Житіє преподобного отця нашого Йоана Ясновидця, пустельника і затворника єгипетського, яке написав Паладій у Лавсаїку

Місяця березня в 27-й день

Муж один був у граді, названому Лікополіс, в Єгипетському краї, на ім'я Иоан, дроворубства змолоду навчений. Він, двадцяти п'яти років від народження свого досягнувши, відвернувся від світу і спочатку п'ятнадцять років у різних монастирях перебував, навчаючись чернечого життя в багатьох трудах, тоді відійшов сам на гору, названу Вовчою, поблизу Лікополіса, де на самому верху гори тридільну хатину побудував і замкнувся в ній. В одній-бо келії молився, в иншій — рукоділлям займався, а третя йому була на инші потреби життя його. І перебував там п'ятдесят літ, аж до смерти своєї, не виходячи, через віконце від прислуговуючих потрібне приймав і до тих, що приходили, промовляв корисне. Коли в тому затворі закінчив тридцятий рік, сподобився пророчого дару від Бога, через нього і блаженному Теодосію, великому цареві грецькому, різні посилав провіщення, а саме про ката Максима, якого він переможе, і Галію у своє володіння прийме. Також і про ката Євгенія, що і його переможе, і після того кінець життя прийме і земне царство синам своїм залишить. Через таке його ясновидство велика про нього розійшлася слава всюди як про святого мужа, і Теодосій-цар шанував його як Божого пророка. Спочатку ж прийшов до нього один воєвода, питаючи його, чи переможе він етіопів поблизу Сиєна (те місце на околиці Тиваїдського краю): тоді-бо туди найшли етіопи, цілий той край полонили. Преподобний же Иоан про те, що буде, звіщаючи, звелів йому без страху йти на них, бо переможе їх і в царів буде шанований. І сталося так, за пророкуванням святого. Відтоді стало відомо про нього цареві з розповіді воєводи, і посилав до нього цар, просячи молитви і щодо перемог провіщення, коли на ворогів виступав. Яку ж чудесну, понад міру, благодать пророкування мав цей святий, від отців, які з ним перебували, я чув (говорить Паладій, життя його описувач), їх же достохвальне життя запевнює нас у правдивості слів їхніх, якими про цього мужа Божого розповідають.

Тривун один колись прийшов до нього, просив за жінку свою, щоб дозволив їй прийти перед лице його: бажала ж бачити його святиню і через те багато мужеві надокучала. Святий же всіляко відмовлявся, ніколи ж не хотів бачити жінок або щоб вони його бачили, він же навіть з чоловіками лише через віконце розмовляв. Але коли довго, багато й наполегливо впрошуваний був, бачачи віру їхню, обіцяв явити себе їй у сонному видінні: "Цієї ночі явлюся їй, хай не просить більше, щоб бачити мене в тілі". Сповістив чоловік дружині своїй слова преподобного, і бачила вона вночі, сплячи, святого, що приходив до неї і казав: "Що мені і тобі, жінко? Чому хотіла бачити лице моє? Хіба я пророк? Чи маю святість праведного мужа? Я — грішний чоловік, подібний пристрастями до вас, молився ж до Бога за тебе і за мужа твого, щоб було вам за вірою вашою". Те сказавши, пішов. Жінка ж, збудившись зі сну, описала мужеві своєму подобу лиця святого, і одяг його, і слова і велику преподобному через чоловіка послала подяку. Коли ж прийшов чоловік до келії старцевої, випередив його святий, кажучи: "Ось виконав прохання ваше, відвідав дружину твою, щоб більше ніхто бачити мене не просив". В инший час препозит один воїнського чину, що мав жінку вагітну, близьку до пологів, прийшов до святого, просячи молитви. І в той самий день, в який він до преподобного прийшов, жінка його народила, в біді була смертній. Сказав же чоловік Божий препозитові тому: "Якщо б ти знав дар Божий, що народиться тобі син, прославив би Бога, але мати його недалеко від воріт смерних. Іди і знайдеш хлоп'я семиденне, і даси йому ім'я Иоан, і коли виховаєш його до семи років, пошлеш до монахів в пустелю". Такі чуда являв тим, що приходили до нього здалеку, своїм же громадянам лікополянам, які задля користи завжди до нього приходили, передбачав і передрікав майбутнє і те, що таємно хтось вчинив. І про Ніл-ріку, і про те, що влітку має бути щедрий урожай, сповістив, подібно ж і про Божі кари, які находили на них, перед часом повідомляв і викривав, картаючи, тих, через кого гнів Господній зближався. Зцілень же сам Иоан преподобний відкрито не робив, але подавав єлей святий, ним же багато зцілювалося хворіб. Жінка сенатора одного втратила зір очей, і більмами мала очі покриті — просила мужа свого, щоб вів її до преподобного. Казала йому, що ніколи не приходять до святого жінки, просила, щоб лише сповістив про неї святому, щоб помолився той за неї до Бога. І зробив так чоловік. Святий же Иоан послав до неї трохи єлею святого, ним же вона тричі на день мастила свої очі — на третій день прозріла й Богові відкрито дякувала.

