Житіє преподобного отця нашого Миколая Ісповідника й ігумена Студійського

Місяця лютого в 4-й день

Преподобний отець наш Миколай народився на острові Крит у селі, що називалося Кидонія, з нього ж був і святий мученик Василид, один із десяти мучеників, які постраждали на Криті. Цього блаженного Миколая батьки були християнами, з юности віддали його учитися Святого Письма, і в десять років віку свого навчився Божественних Книг, посланий був до Константинограда до стрия свого, блаженного Теофана-ченця, який в обителі Студійській перебував. Він же прийняв небожа свого люб'язно і привів його до преподобного Теодора, ігумена Студійського. Блаженний же Теодор, провидівши духом, що хлопець той добрим посудом має бути для Бога, благословив його і звелів йому перебувати з иншими хлопцями в окремому домі, що був поза монастирем, для навчання хлопців збудований. Після цього, бачивши блаженного Миколая благорозумним і ґречним, лагідним же і смиренним, що вже й віку доходив, ігумен увів його всередину монастиря і постриг його в чернечий чин. Після декількох років і священицтво прийняти переконав його через доброчинне життя його. Коли завоювавши острів Критський, полонили батьків їхніх і у свою землю відвели, блаженний, хоч і переживав серцем за батьками, проте умовляв брата, щоб не журився через те, говорячи: "Так Бог захотів, без Його ж волі і волосина з голови не впаде. Він знає, що на користь людині влаштувати, на Нього-бо перекладемо печаль нашу і турботу про наших батьків, нам же належить про себе піклуватися, щоб не були ми полонені тілесними похотями і звабами віку цього і щоб не відвела нас рука ворогів невидимих в землю пітьми й безпросвітної темряви". Так Миколай, утішаючи брата свого, привів його до розчулення і зробив ченцем добрим.

У ті часи в Церкві Христовій, якою в мирі й спокої добрі пастирі керували, раптом з Божого допусту піднялася буря збентеження через злочестивого Лева Вірменина, який єрессю іконоборською злодихав. Він спершу патрицієм був при царюванні благочестивого царя Михаїла, названого Ранґаб, який мав колись чин кирополатський. У нього ж Лев Вірменин підступно викрав царство таким чином: була тоді війна греків з болгарами, на неї ж виходячи, Михаїл-цар поставив Лева того воєводою над східними воїнами, не відаючи, що Лев шукає, як би підступом царство в нього забрати. Коли ж греки з болгарами стялися, і вже болгари знемогли і на втечу повернути хотіли, Лев Вірменин зі спільниками своїми і з воєначальниками, їх же ще спочатку на те звабив дарами, і зі всіма полками, що під ним були, раптом кинулися втікати, хоч ніхто ж за ними не гнався. Болгари ж, бачивши греків, що назад біжать, спершу боялися гнатися за ними, щоб то підступом не виявилося, тоді, побачивши, що втеча їх без перепон, насмілилися і, гнавши, багато греків побили. І так цар Михаїл повернувся переможеним — втечу ж ту раптову вчинив Лев такою хитрістю і підступом, аби воїнство і народ зненавиділи царя як боязливого і малодушного, що не вміє провадити битви, і так, щоб самому змогти захопити царство, що й сталося.

Коли увійшов Михаїл-цар переможений до Царгороду, Лев залишився з воїнством у Витинії для охорони кордону, і зразу приступив до виконання свого давно задуманого злого наміру проти царя. Він розпустив слух, що греки зазнали поразки через цареву малодушність і невігластво в військовій справі.

