Житіє преподобного отця нашого Теодора, архимандрита Секеотської обителі, єпископа Анастасіопольського

Місяця квітня на 22-й день

У землях галатійських село є, що називається Секея, під градом Анастасієвим, першим в Анкирській землі, лежить воно від Анастасіополя десь за дванадцять стадій. Там народився цей преподобний Теодор Секеот, що чудесно зачався в лоні матері своєї на ім'я Марія від мужа знатного на ім'я Козма, царського скорохода, а в той час царював Юстиніян Великий. Коли-бо зачала мати його Марія, у сні тієї ночі було їй видіння чудне: зірку превелику і пресвітлу бачила, яка увійшла з небес в утробу її. І, збудившись, розповіла те Марія матері своїй Єлпідії і сестрі своїй Деспенії, які при ній жили. Тоді пішла до одного отця-ясновидця, який у відлюдницькій безмовності за шість стадій від села того в Бозі жив, і те видіння вражаюче про зачаття у своїй утробі розповіла йому. Старець же той духовними бесідами повчив її про богоугодне життя, кажучи, що зачате в ній дитинча великим справді мужем буде, не лише серед людей, але і в Бога. «Зірка-бо та світла царську славу знаменує, як же мудрі тлумачі снів міркують. Однак про тебе не так говорити треба: не царську на землі владу, але чесноти і благодать Божу зірка, яку ти бачила, провіщає, і славу, яку Бог влив у зачате тобою, звик-бо рабів своїх перед народженням в утробі материнській освячувати», — те ясновидець той старець Марії прорік і, досить повчивши, відпустив її з миром. Відомим те стало і Теодосію, єпископові Анастасіопольскому, і він також міркував над видінням тим, що народжене немовля світлом буде для світу. Марія ж, повернувшись від старця, за порадою його, жила богоугодно в цноті безмужній, із матір'ю і сестрою своєю. Коли ж настав час народжувати, народила Марія цього Божого раба, і, за звичаєм християнським, охрещений був, названий же Теодором, що означає «Божий дар», — у самому імені виявлялося, що дитинча те мало бути великим даром від Бога світові.

Коли мало дитинча шість років, хотіла мати записати його завчасу до чину воїнського і готувала йому пояс золотий, і одяг коштовний, й инші для воїнського чину потрібні речі, і хотіла піти до Царгорода, щоб там зробити сина свого царським воїном. Але явився їй у сонному видінні святий великомученик Георгій, кажучи: «Нащо таке вирішила щодо дитини своєї, о жінко? Не трудися марно, бо Цар Небесний потребує для себе сина твого». Збудившись зі сну, Марія почала плакати й говорити: «Прийшла смерть для дитини моєї». Думала-бо, що помре скоро. Але хлопець ріс літами й розумом, коли ж восьмилітнім був, віддала його мати в науку книжну, і, благодаттю Божою, від усіх дітей краще вчився, і любили всі його за добрі його звичаї. У дитячих забавах чоловічий розум проявляв, пильнував себе від усілякого слова проклінного чи образливого, й иншим хлопцям того боронив, і всілякі серед дітей погамовував сварки та бійки.

Був у домі тих жінок муж один старий на ім'я Стефан, богобоязливий і благочестивий, його ж, як батька, шанували за добродійне його життя. Бачивши, як він у святу Чотиридесятницю до вечора постив і малу скибку хліба ввечері з водою їв, хлопець Теодор розпалився любов'ю божественною — почав наслідувати його і до вечора також стримувався. Коли ж у час обідній з училища повертався, примушувала його мати, аби їв з ними, але він не хотів. Тоді, щоб не примушували його до їди, перестав вертатися на обід додому, цілий день в училищі затримувався аж до вечора. Ввечері ж спочатку йшов до церкви зі Стефаном на звичні співи і причащався з ним Пречистого тіла і Крови Христа, Бога нашого, — тоді йшов додому і малий шматок хліба з водою приймав, підкріплювався. Переконувала його мати й инші, аби їв варене та инші страви, але ніяк не хотів. І просила мати вчителя, щоб у час обіду відпускав хлопця з училища додому, аби примусити його їсти з ними, бо від того, що не їв, вельми сухий тілом став. Хлопця ж відпускали, та він не йшов додому, а на гору, що була поблизу, сходив, на ній же була святого великомученика Георгія церква. Там святий великомученик в образі прекрасного юнака зримо йому являвся, вводив його всередину церкви, і вправлявся там Теодор у читанні книжному, допоки час обіду не минав, і знову з церкви, наче з дому, в училище ішов. Ввечері питала його мати, чому обідати не прийшов, а він відповідав: «Не вивчив вірша, і через те мене затримали». І знову просила мати вчителя, щоб відпускав Теодора обідати в час відповідний. Учитель під присягою запевняв її, що ще після першого її прохання щодня з иншими хлопцями відпускає Теодора з училища в час обіду. І довідалася мати, що Теодор, на обід відпущений, ходить на гору до церкви, послала рабів, аби силоміць привести його звідти, і багатьма погрозами страшила його, щоб лишень приходив обідати. Він же не слухав її, звичну повстримність беріг. Коли був десятилітнім, хвороба одна напала на село те, і багато нею занедужало, а инші й умирали. Заразився тою хворобою і блаженний отрок Теодор і при смерті був. І втратили родичі надію на життя його, тому взяли його ледь живого, віднесли до церкви святого Йоана Хрестителя, що була поблизу, і перед вівтарем поклали. На склепінні церкви під самим хрестом було зображення лиця Спасителя. З нього капнули дві краплини роси на хворого юнака — і зразу став здоровим, і пішов додому, дякуючи Богові. Коли спав уночі між домашніми своїми і всіх огорнув глибокий сон, прийшов до нього святий великомученик Георгій і, збудивши його, сказав: «Встань, Теодоре, ранкова зоря засіяла, і настав час ранкової молитви, ходімо до церкви святого Георгія». Хлопець же зразу із поспіхом і радістю встав. Спочатку являвся йому святий Георгій в образі Стефана, що з їхнього дому; тоді у своїм власнім образі показався йому, будячи щоночі й ведучи до своєї церкви. На шляху ж біси хотіли настрашити юнака, перетворювалися на вовків і різних звірів і кидалися на нього. Але святий мученик, ідучи перед ним і спис у руках несучи, відганяв тих страшних привидів і Теодорові велів не боятися. Коли так було з ним кожної ночі, мати й инші з нею жінки, збудившись зо сну і Теодора на одрі не побачивши, дивувалися — і довідалися, що до церкви ходить уночі. І думали, як то звечора серед них лягає до сну, а встає так, що ніхто не відчуває. Боялася ж мати, аби звірі не з'їли хлопця, бо в той час розійшлися чутки, наче вовк один викрадає не лише худобу, а й малих хлопців. Через те погрозами боронила йому, щоб не виходив з дому до церкви перед сходом сонця, бо місце те було пустельне. Проте отрок блаженний не послухав матері, але у звичний час, коли святий Георгій його будив, виходив до церкви його, ніхто ж про те не знав. Якось мати, і з нею инші жінки, збудилася на світанку і, хлопця Теодора на одрі не знайшовши, гніву сповнилася, побігла до церкви, витягнула його звідти і, за волосся схопивши, волочила його додому, сильно б'ючи. І не випускала цілий день з дому, на ніч же прив'язала його до ложа сильно, аби вийти не зміг. І тої ночі святий великомученик Георгій матері Теодоровій та иншим з нею жінкам у сонному видінні явився, мав меч прив'язаний до стану — його ж витягнувши, погрожував їм із гнівом, кажучи: «Голови ваші відітну, якщо далі хлопця будете бити й боронити йому до мене ходити». Жінки ж із жахом великим зі сну збудилися, страшну ту мученикову з'яву й погрози одна одній переповідали, а найбільше злякалися, що всі те саме видіння бачили. І зразу відв'язали хлопця святого, голубили його словами любови, аби не гнівався на них за те, що били його. Питали його, як, перед світанком до церкви з дому виходячи, звірів не боїться. Він же сказав їм, що кожної ночі юнак пресвітлий будить його і водить до церкви, захищаючи від страховиськ на шляху. Зрозуміли жінки, що святий великомученик Георгій, його ж й инші у видінні бачили, являється йому і захищає його. І з того часу нічого не боронили Теодорові, але поклалися на Божий промисел, кажучи: «Воля Господня нехай буде».