Було нас колись семеро подорожніх братів (говорить списатель житія цього Паладій) у Нитрійській пустелі — я і ті, що за Євагрієм, й Алвином, й Амонієм ішли вслід. І хотів я точно знати, яка мужа того [Йоана святого] чеснота. Сказав же Євагрій: "Хотів би я спочатку довідатися про нього від когось, хто добре знає життя його. Якщо-бо не довідаюся про нього достеменно, не піду так далеко аж до гори Лікопольської". Це я чув, спочив один день, нічого нікому не кажучи, наступного ж відчинив келію свою і, на Бога поклавшись, пішов у Тиваїду. Коли я досягнув гори і келії Йоана преподобного, розповіли учні його, що від дня недільного аж до суботи ні до кого, хто приходить, не говорить. І спочив я, мовчачи й чекаючи суботи. Тоді в день суботній о другій годині прийшов перед лице святого мужа і побачив, що сидить він біля віконця, через яке говорив, утішаючи тих, що приходили до нього. Привітавши мене, спитав через тлумача, кажучи: "Звідки ти? І чому сюди прийшов? Думаю, що ти з монастиря Євагрія". Коли ми розмовляли, прийшов воєвода того краю на ім'я Алимпій, і перестав Йоан розмовляти зі мною, я ж відійшов трохи від них, щоб не заважати їхній бесіді. Коли вони довго розмовляли, стомився я чекати і почав у помислі осуджувати чесного старця, який, мене зневаживши, воєводу шанує. І збентежений я був нетерплячкою, думав, взаємно його зневаживши, піти. Він же, зрозумівши помисли мої, прикликав тлумача свого на ім'я Теодор і сказав йому: "Піди скажи братові тому, щоб не малодушив, уже-бо зараз відпущу воєводу і з ним розмовляти буду". Я ж здивувався через те, що довідався про думки мої, і зрозумів, що муж це духовний і ясновидець. Коли пішов воєвода, прикликав мене старець і сказав: "Чому розгнівався на мене? Що знайшов у мені образливого для себе? Того, що ти думав, — і в мені нема, і тобі в помислах тримати не годиться. Чи не знаєш Писання, яке говорить: "Не потребують здорові лікаря, але хворі"?. Тебе, коли захочу, знайду, також і ти, навзаєм, мене, коли захочеш, знайдеш. І коли б я тебе й не утішив, то утішили б тебе брати й инші отці. Той же воєвода, мирськими турботами відданий дияволові, коли на короткий час прийшов до тями, подібний до раба, що втікає від лютого господаря, — таїс він втікає від диявола — прийшов до мене, щоб якусь прийняти користь. Несправедливо було б, покинувши його, розмовляти з тобою, — ти ж завжди піклуєшся про своє спасення". Тоді я (говорить Паладій) переконався, що він муж духовний, і просив його, щоб помолився за мене. Він же, люб'язно і радісно до мене говорячи і правицею своєю лівої моєї щоки торкаючись, казав: "Багато скорбот тебе чекають, і важку боротьбу ти вже пережив, борючись із помислом, який велів тобі покинути пустелю, а ти не погоджувався з ним. Диявол-бо пропонував тобі благочесні й достатні причини, нагадуючи про любов батька твого і брата. Ось-бо добру тобі вістку сповіщаю, що обидва здорові і від світу відвернулися, і ще проживе батько твій сім літ. Залишайся мужньо