувався, аби повсякдень бути кращим і від помислів, що находили, вільнішим. Повчався в страху Божому завжди і, маючи в умі пам'ять про смерть, і Суд Страшний, і вічні муки, тілом же трудився в будівництві монастирському. Те бачивши, біси почали відкрито нападати на нього, скрегочучи зубами й багато спокус завдаючи. Він же, щитом віри і молитви озброївшись, оминав ворожі пастки, завжди в устах псалмоспіви мав. Коли молився, намагалися біси багато разів перервати його молитву: коли схиляв коліна, показували перед ним яму глибоку і воду бурхливу, щоб злякався і не схилив колін до молитви, — проте святий не зважав на бісівські привиди й не зупинявся в коліносхилянні своєму. Часом, коли ходив, оточували його біси, ішли за ним і перед ним, наче перед якимось князем, і казали один одному: "Пан Пахомій іде, дайте місце рабу Божому". А святий насміхався з тих привидів і мав їх за псів гавкаючих. Коли він стояв на опівнічному правилі у келії своїй, найшли біси у великій кількості, з шумом і криком великим, і почали хитати келію його і трясти землею, хотіли споруду з основи перевернути і вбити Пахомія. Він же почав співати: "Бог нам пристань і сила, помічник у скорботах, що обступили нас вельми, тому не боїмося, коли бентежиться земля". І зразу зникли біси як дим — і була тиша й безмовність. Але ті, як пси безсоромні, відбігши, знову повернулися. Коли сів святий після молитви до ручної роботи, диявол, перетворившись у півня великого й заспівавши перед ним голосно, кинувся в лице йому. Святий же дмухнув на нього і хресним знаменням знаменувався — відігнав його від себе. Знову в инший час зібралося багато бісів, зчепили листя дуба великим і довгим шнуром і наче якийсь великий камінь з трудом і стогоном волокли — так виглядало. І переконували один одного тягнути, і кричали голосно, одні до одних горлаючи: "Тягніть, тягніть!" Це ж робили, хотівши на сміх зрушити раба Божого, але святий усе бісівське те полчище прогнав молитвою. Багато разів, коли сідав святий скуштувати їжі, біси, перетворившись у вродливих жінок, сідали по обидва боки від нього і до страв поставлених зближалися. Преподобний тілесні очі (щоб не бачити тих примарних жінок) примружував, умові ж очі зводив до Христа Бога — і втікали бісівські примари, не могли нічого досягти, бо була з преподобним благодать Господа, що говорив до угодників своїх: "Не бійтеся, Я з вами до кінця віку". Якось, допустом Божим, велику кривду від бісів прийняв: цілий день з ранку до вечора били його, і, як мученик, ранами був зранений. Проте не знеміг, не втратив надії на допомогу Божу, певний був, що не залишає в напастях Господь рабів своїх. Прийшов його відвідати один чернець старий на ім'я Аполлон. Коли йому преподобний Пахомій почав детально розповідати про всі біди й напасті, яких завдають йому біси, сказав Аполлон: "Будь мужнім і кріпися, рабе Господній, знає-бо диявол, що якби здолав тебе, який нам усім на користь і всі тебе наслідувати намагаємося, то нас, немічних, легко поневолить собі. І тому на тебе найбільше озброюється. Ти ж, о отче, маючи допомогу Божу, не засмучуйся, не знемагай у подвизі, але все доблесно терпи, щоб і за нас не дати перед Богом відповіді, що був смутком переможений і малодушности приклад подав". Чув це Пахомій, більше на ворогів невидимих укріпився і славив Бога, що послав йому такого брата, який утішив його в печалі і на більший зрушив подвиг. І просив того монаха, аби часто відвідував його і корисними словами укріплював. Якось же блаженний той старець Аполлон, до преподобного Пахомія прийшовши, розхворівся і, трохи днів у нього пробувши, перейшов до Господа, і похований був Пахомієвими руками.

Таку ж преподобний Пахомій мав у Бозі відвагу і настільки велику віру, що багато разів на зміїв і скорпіонів наступав і залишався від них неушкодженим. Часто велів крокодилам, аби на другий бік ріки перенесли його, — і слухали крокодили наказу його, і переносили швидко через ріку на собі угодника Божого. Дякував же Богові преподобний, що зберіг його від усіх ворожих наслань неушкодженим, молився до Нього, кажучи: "Благословен Ти, Господи, що не зневажив смирення моє, не дав немочі моїй від ворога бути звабленій. Але Сам укріпив й укріпляєш мене і, невігластво моє бачачи, Сам наставляєш і навчаєш мене волі Твоєї святої. Я-бо невправний і нерозумний, Ти ж нарозумив мене у страху своєму". Знову бачив святий ненастанні бісівські пастки — як доблесний і досконалий подвижник просив Бога, аби забрав у нього сон, щоб, вночі і вдень без сну (скільки зможе) перебуваючи, зміг допомогою Його перемогти супротивних, за писаним: "Не повернуся, поки не буде їм кінця, ображу їх і не зможуть стати, падуть перед ногами моїми, і підперезав мене Ти силою на боротьбу". Тому дарувалося йому прошене, і бачив невидимих духів як видимих, і далеко проганяв їх духовною зброєю молитви. Була ж молитва преподобного завжди про те, щоб воля Господня на ньому звершувалася, аби жоден помисел світських турбот не пристав до нього.