Була ж у того блаженного хлопця й сестра мала на ім'я Влата (її ж після того нескоро, від иншого вже чоловіка, мати його, впрошена від родичів вийти заміж, через молодість, народила). Та дівчина любила брата свого Теодора вельми, і часто вдень ішла услід за ним до церкви, і молилася з ним разом, і намагалася наслідувати його життя — Дух Божий і в ній, як же і в Теодорі, діяв. Недалеко від їхнього дому була церква святого мученика Емілія, що в тому Галатійському краю, у граді Анкирі, за царювання беззаконного Юліяна Відступника після багатьох мук на хресті розіп'ятий був. У церкву того мученика увійшовши, Теодор блаженний заночував, у молитві цілу ніч проводячи. Опівночі, коли задрімав, було видіння таке: здавалося, наче стоїть перед якимось царем, що сидить на престолі у славі великій, багато воїнів навколо нього стоїть, і жінка пресвітла багряноносна була праворуч царя, і чув він того, що казав до нього: «Подвизайся, Теодоре, щоб досконалу в Небесному Царстві винагороду прийняти, я ж і на землі тебе шанованим зроблю і прославлю серед людей». Таке йому було видіння у дванадцятий рік життя його. І з того часу більшим до Бога бажанням і любов'ю розпалився, почав більше трудитися. Замкнувся в одному покої дому свого і перебував у ньому від святого Богоявлення до свята В'їзду Господнього в пості й молитві, і читанню книжок віддавався, і з одним Богом розмовляв. А найбільше у два тижні Чотиридесятниці святої, у перший і середній, зовсім ні до кого нічого не говорив, але у глибокому мовчанні перебував, весь ум свій заглиблював у Бозі.

Коли минув святий Великий піст і настало свято Воскресення Христового, ненависник диявол, такого добродійного юнака бачити не стерпівши, думав, як його згубити, і вихитрував підступ такий. Одного дня перетворився в юнака Геронія, який разом із Теодором учився в училищі, і прийшов до Теодора, покликав його із собою наче перейтися і, взявши, завів його на горб високий, що називався Тзидрама, і, на височезному камені ставши, почав, як же колись самого Христа Господа в пустелі, спокушати Теодора, кажучи: «Якщо хочеш, о добрий Теодоре, мужність свою показати, стрибни звідси вдолину». Теодор же відповів: «Боюся, що висота надмірна». Сказав диявол: «Ти був з нас усіх в училищі наймужніший, а нині цього боїшся? Ось я не боюся, зараз скочу долі». Сказав Теодор: «Не роби цього, щоб, упавши, не розбився». Диявол же кріпився, кажучи, що нічого з ним не станеться. І сказав Теодор: «Якщо ти першим це зробиш і я побачу тебе цілим, то і я після тебе так зроблю». І зразу диявол скочив з висоти додолу в безмірну глибину, і став там просто, і покликав до себе Теодора, щоб і він також скочив. Теодор, те бачивши, злякався і подумав собі, як Геронтій, який такої смілости раніше ніколи не мав, зміг без шкоди з настільки високого горба скочити в долину. Коли він це думав, а диявол з долини викрикав і Теодора до себе кликав, зразу з'явився святий великомученик Георгій і, взявши за руку Теодора, сказав: «Ходи звідси, йди за мною, не слухай звабника, що шукає душі твоєї, то не є Геронтій, але ворог роду нашого». І привів мученик хлопця до своєї церкви, коли ж юнак у ній затримався, прийшли до нього мати його і бабуся — просили блаженного, щоб ішов додому, бо багато родичів і сусідів зійшлося до них на бенкет і чекають його. Він же, бачивши написане, що любов світу цього ворожа є Богові і той, що хоче другом бути для світу, ворогом Божим буває, не послухав їх, але, відв'язавши пояс золотий і ризу верхню дорогоцінну і гривну знявши, кинув їм, кажучи: «Знаю, що боїтеся, аби не згубив я цього, візьміть-бо їх, мене ж залиште». І не пішов. Чуючи ж про одного отця добродійного, йому ж ім'я Гликерій, що за десять миль від села їхнього жив на місці безмовному, пішов до нього, хотівши благословення і наставлення від нього. Гликерій же, муж ясновидний, Духа Божого в хлопцеві пізнавши, радісно і з любов'ю прийняв його. І сказав до нього, усміхаючись: «Дитино, любиш чернечий образ?» Відповів хлопець: «Дуже люблю, отче, і сподобитися його бажаю всім серцем». Були ж тоді в краю тому бездощів'я і посуха велика, і вийшли обидва з келії, пішли і стали перед церквою святого Йоана Хрестителя. І сказав преподобний Гликерій до блаженного отрока Теодора: «Дитино, схилімо коліна й помолімося до Господа, щоб, змилосердившись, дав дощу і напоїв висохлу землю. І з цього довідаємося, чи є ми серед праведних». Це ж захотів зробити старець, не спокушаючи Господа, але сподіваючись, що приємними будуть для Господа молитви святого отрока Теодора і що можуть багато його молитви в Бога. Схиливши коліна, молилися — і зразу захмарилося небо. Коли стали вони з молитви, зійшов дощ великий вельми і всю землю напоїв досить. Радости ж сповнився старець через благодать Господню, сказав до Теодора з любов'ю: «Відтепер, дитино, усе, що попросиш в Господа, дасть тобі, буде-бо з тобою, укріплюючи тебе, щоб і тілесним ростом, і духовним у Бозі життям ріс ти від сили в силу. Ти ж здійсни бажане, коли час прийде». Після того Теодор, благословення від старця прийнявши, повернувся до свого дому. Коли чотирнадцятий рік мав від народження свого, вирішив цілком покинути дім і жити при церкві Георгія святого, що на горі, — просив тому матір і домашніх, аби не робили перепон в його намірах ані не надокучали йому, приходячи. Вони ж не сміли боронити йому, знаючи, що Бог з ним. Він же пішов, викопав собі печеру в горі під вівтарем і перебував там, ходячи повсякчас до церкви й молячись. Посилала йому мати хліби чисті і птицю варену й печену, він же клав те все на камені при шляху церковному, щоб або птахи, або звірі їли чи люди, що там ходять, брали. Сам же їв просфори церковні, по одній щодня з'їдав увечері. Було там одне місце, яким біси володіли, називалося Арея, за вісім миль звідти лежало, про нього ж розповідали, що Діяна, богиня поганська, там з багатьма бісами жила, і нікому не можна було місця того без біди минути, а найгірше в полуднє, в місяцях липні і серпні, і багатьох людей біси ті до смерти зранювали. Те чувши, хлопець блаженний ходив у місяці ті щодня на те місце і цілий день там був, ввечері повертався цілий, ніякої шкоди не зазнавав від бісів. Вони-бо, бачивши, що він туди приходить, втекли звідти, Божою силою гнані. У місяці січні, коли було свято Богоявлення, виходив з иншими людьми й клириками до ріки на освячення води і, входячи у воду босий, стояв нерухомо аж до закінчення всіх співів. Після Богоявлення ж замикався в печері й перебував у мовчанні без виходу аж до В'їзду Господнього. Бабуся ж його Єлпідія вельми любила його, понад обох доньок, і тішилася таким його життям, і приносила йому їсти овочі і ярину, їх же щосуботи й неділі він куштував. І всі дивувалися такій благодаті Божій у такому юному хлопцеві і прославляли Бога, кажучи: «Утаївся Ти від премудрих і розумних і відкрився цьому дитяті». Також і єпископ Анастасіопольський Теодосій, все про Теодора чувши, радів за нього й перед усіма хвалив, кажучи: «Бог наставляє хлопця цього на таке життя».