у пустелі ані не бажай через них піти до батьківщини своєї. Написано-бо: "Ніхто ж бо, хто поклав руку на рало і назад оглядається, не буде в Царстві Божому". З тих-бо слів чоловіка Божого користь прийнявши і доволі підкріпившись (говорить Паладій), я подякував Богові, що через святого того мужа показав мені диявольську звабу, яка поборює мене, і забрав її від мене. Тоді знову сісазав до мене святий, розмовляючи дружелюбно: "Хочеш бути єпископом?" Я відповів йому. "Ні, бо я вже є єпископом". Сказав старець: "Якого града єпископ?" Відповів я йому: "Єпископство моє на кухні, в кімнаті, на трапезі, в бочках — за ними, як належить, наглядаю. І якщо вино кисле, то залишаю, добре ж п'ю. Також і в казан заглядаю, і якщо у вариві не вистачає солі чи якої приправи, зразу додаю і, смачну страву зробивши, їм. Подібно роблю і з иншими речами, вибираючи краще для себе. Це моє єпископство, на яке вибрало мене й поставило моє насолодолюбне обжирство". Усміхнувся преподобний і каже: "Перестань сміятися, єпископом маєш бути і багато трудів і скорбот понесеш. Якщо їх уникнути хочеш, не виходь із пустелі: в пустелі ніхто ж тебе не може поставити єпископом". Тоді пішов я від нього, прийшов у пустелю на місце своє звичне і розповів отцям святим все про пречесного святого мужа Йоана преподобного. Забув же при тому, окаянний, слова, які він щодо мене провістив. Через три роки впав я у хворобу селезінки і шлунка, послали мене брати до Олександрії до лікарів, бо біль мій примножувався. Радили мені лікарі олександрійські, щоб задля зміни повітря йшов я до Палестини. Отож, трохи одужавши, пішов я звідти до Витинії, і там, не відаю, як — людською чи Божою волею, Бог знає — сподоблений я був єпископського поставлення, яке було понад силу мою. І впав я у печаль, про яку ж мені преподобний Йоан провістив, його ж пророцтво тоді згадав. Але трапилося те зі мною після переставлення преподобного. Пам'ятаю і таке, що Христовий подвижник, хотівши мені принести користь і навчити, щоб я, терплячи, в пустелі перебував без виходу, сказав: "Сорок років у цій келії перебуваю і не бачив обличчя жіночого, ані якогось гроша, нікого, хто б їв щось або пив, ані ніхто мене не бачив, щоб я їв чи пив". Після такої тоді зі святим Иоаном бесіди, коли повернувся (говорить Паладій) на своє, як казав, звичне місце і розповів про нього отцям, через два місяці зібралися всі семеро й пішли до нього. І коли досягли обителі його, прийняв нас люб'язно, світлим лицем кожного вітаючи. І зразу просили його, щоб спершу помолився за нас: є такий звичай в отців, що живуть у Єгипті. Він же спитав нас, чи нема серед нас клирика. І сказали всі, що нема. Поглядаючи ж на кожного з нас, пізнав прихованого клирика: був-бо один з нас дияконом, але ніхто, окрім одного брата, не знав, що він диякон, бо через смирення утаїв сан свій і тому братові, що знав про нього, заборонив будь-кому розповідати, на подобу святих, які заледве себе християнського імени достойними бути називали.

