Житіє преподобного отця нашого Пафнутія, ігумена монастиря Пречистої Богородиці в Боровську

Місяця травня в 1-й день

Написав учень його — Вассіян, архиєпископ Ростовський і Ярославський

Цей преподобний отець наш Пафнутій родом був з коліна агарянського. Коли-бо за Божим за гріхи наші допустом прийшов на Руську землю безбожний цар татарський Батий з великою силою своєю і полонив великі гради руські, мечем і вогнем спустошував землю, нищив церкви святі зі всією святинею, князів і всіх володарів мечем, як колосся, жав і, наче дерево добре, рубав, замість них поставив своїх агарянських володарів, які половецькою мовою називалися баскаки. Тоді і дід Пафнутія, агарянин, був одним із тих володарів, що баскаками називалися, і на владі, врученій йому у Русі, залишився жити. Коли загинув нечестивий той цар, руські сини менше стали боятися варварів, і кожен з благородних князів і володарів свою батьківщину і владу прийняв, і знову збиралися по градах христойменні люди і множилися, почала сяяти свята християнська віра, агарянське ж нечестя винищувано. Наказували-бо благовірні руські князі агарянських володарів, коли хто християнської віри не прийме, передавати смерті. Тоді дід Пафнутіїв прийняв святу віру, й охрестився, і названий був Мартином. Живучи в християнському благочесті, народив сина Йоана. Той, віку досягнувши, взяв за дружину дівчину Фотикію, і народили цього, про якого ж нам слово, хлопця блаженного, і наречено йому було у святому хрещенні ім'я Партеній. Жили ж вони в успадкованому батьківському маєку, у сільці, що називалося Кудинове, за три милі від града Боровського. Ріс же хлопець літами, ріс же й розумом, разом же і добрими звичаями. Відданий був на навчання книжне, і не лише Божественного Письма, але й чеснот навчився: лагідности, незлостивости, цноти, наслідування доброго, від злого ж ухиляння. Тоді, залишивши батька свого і все, що у світі, пішов у монастир того ж града Боровського. Монастир же той називався Високе, мав храм Покрову Пречистої Богородиці і там з руки настоятеля Маркела прийняв Партеній на себе чернечий образ у двадцятий рік від народження свого. І перейменовано його з Партенія на Пафнутія, і віддано на настанову старцеві — єромонаху Микиті, який був учнем преподобного Сергія Чудотворця. Проходив же Пафнутій усі монастирські служби добре, з усілякою благочинністю, і всі його любили й шанували за превелику його добродійність. І закінчив у трудолюбних подвигах літ двадцять. Тоді пастир обителі тої до Господа відійшов, блаженний Пафнутій, вибранням і проханням від ченців, а найбільше великим прошенням володаря градського примушений, ігуменом став обителі тої. Володів же градом тоді князь Семен Володимирович, його ж не зміг не послухати блаженний — прийняв начальство, на те благословився і рукопоклався від святішого Фотія, митрополита всієї Руси, і почав на більші віддаватися подвиги, піклуючись про випасання словесних овець Христових як добрий і досвідчений пастир, приклад даючи стадові, ухиляючись завжди від лівих, до правих належачи, — і працював для Господа вдень і вночі завжди. Вдень-бо у службах монастирських трудився, вночі ж у молитвах перебував. І прикрасив його Бог розважливістю й иншими обдаруваннями Святого Духа, бо дав йому пізнавати з образу і вигляду людського ті немочі і пристрасті, що бувають у душі людській, як же наступна покаже розповідь, инше ж у сонних видіннях сповіщав йому.

Трапилося-бо колись одному з братів його задля монастирських потреб посланому бути з обителі в инше село, де він трохи затримався. Зробив ворог перепону гріховну, бо спокусою сатани впав у гріх нечистий плотський. Ночі ж тої преподобний отець Пафнутій, за звичним своїм правилом, схилився спочити трохи, і зразу йому про брата, що в гріх тоді впав, таке було сповіщення. Сад дуже гарний бачив, з деревами плодовими прекрасними, і радів у видінні тому отець через красу плодових дерев тих. Одне ж дерево було краще від инших, і до нього весело погляд звернув, дивився, дивуючись красі його. І ось раптом перед очима його дерево зрушилося з місця свого, впало на землю. Блаженний же, забувши, що бачив радісне, вельми засмутився через несподіване дерева того падіння, підійшов, підняв дерево викорінене і посадив його на його місці, укріплюючи навколо, щоб стояло, як і раніше. Але коли те зробив, знову, вирвавшись, дерево впало. Він же знову поставив його і, обкопавши, закріпив. Воно ж знову хитанням сильним схилялося додолу. З великим-бо трудом обсипав землею, ледве зміг утвердити. Збудившись зо сну, зрозумів значення видіння і засмутився вельми. Сад-бо гарний означав його обитель, дерева плодові прекрасні образом були братів його, насаджених у домі Божому, які приносили плоди чеснот, дерево, що викорчовувалося і падало, знаменувало брата того, що в гріх впав і труду великого отчого потребував, щоб знову на місці своєму поставленому й утвердженому бути. Коли ж брат той закінчив послушництва свого діло і, душі своїй, ридання достойну, марноти набувши, повернувся в обитель, спитав його отець, чи щось сумне трапилося йому по дорозі. Брат же, понурою хмарою сорому покритий, не хотів визнавати гріха свого, соромився лиця отчого, на нього ж навіть поглянути зі встиду не міг. Блаженний же, бачивши його, помислом засмученого, розповів йому бачене про нього, і наполіг добрий лікар, щоб недужий відкрив внутрішню рану душі своєї, і ледве зміг його примусити до ісповідання гріха сподіяного, і, довгий час відповідне душевній рані лікування духовне докладаючи, ледве зміг того, кого тягнуло у відчай помислу, утвердити в покаянні, надією милосердя Божого втішаючи. Так пастві своїй належачи, уподібнювався досвідченому лікареві й доброму пастухові: вкрадене вовком ягня знайшов і на плечі свої взяв. Носив-бо він і дружні тягарі, і немочі немічних, як муж сильний. Пробув же в обителі тій, начальствуючи, десь років тринадцять, у недугу тілесну впав, і тягнулася хвороба його довго. Святу схиму тому на себе наклав, і відтоді (виздоровівши) не літургісав аж до відходу свого до Бога. Один раз лише трапилося, з великої потреби, про що буде пізніше.