Якось впав у недугу від холоду, і, коли задрімав, явився святий великомученик Георгій, кажучи: «Яка причина хвороби твоєї, дитино?» Він же, поглянувши, побачив духа нечистого, що здалеку стояв, і, показуючи на нього, сказав мученикові: «Отой нечистий і мерзотний навів на мене цю хворобу». Святий же Георгій взяв біса, мучив його сильно і вигнав. А Теодорові, взявши за руку, сказав: «Встань і будь здоровим, вже-бо мерзотний той і пронирливий не явиться перед лице твоє». І зразу Теодор збудився, встав і відчув себе цілком здоровим.

Людинолюбний же Бог, який дав святим своїм апостолам владу над духами нечистими, щоб виганяти їх і зцілювати всілякі в людях хвороби, той і цьому улюбленому своєму отрокові ту ж владу і благодать подарував, і почав Теодор чудесне творити на славу Божу. Чоловік один привів до нього, коли в церкві був, сина свого біснуватого, просячи, аби зцілив його. Теодор же, юний хлопець, не знав, що робити і відмовлявся від такого діла. Чоловік же той плакав, дав Теодорові батіг, кажучи: «Рабе Божий, візьми бич цей і, погрожуючи, бий сина мого, прговорюючи: «Вийди, духу нечистий, із хлопця цього в ім'я Господа мого». Блаженний же Теодор, як же навчений був від чоловіка того, зробив так. І почав кричати біс у хлопцеві: «Вийду, вийду, лише одну годину дай мені». Коли відступив Теодор святий до вівтаря, закричав біс до хлопця: «О скруто, о велика сила Назарея! Відколи ж бо на землю прийшов, озброїв на нас людей, і нині цьому недолугому дитинчаті владу дав наді мною. О горе мені, яка дитина мене виганяє, ані не можу стерпіти благодаті, з небес йому даної, велика біда природі нашій від цього найменшого має бути, багатьох із нас має вигнати з тіл людських. Це ж найгірша мені біда, що влади, йому даної, початок на мені звершує, ані не смію повернутися до батька мого диявола, вигнаний малою дитиною. Якщо б від якогось старого мужа таке мені трапилося, не такий був би мені сором і докір. Проклятий день, в який народилася ця люта на нас дитина!» КОЛИ біс це кричав, Теодор святий взяв олію з кадила й помастив голову біснуватому хлопцеві, і хресним знаменням знаменував, і заборонив бісові, кажучи: «Вийди вже, лукавий душе, і не злослов більше». Біс же великим закричав голосом, кинув хлопця в ноги Теодорові і вийшов, хлопець же здоровим став, благодаттю Божою. Про чудо розійшлася слава по цілому тому краю, і славили Бога ті, що те чули. Хотів же Теодор наслідувати святого Йоана Хрестителя і святого Іллю-пророка життям пустельним, думав, де б від людей віддалитися. Зійшов на найвищу частину гори, обійшов пустельне те місце і, бачивши камінь великий, викопав під ним собі печеру й попросив одного з клириків — добродійного диякона, аби приносив йому трохи хліба і води у свій час. Іменем же Божим закляв його, щоб нікому про нього не розповідав. І взяв у клирика того одяг жорсткий волосяний, до того ж бо часу ще в м'якому одязі, який йому мати давала, ходив, і замкнувся в печері тій. Клирик же, на прохання його, і вхід землею засипав, лише мале віконце залишив, щоб можна було подати скибку хліба й горня води. Так замкнувшись, пробув святий два роки, живий мертвець, у землі похований, ніхто про нього не відав, окрім того клирика. Люди ж села того, приходячи до церкви й Теодора не бачивши, дивувалися й не розуміли, де він подівся. Було ж таке, що в той час полки військові йшли через село. І думали деякі, що воїни, взявши, повели його зі собою. І спонукали князя краю свого послати полки на пошук хлопця. Його ж там ретельно пошукавши і не знайшовши, думали, що звірі його з'їли. І плакали за ним мати його і всі домашні невтішно, як за мертвим, і всі люди села того за ним жаліли. Коли минуло два роки, клирик той, і риданнями матері зрушений, і боячись, аби не помер Теодор у такій скруті життя, розповів про нього, побіг з поспіхом і радістю, відкрив печеру й витягнув його звідти, наче мертвого: побачивши світло денне, перебував той безголосим довгий час. Голова ж його струпами й червами кишіла, і плакали, дивлячись на нього, домашні, і вели його до церкви святого Георгія. Хотіла ж мати взяти його в дім, аби лікуванням зцілити його, але він ніяк не погоджувався і перебував, як раніше, при церкві мучениковій, і голова його за кілька днів зцілилася. Про все те чувши, єпископ Анастасіопольський Теодосій прийшов з клиром у село те, щоб побачити Божого раба Теодора. І, бачивши його, здивувався життю його і, Божим зрушений Духом, спершу на клирицькі нижчі ступені звів, тоді й пресвітером його хіротонізував, коли мав той вісімнадцятий рік від народження свого. Говорив-бо про нього єпископ: «Достойний такий і швидше відповідного часу бути хіротонізованим, у ньому ж благодать Божа, час сповнюючи, живе. Бо й святий апостол Павло святого Тимотея, коли юним був, єпископського сану удостоїв». До Теодора ж сказав: «Господь, який сподобив тебе священицтва, сподобить тебе і єпископства, аби пас ти словесне Його стадо. Але спершу в чернечий чин одягнися, рости ж вірою й чеснотами і за мене молися». Те мовивши і благословення йому подавши, єпископ пішов собі. А блаженний Теодор почав безкровні приносити жертви, достойно стоячи перед вівтарем Божим. Тоді, святі в Єрусалимі місця бачити захотівши й супутника доброго знайшовши, пішов туди і досягнув Єрусалиму, з великою сердечністю і благоговінням поклонився життєтворному хресному дереву і святому гробу Господньому й инші місця святі обійшов, поклонявся і молився. Відвідав же й отців святих, що були там у затворах і у відлюдництві пустельному, молитов же і благословення від них сподобився. Прийшов у Хозевитську Лавру, що була поблизу річки Йордану при церкві Богородичній, у ній же архимандритові було від Бога у видінні сповіщено про Теодора, у тій-бо Лаврі в чернечий образ, за Божим велінням, одягнений і з благословенням додому відпущений.

Святий повернувся до себе, знову при церкві святого великомученика Георгія почав жити, служачи Богові у преподобності і сяючи, як Мойсей, благодаттю Господньою, її ж мав щедро. Зцілював усілякі хвороби, які в людей траплялися, і духів нечистих проганяв, бо владу над ними мав. Бабуся ж його Єлпідія, тітка Деспенія і сестра юна Влата не хотіли відлучатися від нього, але, дивлячись на богоугодне життя його, намагалися, у міру сили своєї, наслідувати його, постячи, і молячись, і милостиню з труду рук своїх убогим даючи. Але невдовзі тітка його Деспенія в доброму віровизнанні переставилася до Господа. її поховавши, повів сестру свою дванадцятилітню Влату в монастир дівочий і уневістив її Христові, а блаженну Єлпідію залишив удома, близько себе, жити до часу. Влата-бо, діва Христова, святе мала життя, через три роки відійшла непорочна в Оселю Жениха свого безсмертного. Почувши про кончину її, Теодор блаженний з радістю дякував Богові. А Єлпідія після того, за радою святого, пішла в монастир жіночий, що був поблизу, при церкві святого мученика Христофора. І посилав преподобний до неї дівчат, яких приводили до нього на зцілення, біснуватих чи хворих, аби навчала їх Єлпідія, як молитися і постити, і на всілякі чесноти наставляла.