Через якийсь час, коли преподобний Пахомій опівночі на молитві стояв, ангел Господній у попередньому образі з'явився йому, кажучи: "Пахомію". Він же відповів: "Що, Господи, Пане мій?" Мовив ангел: "Воля Господня, щоб ти служив Йому і рід людський приводив до Нього". Те ангел Господній тричі промовив і пішов від нього. Пахомій же, Богові дякуючи і про перше видіння, що було йому, сповіщення отримавши, почав приймати тих, що приходили до нього й хотіли працювати для Бога. Після багатьох випробувань давав їм чернечий чин, навчаючи нехтувати світом і всім, що у світі. Був же їм прикладом життя постницького, працелюбного і смиренного — сам (хоч вже й немолодий був) служив иншим братам. Він-бо трапезу готував, і вертогради обробляв, копаючи, і садячи, і поливаючи водою зілля, він і хворим вдень і вночі служив, сам же був воротарем, і всі найостанніші діла і служіння в монастирі робилися його руками. І переконував усіх у покликанні до спасення перебувати, у псалмах й инших книгах, а найбільше у святому Євангелії повчатися. Були ж імена братів, що перші прийшли до нього, такі: Псентаїсіс, Сурос і Псой. їм завжди говорив слова Божі, багато їх наставляв. Вони ж, дивлячись на святе рівноангельне життя його, дивувалися, кажучи один до одного: "Помилялися ми, думаючи, що святими народжуються, а не за власною волею стають. І знову думали, що грішники не можуть, навернувшись, святими стати. Ось бачимо благодать Божу у святому цьому отцеві нашому: народився від нечестивих еллінських батьків, а в таке благочестя і богоугодження прийшов, що всі заповіді Божі легко виконує і є святим. У цьому ясно виявляється те, що й ми, коли захочемо, можемо наслідувати його, як же і він наслідував святих, що перед ним були. Співумираймо ж із ним, щоб і співжити з ним, бо праведно веде нас до життя вічного". І, підійшовши до святого Пахомія, казали: "Чому, отче, у ділах монастирських сам трудишся стільки? Нам самим звели, щоб працювали". Відповів їм святий: "Ярма благого, яке на себе наклав, не скину, — Христос з'єднав нас, аби разом трудилися ми спасення ради, Він мене і вас нехай утвердить у терпінні і трудах. Коли ж Господь наш збере нас більше, тоді будуть ті, що помагатимуть мені у службах монастирських". І написав їм преподобний Пахомій устави про молитву, і ручні роботи, і про сон чутливий, про їжу ж, і про одяг, і про все благочинне монастирське й чернече життя, як же раніше ангел, явившись йому, наставив його. Волею ж Бога, який закликає всіх до спасення, зійшлося до преподобного й инших братів багато, серед них же був Пекусій, і Корнилій, і Павло, і Пахомій инший, і Йоан (до них же через трохи років прилучився), і Теодор, юнак (про нього ж дивися завтра), й инші, які чули про корисне його життя, і душеспасенне праведне віри навчання, і благочинне монастирське влаштування. І за короткий час примножилося число братів, що було їх більше ста. Коли ж у якийсь день святковий належало всім разом причаститися пречистих безсмертних і життєтворних Божественних Христових Таїнств, преподобний Пахомій кликав пресвітера одного з ближніх сільських церков, і відправляв прикликаний пресвітер у монастирі їхньому Божественну Службу, і були всі причасниками Тіла і Крови Христових. Не хотів-бо смиренномудрий наставник, аби хтось з учнів його сподобився пресвітерського сану, і говорив, що корисно вельми монахам не шукати чести і начальства, а найбільше тим, що в киновії живуть, аби з тої причини не виникала між братами заздрість, і ревність, і незгода. Так, як вогненна іскра мала падає на тік: якщо не погасити швидко — цілий тік спалить, і цілого літа плоди, з великим трудом зібрані, за одну годину винищить, — так само помисел любострастя і бажання священичого чину, серед ченців впавши, якщо швидко не вимести, усі їхні багатолітні труди й духовні плоди оберне в ніщо перед Богом. Те казав преподобний, навчаючи братів смирення. Проте коли якийсь зі священиків-ченців приходив у монастир, хотів, аби з ними жив, приймав його любо і шанував як отця. Той же, дивлячись на смиренномудре життя преподобного й инших братів, намагався стати наслідувачем їхнього смирення і постницьких трудів їхніх. Був же Пахомій святий до всіх милостивий і братолюбний вельми, милосердився над старими й немічними тілом, умів і юним догоджати, велику про душі їхні маючи турботу. Зростало ж щодня число братів, вибрав деяких із них, які могли з допомогою Божою керувати і наставляти инших на чесноти, і поставив їх над иншими братами, розділивши їх на багато монастирів. Сам же, як батько, всіх дітей пильнуючи і про всіх піклуючись, кожному відповідний послух і служіння в ділах, молитви ж і посту правило, скільки кому можна понести, давав. І великий успіх мали брати від богомудрого наставника Пахомія преподобного.

Через багато років почула про нього сестра по крові, прийшла до монастиря його, хотівши бачити брата свого, — вже-бо й вона християнську прийняла віру. Він же, про її прихід довідавшись, послав воротаря до неї, кажучи: "Ось почула ти про мене, що живий, то йди звідси й не ображайся, що не бачила мене ані я тебе. Якщо хочеш наслідувати моє життя, аби разом здобути нам в Господа милість, то збудують тобі брати мої осібно келію на безмовствування, аби добровгоджувала ти Господеві, відрікшись світу. Нема-бо иншої кращої на землі втіхи від тої, щоб добро чинити й угодити Богові. Має силу Господь й инших дівчат і жінок спасти через тебе, привівши їх у таке життя, і будеш подвійну винагороду від нього мати — і через своє добродійне життя, і через їх наставлення". Те чувши, сестра преподобного розчулилася серцем і з любов'ю корисну раду брата свого прийняла, зі сльозами просила настанови на спасення. Блаженний же Пахомій за таку її сердечність прославив Бога і звелів благоговійним братам далі від монастиря, на иншому боці ріки, збудувати їй келію і загородити малий монастир. І одягнув її в чернечий образ. Зібралися до неї й инші дівчата і жінки — дав їм правило чернечого життя і вручив монастир той мужеві духовному, старому і святому, Петрові на ім'я, який відвідував їх часто і все щодо них влаштовував.