Преподобний Йоан, на нього-бо рукою вказавши, сказав: "Цей диякон". Коли той відпирався, святий від віконця свого, через яке з ними розмовляв, простягнув руку свою, взяв правицю дияконову, поцілував її і сказав до нього: "Не відкидай благодаті Божої, о дитино, ані не обманюй, приносячи шкоду дару Божому. Брехня-бо чужа християнам, та і в тобі, якщо є чи велика, чи мала, не є похвальною. Казав Спаситель, що брехня від неприязні є". Диякон, викритий, замовк, приймаючи його настанови. Коли ж ми закінчили молитву, один брат, який на трясовицю, названу тертіяновою, недугував дуже, просив від преподобного Иоана зцілення. Отець сісазав, що братові тому корисне слабування його, проте, хотівши не стільки недугу, як невіру його зцілити, звелів, зі святого єлея взявши, помазати його. І зразу брат той усе, що всередині було шкідливе, виплював і здоровий був зовсім. Було видно чоловіка [Иоана преподобного] дев'яностолітнього, тілом настільки умертвленого, що навіть борода йому не росла. Нічого иншого не їв, лише плоди дерев, і то після заходу сонця, у старості такій віддавна до посту звик, ані хліба не їв, ані будь-якої на вогні приготованої страви. Коли ж їсти нам велів, подякували ми Богові, який сподобив нас бачити і розмовляти з ним, він же, як любих своїх дітей, прийняв нас, з усміхненим лицем так говорив до нас: "Звідки ви, діти, з якого краю до мене, чоловіка бідного і смиренного, прийшли?" Ми ж розповіли про батьківщину свою і тодішнє в Нитрійській пустелі перебування. Додали ж і те, що "з Єрусалима з наміренням у ті прийшли краї, щоб сподобитися задля нашої користи бачити тебе очима, про кого ж віддавна чули вухами". Сказав же до нас блаженний Йоан: "І що чудесного бачити хотіли, о любі діти, такий труд дороги, сюди ідучи, підняли? Яка потреба бачити чоловіка відкиненого, смиренного, який не має нічого, достойного бачення ані дивування? Всюди ж дивовижні і достойнохвальні Божі пророки й апостоли, яких у Церкві вшановують, від них користь приймати і наслідувати їх годиться. Вельми ж дивуюся ретельності вашій — як такими, що в дорозі трапляються, бідами знехтувавши, прийшли до нас, шукаючи користи. Ми ж через лінощі наші ані з келії вийти не можемо. Але чуйте нині: хоч діло ваше і похвали достойне, проте не думайте, що ви щось добре і достойне похвали вчинили. Але наслідуйте чесноти отців ваших, навіть якщо і все здійсните (що не часто буває), проте ніколи на себе не покладайтеся. Де-хто-бо, на себе маючи надію і на самий верх чеснот зійшовши, врешті з висоти падає. Але вважайте, чи праведні ваші молитви. Чи не збентежена чистота серця вашого? Чи не зайнятий розум ваш иншими під час молитви думками? Дивіться, чи справді відреклися світу. Чи, перевищивши инших своїми чеснотами, не марнославитеся ними? І що добре робите на показ людям? Вважайте, щоб не мати себе за праведників, щоб не вознестися думкою через якесь своє добре діло, щоб під час молитви не мати пам'яти про щось мирське. Нерозумна-бо річ устами до Владики говорити, думкою ж від Нього відвертатися. Це ж падіння розуму трапляється з кожним, хто не зовсім світу відрікся, але далі намагається світові догодити. Про багато речей міркуючи, розділяється ум на багато турбот плотських і земних і, коли сперечається зі своїми внутрішніми збентеженнями, не може бачити Бога. Належить-бо уму тих, хто має Бога, від усього віддалитися, як говорить Писання: "Звільніться і розумійте, що Я є Бог". А тому, хто пізнання Бога досягне частково (цілого ніхто досягнути не може), відкриваються тайни Божі, і він передбачає майбутнє, і бачить одкровення, як же й святі, і чинить сили, і приймає від Бога все, що просить". Такі й инші до братів, що прийшли до нього, батьківські настанови і переконання мовлячи, Йоан преподобний привів їх до повісти про зарозумілих і тих, що покладаються на себе. Розповів повість таку.

Був один чернець, у ближній пустелі жив у печері, добре чинив подвиг і з труду рук своїх їв хліб, молячись же безперестанно і в доброчинствах роблячи поступ. Тоді, бачивши життя своє чистим і чесним, почав думкою про себе підноситися, вважаючи себе добродійним і святим і покладаючись на себе, що ніколи не посковзнеться. З Божого допусту прийшов до нього пізнього вечора спокусник у вигляді привида прекрасної жінки, яка, наче блукаючи пустелею і побачивши відчинені двері, увійшла в печеру, припала до ніг ченця і просила, щоб пустив її [жінку-привида] перепочити, бо настала ніч. Він же, над нею змилосердившися, прийняв її в печеру свою, не боячись падіння, — покладався-бо на себе. І питав її, звідки йде і як заблукала в тій пустелі. Спокусник же, в образі жінки багато брешучи, затягнув з ним облесними словами бесіду довгу, а чернець, слухаючи уважно, почав зрушуватися на гріховну похіть. Тоді були любодійні слова від обох, сміх і торкання діялося, бентежився чернець думками, примножилося в ньому полум'я любодійної похоті — і погодився на гріх. І вже починалося беззаконня, як раптом жінка та, крикнувши голосно, щезла як тінь з руки його і стала невидима. Зразу почувся в повітрі голос бісів, що сміялися, і реготали, і докоряли йому, і казали: "Підносячись, смирися, ти ж до небес піднісся, і нині до пекла скинений". Так, бачачи себе осміяним, той чернець впав у відчай і, покинувши келію свою і пустелю, у світ пішов. У таке падіння привела його зарозумілість. Смиренного ж покаяння Иоан преподобний навчав і пояснював, яким же чином біси у відчай нас приводять і що ми взаємно можемо приводити їх у відчай, щоб не сподіватися їм здолати нас. Про те розповідаючи, таку доклав повість.