Після відходу блаженної Єлпідії в монастир ні від кого не мав преподобний послуження собі, найняв робітника, аби служив йому. Промисел же Божий, хотівши зробити його ловцем людей, почав посилати до нього різних у співжиття. Спершу Єпифаній, юний літами, боголюбивим життям спонуканий, прийшов до нього. І радий був Теодор блаженний, що не залишив його Бог самого, прийняв Єпифанія і в чернечий одягнув образ, і на таке святе життя його наставив, що й над бісами той владу мав і виганяв їх з людей. Тоді одна благочестива жінка, яка зцілення у хворобі своїй молитвами преподобного Теодора отримала, привела до нього сина свого на ім'я Філумен, молодого літами, але не розумом: добре-бо умів книги читати й писати. І були три ці раби Христові однолітками, давнім же у Вавилоні трьом юнакам подібні, однакову до Бога любов і ревність мали, сам же між ними був Христос Господь, що сказав: «Де два або три зберуться в ім'я Моє, там Я є посеред них». Через якийсь рік, коли помер у Господі Єпифаній блаженний, прийшов замість нього Йоан, вельми дбайливий у чеснотах. Тим часом прийшли до преподобного люди із села, що називалося Протомарія, просячи його прийти в село їхнє, бо поблизу нього було одне місце, яким володіло багато нечистих духів, і нікому ж не можна було без шкоди минути місця того — ані людям, ані худобі, а найбільше в годину полудневу і після заходу сонця. Пішов раб Божий на місце те і звелів там викопати собі малу печеру, замкнувся в ній на цілу зиму й у звичному пості і молитвах перебував на тому місці аж до Пасхи. Біси ж не терпіли його перебування, втікали звідти — проганяв їх молитвами святий, наче зброєю, і багато разів чимало людей чули плачевні голоси бісів, які ридали, що гнані від Теодора. Люди ж села того настільки велику до преподобного мали віру, що, приходячи, брали землю з печери тої, в якій жив преподобний, і ту землю в страві чи питті розчиняли, давали хворим людям і худобі як певний лік — і за вірою своєю отримували зцілення.

Був-бо в селі тому один благоговійний муж, ремеслом коваль, йому звелів преподобний, аби зробив залізну клітку без накриття, тісну, що лише можна стояти людині, бо дивне тілу своєму замислив випробування. Про те довідалися люди села того, багато з них своє знаряддя залізне ковалеві приносили, щоб вистачило заліза на виконання того діла. І коли викувана була та клітка, віднесли її з хрестами в село Секеотське до преподобного. Він поставив її над печерою своєю, замикався в ній часто на довгий час і стояв, наче стовп нерухомий, всіляку лютість повітряну терпів, бо була без накриття та клітка. І палила його влітку спека, і взимку холодом і льодом замерзав, сніг і дощ його мочив, буря і вітри на нього налягали — він же лишався як камінь і діямант твердий, без відчуттів. Таке йому всемогутній Бог подав терпіння, що природу і розум людський перевищує, на подив людям і на прославу пресвятого Імени свого божественного. Не лише клітку ту залізну добровільним собі вибрав ув'язненням, а й ціле тіло своє тягарем залізним обкладав, і взуття залізне, за величиною ніг його викуване, взував, і нарукавники, також залізні, носив, і в броню залізну важку одягався, і залізною веригою великою, наче поясом, підперізувався, ще ж і палицю залізну важку, що мала зверху хрест, носив. Розділив життя своє так: після празника Різдва Христового на Богоявлення відходив у печеру, важким тим залізом обкладений, і перебував без виходу до Пасхи. Після Пасхи ж у залізній тій замикався клітці. Таким тягарем залізним і тілесним добровільним ув'язненням морив тіло своє, наче полоненого і раба, катував і карав, щоб не піднімало внутрішньої боротьби. У святу ж Чотиридесятницю не їв зовсім хліба, але трохи овочів чи ярини сирої, і то в суботу і в неділю лише. Підкорив же йому Бог диких звірів, які були в пустелі тій: ведмідь-бо страшний три роки приходив до нього і брав з рук його їжу, також і вовк, з пустелі приходячи, їв у нього. Приходили ж і відходили звірі ті, нікому шкоди не завдавали, ані людям, ані худобі, якщо і траплялося зустріти їх комусь. Було ж те чудодіянням Бога, який угодника свого, що прославляв Його, прославляв. Прийшов до преподобного, який у клітці замкнений був, чоловік один, усім тілом прокажений, шукав зцілення від святих його молитов. Він же, звелівши прокаженому скинути свій одяг, взяв воду й помолився до Бога, кажучи: «Господи Ісусе Христе, Боже наш, Ти, що через пророка твого Єлисея Неємана сирійця від прокази очистив і Сам добротою своєю до нас зійшов і чоловіком був, словом зцілював прокажених, зглянься нині на нас і на воду цю і, благословивши її, подай їй цілющу силу, щоб могла очистити від прокази цього чоловіка, що тут стоїть, на прославу святого Імени Твого». Коли так помолився і воду хресним знаменням знаменував, злив чоловікові на голову й на ціле тіло — і зразу очистився чоловік від тої хвороби і здоровий пішов, хвалячи Бога. Також і пресвітер один, на ім'я Колирій, прокажений прийшов — і лише одяг святого на себе поклав, зразу отримав зцілення. Такі чуда й таке життя Теодорове бачивши, бабуся його, Єлпідія блаженна, веселилася духом. Багато ж вона і жінок до богоугодного життя наставила і в чернечий ввела образ, вельми-бо добродійна була й наслідувала внука свого в подвигах духовних. Тоді наблизилася до кончини своєї, яку передбачила в одкровенні, що їй було, і коли прийшла на останнє відвідання і цілування до преподобного свого внука, розповіла йому видіння своє, кажучи: «Дитино моя і світло очей моїх, бачила я у видінні юнака вельми красного, у світлий одяг одягненого, золоте волосся мав, подібного на святого великомученика Георгія, як же на іконі його зображеного бачимо. Він, прийшовши, питав мене про тебе, хотівши довідатися від мене чин життя і псалмоспіви твої. Я ж все детально розповіла йому. І сказав мені: «Коли співаєте псалми, кажіть так: «Благословіте Господа пагорби й гори!» Тоді сказав: «Велику благодать отримала ти, о жінко! Сподобилася бачити внука свого в такому чині, мені ж, помічникові його, багато повинна, а найбільше — спільному Владиці і Творцеві Богові вся вдячність належить, що твого внука достойним зробив бути серед святих рабів Його. Ти-бо спочинь уже, трудилася аж дотепер». Це видіння блаженна Єлпідія преподобному Теодорові розповіла і, останнє йому давши цілування, пішла в келію свою, і розхворілася трохи, і переставилася до Господа, і поховав її з шаною преподобний. Після поховання ж її прийшов хтось з Анкирського града, несучи вість святому, що мати його Марія померла, і радив йому, аби послав взяти маєток її, бо померла без спадкоємця. Відповів йому святий: «Несамовитієш, бо мати моя не померла». Той наполягав, кажучи: «Своїми очима бачив її мертвою». Він же знову відповів: «Це не є правдою, не померла-бо моя мати ані не помре (душею), а й нині живе і жити буде навіки». І не дбав про залишений після неї маєток. Постив же цілий тиждень, старанні за душу її проливаючи молитви до Бога. Коли перебував преподобний Теодор у печері, прийшов до нього з Іліополя Галатійського економ церковний і через прислужника його слізне своє сповістив прохання, кажучи: «Помилуй мене, рабе Божий, у печалі, яка зі мною трапилася: слугу свого послав я на збирання церковних доходів, він же, всі доходи зібравши, утік, я ж туди й сюди гнався за ним і шукав, але не можу знайти його. Помолися до Господа, щоб явив мені його, бо цілого мого маєтку не вистачить, аби віддати церкві те, що той слуга мій зі собою забрав». Відповів йому святий: «Якщо обіцяєш слугу того, не б'ючи, відпустити й нічого більше в нього не забирати, лише те, що він взяв церковне, то утішить тебе Господь і дасть його в руки твої. Коли цього не пообіцяєш, то не знайдеш його». Економ же не лише не бити його ані нічого в нього не забирати, але й зі свого дати йому обіцяв, лише щоб повернув церковне. Сказав-бо: «Я і діти мої голими залишимося, коли зі свого майна віддаватиму за церковний дохід викрадений». Тоді сказав йому святий: «Іди з миром у дім свій і не сумуй, покладаюся-бо на Бога, що скоро утішить тебе». І пішов економ, радіючи, мав безсумнівну надію на слова преподобного. Втікач же той, що церковне викрав, став на шляху поблизу села, що Нікенсія називалося, зв'язаний молитвами преподобного, і не міг відступити далі анітрохи. Йому здавалося, наче біжить швидко, насправді на одному лишався місці. І побачили його люди, що трапилися на шляху тому, і пізнали, взяли його й до економа того привели. І так повернулося все церковне, яке взяв він. Економ же обіцяне зробив: відпустив його, ніякої йому кривди не вчинив і знову до преподобного, віддаючи вдячність, прийшов.

