Житіє преподобного отця нашого Луки Елладського

Місяця лютого в 7-й день

Лука святий народився в Елладському краї у батьків, що прийшли в землю чужу, бо з острова, який Еґіна називається і при морі Егейському лежить, були, де ж, частих агарянських нападів не стерпівши, покинули батьківщину свою і в грецькі володіння прийшли, мандруючи. Оселившися в одному селі в Елладі, яке Касторія називалося, народили цього Луку блаженного, імена ж батьків були Стефан і Євфросинія. З наймолодшого віку свого Лука блаженний, між хлопцями будучи, нічого хлопчачого в собі не виявляв, цураючися дитячих забав і глуму, але мужем дорослим у дитячих літах виглядав, люблячи мовчання, тихість і звичаї чесні, а що дивно в такому віці, постником і повстримником великим почав бути: не лише-бо з м'яса нічого не куштував, але ні молока, ні сиру і яєць не їв, ще ж і від яблук та инших садових плодів, які для малих дітей найлюбіші й найбажаніші, стримувався, але хлібом лише, і водою, і зіллям городнім підживлювався, в середу ж і в п'ятницю аж до заходу сонця постив. Ще ж більшого здивування те варте, що в такому пощенні і повстримності нікого ж не мав за учителя і наставника, але сам по собі, діючою в ньому Божою благодаттю наставлявся і день за днем на більший зважувався подвиг, надмірної і солодкої їжі уникаючи, з постом же — труди, і нужденних убогість, і все, що умертвляє тіло, — це любив і цим займався. І було так, що все, солодке для инших, любе і приємне, те для Луки блаженного гірке було, і ненависне, і неприємне зовсім. І те, що для инших було важке, неприємне і нестерпне, те для нього легке, любе і бажане. Батьки ж його, бачивши такі для дітей невластиві звичаї, дивувалися вельми, а найбільше постництву і повстримности його дивувалися, думаючи, що те в ньому не від чеснот, але від якогось дитячого недоумства. Випробували це так: м'ясо і рибу в одній посудині зварили, на столі поставили, і, взявши рибу, батько дав блаженному Луці, щоб їв. Той же, не знаючи, що риба та разом із м'ясом зварена, почав їсти і, пізнавши зі смаку, що риба з м'ясом була, засмутився вельми і зразу з'їджене вернув і, наче якесь велике добровільно вчинив беззаконня, ридав, плачучи й зітхаючи, і навіть хліба скуштувати не хотів, і перебував у такому риданні і в голодуванні три дні. Тоді батьки, пізнавши, що те в ньому не з дитинячого розуму, але з Божої благодаті є до добра наміром, залишили далі жити його за його доброю волею. Слухав же він батьків своїх, виконував ретельно все, що вони веліли: то пас вівці, то землю [віку дійшовши] обробляв, то домашню виконував роботу, трудячи юне своє тіло і єство пристрасне умертвлюючи. До жебраків же настільки милостивий був, що задля них собою самим зовсім нехтував: коли-бо кудись з дому йшов у якійсь справі, то взяту для себе їжу розділяв поміж голодними, сам голодним перебуваючи. Ще ж і одяг свій з великою ревністю і любов'ю розділяв поміж ними і часто нагим додому повертався, через що батьки його сварили, докоряли йому і досить били. А часом залишали його батьки ходити нагим довгий час, не даючи йому одягу, щоб, хоч соромлячись наготи своєї, перестав роздавати одяг. Проте доброчинний юнак справ милосердних не перестав чинити, не соромився наготи ані биття не боявся: нагота-бо його — заради жебраків — була наче царська порфира, биття ж за них і безчестя розумів наче честь і похвалу для себе і більше для благотворення жебракам старався. Якось ішов на ниву сіяти пшеницю, побачив жебраків, що просили, і розділив поміж ними зерно, ледь що посіяти залишивши. Господь же милостиню для убогих винагороджує сторицею — дещицю насіння пшениці настільки благословив, що вродила нива надзвичайно, і коли надійшли жнива, більше зібрали пшениці, ніж в минулі роки. Після цього Стефан, батько Луки святого, захворівши, переставився, тоді Лука блаженний, покинувши землеробство, взявся за книжне навчання і віддався богомислію і молитвам. У них же настільки блаженний юнак встигав, що із вознесенням до Бога розуму свого і тілесно від землі підносився, те виразно бачила мати його Єфросинія. Вона-бо якось, бачивши, що син її з кімнати своєї не виходить, і хотівши довідатися, що він робить, причаїлася біля шпарини й бачила, що він молиться: піднесений же ум до Бога мав і цілим тілом у повітря піднісся, анітрохи до землі не торкався, від неї на лікоть один відірвався. Те бачила не раз, а двічі, і тричі і вельми дивувалася, розповідала про те під присягою иншим пізніше.