Вставши з хвороби, преподобний Пафнутій покинув ігуменське начальство, безмовного ж й усамітненого життя забажавши, пішов з обителі в пустелю, що була десь за дві милі. І, знайшовши місце придатне, у долині між двома ріками, густими лісами затінене, оселився там з одним братом. Належало ж те місце до инших тоді володінь. Там почав він своє з Богом життя в більших постницьких трудах. Почали і брати до нього приходити і, за його благословенням, будували собі келії і жили при доброму своєму наставникові, учителеві і провідникові до спасення. Учнів ставало більше — і місце розширювалося. Тоді просили брати отця свого, аби звелів їм збудувати церкву для Божественної літургії. Коли він не боронив, збудували самі брати церкву в ім'я Пречистої Богородиці, чесного її Різдва, й освячено її благословенням святішого митрополита Иони.

Ворог, добра ненависник, намовив багатьох людей шкоду чинити преподобному і новозбудованій його обителі. Але преподобний добром перемагав зло і все долав своїм терпінням — бачачи те, Бог беріг його і обитель його своїм захистом. Не дасть-бо Господь жезла грішних на жереб праведних. Був тоді в граді Боровському князь Василій Ярославович, він гнівався на святого, що покинув той обитель свою й оселився побіч неї, на чужій частині. Бачивши, що його обитель зменшується і бідніє, а нова примножується і процвітає, лютував гнівом і думав, як би відігнати преподобного з учнями його з того місця, але не міг відкрито, бо до инших земель належало тоді те місце. Тому почав чинити зло так: посилав багато разів диких за своєю вдачею слуг, аби підпалювали обитель звідусіль. Але ті приходили і, бачивши отця з братами, що в будівництві монастиря трудилися, ніякого не могли їм вчинити зла. Лють-бо їхня і дикість змінювалися у страх і покору — поверталися без нічого. Якось послав новоохрещеного агарянина на ім'я Єрмолай, який ще не покинув поганих звичаїв варварських. Послав же його, щоб несподівано зробив зло отцеві преподобному, підпаливши його обитель. І коли посланець наблизився зі всілякою буйністю, раптом осліп і заблукав, навколо монастиря ходячи. Ті, що його знайшли, привели в монастир до отця Пафнутія. І коли преподобний його побачив, радісно його прикликав, назвавши на ім'я, і питав, з якої причини до них прийшов. Той же, покинувши вдачу звірячу, розповідав отцеві все, для чого посланий.

І, впавши, прощення й очам прозріння просив. Отець же, помолившись за нього, подав йому прощення і благословення, Бог же дарував прозріння. І пішов Єрмолай до пана свого, нічого злого не зробивши преподобному Пафнутієві.