Після цього чоловік один у дні П'ятдесятниці привів жінку свою, яку мучив біс, і коли преподобний заборонив нечистому духові, закричав той, кажучи: «О скруто, чому гніваєшся на мене, залізоїдче? Чи я винен? Нехотячи, увійшов я в неї, посланий від Теодора-волхва, прозваного Карапос, який у селі Мазамії живе». Угодник же Божий іменем Ісуса Христа заборонив бісові, вигнав його з жінки тої.

І того ж року в місяці червні люди з вищеназваного села Мазамії, чувши про чуда, які угодник Божий Теодор творив, прийшли до нього, просячи зі сльозами, щоб прийшов до них і відігнав пругів, які, наче хмара, найшли на ниви і вертогради їхні. Преподобний же, йшовши з ними, увійшов у церкву їхню і заночував на молитві. Зранку ж пішов з литією в поле, на ниви, і, взявши трьох пругів в руку свою, молився за людей до Господа. І під час молитви померли пруги в руці у нього. Він же, подякувавши Богові, сказав до людей: «Повертаймося до церкви, діти, скоро-бо явить нам Господь милість свою». Повернувся до церкви святий, відправив Божественну Літургію, і зранку побачили люди всіх пругів вимерлих. Те бачивши, волхв Теодор Карапос, який перебував у тих місцях, зрушився на святого, уже-бо й раніше гнівався на нього за вигнання біса з жінки, його ж той волхв у неї вселив. Гнівався на святого волхв той і, заздрячи чудотворній у ньому Божій силі, прикликав підручних собі бісів і звелів їм, щоб ішли замучили Теодора Секеота до смерти. Вони ж, коли йшли, не могли наблизитися до нього, бо мав весь час молитву в устах своїх, і чекали, поки засне. Але й коли заснув святий, благодать Божа від нього виходила, наче вогонь, що опалював і проганяв бісів. Вони ж знову верталися, кидалися на преподобного, але і знову, опалювані і гнані, поверталися із соромом до того, що послав їх. Той же дошкульно докоряв їм, кажучи: «Справді нічим є сила ваша: якщо до сплячого наблизитися не могли, то як зробите йому щось, коли чуває?» І повідомили біси, кажучи: «Коли наближаємося до нього, полум'я вогненне з уст його виходить й опалює нас, і не можемо терпіти». Волхв же більшим гнівом розлютився, заздрістю злостячись, отруту смертельну в рибину вклав і послав ту рибину в дар преподобному. Угодник же Божий, благодаттю Христовою бережений, коли у звичний собі час трапезував, скуштував з тої риби, і не зашкодило йому. Тому волхв той Теодор Карапос дуже дивувався, Божу силу, а неміч бісівську пізнав, розчулився душею і, прийшовши до преподобного, припав до ніг його святих, сповідаючись зі своїх гріхів зі сльозами. І спалив ворожбитські свої книги і діл сатанинських відрікся, прийняв святе хрещення і став рабом Ісуса Христа вірним.

Коли повернувся преподобний до своєї обителі, трапилося йому у хворобу важку впасти і сподівався смерти: бачив-бо святих ангелів, які до нього прийшли, і думав, що вже хочуть взяти душу його. Плакав тому і ридав, неготовим себе до відходу називаючи. Була ж над ним ікона святих лікарів безкорисних Косми і Дем'яна. Вони явилися йому у видінні і, за звичаєм лікарським, оглянули жили на руках його, розмовляли між собою, наче не маючи надії на його життя, бо сила вже виснажилася. Сказали до нього: «Чому плачеш і сумуєш, брате?» Відповів хворий: «Бо не покаявся я перед Богом, Господом моїм. І через те, що залишаю мале це стадо, ще не скероване на шлях досконалий, що багатьох настанов ще потребує». Сказали до нього святі: «Чи хочеш, аби вмолили ми за тебе Бога, щоб продовжив тобі час життя?» Відповів хворий: «Якщо те зробите і випросите мені час для покаяння, то багатьох благ для мене будете причиною і здобудете винагороду за покаяння моє». Святі ж, звернувшись до ангелів, просили їх, аби почекали трохи, допоки підуть до Царя і Бога, попросять Його за Теодора. Коли ангели обіцяли почекати, пішли святі страстотерпці Косма і Дем'ян до всесильного царя Христа, Бога нашого, який додав колись п'ятнадцять років Єзекії, і впросили Його продовжити роки Теодорові, повернулися швидко, маючи посеред себе юнака, до ангелів тих подібного, але славою світлішого. Він до ангелів сказав так: «Залиште Теодора в живих, впросили-бо за нього спільного всіх Владику і слави Царя, і звелів йому бути в тілі». І зразу святі ангели зі світлим цим юнаком на небо відійшли, святі ж Косма і Дем'ян сказали до Теодора: «Встань, брате, і послухай для себе і стада свого: благий-бо і милостивий Владика наш прийняв за тебе молитви наші й дарував тобі життя, аби робив їжу не гинучу, а таку, що перебуває в житті вічному, і багатьом душам спасення влаштував». Коли йому це сказали святі лікарі, стали невидимі. Блаженний же Теодор, до тями прийшовши й цілого себе здоровим відчувши, встав зразу і приніс хвалу Богові і з більшою ревністю віддавався псалмоспівам і постові. Благодаттю ж Божою, йому даною, чуда робив, зцілював хвороби різні і проганяв бісів словами. Розійшлася слава про чуда його всюди, багато хто дивувався і розчулювався, покидав доми свої і до нього в чернецтво приходив. А ті, що отримували зцілення від нього у хворобах своїх, зазвичай уже не хотіли без нього залишатися, перебували в нього й монастирським служили потребам. Тому братів багато зібралося, склався монастир гарний, преподобний же Теодор архимандритом був монастиря свого. А тому що церква святого великомученика Георгія була мала й не могла всіх на звичні співи вмістити, подбав преподобний, щоб иншу церкву недалеко збудувати, в ім'я святого архистратига Михаїла, просторішу, і для братів там мешкання влаштував, учня ж свого Филумена послав до єпископа Анастасіопольського, аби прийняв хіротонію в пресвітерство й ігуменом того монастиря поставив, сам безмовності віддався. Була ж потреба в посуді срібному для служіння Божественної Аітургії, бо до того часу в кам'яному мармуровому посуді божественні в монастирі його здійснювалися таїнства. Послав тому преподобний диякона свого у царюючий град Константинополь купити посудину срібну для священнослужіння. І коли куплену чисту, надзвичайно майстерно виготовлену, до нього принесли посудину, відкинув її святий, не хотів у ній літургісати: бачив-бо її мисленими очима чорною, і смердючою, і непридатною. Диякон же хвалив посудину, що з чистого срібла й добре виготовлена. Але преподобний сказав: «І я бачу, о дитино, що посудина зі срібла доброго і гарно зроблена, але иншою якоюсь невидимою нечистотою осквернена. І якщо не віриш мені, то клякнімо до молитви, хай відкриє Господь душевні твої очі, і побачиш». Коли-бо, клякнувши, помолилися, тоді не лише диякон той, але й всі, що там були, брати побачили, що посудина та чорна, наче вугілля, з печі вийняте, і здивувалися. Коли ж диякон взяв посудину в руки, зразу, як же і раніше, виглядала вона знову чистою і світлою, і поніс її до Константинополя до золотаря, в якого її купив. І розповів йому, чого відкинув її Теодор преподобний. Золотар же питав себе про срібло те, звідки йому дісталося, і згадав, що було воно з прикрас якоїсь блудниці, від нечистого її прибутку, і дивувався прозорливості отця преподобного і прощення просив. Посуд-бо той взяв, инші, найчистіші, без плати дав на церковну потребу посудини, молитов святих за себе просячи. Диякон приніс те в монастир, розповів отцеві і братам, з якого срібла була посудина перша, і дивувалися прозорливості святого, прославляли Бога.

