Страждання преподобних отців наших Йоана, Сергія, Патрикія та инших преподобних, яких вбили сарацини в обителі святого Сави

Місяця березня в 20-й день

У дні святішого патріярха Єрусалимського Іллі, який був другим цього імени, а святий град Єрусалим був тоді у володінні агарянському (в Царгороді ж Константин та Ірина царювали), піднялася в Палестині між плем'ям агарянським боротьба міжосібна, і велика через війну в краю тому робилася розруха. Варвари-бо, воюючи між собою, спустошували не лише села, але й гради, як же Єлевтерополь, Аскалон, Газу, Скарифию та инші. Нападаючи несподівано, якщо й не вбивали всіх людей, то розграбовували всі маєтки, умертвлювали лише тих, що їм противилися. Засідали ж на всіх народних шляхах, беручи всіх, що мимо йшли, б'ючи, зранюючи і те, що несли, забираючи, аж до хітона, єдине лише мали милосердя, що оголених, побитих і зранених відпускали живими. Тоді і святий град Єрусалим був у великому страху, у нього зійшлися з навколишніх градів і сіл люди, стерегли стіни й готувалися протистояти варварам, що нападали розбійницьки. У той час і преславного святого Харитона обитель зруйнували зовсім, і вже ніколи вона не відновилася, а до кінцевого запустіння дійшла, і Лавра преподобного Сави дуже була понищена, у неї ж із різних місць зібралися святі отці, з ігуменом Василієм преподобним постницьким життям угоджали Богові. І в час міжосібної тої агарянської війни і розбійницьких їхніх нападів не виходили з обителі своєї. Хоч-бо і могли, покинувши Лавру, в Єрусалимському граді уникнути варварів, проте святого того місця, в якому ж від початку ярмо Христове прийняли, залишити не хотіли. Але, один раз померши для світу, не зважали на смерть, яка могла найти на них, поклалися-бо на Христа, кажучи: "Сильним є, якщо захоче, Владика наш, легко забрати нас із рук варварських. Якщо і захочеться праведним судьбам Його, щоб ми були віддані варварам на заколення, то, як річ найбільш корисну, хай допустить Господь на нас муки скоро". І говорили один до одного: "Приймімо з руки Владики нашого для нас найкорисніше, не повернемося з пустельної безмовности у галас світу через страх перед варварами, аби не бути в очах усіх боязливими ані такими, що не тримаються веління Господа нашого, який казав: "Не бійтеся тих, що вбивають тіло, душі ж не можуть убити". Якщо добре бачити тих, що відходять від світу в пустелю і за Христовими слідами ідуть, то наскільки недобре є справді бачити тих, які після короткого часу свого в пустелі життя знову з неї втікають через страх перед людьми і у світ повертаються. Хай не посміється з нас спільний ворог усіх — диявол, який страхом варварським нас із безмовности пустельної виганяє, якого ми багато разів перемагали, і втікав він, наче гнаний зі встидом, — допомагав нам на нього Христос, цар наш. Не маємо стін кам'яних для захисту, але замість стіни непоборної для нас — Христос, для нього ж Давид святий навчив нас співати: "Хай буде мені Бог захисником, і домом прибіжища, і місцем міцним, щоб спасти мене". Не маємо броні, і шоломів, і щитів, щоб ними відбивати варварські стріли, але маємо зброю духовної любови, і надії броню, щит віри, шолом спасення, ними озброїмося. Нема в нас полків воїнських, які б захищали нас від варварів, але ополчиться ангел Господній навколо тих, хто боїться Господа, і визволить нас. Нам-бо життя — Христос, і смерть — надбання. Ані-бо любов і бажання дочасного життя не переконали нас увійти в пустелю цю. І через що в пустому цьому місці веселимося? Чи не через Христову любов? То якщо тут убиті будемо, Христа ради будемо убиті, заради Нього тут живемо". Так один одного словами утішали і мужнішими робили. Тіла ж свої з душами вручаючи Богові, перебували у Лаврі. Ще ж й инша значна і благочестива причина стримувала їх, щоб не виходити: сусіди, які навколо них жили, ворогували на те святе місце й нічого більше не хотіли, ніж бачити зруйнованою святого Сави Лавру і місце те бачити порожнім, щоб монахи там не жили. І якщо б на короткий час брати вийшли з Лаври, то зразу ворогуючі, прийшовши, запалили б церкву і келії і цілу обитель із землею зрівняли б. Щоб так не було, перебували отці святі, не виходячи. І не як тростина, яку вітер хитає, але як же стовпи, на камінні поставлені, вітрами і бурею спокус, що находили, непохитні, і не лише через те з Лаври не виходили, що стерегли стін будівлі, але більше задля слави Христа Господа, який на тому місці колись прославився і в їхні дні прославлявся.