Було в юнака цього блаженного віддавна бажання залишити багатосуєтний цей світ, у монастирську ж безмовність і чернечі увійти подвиги. Якось-бо, про те думаючи і, бажанням до чернецтва охоплений, вставши, вийшов з дому — ніхто про це не знав — і пішов, залишаючи Елладу. Зустрів на шляху воїнів — сторожу, яка ловила рабів, що втікали від своїх панів і у в'язниці їх передавала. Вони, бачивши юнака, в поганий одяг одягненого, і вважаючи його за раба, що втік, схопили і питали, чий він раб і звідки й куди йде? Відповідав же їм юнак, що Христовим рабом є і йде задля молитви до святих отців; але ті не повірили сказаному, думали-бо, що приховує перед ними своє рабство і втечу, через те били немилостиво невинного юнака, тоді в темниці його замкнули, поки не розповість, чий він раб і як утік від пана свого. Це ж блаженного юнака випробовування, видається, було від ворога завидющого, що перешкоди чинив доброму його намірові. Через якийсь час пізнали святого знайомі люди, вони про нього свідчили, і звільнено його від пут. Повернувшись у дім свій, слова дошкулянь і докорів від домашніх не менше, ніж саме биття терпів раб Христовий і перед Богом удень і вночі зітхав, щоби Він намір його до доброго кінця допровадити дозволив, — й отримав бажане незабаром таким чином: ченці два зі старого Риму йшли, спочили в селі тому; їх же побачивши, Лука зразу згадав про свій намір, і запалилося серце його полум'ям любови божественної. Бесідувавши з ченцями тими, спитав, куди йдуть. Вони ж сказали, що йдуть до Єрусалиму. І просив їх осібно Лука блаженний, щоб взяли і його зі собою в дорогу і щоби того ж чернечого чину учасником його зробили. Вони ж відмовлялися взяти його, бо юний був, ледве сімнадцятий рік мав, і до довгого шляху незвиклий був, і тому, що боялися батьків його, щоб погано від них не постраждати, коли вони, довідавшися, почнуть доганяти їх і спіймають. Він же назвав себе сиротою, і подорожнім, і ніким не пильнованим, і впросив ченців тих взяти його — утім, таємно зі села вийшли, з ним в Атени прийшли і в преславну там Пречистої Діви Богородиці церкву увійшли, помолилися і в монастирі перепочили. Відходячи ж в путь, яка лежала перед ними до Єрусалиму, залишили блаженного Луку в монастирі тому, кажучи йому: "Тут, о юначе, добре є місце для твоїх намірів, тут зможеш бажане собі отримати й до красного чернечого лику приєднатися скоро". І, віддавши його ігуменові, відійшли. Ігумен же багато разів питав його, звідки він і якого роду, — не міг довідатися: тримав-бо в таємниці юнак батьківщину свою і дім, ні для кого не хотівши бути відомим. Тоді ігумен, бачивши його ґречним, тихим, лагідним, смиренним і послушливим, постриг його в послушники. Мати ж його, що тужила за ним вельми, не терпівши відлучення від себе любої своєї дитини, його ж за єдину утіху удівства свого і відраду в печалі мала, плакала за ним гірко, взиваючи до Бога і промовляючи: "Горе мені, Господи, свідку удівства мого і сирітства, Ти спершу опечалив мене, віднявши смертю від мене друга, його ж зі мною подружжям поєднав, і вкинув мене в біди удовині, які важчими для мене є від самої смерти, нині ж того, кого мала в таких бідах за відраду, від очей моїх віддалив, і не відаю, де могла б побачити єдину зорю життя мого стражденного, чи не можу я нині сказати з Давидом: "І світло очей моїх, і того нема зі мною". Але яка причина далекого від нас відходу хлопця? Хіба я боронила йому, щоб для Тебе, Владико, працював безперестанно? Хіба домашню наказуючи йому роботу, змушувала покинути і зневажити звичні його молитви? Хіба плотське над духовним, земне над небесним, дочасне над вічним вибирати навчала його? Навчилася я від батьків своїх не тіла лише, а й душі бути матір'ю. Сина хотіла мати в чеснотах досконалого, більше часу йому назнаменувала для молитви, ніж до своєї служби. І то єдиною було для мене втіхою бачити любу дитину мою, якщо не завжди, то принаймні якусь годину. Досить мені було чути від сусідів похвалу його чеснот і тим утішати печальну свою душу. Не зневажай-бо, Владико Царю, сліз очей моїх, але поклади їх перед Собою і благозволь велику пітьму печалі моєї розв'язати — розв'яжеш же, коли любу дитину знову материнським очам даси бачити. Тоді скличу всіх і розповім про повернення сина, і визнаю велич Твою, і прославлю Тебе у всі дні життя мого". Так мати-вдова у печалі своїй молилася до Бога — Того, що єством благий, схилила на милість і, за що до Нього молилася, те отримала. Господь, що все через знаки чинить, ігуменові монастиря того, у ньому ж блаженний Лука в послушництві подвизався, влаштував у видінні сонному бачити ту матір, що плакала, і чути від неї слова з лементом таким: "Нащо мені, вдові, образу вчинив? Нащо до болю ран моїх додав? Нащо без помилування забрав мені єдину удівства мого відраду? Нащо сина, нащо старости моєї слугу викрав? Швидко мені віддай його, віддай очам моїм світло, віддай єдину мою надію, не перестану-бо, приходячи до Бога всіх і Царя, жалітися на тебе, бо образу велику від тебе терплю". Таким видінням сонним і почутими словами настрашений, ігумен спочатку подумав, що то пусте якесь марення і страшення бісівське, але коли і другої ночі, і третьої ту ж жінку, що у сні являлася, бачив і такі ж гнівні слова від неї чув, зрозумів, що то не бісівська омана, але Богом влаштоване явлення. Коли-бо день настав, прикликав зразу того, що був у послушництві, юнака Луку і сказав йому з гнівом: "Слухай, нащо утаїв ти про себе, хоч я й багато тебе питав, хто ти і звідки? Чому розповідав, що не маєш ані батьків, ані родичів? І