Був один юнак у місті, багато зла і тяжких гріхів зробив. Тоді страхом Божим зрушився, до тями і розчулення прийшов, почав плакати над попереднім своїм життям, пішов до гробів і впав ниць. І не смів прикликати Бога ані молитися, вважаючи, що ані жити більше не є достойний. І передчасно замкнувся у гробі мертвих, ридаючи, стогнучи, із серця зітхаючи. Коли перебував він так тиждень, біси, які його на гріх поучали, прийшли до нього, кричучи й кажучи: "Горе тобі, скверне, нечестивче, блудодіяння насолод наситившись, нині повстримний до нас і ворожий раптом зробився? І на яке добро для себе сподіваєшся, нашого зла сповнений? Чому не встанеш швидко звідси і не підеш на звичні з нами діла? Чекають на тебе блудниці і п'яниці, чому не йдеш насититися похотями, коли ніякої в тебе на спасення нема надії? Ти наш, бо робив усіляку скверну, і хочеш від нас утекти? Не втечеш, не викрутишся з рук наших". Він же проти них нічого не відповідав ані не хотів чути їхніх голосів, але перебував у плачі ненастанному. Дияволи ж довго викрикали з погрозами.

Коли бачили його, що не страшився, ані з гробу не втікав, ані не погоджувався з ними, били його люто й убити хотіли, якщо б від Бога їм було допущено. Тоді пішли, залишивиши його ледь живим. Він же довго, наче мертвий, лежав і, ледь до себе прийшовши, знову плакав і ридав через раніше вчинені гріхи свої. Коли ж свої шукали його всюди, знайшли його у гробі і просили, аби повернувся додому, він не слухав їх, бажаючи швидше померти, аніж до попереднього життя повернутися. Наступної ж ночі знову напали на нього біси, подібно, яіс першої, кричали і багато говорили, і знову, бивши його, пішли. Також і третьої ночі намагалися перемогти непереможного. І бачивши, що нічого не можуть досягнути, втратили надію його здолати і втекли зовсім від нього, терпінням його вигнані. Біжучи, викрикали: "Ти переміг, ти переміг, ти нас переміг!" Так смиренне покаяння і мужнє терпіння робить відчай бісам. І вже після того не могли біси зробити ніякого зла юнакові тому, і прожив далі вельми богоугодно, і став для багатьох людей, що впали у відчай, зразком вставання з гріхів і правдивого покаяння.

Знову бесідуючи про зарозумілість, яка з висоти благодаті Божої скидає, про смиренномудість, яка підносить до милосердя Божого, преподобний Йоан навів повість таку. Був, казав, один монах, який у внутрішній пустелі жив, багато років у чеснотах провів, на старість же підступом ворожим спокушений був і мало не загинув через зарозумілість свою. Він у великій безмовності подвизався, у молитвах, і псалмоспівах, і богомисленні багато днів і ночей проводив, і видіння якісь божественні бачив — одні уві сні, инші — наяву. Сон же його був вельми короткий і легкий, що заледве можна назвати сном. І настільки бажанням безтілесного життя був ' охоплений, що про тілесну поживу зовсім не турбувався, ані землі не обробляв, ані дерев садових не насаджував, але, сповнений віри й уповання на Бога, з того часу, коли в пустелі оселився, жодної не мав турботи, чим годувати своє тіло. Про все земне забувши, охоплений був повним бажанням Бога, сподіваючись переходу з цього світу до Бога. І так багато насолоджувався речами невидимими, небесними, на які сподівався, і не знемогло тіло його за довгий час такого життя, ані не збентежилася ніколи душа його. Але в якійсь добрій, чесній і блаженній мірі влаштувалося життя його, наче було посередині між плотними і безплотними, було його серце ані цілком безплотне, ані не зовсім плотне. І вшанований був за якийсь час від Бога тим, що посилався йому хліб невидимою рукою. Входячи в печерку свою, знаходив на трапезі чистий хліб, якого на два або три дні вистачало. Коли відчував, що тіло його потребує хліба, поклонившись Богові, куштував і знову піснеспівом підживлював свою душу, перебуваючи в молитві і богомисленні, день за днем в досконалішому вдосконаленні зростаючи, справжнім чеснотам і надіям на майбутні віддаючись. І вже на винагороду свою без сумніву сподівався, наче її в руці тримав, — і це було для нього причиною падіння в спокусу. Прийшов-бо до такої думки, що вважав себе більшим від инших і таким, що більшу в Бога має благодать і небесні для себе приготовані блага понад инших людей. І сподівався собі, що ніколи