Коли так святі отці в Лаврі тій жили, Захисник Вишній, молитвами преподобного отця нашого Сави, з волі своєї святої беріг їх неушкодженими від варварів. Бо хоч і багато разів з Аравії чи звідкілясь-інде полки їхні, до великого свого окопу мимо пустельного того місця ідучи, в обитель повертали, проте ніякого не чинили зла, лише потребували їжі, з гнівом поглядали на ченців, скрегочучи зубами, але Бог їм не допускав, не могли Божих рабів скривдити і, взявши з обителі їжу, скільки знайтися могло, ішли собі, але замість вдячности нахвалялися коли-небудь зруйнувати Лавру і спорожнити те місце. Одного ж разу якесь варварське полчище, хотівши задумане своє погане виконати діло, ішло до Лаври, аби розграбувати і зруйнувати обитель. І випадково зійшлося проти святого Вифлеєма несподівано з воїнством, яке єрусалимці поставили пильнувати від варварського проходу. І сталася бійка, переможені були варвари і прогнані, і заледве котрий живий втік від січі, як же пізніше стало відомо. Але і вдруге инше полчище з таким самим злим наміром з великого свого окопу до Лаври кинулося, і, прийшовши в одне село, що недалеко від Лаври було, знайшли багато вина, під гіллям схованого: напившись, бійку між собою вчинили, і через те, що багато зранених і мервих попадало, зруйнувався їх задум, і полчище розійшлося. Після цього всього захотів Бог, аби прийшло випробування на рабів Його, як же колись на праведного Йова, щоб як золото, в горнилі випробуване, виявилися ті, що достойні Бога. І допустив, аби руки варварські торкнулися святих Його угодників, їм же приготував мученицькі вінці. Почувши-бо про ті два полчища варварські, які напасти на Лавру хотіли, що одне з них військом єрусалимським вражене і прогнане, инше ж саме зранилося і розійшлося, преподобні сиділи без страху в келіях своїх, здійснювали святу Чотиридесятницю у звичних постницьких трудах. Тим часом, намовою диявола, зібралося етіопських варварів до шістдесяти мужів, що луки, і стріли, і мечі носили, які погодилися як розбійники напасти на Лавру, сподіваючись знайти в ченців якісь заощадження і багатства. І при закінченні святої Чотиридесятниці, у тиждень перед Квітною неділею, у тринадцятий день місяця березня о другій годині дня напали на пустельне те місце варвари. Їхній же прихід відчувши, ченці втекли з поспіхом із пустельних келій у монастир і до церкви, а варвари з оголеними мечами і натягненими луками, як на битві, кричучи, до монастиря прибігли. Їхню ж лють вгамувати хотіли деякі з отців, проти них з лагідністю вийшли, благими словами переконуючи їх і говорячи: "Чому, о мужі, так, наче до ворогів, які засмутили вас, до нас, беззбройних і мирних, наче на війну прийшли? Ми до всіх мирно настроєні, ні вас, ані кого иншого не засмутили ніколи, задля того-бо і в пустелі цій, все наше у світі покинувши, живемо, щоб від ворожнечі, сварок, і бійок віддаленими бути, змогти у спокої плакати над гріхами нашими і догодити Богові. І не лише нікого з вас не засмутили, але і благочинствувати, скільки можемо, намагаємося. Багатьох-бо ваших, що сюди приходили, пригостили, спочинок і їжу на дорогу дали. Ви ж не хочете нам віддати злом за добро, але ж більше — маєте дякувати нам за творені вам від нас добродіяння, бо й нині готові поставити перед вами їжу і звичною до подорожніх ласкою дати вам спочинок". Варвари ж з гнівом закричали: "Не задля їжі ми сюди прийшли, але задля срібла і золота. Одне з двох вибирайте: або дасте нам стільки (число назвали) золота і срібла і живими залишитеся, або, якщо не хочете дати, загинете від рук наших". Промовили отці: "Повірте, о мужі, що вбогі ми і настільки зубожіли, що ані хліба вдосталь, ані одягу не маємо, золото ж і срібло, якого потребуєте, ані не снилося нам ніколи. Необхідні лише до життя нашого використовуємо трохи речей". Коли це святі говорили, розгнівалися варвари і випустили стріли, наче дощ, на зібраних ченців, і не перестали стріляти, аж поки не спорожнили свої тули, — і зразу тринадцять отців преподобних смертельно поранили, инших же мало поранили. І, кинувшись до келій, великими каменями розбивали двері і виносили, якщо щось з убогих речей знайти могли. Тоді запалили келії, те саме і з церквою хотіли зробити, але, Божим Провидінням, перш ніж принесли вони гілля і вогонь до церкви, побачили здалеку людей, що йшли, і думавши, що воїнство єрусалимське іде на захист ченців, зразу з поспіхом кинулися бігти, відносячи з собою пограбовані чернечі речі. Авва ж Тома, витягаючи стріли зі зранених братів, омивав їх рани і докладав належне їм лікування: був лікарем майстерним і досвідченим. І було видно рани люті: в одних у грудях, в инших — у плечах, а в инших — на лиці і чолі, а инші камінням мали розбиті глови — усі ж кров'ю, що текла з них, змочувалися, і було для всіх зворушливе видовище і страшне.