Тим часом прийшов, з допусту Божого, на Руську землю несподівано нечестивий цар Момотяк з багатьма агарянами. Великий же князь Василій Васильович, а з ним й инші князі руські, не зібравши всього війська свого, скоро з малою дружиною зустріли безбожних агарян біля Суздаля. І була битва, через гріхи наші здолали агаряни князів руських, і багатьох живих у полон взяли, серед них же був і князь Василій Ярославович, володар града Боровського, який ворогував на блаженного Пафнутія. Той у полоні згадав гріх свій, що неповинно на преподобного отця зло тримав, і каявся у грісі своїм, і молився до Бога, щоб від біди, яка налягла, звільнив його молитвами Пафнутія преподобного. Поклав же обітницю, що коли звільнить його Господь від рук агарянських, зразу припинить ворогування і примириться з преподобним. І коли таку обітницю зробив, допоміг йому Бог скоро врятуватися від варварів, була ж бо за нього належна до Бога молитва від незлопам'ятного отця. Без ушкоджень той князь, молитвами святого, утік з полону й до себе повернувся, зразу пішов в обитель до преподобного й отримав від нього прощення і благословення. Відтоді мав велику віру і любов до отця блаженного. Той же не лише в образах був незлостивий, але і в инших бідах, що траплялися, і в скруті монастирській терпеливий, на Бога ж без сумніву з вірою уповав. Якось, коли наблизився пресвітлий празник триденного Воскресення Христового, трапилося, що забракло риби в обителі настільки, що навіть від малих останніх рибин нічого не залишилося, щоб ними втішити в празник братів після постницьких трудів. Коли служебники й инші брати через те сумні були, він сказав до них: "Не сумуйте, брати, через те: всемилостивий Владика, який створив нас і просвітив весь світ своїм Воскресенням, нас, рабів своїх, утішить у скорботах наших і подасть щедро добро тим, що бояться Його". У святу велику суботу, у навечер'я світлоносної ночі, пономар церковний вийшов на менший потік, щоб зачерпнути води для Божественної служби, і побачив незліченну кількість риби, яка в тих краях сижиками називалася (невеликі, але більші від оселедців). Розлилися ж тоді води. Така кількість рибин зібралася, наче їх якийсь приставник змусив, — трохи менше від стародавніх перепілок", але достатньо для потреби, бо послано її тим, хто не нарікав, але в добрій надії чекав і вдячно прийняв. А після того, як же і перед тим, ніколи ж там такої кількости риби роду того не було аж до цього дня. Пономар же швидко пішов, розповів отцеві. А преподобний, це чуючи, прославив Бога і звелів ловцям вкинути сіті, і так багато витягнули риби тої, що на цілий Світлий тиждень досить було всім на обід і вечерю.

Віддавався преподобний отець Пафнутій ще більшим подвигам і трудам, і слава про нього всюди розходилася, розширювалася й обитель його день за днем: примножувалося число учнів його, серед них же був і блаженний Иосиф, руками святого в чернечий чин одягнений, який після того створив обитель на Волоці Аамському, і дивний старець Інокентій, і Ісаї блаженного родич, і Вассіян, автор житія цього, який пізніше архиєпископом був Ростова, й инших добродійних мужів немало. Доклав-бо преподобний до братії старання, підняв церкву кам'яну, сам трудився в час роботи, носячи камінь, і воду, і все, до такого будівництва потрібне. Коли ж закінчили церкву, прикрасили її іконописом. Але і сам — церква одушевлена — беріг у собі непорочний образ Божий: прикрашений був від Бога чудесною благодаттю, про неї ж коротко розповімо.

Був серед іконописців дуже добрий художник на ім'я Діонисій, мирянин, він захворів дуже на ноги й не міг іконописом прикрашати церкву, хворобою одержимий. Старець же сказав йому: "Діонисію, нехай Бог благословить тебе, почни добре діло, Господь же і Пречиста Мати Божа подадуть здоров'я ногам твоїм". Той же, повіривши словам блаженного, почав радісно своє діло — і зразу зцілився, і здоровий став ногами. Дав же старець заповідь Діонисію й иншим з ним іконописцям-мирянам, аби не їли в обителі його мирських страв, тобто м'яса, ані не приносили їх в обитель, але щоб до найближчого села йшли і там їли. Якось же, ївши в селі свою страву, забули заповідь преподобного і взяли одну ягнячу печену ногу, приготовану з яйцями, в монастир, собі на вечерю принесли і, сівши, вечеряти почали. Коли ж першим вкусив Діонисій, виявив, що там, де яйця були, все червами наповнене. На самого ж зразу напала недуга, що сверблячкою називається, — і в одну мить тіло його суцільним струпом зробилося, і не міг порухатися. Тому швидко послав до преподобного, плачучи над прогрішенням своїм і прощення просячи. Преподобний же, настановивши його словами більше так не робити, повів його до церкви і співав за нього молебень соборно, освятив воду і звелів хворому обмочити себе свяченою водою по всьому тілі. Хворий так зробив, потім заснув трохи — і, коли зі сну збудився, побачив, що всім тілом здоровий, наче ніколи не страждав, струпи його, як луска, повідпадали. І прославив Бога. Місце ж, де обитель преподобного будували, гущею лісу оточене було, добре було для перебування птахів, і гніздилося там багато воронів чорних. На них же дивлячись, преподобний утішався і поклав заповідь, аби ніхто птахів тих чи пташенят руками не брав або чимось иншим не ловив і не винищував. Якось син воєводи градського, проїжджаючи через ту пустинь поблизу обителі, бачив зграю воронів, натягнув лук свій й убив одну з тих птиць. Радий же був вельми, що щасливо випустив стрілу, оглянувся на тих, що йшли за ним, хвалячись, — і зразу стала голова його так, як же її обернув, і стояла утверджена криво набік, наче назад дивлячись, і не міг зовсім повернути її на прямий погляд. Він же про свою радість від того, що в птаху влучив, забувши, сумом і жахом великим охоплений був і, зрозумівши несподіваної тої біди причину, побіг скоро до преподобного Пафнутія і, впавши, прощення просив і благав, щоб помолився за нього до Бога, аби знову влаштована була голова його в попередній свій природний спосіб. Отець же звелів вдарити в било і пішов до церкви. Брати ж здивувалися, що не у звичний час був удар в било, швидко до церкви збіглися і про причину незвичного дзвону питали. Преподобний же розповів їм причину і, усміхнувшися, сказав: "Помстився Бог за кров воронову". І, здійснивши молебний спів, осінив хрестом святим стражденного, кажучи: "Силою Чесного і Животворного Хреста обернися до переду". І зразу обернулася голова до переду і влаштувалася за природою своєю.