як до святого чину цього і співжиття нашого приступити посмів, весь сповнений підступу і неправди, що ж сама про тебе річ свідчить? Якби спочатку добровільно правду нам розповів, то не було б нині, хоч не хочеш ти, про тебе відкрито. Іди-бо від нас і за всі межі Аттицькі і повернися до тої, що народила тебе, вона ж, вельми сумна, ось уже третю ніч вельми мені докучає". Коли це ігумен сказав, настрашився блаженний Лука дуже, і стояв як заціпенілий, і долі дивився мовчки, сльози ж випускав з очей, не хотівши відлучатися від дружини святої. Тоді ігумен, бачивши сльози і смирення, розчулився і почав лагідно говорити до нього, кажучи: "Неможливим є, щоб ти не повернувся, дитино, до матері своєї в цей теперішній час, а потім не буде для тебе заборони на монастирське життя — так вчини, раджу тобі, бо, як же очевидно, молитва її сильна вмолити Бога, твою ж молитву великою мірою зупинити". Це чуючи, блаженний Лука нічого супроти не сказав, але поклонився, молитви і благословення від отця просячи, і так, хоч не хотів, із монастиря вийшов і вирушив в дорогу до матері у село Касторійське. Увійшовши в дім, побачив матір зажурену, яка, коли побачила його, радости і здивування сповнившися, встала і не зразу до сина, щоб по-материнськи його обняти, кинулася, але спершу, жінка мужня і богобоязлива, очі до Бога звівши і руки свої до Нього піднісши, дяку Йому віддала, бо Його поміччю сина любого, якого втратила, знову прийняла: "Благословенний, — казала, — Бог, що не залишив молитов моїх і без милости Своєї мене". Так Лука святий з Божої волі повернений був до матері, служив їй як син і перебував при ній чотири місяці. Тоді, горячи духом до Бога і до життя з Богом безмовного, захотів від неї піти знову, і вже не боронила йому мати в доброму намірі, не завертала з дороги його, не ненавиділа-бо того, що синові її і кожному понад батьків Бога шанувати належить. Молитви-бо її святий Лука мав як доброго шляху свого поводиря, пішов у приморську якусь гору, яка Йоановою називалася, де була церква святих безсеребреників лікарів Косми і Дем'яна, і там, малу собі келію влаштувавши, почав жити в Бозі. Які ж там підняв труди, подвизаючися, і борючися з бісами, й умертвлюючи свою плоть, сказати детально неможливо, проте й замовчувати всього не годиться, але окремі з багатьох нехай розкажемо, щоб пізнати, яким було життя того угодника Божого.

Був у преподобного учень один, він мав сумнів щодо отця свого, думаючи, що лицемірно вдає, наче безперестанку молиться, бачив-бо, що він не займається нічим: ні Божественними Книгами, ні слів Отців не навчається, — і вважав його невченим і таким, що нічого з божественного не розуміє і не в чуванні, але уві сні й лінощах ночі всі провадить. Через те якось, коли було пізно і старець двері келії своєї замкнув, сів учень той зовні при дверях і голову до дверей прихилив, слухаючи, що старець вночі робить: чи відпочиває, чи молиться? І перебував, слухаючи, цілу ніч аж до ранку. Що ж чув, сам розповів: "Чув, — казав, — як він коліна схиляв і головою до землі бив, до кожного поклона загальний той глас "Господи, помилуй" у теплоті духа промовляв. Тоді, більше розпалившися ревністю до Бога, частіші творив поклони, ревніше "Господи, помилуй" взиваючи. І трудився, поки знеміг тілом, кинувся ниць на землю, духом же не знемагаючи, бо й лежачи, до Бога взивав, молячися. Тоді, знову вставши, те ж чинив, коліна схиляючи, аж до зорі ранкової, і цілу ніч у такій перепровадив молитві. Відтоді учень той, у подвигах отця свого впевнившися, каявся через попередній сумнів свій і розповідав про те иншим під присягою після переставлення святого. Не лише ж нічними з поклонами чуваннями, а й денними трудами умертвлював себе преподобний, бо влаштував собі вертоград малий, дерев же різних насадив і сіяв насіння земне — не задля потреби своєї чи набутків, але задля утвердження тіла свого, аби, щодня обробляючи вертоград, до поту лиця трудитися. А ті, що були з дерев і з насіння, плоди, ті роздавав тим, що приходили до нього. Часом, наповнивши великий кошик, відносив потай на ниви чужі, які близько були, і там те клав. Так трудами своїми годував инших, сам же перебував голодуючи й постячи. Почали ж у вертоград його приходити олені й чинити шкоду, одне з'їдаючи, инше ж ногами топчучи, і відганяв їх святий. Але коли в келію повертався, олені зразу у вертоград заходили, і було так багато разів. Втомившись же, вийшов святий до них і до одного з них, що ростом був більший, як до розумного і вченого створіння, мовив: "Чому шкоду мені чините і мої труди спустошуєте, коли я ніколи вас нічим не образив? Одного Господа є рабами, одного Бога творінням, крім того, я, за образом Божим створений, маю владу над иншим творінням, все-бо покорив Творець під ноги людині. Тому велить Бог, щоб не зійшов ти з місця цього, але тут стояв, де достойну кару приймеш" . Коли мовив те святий, зразу олень, наче стрілою вражений, упав на землю і лежав нерухомий, а всі инші олені відбігли. Трапилося ж тоді ловцям, які пустелею ходили, побачити те здалеку, і, кинувшися, до оленя лежачого прибігли. І, втішені, несподіваний улов тягнули, щоб зарізати. Преподобний же, зжалившися над оленем, сказав до них: "Браття, нічого ж між вами й оленем цим спільного нема, ви ані не трудилися для нього, ані не зловили його, але до зловленого прийшли і зарізати його хочете: годиться-бо радше змилосердитися над тим, хто від немочі впав і лежить, не втікаючи". Це почувши, ловці залишили оленя, дивуючися доброті святого, він же відпустив того в пустелю цілим і здоровим.