Так збунтував усе воїнство на царя і сам відкрито став на добродія свого, і там-таки, у Витинії, усе воїнство його царем поставило і прославило. Дійшла ж швидко вістка про те до царя Михаїла, і багато хто радив цареві, щоб став на спротив твердо Левові, не відпускаючи йому царства. Відповів Михаїл: "Краще мені не лише царства, а й життя позбутися, аніж мала б хоч одна крапля крови християнської через мене в міжосібній боротьбі пролитися". І зразу послав потайки до Лева вінець свій царський, і порфиру, і взуття царське, кажучи: "Ось віддаю Тобі царство, приходь-бо без страху до Царгороду і царюй". Те зробивши, Михаїл сам зразу в чернечий чин одягнувся з жінкою своєю. Увійшов же Лев до Царгороду з великою славою, сів на престолі царства грецького і зразу благодійника свого Михаїла, який йому з любов'ю віддав царство, на острів один у вигнання послав. Двох же синів його, Теофілакта та Ігнатія, скопити звелів. Через якийсь час і на самого Христа Бога і на святу Його Церкву злочестивий той цар повстав, зібравши неправедне соборище на святі ікони, і викинув їх із храмів Божих. Коли ж святіший патріярх Никифор, і благочестиві архиєреї та архимандрити, і всі богонатхненні отці збунтувалися проти нього, не погоджуючися з його злочестям, і, прийшовши, переконували його, щоб не кривдив і не бентежив такою єрессю Церкву Христову, він, окаянний, усіх з палат з безчестям викинув й у вигнання в різні краї розіслав. Тоді і святий Теодор Студит, який твердо чинив спротив цареві, ув'язнений був з учнем своїм, цим Миколаєм блаженним, біля Аполоніядського озера, в місті, названому Мезопа, де ж вони у в'язниці один рік пробули. Тоді, чувши про них, що багатьох там людей ученням своїм до поклоніння іконам святим переконують, цар звелів вигнати їх звідти у східні краї, у місцевість одну, названу Воніта, і там пильнувати їх у суворій в'язниці, щоб ніхто ж до них не приходив, щоб не могли вони розмовляти ні з ким. Проте, коли добрі ісповідники не могли устами говорити до людей, навчаючи їх благочестя, тоді писаннями своїми, які з в'язниці до вірних посилали, наче велегласними трубами, догми єретичні, наче стіни Єрихонські, руйнували, зруйноване благочестя виправляли й будували. Про те довідавшися, цар послав одного немилостивого воїна на ім'я Анастасій, щоб лютими обклав їх ранами. І, прийшовши, посланий спершу преподобного Теодора, тоді й учня його, блаженного цього Миколая, немилостиво бив, що розпадалася плоть їхня від накладених їм ран. Тоді знову у в'язниці їх замкнув і вхід загородив. Звелівши ж голодом і спрагою морити їх, відійшов. Хто розповісти може про скорботу, і скруту, і голод блаженних тих в'язнів, і всі їхні біди, які три роки у скруті в'язничній перетерпіли, а найбільше після прийняття ран, коли не лише від болю, але і від голоду та спраги знемагали, бо часом через три дні, часом же через чотири, а часом і через цілий тиждень вартові заледве трохи хліба їм вкидали через віконце, і то з докорами і дошкуляннями, також і води дуже мало подавали. Ще ж рани на тілах їхніх добре не погоїлися, прийшов знову инший посланець від царя мучити їх, хтось-бо зі зловірних доніс цареві послання їхнє, яке Миколай блаженний від імени Теодора до православних писав. Було ж написане царевого злочестя і блуду викриття, й іконоборної єресі душешкідливу згубу, і до вірних красне й корисне повчання про благочестя. Те писання злочестивий цар Лев прочитав, сповнився великої люті і, по-звірячому, наче лев, заричавши, послав зразу одного лютого ката показати їм писання те, чи їхнє воно є, і бити їх до останнього подиху. Дійшовши ж до місця ув'язнення преподобних, той кат вивів їх із в'язниці і, показавши писання, спитав, чи їхнє воно. Вони ж не утаїли діла свого: преподобний-бо Теодор велів, а Миколай блаженний писав. Тоді розгнівався посланець, спершу Миколая, оголивши, на землі простягнув і бив його без милости довго, тоді, покинувши його напівмертвим, до Теодора вернувся і його також бив, усе тіло його зранив, ледь не роздробив і самих костей. І залишивши його ледь живого, знову повернувся до Миколая й намагався ласками схилити його до царевого однодумства. Але той непохитний