Инший один юнак яструба пустив на ворона і тим убив його. Але зразу позбувся своєї втіхи, бо і ворон, і яструб разом впали мертві. Одного разу злодії, які прийшли вночі до обителі його, трьох волів робочих монастирських взяли і хотіли піти собі — цілу ніч, наче сліпі, навколо обителі, заблудивши, ходили. І коли засяяв ранок, хотіли, покинувши волів, втікати, але, Божою невидимою силою зв'язані, були затримані при волах, не могли ніяк від них відлучитися і втекти, допоки робітники монастирські, шукаючи волів, не знайшли з волами злодіїв і, взявши їх, не привели до преподобного. Він же настановив їх словами не чинити такого, нагодувати їх звелів і відпустив з миром. Два брати вирішили з обителі його піти таємно і, зібравши свої речі, вже хотіли вирушити в дорогу. Бог же те виявив преподобному так: після ранкового співу схилився перепочити трохи святий — побачив уві сні мурина якогось, вельми очорненого, який виймав з печі келії його поліна палаючі і кидав на келії тих ченців, що втікати хотіли. Отець же грізно сварив на нього, забороняючи, аби не спалив споруди. А мурин відповідав, що таке робить, аби запалити. Збудився ж преподобний зо сну і збагнув, що означало видіння, послав зразу по ченців тих і, прикликавши, розповів їм бачене. Вони ж, чувши те, налякалися, разом і розчулилися, і показали отцеві зібрані речі свої, визнавши гріх свій, що втікати приготувалися, і прощення просили. Инший один брат буркотливий нарікав на все, що відбувалося в обителі, і завжди на отця буркотів. Він у сонному видінні побачив себе посеред церкви з тими, що співали, і раптом прийшов отець, гнівним оком на нього поглянув і сказав: "Оцей хульник, візьміть його з церкви". І зразу двоє муринів, чорних дуже, схопили його і тягнули геть, б'ючи сильно. Збудився ж чернець той, сповнився страху великого і з великими сльозами прибіг до преподобного отця, випросив прощення…

Був в обителі преподобного старець богонатхненний на ім'я Константин. Він, хворіючи, наблизився до кончини. Якось, коли спочивав преподобний Пафнутій після ранкового славослів'я, учень його, чернець Иосиф, пішов до келії отчої; коли ж зближався до дверей і хотів помолитися, раптом преподобний відчинив віконце келії, побачив Йосифа, що підходив, і сказав: "Хтось помолився і сказав мені: "Константин-старець до Господа відійшов". Я ж збудився, відчинив вікно і нікого не побачив, лише тебе бачу, що йдеш". Иосиф же сказав: "Я в цей час від Константина вийшов, і ще живий він". Отець же звелів йому знову повернутися в келію старцеву. І коли чернець прийшов, побачив, що той у Господі помер. Инший старець, богонатхненний і сповнений днів, був в обителі, наслідуючи життя наставника свого, преподобного отця Пафнутія, ім'я ж старця Євтимій. Той мав від Бога такий дар сліз, що не лише в келії, але й у церкві на всілякому правилі завжди випускав сльози. Був же в ньому і дар ясновидства. Про це стало відомо так. Два брати мали любов між собою не за Богом, але з ворожої зваби, через те преподобний отець Пафнутій непокоївся дуже. Вони через те вирішили вийти потай з обителі. У час Божественної Літургії вищезгаданий старець Євтимій зі звичним йому розчуленням і сльозами стоячи в церкві, поглянувши на отця і на тих, що співали з ним (були ж у лику співаючих й ті два брати), побачив, як за тими двома братами з'явився якийсь мурин, що мав на голові шолом гострий вельми. Він тримав у руках гак залізний, почав ним тягнути до себе вищеназваних тих двох монахів, їх беручи за одяг, і за крилос витягнув, хотів схопити їх руками, але зразу залізне те знаряддя стало безпорадне, наче неміцне, і відскакувало. Коли-бо ті з помислом, який ворог їм посіяв, щоб не коритися отцеві і з обителі піти, погоджувалися, — легко притягав їх до себе ворог; коли ж противилися помислу й відкидали, — тоді зброя ворожа була безсила й відскакувала від них. Дивився ж на те Євтимій неухильно, бачачи душевними ясновидними очима. Коли ж почали читати святе Євангеліє — зникнув мурин, після Євангелія ж знову з'явився і робив те ж саме. Також і під час херувимської пісні зник, а після принесення Святих Дарів з'явився знову. Але коли надійшло освячення Святих Дарів і прекрасна Пресвятій Богородиці пісня — зник мурин, як дим, і більше не з'являвся. Старець же Євтимій, дивлячись на це, затремтів, і так перебув цілу Святу літургію. Після закінчення ж Святої літургії прийшов до преподобного і розповів йому бачене. Той же прикликав тих ченців, наказав їм не приймати помислів, які ворог їм сіє, і не таїти, але визнанням вирвати їх із серця. Ті ж, настановою і вмовляннями отчими виправившись, помудріли.