Прийняв же преподобний отець наш Пахомій від Господа чудотворення дар: почав зцілювати від хвороб і проганяти бісів благодаттю Христовою. Був у преподобного друг щирий, пресвітер один старий на ім'я Діонисій, урядник церкви Тинтирійської. Він відвідував часто Пахомія преподобного. Також і Пахомій приходив до нього, любив-бо його вельми: Діонисій той був одним із тих, хто визнав ім'я Ісуса Христа і постраждав за Нього в час гоніння, яке раніше було. Одна ж жінка знатна в Тинтирі-граді, яка страждала від кровотеч багато років, почувши про велику святість Пахомія преподобного, хотіла бачити його: вірила, що прийме зцілення недугам своїм святими його молитвами. Довідалася ж і те, що преподобний не розмовляє з жінками ані в обитель його жінки не заходять, тому прийшла до того пресвітера, Діонисія блаженного, — не було таємницею для жінки тої, що Діонисій із преподобним Пахомієм у великій у Господі приязні живуть й один одного відвідують. І просила Діонисія жінка та, аби любов'ю прикликав до себе преподобного Пахомія у град їхній. І зробив так Діонисій: послав прохання до преподобного, прикликав його у град. І коли входили вони у святу церкву, кровоточива та жінка торкнулася ззаду одягу Пахомія преподобного, як же колись євангельська краю ризи Христової, — і зразу зупинилася кровотеча її, і стала здоровою, і, впавши лицем своїм, голосно прославляла Бога й угодника Його Пахомія святого похвалами хвалила. Преподобний же Пахомій, зрозумівши задум Діонисія, благословив жінку і, після люб'язної з духовним другом бесіди, повернувся до монастиря свого. Після того прийшов у монастир чоловік один здалеку, просив преподобного про доньку свою, яка страждала від духа нечистого, аби він зцілив її. Преподобний же звелів воротареві, щоб сказав чоловіку тому так: "Нема звичаю розмовляти нам з жінками, але пришли до нас щось з одягу доньки твоєї, нехай благословимо її ім'ям Господнім і знову відішлемо те до вас. І уповаймо на Господа, що Його благодаттю зцілена буде донька твоя". Чоловік же той пішов скоро, приніс одежину своєї доньки і вніс її до святого. Пахомій же святий, на одяг той поглянувши, сказав: "Це не її одяг". Батько ж наполягав, кажучи: "Справді доньки моєї одяг". Сказав до нього святий: "І я знаю, що донька твоя цей одяг носить, але не пасує їй, бо дівочий, і вона каже, що дівчина, і по-дівочому себе прикрашає, втратила ж дівство своє і живе в нечистоті блудній. Пізнав я, що одяг цей гріхом осквернений, і через те сказав, що не є то її одяг. Ти ж переконай її спершу, аби відійшла від гріха. І хай пообіцяє далі берегти себе чистою перед Богом — і милосердний буде до неї Господь, і зцілить її від катування бісівського". Батько ж, це чувши, сповнився скорботи і гніву до доньки своєї і, побігши до неї, допитувався, чи правда. І сказала вона батькові про гріх свій по правді, й обіцяла з присягою більше не робити того. Батько ж повернувся до преподобного і розповів йому, що чув від доньки, просив його зі сльозами, аби змилосердився над нею. Преподобний же, помолившись за біснувату, послав їй трохи олії святої. І коли вона з вірою прийняла її, помастилася нею — зразу втік від неї біс, і здорова була з тієї години. Инший чоловік мав сина, люто біснуватого, — жорстокий-бо в ньому був біс, не міг чоловік той привести сина свого до преподобного, тому що нечистий дух чинив великий спротив, не даючи вести себе до угодника Божого. Прийшов тому чоловік той у монастир і, припадаючи зі сльозами до ніг Пахомія святого, просив його сильно, аби помолився до Бога за сина його, що страждав від нечистого духа, щоб визволитися йому від катівства диявольського. Преподобний же, помолившись, дав йому з монастиря свого хліб і звелів, щоб у час їди запропонував хліб той синові своєму. Приніс чоловік хліб той у дім свій, і коли був час трапезування, поклав його перед сином. Біснуватий же ані торкнутися не хотів до того хліба, але иншим хлібом у той день наситився. Тоді за якийсь час зголоднів і їсти попросив — батько роздробив частину хліба Пахомієвого на малі шматочки, з дактилями9 змішав їх і поставив перед сином, щоб не пізнав хліба і з фініками з'їв його. Нечистий же в юнаку дух зрозумів, що в дактилях хліб той, з рук святого даний, відкинув від себе дактилі і кинув їх на землю. Не давав батько синові їсти багато днів і звелів нічого йому голодному не давати, окрім того хліба, від святого Пахомія принесеного. І коли юнак, великим голодом переконаний, хліба того скуштував, зразу втік біс із нього. Батько ж, взявши сина здорового, прийшов з ним у монастир до преподобного, віддаючи вдячність і похвалу Богові, що чинить дивне молитвами угодника свого. Багато ж й инших зцілень різним хворим чудесно подавалися від преподобного Пахомія, благодаттю Духа Святого, який у ньому жив, проте не підносився святий серцем, але завжди у смиренні беріг себе. Коли ж, помолившись за щось до Бога, не отримував прошеного, не дивувався через те, не бентежився думкою, але божественне й велике в устах завжди мав слово: "Хай буде, — казав, — Отче, воля Твоя".

Коли відвідував преподобний Пахомій монастирі свої, яких багато в різних місцях мав, прийшов в один, що називався Мухонський. І бачив у ньому смоковницю, високу і плідну, на неї ж хлопці таємно вилізали, крали плоди її і їли потай весь час. Коли до тої смоковниці наблизився преподобний, подивився, що нагорі сидить дух нечистий. І пізнав, що то біс чревоугодництва, який зваблює юних до крадіння смокв і марноїдження. Тому прикликав садівника монастирського, що був одним із давніх подвижників, на ім'я Иона, і сказав йому: "Зрубай, брате, смоковницю цю, недобре їй стояти серед монастиря на спокусу неутверджених у повстримності". Старець же Иона дуже засмутився і сказав преподобному: "Ніяк не можу, отче, бо багато плоду з неї маємо". А святий Пахомій, бачивши, що старець засмутився, замовк, не хотівши більше ображати його: знав-бо, що він життям святий. Зранку ж видно було, що дерево те висохло зовсім і ні плоду, ні листя зеленого не мало. Бачивши те, старець Иона більшої печалі і скорботи сповнився, що не послухав отця святого і не зрізав зразу тої смоковниці.

Згадати ж трохи і блаженне життя цього старця Иони годиться, бо вісімдесят п'ять років мав у монастирі, вельми чесно й богоугодно живучи. Послухом же його було у вертограді працювати, і насаджувати садові дерева, і збирати з них плоди, і були, трудами і молитвами його, велика плодів щедрість і достаток не лише братам, а й подорожнім. Проте сам з тих садових плодів ніколи не скуштував аж до кончини своєї, настільки великий був повстримник і постник. Одяг його був один лише, зі шкіри овечої зроблений, в одній цій шкірі взимі і влітку ходив, иншої ж ніколи не потребував, окрім милотара, — його ж тоді лише на себе вбирав, коли причащався Божественних Таїнств. Після Причастя, знявши із себе милотар, ховав його і беріг чистим і цілим у всі роки инокування свого. Не знаючи, що то спокій тіла, завжди ненастанно з ревністю працював, трудячись. Ані вареного ніколи не куштував, але сире зілля з оцтом було його їжею протягом усього життя. Не спочивав на ребрах своїх аж до смерти, але після цілоденного труду у вертограді із заходом сонця приймав звичну йому раз на день їжу, входив до келії своєї і сидів, працюючи руками, плетучи кошики цілу ніч, не світячи вогню, — аж до співів ранішніх, в устах же його була молитва. І так дрімав трохи — через потребу природного сну.