Тим часом люди зі села Вузійського, яке під Гратіянополем, прийшли до Теодора преподобного з такої причини. Міст кам'яний через потік у селі своєму будували, коли ж на близькому горбі каміння викопували із землі й тесали дошки, вийшло з викопаної ями багато бісів і напали на людей і худобу, і мучили, инші ж, як розбійники, засідки робили на шляхах, вражали тих, що там ішли. Просили тому преподобного, аби прийшов у село їхнє і вигнав від них ту напасть бісівську. Преподобний же пішов з ними, уповаючи на Бога, і, коли наближалися до села, ті біси, відчувши прихід його, виходили супроти них, кричачи: «О нужда, о біда, чому, Галатію покинувши, ідеш сюди, залізоїде? Знаємо, для чого йдеш, але не послухаємо тебе, як же слухають тебе духи в Галатії, бо жорстокіші ми й сильніші від них». Преподобний же заборонив їм, мовчати звелів. І зранку, зібравши людей, обійшов село з хрестами і литією, і на горб зійшов, належні молитви проливаючи до Бога довго. І зразу біси, які звідти вийшли, знову силою Божою були там зібрані під виглядом мух, і мишей, і зайців. Їх же всіх в яму ту загнав і знаменням хресним замкнув — так село те від напасти бісівської звільнив. Але й инші села, і краї, і доми подібним чином від нападів бісівських визволив і з незліченної кількости людей духів лукавих вигнав, і від імени його біси тремтіли.

Серед учнів преподобного було багато визначних мужів великих чеснот: Арсен Блаженний, який, у тісній замкнувшись келії, у мовчанні перебував, що третій день приймав їжу, трохи хліба і сирого зілля чи сочева, і води в міру, у святу ж Чотиридесятницю в суботу лише і в неділю їв, і то суху їжу. Подібне йому життя й инші два провадили — Євагрій і Андрій, які близько Арсена мали свої затворниці. Їхнім же святим життям преподобний Теодор вельми тішився і дякував Богові. Ті троє вирішили поклонитися святим місцям у Єрусалимі, просили отця, щоб відпустив їх із благословенням, і відпущені були, пішли. І коли були в Єрусалимі, відвідали всі навколишні лаври й монастирі відлюдні. Євагрієві полюбилося залишитися там і, увійшовши в Лавру преподобного Сави, свято жив, самими ділами показуючи себе учнем Теодора. Арсен та Андрій в Галатію до отця повернулися, просили його, щоб звелів їм в инші осібні місця відлучитися для мовчання. Андрій-бо, благословенням отчим, за вісім миль від монастиря оселився на горбі, що Вріяна називався. Арсен же у верхню частину Потамії пішов, вибрав місце, далеке від поселень людських. На ньому, розповідали, було бісівське житло, там помолився, кажучи: «Боже, молитвами отця мого Теодора впрошений, збережи мене, грішного, захисти від кривди бісівської і поможи мені угодити Тобі на місці цьому». Спершу збудував собі келійку дерев'яну і перезимував у ній. Тоді збудував стовп високий і, сорок років на ньому у великому терпінні провівши, відійшов до Господа. Ще ж і Єлпідій, настановою преподобного Теодора, немало в чеснотах досягнув, після кількох своїх років перебування біля отця до східного краю з благословенням відійшов, поблизу гори Синайської оселився і в мовчанні довго прожив, преподобницьки кончину прийняв. Місце те після нього синайські отці назвали Єлпідієвим мовчанням. Але й Леонтій, учень отця нашого Теодора, мужем був дивовижним, у відлюдництві поблизу міста Перматії безмовствував, пророчого дару сподобився, майбутнє провіщав, прорік про нашестя персів і про свою від них загибель, що й збулося. Коли не хотів він вийти зі своєї келії безмовности, убили його перси. Ще ж і Теодор, який на горі Драконійській постив, і Стефан при ріці Псилії, й инших багато учнів блаженного отця нашого просіяло добрими ділами, одні при ньому жили, инші в різних пустельних місцях оселялися.

Прийшло ж до преподобного Теодора бажання знову відвідати святі в Єрусалимі місця. І, взявши двох учнів своїх, пішов. У той час в Палестині, де лежав Єрусалим, бездощів'я було і посуха велика, і були всі там, люди ж і худоба, у скруті великій через брак води: висохли-бо всі криниці й колодязі, де вода збиралася. Багато ж молилися люди, просячи дощу від Бога, та не отримували проханого, бо Господь благодать ту угодникові своєму Теодору беріг, для того й привів його до Палестини. Були ж там деякі з Галатійського краю, що знали преподобного Теодора і його чудотворення. Вони часто серед людей казали: «Знаємо одного святого отця у краю нашому, який може одною молитвою наповнити дощем всю вселенну, як же колись Ілля-пророк». Коли ж преподобний до Єрусалиму прийшов і поклонився життєтворному дереву хресному і життєносному Христовому гробу, пізнали його ті, що були з Галатії. І зразу розійшлася про нього вістка в цілому святому граді і в навколишніх монастирях і лаврах. Зібралося через те багато ченців і всі клирики великої церкви, обступили святого, радіючи через прихід його до них. І просили ім'ям патріяршим, аби випросив в Господа дощу для землі висохлої. Святий же відмовлявся, недостойним себе і грішним називаючи. Але вони казали: «Віримо, отче, що коли ти молитви свої з молитвами инших отців з'єднаєш, умилостивиться над нами Бог і пошле дощ на землю». І сказав до них святий: «Якщо так вірите, хай буде вам за вірою вашою». Відправив литію, і коли з хрестами люди йшли, сказав до них святий: «Поміняйте одяг ваш, о діти, бо змокнете. Скоро, за віру вашу, явить Господь милість свою». Коли були на одному за градом місці, звелів преподобний стати литії і підніс руки свої до неба, почав ревно молитися — і зразу з'явилася із заходу мала хмарка і за одну годину покрила ціле небо. Святий же, закінчивши молитву свою, велів литії швидко повертатися, щоб не змокнути. І раптом пролився дощ великий, понад міру, і втекли всі швидко в град до церкви, бо змокли дуже. Дощ же доти не переставав, допоки не напоїв всю землю достатньо. І наповнилися водою всі криниці, і колодязі, і долини. А преподобний Теодор боявся, щоб через таке чудо не славили й не вшановували його люди, утаївся від усіх і пішов із града з обома учнями своїми, і поспіхом пішов, у свій Сікейський монастир у Галатії повернувся. Але й у своєму краю в багатьох навколишніх місцевостях подібні чуда на прохання людей робив, дощі зводячи, благорозтворення повітря роблячи, земні й садові примножуючи плоди, повені й течію рік зупиняючи і передбачаючи те, що має бути.

Коли Маврикій-воєвода із Перської війни повертався через Галатію до Царгорода і до преподобного по молитву і благословення прийшов, прорік Теодор Святий, що скоро має царем стати. І коли те збулося, написав Маврикій-цар до пророка свого, до цього святого отця, просячи молитви за себе і за ціле царство своє. Додав і таке, аби просив у нього, чого хоче. Преподобний же Теодор послав до нього блаженного Філумена, написавши, аби дав трохи хліба монастиреві їхньому задля багатьох жебраків, які щодня до них приходять. Цар же написав до приставників своїх у Галатії, аби щороку монастиреві Теодоровому подавали пшениці по шістсот пудів, ще ж і посуд коштовний цар подарував церкві.