Говорив преподобний отець Пафнутій учням своїм, що можна пізнати з очей, якщо якийсь брат якимось помислом всередині одержимий — добрим чи злим. Такому його слову дивувалися учні як речі непростій, але що таке ясновидство в ньому самому було, пізніше точно пізнали. Один-бо новоначальний чернець, який жив з преподобним і ще зухвалости мирської в погляді очей не здолав, вийшов через якусь потребу за обитель. Побачивши світських чоловіків і жінок, що йшли, кинув на них поглядом, звабився очима і сприйняв пристрасно вигляд жіночих облич, і полонився помислом, і затримався в ньому. Потім повернувся в келію отця і застав старця за читанням. Піднявши ж очі свої, отець глянув на нього і зразу пізнав, що він збентежений нечистими помислами, і, відвернувши лице своє від нього, сказав: "Оце — чоловік! Не так, як раніше". Брат же злякався дуже і розповів про те Йосифові, який мешкав з ним. Той же звелів йому, щоб сказав усе отцеві й попросив прощення. І коли визнав брат перед отцем прогрішення своє, наставлений був словами отчими і прощення сподобився. Коли знов сидів преподобний Пафнутій і читав Божественне Писання, один чоловік, прийшовши, помолився і через віконце поглянув на святого, спитав його про учня його Йосифа, був-бо йому співгромадянином. Старець же, бачивши чоловіка, якого ніколи не знав, сказав до Йосифа: "Іди, бо муж, злий на вигляд, питає за тобою". Коли вийшов Йосиф і знайомого чоловіка побачив, спитав його, чому прийшов. Той же сказав: "Хочу бути монахом". І сповістив Йосиф про те блаженному отцеві. І сказав отець до Йосифа: "Не питаючи, відпусти чоловіка того, бо він недобрий". Здивувався ж Иосиф з відповіді отця і не смів спитати його тоді, чому недобрий той чоловік, що прийшов, але спершу пішов, відпустив того, давши їсти. Тоді повернувся Иосиф у келію, і сказав отець: "Чоловік той — убивця, ще бо коли молодим був, одного ченця вдарив ножем у живіт і убив його . І дивувався Иосиф ясновидності блаженного, що, не лише ніколи не бачивши, але навіть не чувши про чоловіка того, зі самого вигляду лиця його пізнав, що той убивця.

Чернець один прийшов в обитель преподобного. Бачивши, що він до нього йде, старець святий сказав тихо до учнів своїх: "Чи бачите, що навіть чернечим чином не очиститься від крови". Учні ж дивувалися і питати не сміли, пізніше ж сам старець одному з них розповів, що чернець той мирянином був, служив одному князю благочестивому у Великому Новгороді й отрутою заморив пана свого. Пізніше, совістю мучений, одягнувся в чернецтво, але так і не очистився, бо не зробив правдивого покаяння, достатнього за гріх сподіяний.

Була жінка одна, бояриня, дружина Олексія, названого Гобурина. її ж діти пізніше в чернецтво увійшли, і жив з ними Вассіян, автор житія його. Вона велику віру мала до блаженного отця Пафнутія і посилала до нього часто своїх дітей з дарами, просячи молитов і благословення від нього. Трапилася їй хвороба з диявольської дії — помутніння розуму, і бачила очевидно демонів багатьох, що приходили до неї і страшили її, через те бентежилася розумом. Коли ж з нею це траплялося, являвся якийсь старець, низький на зріст і згорблений, бороду мав сиву велику, у бідний одяг одягнений. Він владно відганяв від неї демонів, як вовків від вівці, — і ставала здорова. Якось почула голос, що до неї говорив: "Пафнутій, що в Боровську, вижене від тебе демонів". Це ж з тою жінкою було багато разів, тоді цілком виздоровіла, захотіла бачити святого, хотіла точно довідатися, чи той являвся їй при хворобі, виганяючи бісів від неї. І прийшла з отроками своїми до обителі преподобного. Не було ж входу жінкам у монастир, через те перебувала біля воріт і послала до учнів блаженного, просячи їх, як би побачити їй отця святого. Вони ж, отрокам її показуючи святого, веліли, щоб показали його пані своїй, коли буде з церкви іти з братами на трапезу, був-бо час обіду. Вона ж швидше, ніж їй показали, коли святий вийшов з церкви, зразу побачила його, пізнала і зі сльозами крикнула: "Це насправді той, хто явленням своїм відігнав від мене демонів і зцілення мені дарував". І послала велику милостиню ченцям, дяку віддаючи Богові, і Пречистій його Матері, і їхньому угодникові преподобному отцеві Пафнутію.