Таким чином упокорював тіло своє аж до останньої години кончини своєї. Так і знайшли його померлого, коли сидів і кошики в роботі у руках тримав — душа ж його свята відійшла до Господа. Настільки великий був трудолюбець, подвижник і умертвитель пристрастей тіла свого блаженний той старець Иона.

У тому ж Мухонському монастирі преподобний отець наш Пахомій збудував церкву нову руками досвідчених у тому ділі братів і прикрасив її колонами гарними — і веселився в ділі, добре й гарно збудованому. Тоді роздумавши, що не годиться ченцям веселитися через красу будівлі своєї, взяв грубі мотузи, зв'язав стовпи і, скликавши братів, звелів тягнути всією силою, допоки не схилилася будівля і не виглядала негарно. І сказав до братів: "Не хваліться, брати, багатьма трудами рук ваших, що гарну зробили будівлю, але більше піклуйтеся, щоб збудувати себе і прикрасити душу свою, як Церкву Божу. Ви-бо Церкви Бога живого, як же сказав Господь". Так преподобний отець, в яку обитель приходив, давав користь братам, навчаючи їх з Божественного Писання, просячи і вмовляючи непорочними бути в житті, знати й розуміти підступи ворожі, чинити їм спротив силою Святого Духа і часто говорити слово псалма: "В Бозі сотворимо силу, і той знищить ворогів наших".

Сидів же якось преподобний отець Пахомій з братами в монастирі своєму, що в Тавенисіоті, і з божественних книг учнів своїх навчав. Прийшли якісь єритики-постники, що волосяним одягом внутрішню отруту покривали, і стояли перед воротами монастирськими, до деяких братів говорили: "Ми послані від отця нашого до вашого отця, тож сповістіть йому від нас слова ці: "Якщо ти справді чоловік Бога й уповаєш на Нього, що послухає тебе, то прийди і перейди з нами цю ріку, що біля монастиря, ногами поверх вод, як по сухому, щоб зрозуміли всі, хто з нас більше має до Бога сміливість: ми чи ти". Такі сповнені гордині слова тих єретиків почувши, преподобний Пахомій сказав до братів: "Допустом Божим зможуть ті єретики перейти ріку, як по сухому, допомогою диявола, який уловив їх у сіть свою, щоб утвердилася єретична зваба. Проте я не прошу в Бога такого чуда, аби ми ходили по водах: знаю, що не лише не чернечий, але навіть і не християнський це помисел. Ідіть і скажіть їм: "Так говорить смиренний Пахомій: "Уповаю на Бога, але на свої діла не уповаю і знаю, що я грішний, і не хочу випробовувати Господа, Бога мого. Старання ж моє не про те, щоб по водах ходити, але щоб плакати весь час над гріхами моїми і щоб здобути допомогу Божу перейти мені без шкоди ворожі спокуси". І пішли собі єретики, засоромлені.

Був же в обителі преподобного брат один, який чинив за своєю волею і не їв у той час, коли всі брати, але постив понад установлений час і думкою про себе возносився. Бачив же отець зарозумілість ченця того, взяв його осібно і сказав йому: "Брате, Господь каже: "Зійшов Я з неба не щоб чинити волю свою, але волю Того, хто послав мене". Тому й ти послухати нас і берегти монастирське правило маєш: коли кличе час трапезування — їж з братами поставлене, у міру ж їж, не вельми пересичуючись, щоб не стало дебелим тіло і не підняло в тобі боротьби; ані дуже мало не їж, аби не знемогти тілом до труду, але в міру тілесних сил приймай їжу, допоки не переможеш марнославного біса". Брат же той спочатку послухав умовляння отця, але після того знову до своєї схилився волі, кажучи: "Де написано: "не пости, не стримуйся?" І знову переконував його отець, але той не послухав — і заволодів ним диявол, допоки святий належною своєю за нього до Бога молитвою не зцілив його, — і виправився надалі брат той, покаранням переконаний.

Якось стояв на молитві преподобний Пахомій, був у піднесенні і бачив братів своїх, різними бідами одержимих. Одні-бо з них були навколо полум'ям загороджені і втекти з полум'я зовсім не могли, инші в терні босими ногами заплуталися, бідували, колені терням, і не могли з нього вивільнитися, а инші стояли на високому місці над кручею глибокою, під нею ж видно було ріку велику, страшну, крокодилами наповнену. І не могли брати ті ні від кручі відійти, ані в ріку вкинути себе через велику кількість крокодилів. Те видіння преподобний з великими сльозами розповідав братам і пророчо говорив, що після його відходу з цього життя ченці, різними пристрастями мирськими обплівшись, у великих до спасення перепонах бідувати будуть, не можучи вивернутися і втекти із суєтних пристрастей, що ворожим підступом обійдуть їх. Після цього прийшов зі світу до преподобного в чернецтво один зі скоморохів. Прийнявши і досить про покаяння повчивши, преподобний одягнув його в чин чернечий, ім'я ж йому було Сильван. Він за якийсь час розбестився, почав негоже жити, скоморошеством своїм знову займатися на спокусу юним братам. Про те довідавшись, преподобний карав його дуже, часом і бив, той же обіцяв покаятися, проте не виправлявся. Після двадцятилітнього довготерпіння преподобний отець звелів скинути перед братами з нього образ чернечий, дати йому світський одяг і з обителі вигнати. Тоді Сильван почав припадати до ніг великого старця, просячи й кажучи: "Ще й це прости мені, отче, і потерпи мене, вірю-бо у Владику Христа, що спасає грішних, що твоїми молитвами наверне мене на покаяння". Старець же сказав йому: "Знаєш, скільки тебе терпів, що багато разів і рани накласти тобі через твої погані звичаї мусив, чого нікому не робив, окрім тебе одного, ані руку свою ні на кого не піднімав, на тебе ж це робити, хоч не хотів, був змушений. І коли ти був битий, я більше сам терпів через тебе душею, милосердно співстраждаючи. Бив-бо не тому, що бити хотів, але сподівався, що ти, життям покараний, кращий станеш і спасеш душу свою. А тому що ти ані покаранням, ані ранами не виправився, відтинаю тебе, як частину гнилу від тіла, щоб і инші частини від тебе не пошкодилися". Так святий Пахомій до нього говорив, а той більше зі сльозами благав, обіцяючи, допомогою Божою, покаяння. Старець же казав: "Коли хочеш, аби знову тебе в число братів я прийняв, то хай хтось за тебе поручиться, що відтепер покаєшся". І поручився за нього один старець чесний на ім'я Петроній. Пробачив тому преподобний Сильвана, вручив його поручникові — старцеві Петронію, сам же помолився за нього належно до Бога, аби наставив його на путь справжнього покаяння. Бог же милосердний, що не хоче смерти грішника, дав Сильванові, молитвами угодника свого Пахомія святого, таке в покаянні сердечне розчулення, що весь час, наче потоки, сльози з очей його витікали. І на трапезі коли сидів з братами, часто не міг від сліз і хлипання стриматися. І збувалося на ньому Давидове слово: "Були сльози мені за хліб, і пиття моє з плачем розчинялося". Казали ж йому брати, аби принаймні перед подорожніми, що на трапезі бували, стримувався від сліз, він же відповідав: "Дуже хочу стриматися, але зовсім не можу". Знову брати казали йому: "Плакати годиться на самоті, в молитві, при трапезі ж у час їжі стримуватися треба від плачу, може-бо душа і без зовнішніх сліз зажди бути в серці розчулена". Знову питали його: "Чому так плачеш? " І забороняли, кажучи: "Нам соромно дивитися, як ти плачеш, і їсти не можемо". Відповідав він: "Не хочете, брати мої, щоб я плакав, а я коли бачу мужів святих, що мені, грішному, служать, їх же і пороху ніг я не достойний, то хіба не маю плакати, що мені, скоморохові нечистому, такі чесні й богоугодні прислуговують. Плачу тому, о брати, у всі дні, аби не бути так, як Датан і Авірон, землею пожертим через безліч гріхів моїх". З такого його виправлення і правдивого покаяння преподобний отець наш Пахомій радів вельми, як же і святі ангели на небі радіють через навернення грішника. І розповів про нього святий старець братам, кажучи: "Свідчу перед Богом, що, відколи склалася ця киновія, ні одного ж зі всіх, що зі мною жили, братів, не бачив, аби так наслідував смирення, як же цей брат. Знаю, брати, що й ви, допомогою благодаті Христової, трудитеся багатьма добродійними подвигами, перемагаєте і проганяєте ворога, проте, коли трохи розлінитеся, знову ворог ваш повстане на вас і, прогнаний, повернеться і почне воювати. Сильван же, найостанніший з вас, його ж я давно вигнати хотів, на такому глибокому смиренні поставив спасення своє, що до кінця диявола розтоптав. Видається, що й не може вже ворог його, повернувшись, піднятися на нього. Нічого ж погірдливого ворога до решти не знищує, як правдиве сердечне смирення ченця, що відкинув себе цілком". Пожив же блаженний Сильван у такому покаянні літ вісім і помер, і бачив Пахомій преподобний, коли святі ангели душу його, як жертву вибрану, до неба несли.