Такий життям досконалий був чернець преподобний отець наш Лука, проте не був ще в досконалий чернечий чин одягнений і, того вельми бажаючи, молився до Бога ревно, щоб сподобив його святого ангельського образу, — і почутий був, отримав бажане. Прийшли-бо до нього невідомо звідки два ченці старі, сивиною чесні, і лицями на святих подібні, розповідаючи про себе, що йдуть до Старого Риму. Вони, помолившися, одягли Луку преподобного в досконалий чернечий ангельський образ і, повчивши його, відійшли. Не маючи ж що їм на дорогу дати, зовсім убогим тілом і духом будучи, ані потрібного для їжі не маючи, відпроваджував їх Лука, годуючися від них духовними словами корисними. Прийшовши над берег морський, сіли трохи відпочити і вже хотіли на тому місці відлучитися від Луки блаженного, давши йому в Господі цілування. Коли сиділи вони, тут раптом з моря вискочила рибина немала і впала на березі перед ногами їхніми, тоді і друга, й обидві кидалися по землі, наче готові себе віддати в руки їхні, — це ж було молитвами Луки святого. Він-бо, через те що не мав потрібної їжі на дорогу дати своїм благодійникам, Бога, Опікуна всіх, таємною своєю до Нього в серці молитвою впросив послати їм на дорогу їжу. І так, як колись Іллі через ворона посилав хліб і м'ясо, так цим отцям преподобним через води морські послав рибу. Вони ж, взявши обидві рибини, подякували Богові, який відкриває руку Свою і насичує все живе благоволінням. Прийнявши досконалий образ, преподобний отець наш Лука прийняв життя найдосконаліше, почав більше подвизатися, більші, понад попередні, труди додаючи до трудів і піст до посту, зі сльозами і всенічним чуванням. Їжею був йому хліб ячмінний, часом же сире зілля, і питтям — вода. Сну ж дуже мало коли приймав, для того мав у келії своїй викопану яму в землі на подобу гробу, це ж для постійної пам'яті про смерть, і коли треба було якоїсь ночі заснути, лягав у яму ту, наче умираючи і хоронячись, і, трохи спочивши, зразу вставав на молитву, Давидове кажучи слово: "У час негоди спішу і взиваю". І знову: "Поспішили очі мої до ранку научатися словам твоїм". Так він собі жив, розійшлася вістка про його добродійне життя між навколишніми мешканцями, і почали до нього люди приходити. Якось прийшли до нього два брати його по плоті, розповідаючи, що батько їхній перед кончиною життя свого те золото, що мав, і срібло, і гроші сховав десь у землі і, умираючи, не сповістив місця, в якому сховав скарб. "Але просимо Тебе, — говорили, — отче, помолися до Бога, щоб сповістив нам таємне, щоб не чинили ми щоденних між собою сварок: братами будучи, один на одного думаємо, хто вкрав батьків скарб і сховав собі. Зроби-бо молитвами своїми, щоб і ворожнеча між нами розпалася і щоб явленим скарбом вгамувалася убогість і бідність наша. Преподобний же відмовлявся і відсилав їх від себе, негідним себе називаючи, вимолити те в Бога. Але вони часто приходили, просьбами своїми надокучали і схиляли на милість. Помолився-бо за них святий до Всевидця Бога і, через откровення довідавшися, назвав їм те місце, де батько їхній поклав скарб. Вони ж, пішовши, копали на вказаному місці і знайшли на ньому батькове золото і срібло, за словами святого, і прославили те чудо в навколишніх селах.

Ненависник же добра диявол, хоч і завжди його хоробрий той Христовий воїн перемагав, проте ще намагався підняти на нього боротьбу і, хотівши йому якусь шкоду і перепону вчинити, влаштував підступом своїм річ таку. З одного ближнього села, його напученням, прийшли до святого три жінки, плачучи, і ридаючи, і до ніг його припадаючи, і тяжкі гріхи свої сповідаючи, і просили святого, щоб зцілив душі їхні доброю порадою і молитвою. Він же відвертався від них і відганяв їх всіляко, до єреїв відсилаючи, сам же не єреєм, але монахом неосвяченим був. Проте, хоч не хотів він слухати, наповнилися вуха його паскудними про гріхи жіночі розповідями. Коли вони відійшли, відразу ворог, що цілить у темряві в праведних серцем, напав на святого помислами нечистими й у вмертвленому тілі боротьбу підняв гріховну. Святий же, ворожий підступ розумівши, озброївся на нього зброєю молитовною і, стоячи три дні на одному місці, молився безперестанно — переміг його напади, дощем сліз погасив сильний похоті вогонь і розтоптав голову змія пекельного Божою поміччю. Після триденної ж молитви знемогло врешті його тіло, заснув трохи і бачив у видінні ангела, що став перед ним в образі вродливого юнака, гачок в руці тримаючи, який вкинув в уста і гортань йому, і здавалося, що Лука блаженний проковтнув гачок і дійшов він аж до нутра його. Після того явлений юнак висмикнув гачок з нього і витягнув якусь частину тіла, м'ясисту і криваву, і викинув з нього, і мовив йому: "Дерзай і не бійся". І зразу, збудившися зі сну, зрозумів, що вибавив його Господь від плотської гріховної пристрасти. І дякував Спасові та Ізбавителеві своєму.