Надійшов же празник Квітної неділі, і всеношна відправлялася служба. Сповістив хтось комусь із тих же преподобних отців, що варвари більшу збирають із розбійників дружину, щоб знову напасти на Лавру їхню. І були блаженні ті отці в страху і трепеті великому, проте не втекли, але приготувалися на смерть і, поклавшись на Бога, кінця чекали. Наближався ж день Страстей Великих, настав день і їхнього страждання. У двадцятий-бо день березня у Великий четвер зранку напали вдруге, як розбійники, на Лавру етіопи, у більшій своїй силі, і били преподобних нелюдськи різними видами убивств: одних стрілами стріляючи, инших мечами обезголовлюючи, инших розрубуючи пополовині, иншим же відтинаючи руки і ноги, а инших камінням забивали до смерти. Тих же, що залишилися від убивства живими, зібрали в церкві, хотіли мучити їх, щоб сказали про церковні скарби і монастирські маєтки. Навколо ж оточили обитель і пильнували по горах і горбах, щоб ні один із ченців не утік з рук їхніх. Багато-бо кинулося втікати, але потрапляли в руки ворогів своїх, і ледве хто з них того уникнув. Йоана Блаженного, начальника притулку для подорожніх, юного літами, який кинувся втікати в гори, без милости мучили і жили йому на руках і ногах порізали. Взявши ж за ноги, волочили по камінні з верху гори аж до церкви, і всю шкіру на хребті об гостроту каменів обдерли. Сергій же преподобний, церковний посудохранитель, бачивши муки преподобних отців і боячись, що, не витерпівши мук, розповість, де сховав церковний посуд, утаївшись, утік з монастиря, і вже далеко був, коли взяла його варварська сторожа і до монастиря насильно повернула, хоч він не давався, і відтяли святу голову. Тоді инші деякі отці, уникнувши убивчих рук, сховалися у вертепі, що за монастирем був. Те, що вони туди втекли, варвар один, який на горбі сторожував, побачив, крикнув дружині своїй, показуючи рукою печеру, і про ченців, які туди втекли, сповіщав. І зразу етіоп страшний з оголеним мечем, при вході вертепу ставши, страшним голосом закричав, наказуючи, щоб вийшли. Коли ж тремтіли вони від страху, преподобний Патрикій, який серед них був, сказав пошепки до братів: "Не бійтеся, брати, я за вас один вийду і помру, ви ж сидіть мовчки". І вийшов до етіопа, готовий душу свою покласти за друзів своїх. Етіоп же питав з погрозами: "Чи є там инші монахи?" Відповідав преподобний, що він один лише був, і повів його етіоп до церкви. Зібрали ж варвари отців святих звідусіль до церкви, сказали до них: "Викупіть себе і церкву вашу чотирма тисячами золотих. Якщо ж ні, то зразу всіх вас мечем уб'ємо і церкву вашу вогнем спалимо". Святі ж отці покірно відповідали: "Пробачте, задля Бога, о мужі, не проливайте марне невинної нашої крові, ми-бо стільки золота, скільки від нас вимагаєте, не маємо ані не мали ніколи і жодного золотого не знайдеться сьогодні в цілій Лаврі нашій. Якщо ж хочете, візьміть, що бачите на нас, одяг наш і все, що бачите і знайдете, візьміть, — нам же одне життя, хоч і нагим, залиште". Варвари ж, гніву сповнившись, із сильним криком мечі до ший святих прикладали, наче вже посікти хотіли. Говорили ж: "Дайте нам посуд церковний золотий і срібний, а инші монастирські скарби покажіть". Святі ж отці казали, що ніякого скарбу не мають. І сказали варвари: "Скажіть-бо, хто начальники ваші, хто з вас ігумен й инші урядники?" Відповіли преподобні: "Отця нашого ігумена нема нині в Лаврі, через якусь-бо спільну потребу до святого града пішов, ми ж усі рівні". Була ж в обителі печера преподобного отця нашого Сави, і взяли варвари отців святих всіх, повели в печеру ту, при вході ж у печеру запалили вогонь і, зібравши гілки і гній, дим великий смердючий закурили, і морили тим димом преподобних у печері, щоб про скарб церковний і своїх начальників розповіли. Тоді вивели їх на допит і лютими смертями погрожували, скарбів від них вимагали. Але вже не почули від них ніякої відповіді, лише молитви до Бога. Один-бо взивав: "Господи, прийми в мирі дух мій". А инший: "Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство своє", — говорив. І знову в печеру ту вкинули, морили найлютішим димом, і померло від диму вісімнадцять отців преподобних, серед них же вищезгаданий Йоан і Патрикій блаженний. Инших же імена, тих, що димом, мечем й иншими муками померли, сам Бог знає, написав їх у Книги Життя. А тих, що лишилися живими від того катування димом, жорстокі і нелюдські варвари люто ранили, б'ючи, на землю кидаючи і ногами топчучи. І нічого ж не досягли, але більше самі катуванням змучилися, — взяли всі, які змогли знайти, церковні і лаврські речі і, на верблюдів монастирських поклавши, пішли. Тоді брати, що лишилися ледь живі, а инші ж в ущелинах гірських і печерах заховалися, зійшлися пізніше в обитель, тіла отців преподобних, по-різному убитих і димом заморених, зібрали в церкву, яка, Божим захистом, залишилася неспаленою. І провадили ту цілу ніч страстей Спасителя в риданні невтішному, після того чесному похованню передали. А котрі ранені виявилися напівмертвими, але живими, про тих лікарськи старалися з вищезгаданим блаженним Томою-лікарем, який живим залишився, пізніше став ігуменом Лаври, названої Старою. Так преподобні отці в обителі преподобного Сави страдницьки кінець прийняли, а варвари ті після відходу свого з Лаври зразу наглою смертю від Бога були вражені. І впали без меча мертві в пустелях і полях на поїдання псам, і звірам, і птахам. Душі ж їх окаянні оселилися в пеклі, де вогонь не згасає і черви не засинають. Душі ж преподобних отців убієнних опинилися в руках Божих і сподобилися мученицької слави від Христа Бога, Спаса нашого, Йому ж з Отцем і Святим Духом честь і слава навіки. Амінь.