не зможе посковзнутися з такого високого в чеснотах життя. Коли так він про себе думав, не за довгий час народився в ньому якийсь упадок, тоді виросла лінь — і вже можна було впізнати упадок з лінню, бо й зо сну пізніше почав вставати до псалмоспіву, і були молитви його коротші, а не, як спочатку, довгі. І говорив у ньому помисел його: "Спочити трохи треба". І погоджувався він із помислом своїм, і бентежився, і хвилювався думками, і вже таємно щось недобре собі думав. Та попередня його в подвигах звичка трохи будила з ліні і бентеження помислів, робила неначе рухливішим, проте він знову падав в те ж збентеження помислів. Після звичних молитов увійшов увечері в печеру, знайшов, за звичаєм, посланий невидимо йому від Бога хліб, але вже не такий чистий, як спочатку, і, підкріпивши тіло, не відкинув помислів нечистих, не пізнавав, що пошкоджується ними його душа, не звернувся до пошуку лікування попередньої рани, за незначну річ те вважаючи, аби нечисті приймати думки і в них з насолодою затримувався. Наступного дня після звичних, хоч і думками розшматованих, молитов і псалмоспівів, коли настав вечір, увійшов у печеру, щоб підкріпитися їжею. Хліб знайшов, але нечистий і брудний — через те дуже дивувався і тужив духом, проте з'їв і підкріпився. Коли ж настала третя ніч, потрійне собі зло доклав. Розум-бо його знову примножив нечисті помисли, і настільки був любодійною похіттю збентежений, що здавалося в умі його, наче якась жінка з ним лежить і чинить гріховне діло. Коли минула ніч, знову денне звичне, хоч і з багатьма думок перешкодами, здійснив правило, коли ж настав вечір, пішов по хліб і знайшов його не лише нечистим і брудним, але наче його миші чи пси поїли, лише залишки роздроблені по землі валялися. Тоді зітхнув і просльозився, проте зовсім не зворушився серцем, чого вистачало для вгамування нечистих думок і боротьби пристрастей. Зібравши ті, що валялися, нечисті крихти, з'їв помалу, не стільки, скільки їсти хотів, і ліг до сну. І знову найшла на нього хмара помислів найнечистіших і найсуєтніших, що тягнули його у світ з пустелі. І весь похіттю був охоплений, що ані терпіти більше, ані до тями прийти не міг (Бог так на якийсь час на нього допустив за його зарозумілість). Встав і пішов вночі по пустелі, хотівши досягнути поселення світських людей. Коли ж настав день і спека сонячна почала палити, втомився чернець: вже-бо немолодим був. Було ще до наміреного краю далеко, дивився туди й сюди, не побачив жодного монастиря, в який можна було б повернути й відпочити. І трапився, Божим Провидінням, на шляху один монастир, в який він увійшов. Брати, які там були, вельми люб'язно і з шаною його, як великого отця, прийняли і вмили йому лице та ноги. Помолившися, поставили перед ним трапезу і просили його, щоб скуштував задля любови покладене перед ним. Коли ж підкріпився, просили його брати, щоб сказав їм слово спасення, як можна уникнути диявольських сітей і як можна перемогти І нечисті помисли. Він же їх, наче батько, наставляючи, переконував, аби були міцні і постійні в трудах, як ті, що мають не в довгім часі бути упокоєні від Христа. І, багато про постницький подвиг розмовляючи, приніс їм користи немало. Переставши ж повчати і трохи на осібному місці спочивши, почав собі думати, як, инших повчаючи, на себе не зважає, иншим користь приносить — себе спокушає, инших наставляє на путь спасення — сам же відчаюється і в погибель іде. Так розмірковуючи і бачачи себе переможеним лукавими помислами, повернувся зразу в пустелю, не помалу ідучи, але бігом біжачи на попереднє своє місце, плачучи над звабленням своїм і кажучи: "Якщо б Господь не поміг би мені, за малим не оселилася б у пеклі душа моя, за малим не впала у все зло". І збулися на тому ченці слова проповідника: "Брат, братові помагаючи, є як град твердий і високий, і як стіна непереборний". З того часу виправився добре той чернець, замкнувся-бо у своєму вертепі, впав на землю, посилаючись землею, плачучи і ридаючи днів багато. І швидше із землі не встав, поки сповіщення від ангела не сподобився про прийняття його покаяння. Прийняв Господь покаяння його, але хліба того попереднього, який Бог посилав, позбувся і шукав поживи собі з труду рук своїх. Так зарозумілість усмиряє людину.