Дався ж преподобному від Господа і передбачення дар, за чистоту життя його, і провіщав майбутнє. Про нашестя воїнства болгарського на грецькі володіння провістив, і збулося те свого часу, як же наступне явить слово. І таємниці людські ясно бачив. Була у преподобного сестра по крові на ім'я Калі, не лише ж по крові, а й по духу, наслідувала-бо життям брата свого у дівстві, цноті й чернечих подвигах. Вона часом зі своїми послушницями приходила зі свого монастиря до брата і служила йому, якщо в чомусь послужити було потрібно, іноді ж вертоград його обробляла, насаджуючи й очищуючи зілля. Якось же мовив до неї і до тих, що з нею, преподобний, кажучи: "Іде до нас чоловік, ношу велику й важку на плечах несучи і тяжко трудячися". Те мовивши, покинув їх і в гору відійшов. Вони ж, не зрозумівши сказаного їм і дивуючись, розмірковували, що означає те слово преподобного — хто обтяжений і якою ношею? І ось незабаром прийшов чоловік один, який не мав ноші жодної, нічого не ніс і питав про преподобного: "Де Лука святий?" "Маю, — казав, — до нього нагальну одну потребу". Сестра ж святого відповіла чоловікові: "Нема його нині тут, відійшов на якийсь час в пустелю, і коли хочеш побачити його, то почекай, поки прийде". Чоловік же той сказав: "Не піду, поки не побачу його". І терпляче сидів поблизу келії сім днів, чекаючи святого. Коли ж минув сьомий день, прийшов преподобний з гори пустельної і, побачивши того чоловіка, зразу, попри звичну лагідність свою, люто поглянув, грізним до нього мовив голосом: "Нащо прийшов у пустелю цю? Нащо, покинувши гради, у гори відійшов? Чому, пастирів і священиків зневаживши, до нас, простаків невчених, прибув? Як насмілився прийти перед очі наші, не побоявся помсти Божої, ти, що винен у безмірних беззаконнях?" Такими словами святого настрашений, чоловік сльози з очей проливав і не міг жодного слова промовити зі страху. Сказав до нього знову святий: "Чому мовчиш, коли розповіси про діла свої і явиш убивства, які ти вчинив, щоб, визнаючи своє беззаконня, хоч трохи умилостивити Бога?" Тоді чоловік той, ледь мігши щось промовити через плач і хлипання, почав говорити: "Що більше, о Чоловіче Божий, хочеш, щоб я сказав тобі, коли Божою, яка в тобі живе, благодаттю навчений, сам, перед моїм зізнанням, розповів про тяжкий гріх мій. Не є, як же я бачу, таємним для тебе те, що я зробив таємно. Проте, як же ти велиш, зроблю, сповіщу явно беззаконня своє". І почав говорити перед усіма детально, як, і де, і з якої причини убив друга свого на дорозі, розповідав же те з великими риданнями і смиренням, до ніг святого припадаючи і просячи, щоб не залишав його, у диявольських сітях погрузлого, загинути. Святий же, багато настановивши його і до покаяння привівши, відіслав, наказуючи іти до священиків. Це ж розповідалося як свідчення ясновидства святого, який бачив людські таємні прогрішення. Але й инше, на те подібне, хай мовиться. Навклір один, на ім'я Дмитру часто пристаючи кораблем своїм до пристані, що була недалеко від келії святого, познайомився з ним і приходив до нього, удостоюючися його святих молитов і повчаннями насолоджуючися. Якось, до берега приставши і, за звичаєм, іти до святого захотівши, вирішив не з порожніми руками явитися до нього, а принести від улову свого трохи риби: ловив-бо часом рибу в заплаві тій. Закидав вудку з тими, що були з ним, мореплавцями, але не зловив риби анітрохи і цілий день трудився намарне. Пізно ж було, згадав ім'я Луки преподобного і в його ім'я закинув вудку — і зразу вхопилася риба велика, яку, трохи заморивши, витягнув. І знову, вдруге, закинув вудку в ім'я святого — і другу знову, на першу подібну, взяв рибу, але трохи меншу від першої. Пішов же до святого, взявши рибу меншу, а більшу собі залишивши. Святий же ясновидець пізнав, що було, проте люб'язно прийняв гостя і дар принесений. Бесідуючи з ним, згадав, як Ананій згрішив перед Богом, утаївши з ціни, за поле взятої, і як перед святим апостолом Петром не втаїлося затаєне. Те чувши, навклір зрозумів, що до нього це слово, бо утаїв більшу рибину. І сповнився жаху перед ясновидінням блаженного отця, і засоромився через викриття прогрішення свого, припав до ніг його, визнаючи гріх свій, і каючися, і просячи прощення. Той же, лагідно його настановивши, подав йому прощення, принесену ж рибину учневі звелів, зваривши, поставити перед братами, які прийшли до нього тоді, — сам-бо риби не куштував. Багато разів передбачав преподобний тих, хто прийти до нього хотів, і казав наперед учневі своєму, наказуючи йому, щоб страву і хліби для них приготував.