Жив преподобний Пахомій богоугодно, всім на користь. Єпископ града, що Панопіль називався, на ім'я Вар, прислав до нього прохання, кличучи його у град свій, аби влаштував у ньому монастир за своїм уставом і чином. Преподобний, взявши декого з учнів своїх, серед них же був і Теодор, пішов туди і захотів відвідати один близький до дороги монастир свій. У нього входячи, побачив, що одного з братів на поховання з великими псалмоспівами виносили, і собор великий людей був, серед них же і батьки, і родичі померлого були. Звелів тим, що несли, зупинитися і перестати співати: бачив ясними очима, що не корисне було душі померлого таке почесне поховання, бо життя його було погане, у ліні та гріхолюбстві. Тоді звелів скинути з мертвого одяг коштовний і спалити його зразу, тіло ж наге без усілякого псалмоспіву і чести за монастирем поховати. Через те всі дивувалися, але сказати щось всупереч великому отцеві не сміли. Батьки померлого, і родичі, і деякі з братів просили отця, аби змилосердився над мертвим і звелів звичному, за правилом церковним, бути похованню. Святий же сказав до них: "Я, брати, справді більше від вас милосерджуся над померлим, ви-бо про тіло його турбуєтеся, я ж про душу його піклуюся і роблю те, аби через таке безчесне поховання відраду якусь душа його отримала від милосердного душелюбця Бога". І замовкли, чуючи такі слова від отця святого.

Перебував же преподобний у монастирі тому два дні, сповіщено було, що в иншому монастирі брат один хворий і при смерті, хоче перед кончиною бачити отця преподобного і сподобитися його молитви і благословення. Тому встав преподобний з учнями, пішов з поспіхом у монастир той. Був же він від монастиря десь за три поприща, як почув голос ангельський у повітрі і, звівши очі свої до сходу, побачив душу того брата, до якого поспішав: з радістю ясним шляхом підносили її вгору святі ангели. І став, дивувався. Учні ж ані голосу того не чули, ані нічого не бачили. І сказали до святого: "Чому, отче, стоїш, дивлячись вгору, і не поспішаєш до хворого брата, аби не помер швидше, ніж прийдеш до нього?" Святий же відповів їм: "Туди справді поспішати годиться, куди, бачу, душу його несуть руки святих ангелів, — на життя вічне". Після цього прийшли в монастир той, побачили брата, що в Господі помер, і, поховавши чесно тіло його, пішли в Панопіль — і радий був вельми блаженний єпископ Вар через прихід до нього преподобного Пахомія та учнів його. Коли ж збудували там монастир, деякі з ворожих і заздрісних людей, бісом намовлювані, вночі приходили і руйнували те, що вдень будувалося. І терпів преподобний таку шкоду від них довго, і учнів своїх терпіння вчив, допоки сам Господь захотів відплатити шкідникам. Якось-бо прийшли вони, як звичайно, і почали руйнувати труди святих мужів — ангел же Господній вразив їх вогнем блискавки, і всі, наче віск розтанувши, загинули. З того часу без перепон будували монастир, допомогою Божою, і влаштувалася обитель прекрасна, і залишив у ній преподобний Пахомій трьох учнів своїх — мужів добродійних: Самуїла, Іларія і Єнкратія, аби керували монастирськими ділами і наставляли братів на спасення. Сам же повернувся, прийшов у монастир свій. Чувши про прихід отця свого, брати вийшли, радіючи, назустріч йому і вітали його. Хлопець же, що був у новоначалії чернечому, зі словесного того стада вийшовши, возвав до преподобного, кажучи: "Отче, відколи ти пішов звідси, аж до сьогодні ні зілля, ні каші нам не варено". Святий же усміхнувся, відповів йому: "Не сумуй, дитино, я звелю, щоб варили". Увійшов у монастир, зайшов на кухню і знайшов брата-кухаря, що плів рогозину, спитав його: "Скажи мені, брате, скільки часу минуло, відколи не вариш братам зілля?" Той же сказав: "Два місяці". І сказав йому старець: "Чому недбалістю своєю зневажив заповідь, тобі дану?" Відповів кухар: "Хотів, отче, щодня, за велінням твоїм, варити, але бачачи, що вареного не з'їдають, бо тільки діти, що в новоначалії, варене їдять, брати ж стримуються і в сухоїдженні перебувають, вареного ж багато залишається, геть викидається, — через те перестав варити, щоб не пропадала їжа і олія. А щоб за неробство не був я осуджений, рогозини роблю для инших братів з тими, які зі мною на кухні". Спитав його святий: "Скільки рогозин зробили?" Відповів кухар: "П'ятсот". Сказав святий: "Принесіть їх сюди". І принесено їх. Звелів зразу всі ті рогозини вогнем спалити, кажучи: "Як ви зневажили заповідь мою щодо варення братам страви, так я нещадно рукоділля ваше спалюю, аби зрозуміли ви, що недобре переступати заповіді отця, які для спасення душі подаються. Хіба не знаєте, що коли хтось добровільно варене і олію, перед ним поставлені, не їсть, велику від Бога має похвалу і винагороду: має право їсти, а не їсть Бога ради. Якщо ж хтось неволею не їсть, бо не має поставленої перед собою страви, той не має похвали і винагороди від Бога, бо не за вільною волею не їсть, але тому, що не дали йому їсти. Тому ви за малу втрату зілля, їжі та олії позбавили братів такої користи". Кухар з иншим братом впали перед отцем з покаянням, прощення просили.