Історію страждання цих святих преподобних отців, в обителі святого Сави убитих, написав розлого блаженний Стефан Саваїт. Не той, який 15-го липня, але инший того ж імени і прізвища, наречений віршотворцем, тої ж обителі Сави святого чернець, який написав зразу про убиття святих, але ми тої історії цілої не дістали, лише малі якісь частини з грецьких рукописів, багато-бо листків з книги видерто було. Пише ж той Стефан Саваїт Віршотворець при кінці історії і таке, кажучи: "Не сховаю мовчанням, що мені достовірний пресвітер повідав. Муж той вельми був добродійним, сирієць родом і мовою, великим бажанням охоплений був навчитися грецької мови. І з великим трудом учився Псалтиря грецького, але не міг навчитися добре вимовляти грецькі слова і вирази, через що журився немало. Одного ж разу, коли він заснув, явився один з убитих преподобних отців тих, на ім'я Анастасій, саном протодиякон, про нього ж вище (говорить Стефан Саваїт) згадував, який був пресвітерові тому дружній, і спитав про причину журби його. Пресвітер же розповів про тупість розуму свого, що не може грецької добре навчитися мови. Преподобний Анастасій, що явився, усміхнувся і сказав до пресвітера: "Відчини уста свої і покажи язик свій". Коли пресвітер те зробив, святий Анастасій хусткою якоюсь чистою обтер язик його, очистив від якогось жиру і болота і невидимим став. Збудившись же, пресвітер зразу пізнав, що вміє грецьку мову, і відтоді почав говорити грецькою і книги грецькі добре читати, наче справжній грек, і дякував Богові і святим його угодникам.

У той самий день пам'ять святої мучениці Фотини Самарянки, з нею ж бесідував Христос при криниці. Дивись про неї у Пролозі.

І святих мучениць семи жінок: Олександри, Клавдії, Євфрасії, Матрони, Юліянії, Єфимії і Теодосії, які були у граді Аміси, що при Понті Євксинському, у піч вогненну за Христа вкинені.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VII (березень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!