На одного з учнів преподобного напала хвороба ока, дуже воно в нього було хворе, шукав ліку. Отець же дав йому вервицю свою, звелівши тисячу молитов промовити: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного". Той же ледве погодився, змучений сильним болем. Закінчивши ж півтисячі молитов, відчув око своє зовсім здоровим. І, забувши заповідь, скочив з радости і побіг розповісти отцеві про зцілення ока свого. Але не втаїлося від прозорливого отця те, що не тисячу, але половину лише вимовив молитов, і звелів знову повернутися й закінчити тисячу молитов.

Сиділи якось брати в преподобного, сповістив один з мирян, муж благоговійний, що архимандрит Симонового монастиря, що поблизу царюючого града Москви, покинув архимандрію. І почали говорити, хто там буде архимандритом. І згадували то одного, то иншого, а блаженний, поглянувши на одного з учнів своїх на ім'я Вассіян, Иосифового брата, юного вельми і новопостриженого, показав на нього і до тих, що з ним були, усміхаючись, мовив: "Ось архимандрит Симоновський". Передбачив-бо преподобний те, що мало бути, бо той Вассіян хоч і не тоді, проте після того, коли літ доволі минуло, поставлений був архимандритом монастиря Симоновського, за провіщенням святого. Якось преподобний попросив в одного князя, для якого ловили рибу на ріці Оці, лише три дні біля одної сіті перебувати і, що Бог пошле, те взяти на монастирську потребу, тому одного зі служителів послав туди. Звелів дати йому п'ять гривень грошей на посуд, щоб, скільки матиме рибин, у ньому засолив. Служитель же не хотів брати стільки грошей на купівлю посуду: не сподівався наповнити рибою навіть одної малої посудини за ті три дні. Преподобний же, гнівно на нього поглянувши, звелів робити те, що йому наказано. Пішов посланий і взяв за три ті дні сімсот тридцять великих рибин, які мовою того краю називаються рибці. Ті, що для князя рибу ловили, за ціле літо стільки риби не взяли. Такий улов передбачивши, святий звелів достатньо приготувати посуду.

Один молодий прийшов у чернечий образ і почав помислом бентежитися, найшов на нього пострах від неприязної диявольської дії. Часом-бо, як звір якийсь незнаний, являвся йому диявол, часом — як пес чорний, часом же, коли сидів у келії, чулося, наче ведмідь навколо ходить, хапаючи за стіни. Преподобний же старець звелів юному тому при собі прочитати Псалтир — і відтоді привиди ті бісівські зовсім зникли, і юнак від страхів звільнився, молитвами святого.

Був преподобний цей отець розсудливий і досвідчений у всілякому ділі, Божому і людському, через те не лише ченці, але і мирян багато за отця духовного його собі мали і приходили сповідатися з гріхів своїх, бо священне правило добре знав й умів, як досвідчений лікар, всілякій внутрішній виразці відповідне подати лікування. Коли приймав людей, що до нього приходили, не дивився, хто вони: не бентежився перед лицями сильних, не зневажав убогих, для тих, хто гордістю здіймався, не дуже був приступний, до смиренних вельми люб'язний і до убогих милосердний був. Голод одного року, з Божого допусту, був — тоді всіх навколо прогодував, і щодня до тисячі й більше збиралося в обителі його людей голодних, їх же годуючи, нічого не залишав в обителі аж до наступного року — за його молитви і через сльози убогих Господь дарував примноження плодів.