Бачив преподобний Теодор, що день за днем примножується його стадо і багато людей в монастир його задля молитви і зцілення приходить, — церкву святого великомученика Георгія, яка була дуже мала, розібрав, більшу збудував чудесно. Каменю-бо великому і непорушному звелів самому від себе зрушитися і йти з місця свого на инше місце. А коли з близького села Єварзії вапно негашене везли на будівництво церковне і найшла раптом хмара дощова в дорозі, і злякалися робітники, щоб не закипіла від дощу крейда й не попалила вози і худобу, — преподобний розділив хмару надвоє, і йшов дощ великий з обох боків дороги: на крейду і на вози жодна не впала крапля, доки до церковного будівництва не довезли і з возів не зняли. Коли будували церкву, помер єпископ Анастасіопольський Тимотей, який був після Теодосія, і йшли громадяни до архиєпископа Анкирської митрополії Павла, просячи його, щоб преподобного Теодора, архимандрита Сікеотської лаври, поставив єпископом града їхнього. І радий був архиєпископ, послав до блаженного Теодора, аби з честю привести його до нього. У той час преподобний, у печері своїй замкнувшись, безмовствував, віддався звичній молитві. Коли клир і громадяни анастасіопольські прийшли до нього з великим проханням, аби погодився єпископом їм бути, він ані чути про те не хотів. Однак ті насилу відчинили затвор, вивели його, хоч не хотів, і, в колісницю святительську посадивши, везли в Анкиру, радіючи і веселячись. Тому що плакали і ридали брати за отцем своїм, що відлучився від них, послав до них преподобний, кажучи: «Не сумуйте, брати, але повірте мені, не покину вас, нічого-бо на землі нема такого, що помогло б з вами мене розлучити».

Поставив-бо митрополит анкирський Павло преподобного Теодора єпископом Анастасіополя, хоч і не хотів той прийняти такого сану. Коли ж прийняв престол той, було одному знатному мужеві видіння: зірка пресвітла і превелика з небес на церкву зійшла і просвітила променями своїми не лише град той і край, але й усі навколишні краї і гради. Справді-бо, цей преподобний на престолі архиєрейському, як свіча на свічнику поставлений, світлом для світу явився, чудами незліченними й способом предивного життя свого просвічуючи і дивуючи піднебесну. Відвідував же часто свою Сікеотську лавру і втішав братів, і церкву святого великомученика Георгія, своїм старанням збудовану, освятив. Які і скільки чуд у час єпископства свого зробив, детально розповісти неможливо: подвоював-бо труди свої, маючи належну опіку про довірену собі паству. Проте багато через те сумував, що припинилася безмовність його, і мав завжди незмінне бажання в умі своїм, щоб покинути єпископство і знову на безмовність у монастир свій повернутися. Через декілька років знову захотів поклонитися святим у Єрусалимі місцям і, взявши двох братів із монастиря свого — Иоана-архидиякона і Мартина, вирушив з ними в путь. І, обходячи святі єрусалимські місця, не виявляв, що він єпископ, але наче простий старець ходив. Задумав же не повертатися, але там у якомусь монастирі оселитися, думав-бо, що через єпископський сан позбувся подвигів чернечих. Пішов тому в Лавру святого Сави, попросив для себе келію і перебував у ній, безмовствуючи, від празника Різдва Христового до Пасхи. Після Пасхи два ті брати, що з ним прийшли, Йоан і Мартин, ненастанно надокучали йому, щоб повернувся додому, але він не хотів їх послухати. Й одної ночі святий великомученик Георгій явився йому в сонному видінні, даючи йому в руку палицю, і сказав: «Іди швидко звідси, щоб ми повернулися на батьківщину, не годиться-бо тобі, батьківщину залишився, тут затримуватися». Сказав Теодор: «Не можу в батьківщину іти, бо єпископства не хочу». Сказав мученик: «Я тебе скоро звільню від єпископства, лише повернися, бо багато хто сумує за тобою». Таке видіння преподобного Теодора переконало, взяв він обох учнів і пішов у свій край. Коли наближалися до Галатії, увійшов до монастиря, що трапився йому на дорозі, названий Друнійським, супутникам своїм наказав не розповідати про нього, хто він. Монахи ж монастиря того, віддавна про преподобного Теодора чуючи чудесне, бажали його бачити. Не знаний-бо був преподобний ченцям тим, спочив у притулку монастирському, прийняв його гостинний Анікит. І коли питали в учнів про старця, хто він, казали, що з якогось краю далекого подорожує. Коли сидів преподобний за вечерею, поглянув на учнів, що їли зі смаком, голодні-бо були, і сказав до них: «Справді, діти, їмо, як галати». І через якийсь час знову те саме сказав. Почув це Анікит, подумав собі, чи не з галатійського краю той старець. І після вечері, коли лягав старець за звичаєм на землі для спочинку нічного, Анікит взяв осібно обох учнів і багатьма проханнями надокучав їм, щоб сказали йому, хто той старець. Сказали вони, що Теодор Секеот, чудотворець, Анастасіопольський єпископ. І зразу Анікит побіг сповістив ігумену Стефану і братам, і раді були через нього вельми, бо віддавна бачити його хотіли. Коли прийшов час утрені і старець, ставши, до церкви ішов, зустріли його у дверях церковних ігумен і брати і, припавши до ніг його святих, поклонилися як єпископові і чудотворцю і благословення просили. Впросили його побути в них днів декілька, аби насолодилися баченням ангелоподібного лиця його й наситилися медоточивих його бесід, — і перебував у них святий досить днів. Зразу розійшлася про нього вістка по цілому тому краю, і багато людей прийшло в монастир, несучи недужих своїх до преподобного, він же, благодаттю Христовою, усіх зцілював.

Прийшов преподобний у свою єпископію і звичними пастирськами трудами займався, думаючи ненастанно про те, як би покинути єпископство. Ще ж і блаженний Антіох-пустинножитель те йому радив, коли трапилося йому в нього бути, з Константинополя до себе повертаючись. Той-бо Антіох посланий був із краю східного до царя Маврикія просити про град, що Синофрин називався, аби захистив його від варварів. Був же Антіох мужем старим, мав від народження років близько ста. Шістдесят років не куштував вина ані олії, а тридцять років не їв хліба, лише сире зілля із сіллю та оцтом було його їжею і питтям вода. Того блаженного отця, який через галатійський край і Анастасіополь ішов, преподобний Теодор прийняв у себе радісно і чесно, і дав йому спочинок, і багато духовними бесідами утішався з ним. Сказав же блаженний Антіох про Теодора учням своїм: «Не бачив такого святого мужа ані не чув аж дотепер, відкрив-бо мені Господь життя його». Також і блаженний Теодор сказав про Антіоха до братів своїх: «У всій пустелі східній не бачив я такого раба Божого ані не чув про нього». У того преподобного Антіоха преподобний Теодор корисної просив поради, розповівши йому про намір свій щодо покинення єпископства. Антіох же преподобний похвалив його за те і радив скоро здійснити бажане. Після відходу Антіоха засмучений був угодник Божий через тих, що грабують неправедно маєтки церковні. До того ж і серед домашніх деяких у єпископії мав потаємних ворогів, від душевного ворога на заздрість і ненависть зрушених, які йому, таємно якось (з Божого допусту) отруту влаштувавши, дали — і лежав преподобний три дні безголосий і нерухомий, наче мертвий, і вже почала була по граді розходитися вістка про смерть святого. Через три дні явилася йому пресвята Владичиця наша Богородиця і сповістила причину хвороби його від отрути, таємно даної, і тих, що дали отруту, ненависників назвала, і, взявши з ручного обрусця три якісь зернятка, дала йому, кажучи: «З'їж їх і ніяк від того зла не постраждаєш». З'ївши-бо зерна ті, преподобний прийшов до тями й відчув себе цілого здоровим і, вставши, дякував Христу Богові і Пречистій Його Богоматері. Злісних же ворогів своїх не викрив ані не розповів нікому про них, але помолився до Бога, щоб не мав їм того за гріх. До святого ж великомученика Георгія весь час молився, аби скоро від єпископства звільнив його, як же обіцяв у видінні, коли з Палестини до Галатії повертатися не хотів. Не випадає замовчати й цього, що був встановлений в Анастасіополі податок: на трапезу архиєрейську протягом цілого року з маєтків церковних подавався — триста шістдесят п'ять золотих. З того податку преподобний Теодор лише чотирнадцять золотих на цілорічне своє трапезування витрачав, инше ж повертав святій Церкві. А ті инші подаяння, що приходили до нього звідкілясь, роздавав на милостиню. Хотів же конче покинути сан єпископський, спершу належну й довгу цілими днями творив до Бога молитву, щоб не було поставлено йому за гріх те його починання. І сповіщення від Бога про відпущення своє отримавши, зібрав весь клир свій і всіх громадян і сказав до них: «Знайте, брати, що ви мене насилу з монастиря витягли, ярмо єпископське прийняти примусили. І казав я вам тоді, що не годжуся, аби вами правити, але ви мене не послухали, свою волю вчинили. І ось одинадцятий рік, відколи засмучую вас і засмучений від вас. Прошу тому вас, пошукайте собі пастиря, який може вам догодити, я-бо відтепер не зможу вже бути вам єпископом, але, як поганий чернець, у монастир свій повертаюся, у ньому обіцяв всі дні життя мого працювати для Бога». Те сказавши, взяв архидиякона свого Йоана, який із монастиря його був, пішов до митрополита Анкирського архиєпископа Павла і просив його, щоб иншого єпископа замість нього подав Анастасіополю. І була велика суперечка між ними, митрополит-бо ніяк не хотів звільнити від єпископства Теодора блаженного, кажучи, що неможливо такого на сан той знайти мужа. Теодор же преподобний зовсім відмовлявся, кажучи, що тягар той вище міри і сили його. І треба було про те послати до Царгорода, до святішого патріярха Киріяка і до благочестивого царя Маврикія. Вони, Богом наставлені, написали до митрополита Анкирського, щоб не докучав угодникові Божому, який безмовствувати хоче, але щоб відпустив його, як же хоче. І так преподобний Теодор тягаря єпископства позбувся, невимовної сповнився радости, бачачи себе від бентеги і турбот багатьох вільним. І пішов у монастир свій, сів у келії, безмовствуючи і звичне йому в постницьких подвигах провадячи життя. Часто ж Божественні правив служби, приносячи безкровні жертви Богові. І сподоблявся цей угодник Божий у час літургісання зримо благодать Духа Святого бачити в подобі пресвітлої багряновидної плащаниці, яка зверху сходила на Святі Дари і покривала їх, про що одному зі співслужителів своїх, священоченцю Юліянові (єромонаху), мужеві духовному і добродійному, довгими просьбами переконаний, розповів. І коли те бачив, сповнювався невимовної веселости духовної, і лице його чесне якимось предивним світлом просвітлювалося і мінялося, і ті, що служили з ним, єреї і диякони бачили на лиці його божественне якесь сяйво, і вражені були. Трапилося якось і таке: місяця липня в 16-ий день, на святого мученика Антіоха пам'ять, у його храмі, коли святитель Божий Теодор відправляв Божественну Аітургію і надійшов час винесення Святих Дарів, підняв він, за звичаєм, дискос зі Святим Агнцем вгору і возгласив: «Святеє святим». Агнець божественний сам від себе на дискосі піднявся вище в повітря, невидимою рукою піднесений, і знову зійшов на дискос на місце своє. Таке чудо всіх, що оточили тоді божественну ту трапезу, жаху й подиву великого сповнило. А преподобний Теодор, потоки сліз з очей своїх проливаючи, разом же і невимовно радіючи, прославляв Христа Бога, який істинний у Пречистих своїх Таїнствах.