Згадав преподобний видіння, що було йому в піднесенні, про братів, які після кончини його в різні пристрасті мають впасти і суєтними печалями обплетені будуть, плакав і, замкнувшись звечора в келії своїй, молився за них Богові. І було знову йому видіння опівночі таке. Бачив (як же сам пізніше розповідав) яму глибоку й похмуру, і в ній незліченна кількість ченців, з них же багато намагалися вийти з похмурої тої ями, але не могли, бо инші назустріч їм у яму сходили і тих знову в глибину ями собою штовхали. А инші, що близько берега були і вже мали вийти, раптом, відірвавшись, знову в глибину ями тої падали. Ще якісь, немічніші, глибше падали, на самому дні валялися. А инші розчуленими голосами кричали. Небагато з них з великим трудом виходили звідти, і зразу їм світло сяяло.

Отямившись, преподобний думав про бачене і пізнавав, які мають бути в останні дні серед ченців недбалість, і лінощі, і потьмарення, і падіння, і що буде в них лише образ чернецтва, — і ридав над тим вельми, і сказав до Бога: "Господи Вседержителю, якщо так буде, то для чого Ти допустив бути киновіям і монастирям? Згадай заповіт Твій, Господи, яким обіцяв тих, що служать Тобі, берегти до кінця віку. Ти знаєш, Владико, що, відколи я прийняв чернечий образ, був смиренним завжди перед Тобою і не їв до ситости хліба чи води ані иншим нічим земним не насичувався". Коли це говорив преподобний, був до нього голос згори від Господа, що промовляв: "Не хвалися, Пахомію, бо ти людина, але прощення проси, з Мого-бо милосердя все відбувається". Пахомій же кинув себе на землю, возвав до Бога: "Господи, прости мені і не забирай щедрот Твоїх від мене, але пошли милосердя Твоє мені, недостойному, відаю-бо і я, о Владико, що без Твого заступництва всі шкутильгають, Твоє ж милосердя всіх милує і недовідомими судьбами спасає".

Коли так преподобний молився, стали перед ним святі світловидні ангели, посеред них же був юнак краси невимовної. Сяяв променями, як сонце, був же на голові його вінець терновий. І підняли ангели Пахомія із землі, мовили йому: "Тому що просив ти, аби послалося тобі милосердя від Господа, ось-бо милосердя — сам Бог слави Ісус Христос, єдинородний Син Отчий, посланий у світ і розіп'ятий за вас, Він носить вінець із терня на голові". Пахомій же мовив до Христа Господа: "Молюся до невимовного чоловіколюбства Твого, не розпинав я Тебе, Владико". Господь же світлим лицем відповів йому: "Знаю, що ти не розпинав мене, але батьки ваші розіп'яли мене. Тому дерзай і кріпися, насіння-бо твоє духовне не буде зневажене до кінця віку. А з тих, що після тебе мають бути, багато, з глибини темної тої ями моєю допомогою врятувавшись, вищими виявляться від нинішніх добродійних ченців. Ті-бо, що нині є, прикладом твого життя наставлені і просвітлені, сяють чеснотами, а ті, що будуть після тебе (їх ти бачив у темній ямі), не маючи таких наставників, які могли б їх із тої темряви вивести, власною своєю волею видершись із пітьми, світлим шляхом заповідей моїх ревно підуть й угодними мені виявляться. А инші — через напасті й біди спасуться і до великих святих дорівняються. Амінь-бо кажу тобі про них: те ж саме спасення отримають, що й инші ченці, які досконало й непорочно живуть". Те сказавши, Господь зійшов на небо — і просвітилося повітря світлом невимовної Його слави. Святий же Пахомій, впавши, поклонився Господеві і славив Його устами і серцем, радіючи через преславне те видіння, і від слів Господніх, до нього сказаних, невимовної насолоди сповнювався.