Перебував преподобний у горі тій років сім. Було болгарської раті нашестя на грецький край, про що преподобний раніше пророчо провістив. І втікали люди: одні — в гради і фортеці, инші ж — на Євейський острів і в Пелопонес. Тоді й преподобний Лука, залишивши гору і своє в ній перебування, увійшов в корабель і перебрався до Коринту. Чувши про одного стовпника в Патрах, пішов до нього і перебував у нього десять років, працюючи для нього з великою покорою і старанністю, як син для батька свого. Про того стовпника пресвітер один говорив погано і спокушав тих, що чули, ображаючи й оббріхуючи праведного мужа. Був же при тому Лука преподобний і, чуючи неправедні слова образливі, на отця його мовлені, відклав звичну свою лагідність і сказав супроти пресвітера того, викриваючи його брехню і твердо змагаючися за невинність отця. Пресвітер же, вдачею жорстокий, ударив у щоку Луку святого — і зразу на того, хто вдарив, впала кара Божа, бо раптом впав на землю, біснуючися, і перебував так до кончини своєї, переданий сатані, щоб через знемагання плоті дух його врятувався. Через десять років повернувся преподобний знову на батьківщину свою Елладу й на попередньому своєму місці, в горі Йоановій, оселився. Трапилося ж якось мимо іти єпископові Коринтському, який прямував до Царгороду, і спочити не дуже далеко від келії святого. Про те передвідавши, преподобний Лука прийшов поклонитися йому, несучи дари зі своїх трудів: плоди дерев і городнє зілля та коріння. Єпископ же, люб'язно Луку преподобного прийнявши, пішов оглянути його келію і, бачивши перебування пустельне й безмовне, вертоград же і діла праведного, дивувався й користь із того прийняв. Захотів же єпископ подати йому милостиню і звелів мужам чесним, що прийшли з ним, щоб кожен від себе кілька монет поклав, сам спочатку поклав від себе золотого. І зібрано було милостині досить, і дали святому. Той же не захотів прийняти, кажучи: "Не золота, владико святий, але твоїх молитов святих і повчання шукаю і прошу, нащо-бо мені золото, коли я вибрав убогість і бідне своє перебування? Дай, чого прошу і бажаю: простака мене й невігласа научи, як маю спастися. Єпископ же засмутився, думаючи, що не милостиню, а його відкидають і зневажають, сказав до преподобного: "Чому дання наше, разом же і нас, що даємо, відкидаєш? Адже і я вірний християнин, хоч і грішник, і єпископ, хоч недостойний. Чому, прагнучи у всьому Христа наслідувати, у тому Його не наслідуєш? Адже і Він від благочестивих приймав милостиню, яку подавали, тому й ти, хоч і не потребуєш подаваного золота, прийми й иншим потребуючим дай. Якщо непотрібною річчю вважаєш благодіяння жебракам, то забираєш вкупі і це: і в жебраків необхідне, і спасення в тих, що милостиню творять. Жебрак-бо, не прийнявши милостині, звідки собі потрібне візьме? Ми ж, не подаючи милоситні, як спасемося?" Тими єпископовими словами переконаний, преподобний взяв милостиню, проте невелику, лише одну монету, єпископ же, благословення подавши, відійшов у путь свою. Був звичай у Луки преподобного в Неділю квітну рано сходити на верх гори, несучи в руках хрест і співаючи "Господи, помилуй". Якось-бо, коли сходив він, як звичайно, єхидна, бісівським влаштуванням вийшовши з нори своєї, схопила святого за палець ноги великий і повисла. Він же схилився, щоб єхидну відкинути, і сказав до неї: "Ані ти мені не пошкодиш, ані я тобі. Ідімо кожний своїм шляхом, бо єдиного Творця творінням ми є і не можемо нічого робити того, чого не хоче, не наказує Творець наш". І пішла єхидна у свою печеру, а святий своїм шляхом на гору пішов, не маючи шкоди анітрохи від укусу єхидни.

Комита одного, старійшину над скарбами царськими, в африканські краї цар послав. Той прийшов у Коринт, несучи багато царського золота, і стався там грабунок уночі, і загинуло царське золото. Був же пошук, багатьох допитували й мучили, проте не знайшли втраченого, і був комит той у великій печалі. Прийшовши, чесні громадяни втішали його і не могли втішити: втратив-бо надію на золото, втратив надію і на життя своє, боячись царського гніву. Тоді хтось із тих, що там були, став посередині й мовив: "Ніхто не може украденого явити, лише Лука-чернець, через нього Бог багато чудесного творить." Те чувши, инші сказали: "Справді так є". І говорили про нього, хвалячи добродійне його життя і Божий у ньому дар. Комит же, те чувши й уповання прийнявши, послав до святого прохання, кажучи: "Наслідуй Того, Хто не відмовився зійти з Небес задля спасення людей, і прийди на короткий час до граду, відвідай одержимих великою печаллю". Святий же спочатку не хотів іти, марнослав'я і вшанування людського уникаючи, проте задля багатьох, які невинно через украдене золото страждають, пішов. І зустріли його комит і громадяни з почестями. Звелів спершу приготувати трапезу, сказав до комита: "Віддаймо спершу належне череву і возвеселімся на славу Божу, в силі ж Той, Хто напоїв нас вином скорботи, і чашу радости людинолюбно розчинити". Коли сиділи ж вони й обідали, душу ж більше корисними святого словами насичуючи, ніж тіло їжею, поглянув святий на одного з тих, що предстояли і прислужували, і, на ім'я його назвавши, прикликав до себе й каже йому: "Нащо собі смерть, панові ж своєму біду велику мало не