З того часу, коли став ченцем Пафнутій преподобний, таке було життя його й уклад постництва. У понеділок і в п'ятницю нічого не їв, у середу — суху їжу, а в инші дні їв з братами. Завжди ж трудився важкими ділами, дрова рубав і на плечах носив, землю на городі обробляв, і воду носив, і підливав зілля, й іншу всю важку роботу виконував, і ніхто швидше від нього не опинявся на будь-якому ділі і на соборному правилі. Узимку молитві більше віддавався, і читанню, і рукоділлю, сіті плів для ловлення риби. Не дав до тіла свого наблизитися нікому навіть у час потреби ані сам ні до чийого тіла не торкався. Жінок не лише в обителі, а й здалеку не хотів бачити ані говорити про жінок не давав нікому перед собою. І зберіг дівственну тіла свого чистоту непорочно з лона матері своєї. Через те посудиною був Святого Духа і достойно хиротонісання священицтва прийняв. Проте, задля смирення, відколи у святу одягнувся схиму, не літургісав, лише один раз через випадок і потребу перед кончиною своєю Святі відправив Таїнства. Якось-бо, коли надійшов пресвітлого Воскресення Христового празник і священика в той час в обителі не виявилося, послав преподобний всюди з достатньою кількістю срібла, шукаючи єрея, але не зміг знайти: всі-бо тоді свою потребу служіння у своїх власних церквах мали. Глянь же на благорозумний розмисел отця богонатхненного: через потреби такого празника змінив закон свій і, як достойний священик, сам у той день Божественну відправив Літургію з великою увагою і розчуленням. Після закінчення ж Літургії сказав до учнів: "Нині душа моя ледь втрималася в мені". З таким благоговінням і страхом достойний той священнослужитель торкався здійснення Божественних Таїнств, і додавалася йому в такі свята якась надприродна веселість, не тілесна, а духовна, і наче инша, що від иншого буває. Допускав же тоді й тілу більше задоволення, ніж в инші дні, проте в міру, безмірности у всьому остерігався. І коли час був говорити, говорив потрібне. І коли час мовчати — мовчанню віддавався. І всюди неробства уникав, у всьому ж стриманість любив і убогість, і не зважав на тілесні свої потреби. І такої міри досягнув, що далеко був своїми звичаями добродійними від людей у роді цьому, тому що з дитячих літ своїх ні в чому не прогнівав Бога смертельно, але завжди добровгодне Йому робив. У двадцятий рік постригся, шістдесят літ перебував у чернечому чині і не змінив правила свого, не схилився ні вправо, втікаючи від безмірности жорстоких, ані вліво, боячись шляху широкого, але царським шляхом йшов завжди. У догмах віри таку пильність і ревність мав, що коли хтось навіть трохи невідповідне Божественному Письму починав говорити, зразу виганяв того з обителі. У таких виправленнях перебуваючи, божественний отець наш Пафнутій досягнув міри віку сповнення Христового. Залишилося ж йому звільнитися від того тимчасового, що є тут, і перейти до вічного, чого око не бачить і вухо не чує, і на серце людині не прийде, що приготував Бог тим, що люблять Його. Після всесвітнього пресвітлого празника Пасхи у четвер третього тижня вийшов блаженний після утрені з братами на якесь діло, за звичаєм, і, давши настанови їм, як влаштувати те діло, повернувся в обитель, бо надійшов час Святої Літургії. Сказали ж йому учні, щоб після обідньої години знову вийшов на діло. Він же сказав їм: "Не зможу прийти, бо маю справу пильну й нагальну". Після відправи Літургії до звичної з братами приєднався трапези, потім прийшов до нього в келію один з учнів його на ім'я Інокентій і, бачивши старця, що сидить на одрі, нагадав йому про вищезгадане діло. Він же відповів: "Инша в мене потреба, якої ти не знаєш, бо наявний зв'язок розв'язатися хоче". І не зрозумів Інокентій сказаного. У той час прийшла вістка, що благовірний князь Михаїл Андрійович хоче прийти в обитель помолитися. Блаженний же звелів тому ж учневі відіслати повідомлення до князя, щоб не приходив в обитель, бо инше трапилося діло. У той день не вийшов преподобний у собор церковний на вечірнє і повечірнє правило, бо почав хворіти, але в келії те сповнити учневі Інокентію звелів. Відпускаючи ж його, сказав: "Коли настане цей же день четвер, тоді маю перемінитися з немочі своєї". І не зрозумів учень сказаного. І цілу ніч ту перебував на молитві преподобний.