був у благочесті, відкидав слова його. Розгнівався ж більше кат, знову звелів жорстокіше блаженного Миколая бити — і битий преподобний був по хребті, по животі довго. Після лютих же тих ран залишив його кат нагим через ніч перебувати на холоді, був-бо тоді місяць лютий і зима налягла. Він, хоч від багатьох ран тіло боліло і від холоду промерзав, терпів, дякуючи Богові. Після цього кат знову вкинув обох до в'язниці і, вхід загородивши, до царя повернувся. Преподобні ж отці після прийняття ран багатьох мали тіла свої зранені до кісток, і висіла з ран шкіра їхня по тілу, як полотнище. Бачивши таке їхнє страждання, вартові розчулювалися і, переходячи на милість, воду теплу й олію їм подавали. І так преподобні страждальці губкою, у воду намоченою, один одному рани омивали й олією мастили, потрохи лікувалися, обвислу шкіру, що зростися з тілом не могла, малим ножем обрізали. Коли вони так дев'ятдесят днів страждали і ще рани зовсім не погоїлися, знову цар злочестивий звелів їх перевести звідти у смирнські межі і там, наклавши їм багато ран і ноги забивши в кайдани, звелів вкинути до темниці. І перебували там преподобні двадцять місяців в бідах і нужді великій. Почув Бог рабів Своїх, що день і ніч до Нього взивали, і згадав закутих — благозволив, аби злочестивий той цар загинув, і вбитий був Лев своїми ж воїнами в церкві. Після нього Михаїл, названий Балбос, прийняв скіпетр грецького царства. Він, хоч сам зловірний був, проте правовірних не гонив, але залишив кожному вірити так, як же хто хоче. Звелів випускати з ув'язнення і темниць усіх, що через благочестя були утримувані, і кожному повернутися на своє місце не боронив. Тоді й Миколай блаженний з Теодором Великим, із запертя випущені, прийшли в Халкедон і до Никифора-патріярха, який у вигнанні був, дійшли. Преблаженний же Никифор приходом їхнім утішився вельми й, бачивши на тілі їхньому страдницькі рани, шанував їх, як святих мучеників. Проживши там якийсь час, прийшли з патріярхом до Царгороду умовляти царя, щоб православну прийняв віру. Але той через превелику грубість свою не послухав учення їхнього, не захотів святим іконам поклонитися, лише нікому поклонятися іконам не боронив.

Проте в самому царствуючому граді ікон ставити не дозволив, лише в передмісті, і в навколишніх градах, і краях, де ж хто хоче, хай їх має, — так звелів. Через те святі отці Теодор і Миколай, попрощавшися з патріярхом, вийшли з царського града, щоб могти вільніше дотримуватися свого правовір'я з поклонінням іконам. Оселилися вони на острові Акритів Хероніс, і, коли там якийсь рік при церкві святого мученика Трифона прожили, великий Теодор переставився до Бога. Миколай же блаженний, залишившися після батька свого духовного, не відійшов з гробу його, але, при ньому перебуваючи, у численних подвигах чернечих життя своє провадив. Коли Михаїл же цар з життя цього відійшов і прийняв царство син його Теофіл, піднялося знову гоніння на вірних за ікони святі, і мучені були від іконоборців ті, що благочесно Христовій іконі поклонялися. У той час і два брати по плоті і по духу преподобні отці Теодор і Теофан вельми постраждали й тавровані були. Тоді й блаженний Миколай, залишивши при гробі отця своє перебування, поневірявся з місця на місце переходячи, поки не помер цар Теофіл Іконоборець. Після його ж смерти прийняла царство жінка його — благочестива цариця Теодора із сином Михаїлом. І була знову в тиші Христова Церква, і благочестя засіяло, коли патріяршив у Царгороді Методій святий. У той час і блаженний Миколай в обитель Студійську прийшов, і поставлений був ігуменом після переставлення преподобного Навкратія Ісповідника, в час патріяршества святого Ігнатія, який після святого Методія служив. Тримавши ігуменство років три, вручив його блаженному Софронієві, мужу доброчинному, а сам, на безмовному місці оселившися, перебував у мовчанні. Але й Софроній після чотирьох літ начальства свого перейшов до Господа, і йшли брати до преподобного Миколая, і проханням великим переконали його знову ігуменство прийняти. Коли був же він на ігуменстві декілька років, змужнів Михаїл-цар і розбестився вельми, вигнав матір свою — блаженну