навів, царське насмілившися украсти золото? Иди-бо швидко, принеси сюди золото, яке в землі сховав, якщо хочеш милосердя і прощення сподобитися". Чувши ж, той забоявся вельми і стояв мовчки, і тремтів, ні одного всупереч слова вимовити не мігши, його ж і самого викрила совість. Тоді, впавши на землю, вхопився за ноги святого, визнаючи, що правда те, і прощення зі сльозами просячи, яке й отримав: хотів-бо святий не лише рану його гріховну виявити, а й зцілити її. І зразу злодій той пішов, повернувся швидко, несучи те, що украв, золото все ціле, і поклав його у всіх перед очима. І була радість комитові й усім, що з ним були, і через золото, і що з напасти звільнилися. Осоромився диявол, що влаштував грабунок, і грабунок прощений був, і прославляли уста всіх Христа Бога. А святий, анітрохи не присвоюючи собі тої, що була від людей, слави, але її одному Богові приписуючи, до себе повернувся. Через якийсь час пішов у монастир, який був при граді, що Тиви називається, відвідати там ігумена Антонія. Звичай же був у Луки преподобного до богонатхненних мужів приходити й бесідувати з ними про душевну користь, і коли був в ігумена Антонія, трапилося в той час, що син одного з перших міщан тивійських захворів до смерти. Чув же міщанин той, що Лука преподобний у монастир їхній прийде, — зразу, вставши, поспішив і, припавши до ніг святого з плачем, просив, щоб ішов у дім його відвідати хворого і вже помираючого хлопця. Мав-бо віру, що через відвідання його хворий здоровим стане. Святий же, смиренний, відмовлявся, говорячи: "Хто я такий? І що в мені велике бачите, що такою про мене зваблюєтеся думкою? Один-бо є душам і тілам лікар, Який може і від смерти вибавити, — Той, що створив нас, Бог. Слабий і грішний чоловік нічого ж такого зробити не може". І пішов міщанин той сумний, ридаючи, втративши надію на життя сина. Коли настав вечір і коли осібно ігумен із преподобним розмовляв, сказав ігумен: "Не добре, думаю, зробив ти, чесний отче, не відвідавши хворого і того, що в скорботі, не втішив, бо й ми справді можемо почути слово Христове: "Хворий був, і не відвідали Мене". Сказав Лука святий: "Але зцілювати хворих є Божа сила, скорботних же утішати належить тим, які мають слово і премудрість в устах своїх. Я ж і від першого далеко стою, і другого зовсім позбавлений, простак і невіглас. Якщо ж ти хочеш і думаєш, що це угодно Богові, то йди ти спершу і будь мені провідником, я ж нехай піду за тобою". І зразу, вставши, обоє пішли пізнього вечора, увійшли ж у град і в дім того міщанина, побачили хлопця напівмертвого, що не міг говорити, і всі чекали на кончину його. Батько ж хворого з домашніми своїми припав до святого, просячи і плачучи, щоб помолився до Бога за вмираючого його сина, щоб від воріт смертних повернений був. І ледве чоловік той його впросив, ігумен Антоній переконав до молитви преподобного, тоді він підняв руки свої вгору й помолився. Здійснивши ж молитву, повернувся зразу в монастир, і коли засіяла ранкова зоря, відійшов поспіхом у свою гору, уникаючи людської слави. Коли ж настав день, ігумен Антоній послав слугу свого в град довідатися, що діється з хворим хлопцем, чи допомогли молитви Луки преподобного. І зразу слуга, не затримуючися, повернувся, дивну й чудесну річ ігуменові сповіщаючи, що хлопця, який вночі при смерті був, "його, — каже, — зустрів, що на коні сидів і їхав з дому в лазню митися". Це почувши, ігумен Антоній здивувався і прославив Бога.

Надокучало преподобному Луці людей багато, приходили до нього задля користи й порушували любе йому безмов'я — через те захотів піти звідти на місця безмовніші. Не зразу ж скорився своєму задумові, послав учня Германа в Коринт до одного досвідченого й богонатхненного мужа Теофілакта, корисної ради від нього шукаючи: чи перебувати на одному місці на горі Йоановій і терпіти надокучання тих, що приходили, чи деінде на незнане переселитися місце? Теофілакт же послав йому пораду, яку колись з Небес святому Арсенієві Великому було дано: "Уникай людей і спасешся". Преподобний же Лука, радісно раду ту прийнявши, встав з учнем своїм, пішов звідти й оселився на одному пустельному місці, що називалося Калавіє, поблизу моря. І так жив, їжу з праці рук своїх маючи: землю-бо копаючи, насіння сіяв, і молов жорнами, робив хліб. Якось же мореплавці мимо пливли, пристали недалеко келії преподобного і, увійшовши в неї, не застали нікого, бо пішов кудись святий з учнем. Побачили ж камінь жорновий добрий, взяли і в корабель занесли. Після цього прийшов преподобний в келію і, побачивши, що взяли камінь, поспішив до мореплавців, просячи, щоб повернули йому камінь, бо не має чим змолоти зерна на хліб собі. Вони ж присягали й запевняли, говорячи, що не брали. І сказав їм святий: "Якщо не взяли, ідіть з миром, тому ж, хто взяв, хай віддасть Бог, як же хоче". Те сказавши, відійшов від них, і зразу той, що взяв камінь, упав мертвий. І забоялися мореплавці страхом великим, і, прийшовши, прощення просили і камінь повернули. Печальний же був святий через смерть одного мужа несподівану і плакав за ним днів багато. Коли ж перебував преподобний на місці тому років три, було нашестя агарян на Аттичні краї. І переселився святий на один острів пустельний і безводний, що Ампіл