Коли настала п'ятниця і час святої служби надійшов, пішов у церкву на Літургію, підтримували його учні. З них же один, немолодий уже, взяв його за долоню, щоб підтримати, той же зразу з гнівом висмикнув долоню свою від нього і велів за одяг себе підтримувати. Такий був обережний і безпристрасности пильнував, що і в такій старості, і в хворобі, і відхід смертний перед очима маючи, не хотів, аби хтось торкався тіла його. Був же того дня і на вечірні. І коли почали панахиду за померлими співати, захотіли учні відвести його до келії. Він же не хотів піти, але перебував зі співаючими, кажучи: "Мені ця панахида потрібна, не буду більше її чути". І в суботу на Святій Літургії був, і після закінчення її просили його учні, щоб з'їв трохи їжі, бо субота і П'ятдесятниця, а від четверга нічого не куштував. Відповів їм отець: "І я це знаю, і за божественними правилами годиться з'їсти в суботу, щоб розв'язати піст, проте хворому годиться три дні стриматися від їжі перед причастям Божественних Таїнств". І не їв нічого аж до недільного дня. Увечері ж у суботу висповідався перед духовним отцем за чином святого покаяння. І на всенічний спів пішов, і стояв (підтримували його учні), і казав до них: "Вже не маю слухати відтепер всенічного співу". У час же Божественної Літургії з великою увагою і зі сльозами стояв, і причастився у вівтарі Божественних Таїнств. Коли вели його з церкви у келію, спитав: "Якого дня прийшла до мене хвороба?" І відповіли учні: "У четвер, отче, почав ти хворіти". Він же сказав: "У той день маю і померти". Скуштував і їжі трохи в день недільний, примушували його учні, і відтоді звелів нікого з тих, що приходили в обитель, не пускати до себе. Чули ж навколишні князі і бояри, що знемагає від хвороби Пафнутій блаженний, присилали до нього на відвідання мужів поважних з великою милостинею. Він же звелів учням нічого з приношуваного тоді не брати і навіть чути нічого не хотів про мирське, але казав: "Я найбільше потребую в годину цю багато молитов, бо в довгу путь відійти хочу. А хто має віру в Бога і до Пречистої Богоматері, може і після мого відходу милостиню робити". І поверталися з милостинею назад послані мужі. Була ж в устах преподобного отця ненастанно Ісусова молитва, і Давидові псалми, не за порядком, але вибрані, тодішньому його часу відповідні, і стихи Параклиса молебню до Пресвятої Богородиці, й иншого багато моління, був-бо ум його до Бога спрямований, ні про що инше з тутешнього не дбав, але майбутніх благ бажав і, на них сподіваючись, радів духом, і у веселості гранословив слова псаломські й молитовні, бо сповіщення мав спасення свого. Не сумував ні за чим, як же звичай буває в тих, що мають відійти з життя цього. І хвороба його не вельми важка була, бо щодня ходив, з допомогою братів, на Святу Літургію до церкви і з увагою до відпусту стояв, підтримуваний. В останній же день життя свого, тобто в четвер, коли була утреня переполовинення П'ятдесятниці, хотів преподобний іти до церкви на Літургію, почав говорити до учнів: "Ось день Господній, веселіться, люди. Ось день прийшов довгожданий". Вони ж питали його: "Про який день говориш, отче?" Він же відповів: "Про цей четвер, про який же раніше розповідав вам". Коли він виходив з келії до церкви, сповіщено було, що прийшли до нього на відвідини посланці від самодержця всієї Руси великого князя Івана Васильовича, і від сина його, великого князя Івана Івановича, і від преосвященного митрополита Геронтія. Святий же, почувши те, вельми засмутився. І, не хотівши, повернувся до келії, поглянув на ікону Пречистої Богородиці і сказав: "О владичице Богородице, чому надокучають мені люди ті, і в останній день позбавлений Божественної служби". Відпустивши братів до церкви, залишився сам у келії і замкнув двері, щоб ніхто не увійшов із присланих до нього. Після закінчення Літургії зрозуміли посланці, що неможливо побачити отця преподобного, і повернулися. Тоді учні знову до нього прийшли, старець лежав на одрі і, наче про когось иншого, говорив: "Прийшов йому день, і померти має". Вони ж спитали його: "Про кого говориш, отче, що померти має?" Він же сказав: "Про того, про кого ви кажете, що хворий, він покаявся, померти хоче". Тоді звелів нікому не приходити до нього: "Стомився, — казав, — і спочити хочу до вечірнього співу. Увечері мають прийти до мене всі брати". І пізнали учні, що наблизився час переставлення його, і спитав його старший учень Інокентій, кажучи: "Отче, коли переставишся, чи кликати протопопа й инших священиків із града на похорон твій?" Святий же заповідав нікого не кликати, щоб не було галасу в обителі від збору народного, але ніхто ж нехай не довідається у граді та в селах про кончину його, допоки свої монастирські священики не поховають. Гріб же собі звелів викопати з південного краю церкви поблизу церковних дверей. Коли надійшла година вечірніх співів і нікого з братів у нього не було, окрім одного учня, почав преподобний співати: "Блаженні непорочні, що в путь ходять у законі Господньому". Доспівуючи стихи заупокійні, закінчивши псалом, співав вірші: "Святих лик знайшов джерело життя" й инші. Тоді почав зі сльозами молитися до Бога і до Пречистої Богородиці за спасення душі своєї і за обитель. Учень же, при ньому стоячи, почав дрімати і через те вийшов з келії в сіни і, сівши, задрімав, але чуваючи, що ані спав, ані не спав. І чув голоси багатьох, що співали в келії, і дивувався собі, кажучи: "Коли я вийшов з келії, нікого не було в отця, а нині хто ті, що співають у нього?" І, струсивши сон з очей, у келію зайшов, і нікого не бачив, окрім отця, який шепотів устами молитви свої, голосу ж його не чути було, бо знеміг. Тоді прийшли й инші учні, і почав святий повертатися з боку лівого на правий. Учні ж багато разів наліво повертали отця, він же знову направо повертався, шепочучи якісь слова, і з цього зрозуміли, що бачить щось незвичайне. Тоді, коли всі дивилися на нього, преподобний вклався обережно і руки хрестоподібно на грудях поклав, трьома подихами передав святу свою душу в руки Господеві у рік буття світу шість тисяч дев'ятсот вісімдесят п'ятий, воплочення ж Бога Слова у рік тисяча чотириста сімдесят сьомий, місяця травня в 1-ий день перед заходом сонця за одну годину. І було лице його не як звичайно в мертвих, але просіяло, як світло, і всім, що дивилися на нього, здавалося, наче живий спить, і був плач великий братам за отцем своїм, їх же тоді було дев'яносто п'ять. Зранку ж у першу годину дня поховали святого за заповітом його, щоб ніхто з мирян не довідався про його кончину і поховання, щоб не робили галасу в обителі своїм приходом. Коли ж почули всі про переставлення святого у граді Боровську, і в навколишніх градах, і в селах, все духовенство і миряни зрушилися, прибули до обителі преподобного. Хотіли бачити його і поклонитися мощам блаженного отця. І коли по дорозі довідувалися, що вже похований, одні поверталися, сумуючи, що не сподобилися при чесному похованні святого бути, більше ж приходили на могилу, поклонялися з ранку до вечора.

Ми ж преподобного отця нашого Пафнутія як заступника найкращого і гарячого молільника до Бога маємо, славимо Пресвяту Тройцю, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас і навіки віків. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IX (травень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!