Це розповідав Иоан преподобний братам, які до нього прийшли. І додав, кажучи: "Смиренні будьте, о діти, у малих і великих речах. Це-бо перша заповідь Спасителя, який каже: "Блаженні вбогі духом, бо їх є Царство Небесне". Бути духом убогим означає бути смиренним. І не будуть зваблювати вас біси, які приносять вам примари і привиди, але якщо хтось до вас прийде: чи брат, чи друг, чи жінка, чи батько, чи вчитель, чи мати, чи сестра, — спочатку піднесіть руки до молитви, і, якщо буде примара, втече від вас. І коли буде хтось, хто хвалитиме вас, — чи диявол, чи людина, — не слухайте того ані не підносьтеся розумом. Бо й мене часто вночі зваблювали біси, не давали молитися спокійно ані спочити, якихось привидів показували мені цілу ніч. Коли ж день засіяв, насміхаючись, кланялися до землі переді мною, кажучи: "Пробач нам, авво, що труд тобі робили цілу ніч". Я ж відповідав їм: "Ідіть собі всі, що дієте беззаконня, щоб не спокушати раба Господнього". Через те, о діти, безмовність любіть, навчаючись завжди в богомисленні і молячи Бога, щоб чистий розум мати подав вам. Добрим є справді і той подвижник, який, живучи у світі, творить чесні діла, показуючи иншим дружність і гостинність, і подаючи милостиню, і благодіючи тим, хто приходить до нього, і помагаючи тим, що в трудах. Той, хто перебуває без будь-якого гніву, є дуже добрим, перебуває в діянні добрих діл і сповнює Господні Заповіді, проте в земних речах вправляється. Кращий же незрівнянно і більший є той, хто, перебуваючи в богомисленні, залишаючи на инших турботу про матеріяльне, сам відкинувши його і забувши, досліджує Небесне. Перед Богом усіх усього відрікшись і все забувши, стоїть і ніякою турботою назад не відштовхується — лише такий є з Богом, ненастанним псалмоспівом його шануючи. Знаю я чоловіка в пустелі, який десять років нічого не скуштував із земної їжі, але ангел у третій день небесну їжу приносив, клав йому в уста, і те йому було їжею і питтям" (Це преподобний Йоан наче про иншого говорив — сам же ним був). "Знаю ж, — казав він, — і те, що до того чоловіка, як привиди, приходили дияволи, зображаючи ангельські полки, і колісницю вогненну, і багатьох зброєносців, і наче цар якийсь приходив і казав: "У всьому праведно і добродійно прожив ти, чоловіче, далі ж поклонися мені, і, як Іллю, вознесу тебе". Сказав же собі монах той: "Я ж повсякчас поклоняюся цареві своєму Ісусові Христу. Якщо б це Він був, не того потребував би від мене". І відповів дияволові: "Владику свого і царя маю за Бога, Йому ж завжди поклоняюся, ти ж не є царем моїм". І зразу щезли біси".

Такими повістями, і повчаннями, і таким рівноангельським життям своїм преподобний Йоан багато користи прийняв і, досконало Богові догодивши, перед кончиною своєю по дев'яноста роках звелів учням своїм, щоб ніхто не приходив до нього до трьох днів. Через три дні прийшли брати, знайшли його, що схилив коліна на землю, як до молитви, душею ж відійшов до Господа, аби стояти з небесними духами перед престолом Бога, у Тройці єдиного, Отця, і Сина, і Святого Духа, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святих мучеників Мануїла і Теодосія. Дивися про них у Пролозі.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!