називається, у ньому ж голод і спрагу терпів немало часу. Тоді звідти прийшов на місце гарне, що Сотиріє називається, звідки ж вигнав біса і привидів, які настрашити його хотіли, перебував на ньому аж до блаженної кончини своєї. Там зібралися до нього брати, і монастир малий влаштувався. Аттичний же препороначальник на ім'я Криніт, який любив преподобного, звів у монастирі його церкву в ім'я святої великомучениці Варвари. І перебував святий, постом і молитвами безперестанно для Бога трудячися і служачи для душевного спасення і тілесного здоров'я людей, словом і життям приносячи користь їхнім душам, молитвою ж лікував тілесні хвороби. Григорія-ченця, який на шлунок завжди хворів, зцілив словом. Жінку одну знатну в Тивах, яка була лютою і довгою недугою одержима і на лікарів втратила надію, пославши до неї учня свого Панкратія помастити її святим єлеєм, раптом з недуги понад сподівання у повне здоров'я повернув. І на всілякі хвороби швидке подавав зцілення преподобний, і те, що має бути, провіщав багатьом. Перебувавши на місці тому сім років, до кончини наблизився. Перед кончиною його трапилася річ така. Був один серед учнів преподобного на ім'я Теодосій. Він мав брата по плоті мирянина Филипа, саном спадаріяг. І захотів Филип прийти до преподобного — і щоб відвідати брата, і щоб преподобного Луку побачити, про нього ж багато преславного чув. Передбачив же преподобний Лука прихід його, сказав до Теодосія: "Приготуй, брате, що потрібно, вечерю добру, йде-бо брат твій до нас на вечерю". Теодосій же здивуванням і радістю охоплений був, страву швиденько приготував і за ворота часто виходив, на шлях дивлячись і братового приходу з нетерпінням чекаючи. І коли настав вечір, прийшов Филип, несучи багато для гостини, і прийняв його святий люб'язно, і вечеряли всі разом, ївши й пивши те, що перед ними було, на Славу Божу. Їв же тоді преподобний і пив більше, ніж звичайно, це ж через пригощання Филипове. Після вечері ж і звичних на сон молитов, коли ліг Филип спочити, спокушався він думкою про преподобного, говорячи до себе: "Лицемірний цей старець, їсть-бо і п'є добре, і здається мені, що вдає собі постництво і святиню". Тоді заснув Филип і бачив у сонному видінні двох юнаків пресвітлих, які гнівним оком на нього поглядали, розгніване ж лице йому являли й суворо говорили: "Чому думаєш неправедно про преподобного? Нащо в собі самому засуджуєш невинного і святого? Піднеси очі свої, що бачать земне, і поглянь, яких від Бога почестей сподобився той, який у твоєму розумінні є лицеміром та облесником". Поглянув же Филип побачив якесь місце преславне, порфирою застелене, і на ньому стояв Лука преподобний у великій славі, сяяв же, як сонце. Після цього збудився, був нажаханий і розповів те своєму братові по крові Теодосію та иншим ченцям, тоді й самому преподобному з покаянням гріх свій ісповідав, просив прощення і, велику користь прийнявши, пішов.

Передбачив же преподобний свій до Бога швидкий відхід, пішов відвідати всіх, що в околицях пустелі тої були, отців і цілував їх останнім цілуванням: "Моліться за мене, — говорив, — брати, моліть Владику Христа, невідомо-бо, чи побачимося після цього, чи ні". І так, всіх обійшовши, зачинився у своїй келії і до відходу готувався три місяці. Тоді почав хворіти тілом, за вісім днів перед кончиною. Сів біля нього, хворого вже вельми, що на землі лежав, Григорій-пресвітер і спитав його, що заповідає про своє поховання, де велить покласти своє тіло. Він же відповів: "Зачепивши за ноги труп мій, вкиньте в хащі, бо якщо й не потрібний нікому, то хоч звірам на поїдання знадоблюся". Пресвітер же довго просив святого, щоб инакше звелів про своє тіло і назвав місце для поховання свого. І за годину мовив святий: "На місці цім, де лежу, поховай мене, бо хоче Бог прославити місце це на славу Імени Свого святого". Коли те мовив, заходило вже сонце, звів очі свої вгору і мовив: "У руки Твої, Господи, передаю дух свій". І заснув сном тимчасової смерти лютого місяця у 7-й день. Душа ж його свята відійшла до Бога на життя безсмертне. Коли настав ранок, зійшлися всі навколишні ченці і миряни, і було зібрання люду велике, і плакали довго через втрату такого світильника світу, поховали його чесно на місці, на якому звелів, у келії його, в якій подвизався. Після шести ж місяців, коли чернець один, Косма Євнух із Пафлагонійського краю, в Італію ішов, було у видінні Боже веління, щоб ішов на місце, де спочив Лука преподобний, і при гробі його щоб перебував. Коли-бо прийшов Косма і жити там почав, ковчег із нетлінними преподобного мощами із землі вийняв і поверх гробу поставив, дошками і ґратами загородив гарно, келію ту на церкву перетворив, і були чуда від святих тих мощей. Витекло-бо пахуче миро, ті, що ним мастилися, отримували зцілення, криві починали ходити, просвітлювалися сліпі, очищалися прокажені, і біси проганялися молитвами Луки преподобного силою ж Господа нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Отцем і Святим Духом навіки. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VI (лютий)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VI (лютий)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VI (лютий)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!