Брат один хотів мучеником бути за Христа, але був тоді мир церкві Христовій за царювання благочестивого царя Константина Великого. І просив брат той Пахомія святого часто, кажучи: "Помолися за мене до Бога, авво, щоб я став мучеником". Святий же наказував йому не приймати в серці такого помислу — бажати мучеництва, і казав: "Брате, терпи подвиг чернечий доблесно, носи без нарікань труди монастирські в послусі, намагайся непорочним життям угодити Христові — і будеш мати частку зі святими мучениками на небі". Той же щодня надокучав тим святому, страждати за Христа бажаючи і просячи преподобного помолитися за нього до Христа, аби сподобив його вінця мученицького. Святий же Пахомій, надокучання позбутися хотівши, сказав: "Помолюся за те, що хочеш, але вважай, аби замість ісповідання імени Ісуса Христа не відрікся Його в час мучеництва. Бо справді зваблюєшся помислом, добровільно бажаючи кинутися в напасть, коли сам Господь вчить нас молитися, аби не були введені ми у спокусу". Десь через два роки послав преподобний Пахомій братів у горішнє їхнє поселення збирати рогозу для виготовлення рогозин монастирських: багато рогоззя росло там. Село ж те було поблизу варварів, що називалися влемни. Коли брати на острові збирали рогозу, преподобний Пахомій брата того, що мучеництва бажав, прикликав і звелів, аби йшов відвідати братів, що трудилися, і заніс їм їжу. Відпускаючи його, сказав наздогад апостольске слово: "Ось нині час щасливий, ось нині день спасення, ні в чому нема перепон, щоб служіння безгрішне було". Той же, навантаживши осла їжею, пішов до братів. Коли переходив пустелю, варвари, що сходили з гори по воду, зустріли його, взяли, зв'язали і з ослом повели на гору до инших варварів. Ті ж, бачивши ченця, почали насміхатися з нього, кажучи: "Монаше, прийди поклонися богам нашим". Заколовши тварин, приносили жертви богам своїм. І привели ченця того, примушували його з ними разом принести жертву. І коли він не хотів нечистим ідолам принести жертви, розгнівалися варвари, обступили його з оголеними мечами, хотіли зразу його розтяти на частини. Він же, мечі оголені над собою і гнів лютий варварський бачачи, злякався вельми і зі страху побіг, припав до ідолів, і поклонився їм, і жертву приніс, і їв і пив з ідоложертовного. І так, боячись тілесної смерти, пошкодив безсмертну душу свою, відрікся Христа. Після того як зробив такий важкий гріх, звільнили з пут ченця того, і вільно від варварів пішов до себе. Зійшовши з гори, опам'ятався і, пізнавши гріх свій, роздер одяг свій, бив себе в лице, до монастиря повернувся. Преподобний же Пахомій, пізнавши духом те, що трапилося з тим братом, вийшов назустріч йому, засмучений вельми. Той же, побачивши отця, впав перед ним лицем до землі, ридаючи і волаючи: "Згрішив я перед Богом і тобою, отче, бо не послухав доброї поради твоєї і корисної настанови, щоб не бажати мучеництва. Якби тебе послухав, не постраждав би так". Великий же отець сказав до нього: "О окаянний! Сам відкинув себе від такого блага. Справді тобі вінець мученицький належав, ти ж розтоптав його. Готова була твоя частка зі святими мучениками, ти ж вирвався зі святого їхнього лику. Владика Христос прийшов до тебе зі святими ангелами, хотівши діядему покласти на голову твою, ти ж відрікся Його, час короткий окаянного цього життя полюбивши більше від Бога, смерти злякався, її ж, і не хочучи, будеш мати, і стратив життя вічне, відпавши від Бога. Де слова твої, що раніше завжди говорив: "Бажаю мучеником за Христа бути" — і надокучав мені, аби я молився за тебе, щоб ти мучеництва сподобився. Ось був час сприятливий, щоб в одну годину за ім'я Ісуса Христа померти і вінець мученицький отримати. Ти ж, замість ісповідання Імени Ісуса Христа, відрікся Його. Чи не провіщав я тобі цього? Чи не переконував, аби відмовився ти від такої думки?" Той же сказав: "Отче, згрішив я у всьому і не можу поглянути на лице твоє ані на небо звести очей своїх, загинув я, отче, і нема мені надії на спасення, і не відаю, що робити, не сподівався-бо, що таке зі мною трапиться". Коли він це з плачем і риданням промовляв, сказав до нього великий старець: "Ти, окаянний, до решти відчужився від Бога, Господь же добрий і незлостивий і до кінця не гнівається, схильний до милости і може гріхи наші в безодні милосердя свого, як камінь у морі, втопити. Бо наскільки небо від землі віддалене, настільки віддаляє від нас беззаконня наші, не смерти-бо грішникові, але покаяння хоче і бажає, аби той, хто впав, не залишався в падінні, але встав, і той, хто відвернувся від Нього, не віддалявся, але повернувся до Нього швидко. Тому не впадай у відчай, є й у тебе надія на спасення, бо зрізане дерево знову від кореня відростає. Якщо хочеш послухати мене, отримаєш прощення від Господа". Той же, плачучи, казав: "Віднині, о отче, я у всьому тебе слухатиму". І звелів йому преподобний замкнутися в окремій келії і ні з ким не говорити (окрім духовного отця) аж до смерти, що другий день їсти трохи хліба з сіллю і водою, дві ж рогозини на день виготовляти, молитися й чувати, скільки може, а плакати — ніколи не переставати. Робив те брат той з радістю і, проживши в покаянні літ десять, перейшов до Господа.

Якось усамітнився преподобний Пахомій від монастирської метушні — став перед ним біс у примарній світлості, кажучи: "Радій, Пахомію, я-бо Христос і прийшов до тебе як до приятеля свого". Святий же подумав собі, міркуючи: "Христовий прихід до людини радости сповнений має бути, і без всілякого страху, і всі помисли людські в той час зникають, розум-бо весь у споглядання баченого занурюється — я ж цього, що став переді мною, явлення бачачи, збентеження сповнений і боюся. Не є це Христос, але сатана". І, вставши, вірою в Бога загороджений, зі смілістю мовив: "Відійди від мене, дияволе, проклятий-бо ти, і видіння твоє, і підступ лукавих порад твоїх". Диявол зразу зник і став наче порох, і сповнив келію смороду, і збентежив повітря, біжучи й викрикуючи голосно: "Я хотів нині скинути тебе під ноги, ти ж мене випередив, скинув, і щодня, перемагаючи мене, насміхаєшся: сила Христова помагає вам, ченцям, велика, проте не зупинюся, борючись з вами, діло-бо моє годиться мені здійснювати!" А святий укріплювався духом, сповідався Господеві, дякуючи за всесильну Його допомогу, якою допомагає рабам своїм на противника. Однієї ночі ходив Великий Пахомій із блаженним Теодором по обителі: бачили обидва разом здалеку біса в образі прекрасної жінки, який з багатьма слугами йшов до обителі. І почав Теодор боятися, те бачивши. Сказав йому святий: "Не бійся, дитино, але дерзай, уповаючи на Господа". І почали молитися до Бога — біс же в образі жінки, наблизившись, сказав: "Нащо марно трудитеся, нічого ж бо супроти мене не зможете зробити, бо я прийняв владу від Вседержителя Бога спокушати тих, кого хочу". Святий же Пахомій спитав біса, кажучи: "Ти хто? І звідки йдеш? І кого спокусити хочеш?" Відповіла примарна жінка: "Я — сила диявольська, і все полчище бісівське служить мені. Я відштовхнула Юду від лику апостольського і на тебе, Пахомію, підняти боротьбу владу прийняла, але ніхто ж мене так не принизив, як ти, не лише-бо старим, але й малим дітям під ноги мене кидав, повчаючи їх топтати мене. І так багато подвижників на мене зібрав, і загородив їх непорушною стіною страху Божого, що неможливо вже слугам моїм сміливо до когось зблизитися. Ця ж у вас сила зростає на мене олюдненням Бога Слова, що дав вам владу наступати на всю силу нашу". Сказав святий Пахомій: "Чи мене одного спокушати прийшла ти, сило диявольська? Чи й инших?" Відповіла жінка: "І тебе, і всіх тобі подібних". Сказав святий: "То й Теодора спокушати будеш?" Відповіла жінка: "Прийняла владу спокушати тебе, і Теодора, й инших, але не можу наблизитися до вас. Коли-бо поборюю вас, часом стаю причиною більше користи для вас, аніж втрати. Але не повік на землі будете з тими, кого нині молитвою озброюєте. Буде-бо час після вашої смерти, коли познущаюся з них". Сказав святий: "Хіба знаєш, що ті, які після смерти нашої мають бути, не так вірою працюватимуть для Бога, як же ми працюємо?" Сказав біс: "Знаю точно". Сказав святий: "Брешеш на голову свою нечисту, бо лише сам Бог знає майбутнє, ти ж брехня і брехнею володієш". Сказав біс: "Якщо і нічого не знаю передбаченням, проте з минулого і теперішнього думкою розумію, що має бути". Коли те і більше біс злословив, преподобний Пахомій ім'ям Ісуса Христа заборонив йому — зник біс зі всім своїм полчищем.