Благочестивий цар Маврикій і святіший патріярх Киріяк хотіли бачити преподобного Теодора, про якого багато чули, писали до нього, щоб прийшов до них у Царгород, молитов його і благословення їх сподобив. Преподобний же не міг не послухати їх, пішов, і прийняли всі його з великою честю. І пробув у Царгороді мало часу, але багато чуд силою Божою зробив: хлопця сліпого просвітлив, жінку розслаблену з ліжка на ноги поставив, багатьох біснуватих від катування диявольського звільнив, кровоточиву полікував молитвою, сина царського прокаженого, що втратив надію на лікарів, очистив і зцілив, неплідним у подружжі народження дітей дарував своїм благословенням. Й иншого багато і преславного там зробивши і всіх благодаттю Господньою звеселивши, до монастиря свого повернувся. Але після того нескоро і вдруге до Царгорода за царювання вже Фокиката від святішого патріярха Томи, який після Киріяка тримав престол, прикликаний був. Причина ж прикликання була така. Дивна річ трапилася у Галатійському краю: у деяких градах там, коли були походи з хрестами і литією, великі дерев'яні хрести, які несли, самі від себе силою якоюсь дивною і нестримною хиталися, один до одного вдарялися, і билися, і ламалися. Про те чудо розійшлася вістка всюди, і в Царгороді коли почули, святіший патріярх Тома послав до преподобного Теодора, просячи його прийти до нього швидко. І коли в Царгород прийшов преподобний, прийнятий був, як же і раніше, з шаною від усіх. Взявши ж його осібно, святіший патріярх питав про чудо те і що би чудо те могло прознаменувати. Святий же Теодор розповів про чудо, що справді було, але що знаменувало, сказати відмовлявся, кажучи, що не знає тої недовідомої тайни Божої. Тоді святіший патріярх впав йому в ноги з великим проханням і таким смиренням своїм переконав старця провістити майбутнє. Сказав йому старець, що те хрестів самих від себе хитання, вдаряння і ламання знаменує багато бід і руїни, які на Церкву Божу і на Грецьке царство насуваються і від зовнішніх ворогів, і від внутрішніх. Зовні-бо має бути варварів важке нашестя, всередині ж христойменні люди вірою розділяться, почнуть один одного гонити, ламати й нищити, через те багато храмів Божих опустіє і зруйнується, все ж те має бути скоро. Це чуючи, патріярх налякався вельми і просив преподобного, аби помолився за нього до Господа, щоб взяв душу його швидко з тіла, — раніше, ніж настане провіщена руїна, щоб не бачити йому тих бід, які на Церкву насуваються. Через мало часу, поки ще затримався преподобний Теодор у Царгороді в церкві святого Стефана, розхворівся патріярх і послав до преподобного, який замкнувся і постив, сповіщаючи про хворобу свою і просячи, аби швидку для нього в Бога кончину випросив. Святий же відмовлявся і не хотів, послав до нього патріярх знову прохання велике, бажаючи перед нашестям бід на Церкву звільнитися від тіла і відійти до Господа. І хоч не хотів преподобний, вчинив волю святішого, помолився до Бога за кончину його і послав до нього, кажучи: «Чи велиш прийти до тебе, чи там обидва побачимося — перед Господом нашим?» Патріярх же через посланця відповів: «Не переривай, отче, мовчання свого, досить мені того, що сказав ти: «Там обидва зустрінемося перед Господом нашим». І в той день святіший патріярх Тома перед вечірньою годиною, радіючи, розлучився з тілом і до Господа відійшов. Після кончини патріярха преподобний Теодор повернувся до свого монастиря і через небагато років і сам до блаженної кончини своєї наблизився, багато великих преславних зробивши чуд і про майбутнє пророкувавши багато. Перед кончиною своєю двічі святого великомученика Георгія бачив — у сонному видінні йому являвся. Спершу явився, подаючи йому палицю дорожню і кличучи з собою в далеку путь. Тоді явився, на коні їдучи і другого коня ведучи, і казав: «Сядь, Теодоре, на коня і прямуй за мною». З цього блаженний Теодор зрозумів свій швидкий перехід з тутешнього, і учням своїм те з радістю сповістив, і час кончини своєї після празника Пасхи назвав, що й сталося. А коли помирав, бачив святих ангелів, які прийшли взяти його, і усміхнувся, лицем світлий, в руки їхні передав святу свою душу. Була ж кончина його у третій рік Гераклієвого царювання. А життя його і чуда записав учень його Єлевсій, переіменований від преподобного в чернецтві на Георгія, який розповідає про себе, що батьки його довго в подружжі жили неплідні, і коли попросили преподобного Теодора, щоби його молитвами і благословенням змогли стати батьками дітей, він, взявши пояси їхні, благословив і, віддавши їм, прорік про розв'язання неплідности. І народили вони цього Єлевсія, його ж виховавши, привели до преподобного й Богові на службу віддали. І дванадцять років при преподобному прожив, очевидцем був невимовних його чуд, про що й написав просторо вельми, з нього ми тут коротко зібрану дещицю — достатню для користи нашої — прийняли, славимо дивного Бога, який у чудотворцях своїх прославляється, Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і завжди, і навіки-віків. Амінь.

Життя і чуда цього преподобного Теодора Секеота описано просторіше у Великих Мінеях Четьях.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VIII (квітень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VIII (квітень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VIII (квітень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!