Відвідував преподобний братів по всіх своїх монастирях і в усамітнених в пустелях келіях, життям їхнім цікавлячись і виправляючи совість їхню. Прийшов до одного поважного мужа, що з великого сану в чернецтво прийшов. Не умів же той чернець мови єгипетської, але грецькою і римською розмовляв. І треба було преподобному Пахомієві через перекладача розмовляти з ним. Питав же святий його про виправлення совісті — не хотів той відкрити совісті своєї через тлумача, але тільки самому старцеві, і не міг, бо не знав мови єгипетської, якою святий Пахомій розмовляв. А святий Пахомій не знав грецької ані римської бесіди. Тому підвівся преподобний, відійшов на осібне місце і, піднявши руки до неба, почав молитися, кажучи: "Господи Вседержителю, якщо не можу людям, яких до мене Ти послав з кінця землі, користи приносити, бо не розумію мови їхньої, то яка потреба, щоб приходили вони до мене. Якщо ж хочеш через мене спасти їх, дай мені, Владико, аби я розумів бесіду їхню, на виправлення душ їхніх". І коли так помолився три години і вже закінчував молитву, раптом з неба послано в правицю його хартію, наче лист написаний, — її прочитавши, зразу зрозумів усіх мов бесіду, і славу віддав Богові, і з великою радістю до брата того повернувся, почав з ним розмовляти чистою грецькою і римською, наче з юности тих мов навчився чи в них народився. І дивувався чернець той через таку дану преподобному за короткий час благодать, і розповідав иншим, що всіх схоластиків великий отець у чистій бесіді грецькій і римській перевершив. Розмовляв преподобний з братом тим про корисне досить і, совість його пізнавши й добре її виправивши, вручив його Богові і в келію свою повернувся.

Тоді в глибокій старості вже, Богові досить угодивши й пребагатьох на путь спасення наставивши, впав у хворобу тілесну після празника святої Пасхи. І служив йому у хворобі блаженний Теодор.

За два дні перед кончиною своєю скликав братів і, всіх про користь душі повчивши, пильнуватися єретиків, як душешкідливої і смертоносної отрути, заповідавши, мир же і благословення й останнє цілування всім давши, за всіх помолився до Бога і в руки Його чесну і святу свою передав душу. Зібралися ж зі всіх монастирів його ченці, їх же було всіх числом сім тисяч з тими, що у великій киновії Тавенисіотській, яка всім монастирям була матір'ю і началом. У ній-бо було братів тисяча чотириста. Вони всі, зібравшись, плакали досить, як діти за батьком, і учні за вчителем, і вівці за пастирем своїм, потім постницьке його багатотрудне тіло поховали чесно, славлячи Отця, і Сина, і Святого Духа, одного у Тройці Бога, Йому ж і від нас хай буде честь, і слава, і поклоніння нині, і повсякчас, і навіки віків. Амінь.

На початку Житія преподобного Пахомія згадано християнський у Тиваїді град, названий Оксирінхос. Годилося б про той град задля користи згадати те, що про нього Руфин Пресвітер у Патерику Єгипетському в главі п'ятій пише. "Знайшов — каже, — у ньому стільки духовного блага, що ніхто вимовити не може. Бачив-бо, що наповнений монахами зсередини, і зовні навколо — чернечі келії. Колишні великі ідольські храми перетворено в монастирі найкращі, і в цілому граді більше видно церков і монастирів, ніж світських домів. Град же вельми великий, і просторий, і багатолюдний. Церков же в ньому великих соборних є дванадцять, крім монастирів, у яких є окремі церкви. Але ані воріт градських, ані стовпів, ані одної якоїсь градської вулиці не можна знайти без монаших поселень, і у всіх чотирьох частинах града вдень і вночі монахи без сну возсилають Богові похвали. І видно цілий град той як одну церкву, жодного нема в ньому єретика ані поганина, але всі — правовірні християни, і ніщо не відрізняло б його від церкви, якби єпископ їхній на площі посеред града захотів відправити Божественну службу, як же в церкві. Градоначальники ж та инші громадяни по всіх воротах і шляхах поставили сторожу пильнувати, чи не прийде якийсь подорожній або убогий, і зразу того з радістю зустрічають, один одного випереджуючи і намагаючись ввести у дім свій, і дати спочинок, і всіма задовільнити потребами. Нас же, — каже Руфин, — коли через град їхній іти хотіли, коли побачили, настільки люб'язно зустріли, з такою честю, наче ангелам Божим її віддавали. Яке частування і спочинок влаштували, переповісти не можу! Бачили ми там багато инокуючих ликів, спитали єпископа града того, яка їхня кількість, і сказав він, що ченців у граді їхньому перебуває десять тисяч. Инокинь же, які в дівстві для Бога працюють, — двадцять тисяч. Про всю виявлену нам гостинність вимовити не зможе ніяке слово". Так про той християнський град, Оксирінхос названий, Руфин Пресвітер свідчить, бо був давній той град прикладом нинішнім християнським градам.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Ахилія, єпископа Аарисійського в Тесали, який був одним із трьохсот вісімнадцятьох святих отців на Першому Вселенському в Нікеї соборі, що осоромили Арія злочестивого.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!