Теодору — з палат царських і в одному з монастирів жіночих постригтися її примусив, за радою брата її, свого ж дядька на ім'я Барда, його ж спільником царювання свого зробив. І була бентега поміж людьми, і спокуса з причини тої, що цар повстав на матір, а Барда, законну жінку свою покинувши, осквернив ложе сина свого, взявши жінку синову. Святіший же патріярх Ігнатій, хотівши виправити таке серед царів розбещення і викорінити беззаконня Бардове, наставляв їх безперестанно, але нічого не досягнув. Одного ж разу цар Барда прийшов у соборну церкву в час празника, хотів причаститися Пречистих Таїнств — патріярх же не лише причащатися йому заборонив, але і перед усім людом викрив беззаконня його і від Церкви відлучив його. Барда ж збісився злістю на патріярха, зрушив на нього царя Михаїла і вигнав його з престолу, а на його місце вивів Фотія-асимкрита. Таке збентеження і безлад бачивши, блаженний Миколай покинув монастир свій і, взявши брата свого, відійшов в одне монастирське село, що Пренет називалося, і там безмовно жив, не хотів ані чути про те беззаконня, яке серед царів діялося. Проте не довго там прожив — вигнано його звідти. Трапилося якось, що обидва царі вирушили плисти до терм на кораблі, недалеко від того місця, де святий мав своє перебування. Знаючи ж про нього наперед, що муж є доброчинний і серед усіх знаний, повернули до нього, хотівши його лестощами своїми схилити до однодумства свого, щоб і він, погодився та утвердив патріярхове вигнання і перелюбодійний шлюб Барди. Він же не лише таких злодіянь їхніх не похвалив, а й передрік їм, що, коли не покаються у гріхах своїх, то несподіваною і поганою мають загинути смертю, що й збулося пізніше. Таке від нього чувши, царі злі розгнівалися на нього й вигнали його звідти, а в обителі Студійській иншого ігумена поставити звеліли. Блаженний же Миколай, з місця на місце переходячи, старість свою трудив, тоді, велінням беззаконних царів, знову взятий був і зв'язаний, у монастир свій приведений і два роки в темниці замкнений перебував аж до смерти царів тих — Михаїла і Барди, на них же збулося пророцтво святого. Коли йшли вони з воїнством у Крит на сарацинів, стався між ними розкол, і розсікли надвоє окаянного царя Барду слуги Михаїлові. Цар же Михаїл зразу назад повернувся, і також від своїх домашніх в палатах посічений був, де й погано помер. А після нього прийняв царство Василій Благочестивий. Він блаженного Ігнатія-патріярха повернув на його престол. І преподобний Миколай був із в'язниці випущений і до царя Василія прикликаний — переконано його знову прийняти монастир свій. Він, хоч і не хотів прийняти влади через старість, проте, задля прохання царевого, прийняв. Часто ж, прикликаючи святого до себе, цар бесідував з ним і користав зі слів і добродійного його життя, і великою його шаною огортав. Дарував Бог угодникові своєму блаженному Миколаю дар зцілювати недуги серед людей. Євдокія-бо, дружина христолюбного царя Василія, впала у хворобу люту і, від лікарів допомоги не отримавши, втратила надію на життя й чекала смерти, через що цар сумний був вельми. Заснувши ж трохи, цариця бачила уві сні чорноризця старого у великій славі, який говорив до неї: "Уповай на Бога, що не помреш нині, відтепер-бо приймеш зцілення і будеш здоровою". Вона ж, вставши зі сну, розповіла бачене мужеві своєму і впросила його, щоб зі всіх монастирів царгородських прикликав чорноризців відомих, які живуть добрим життям, щоб відвідали її. Коли почали ж преподобні отці приходити в палату до цариці, прийшов туди й Миколай блаженний, світле лице мав, як Мойсей. Його ж коли побачила цариця, впізнала, що той є, який у сні бесідував до неї, обіцяючи їй здоров'я, і, вставши, поклонилася святому — і зразу стала зовсім здоровою. Після того Мануїла-патриція жінка Олена, яка тою ж неміччю хворіла, наблизилася до смерти, і, за звичаєм, готували їй вже до поховання одяг. Надійшов преподобний цей Миколай і, перехрестивши рукою голову і ціле тіло, зцілив її від хвороби, якою була одержима, і зразу стала здоровою з одра свого. Трапилося і самому тому Мануїлові-патрицію в хворобі великій бути, і, ніякої користи не знайшовши в лікарів, кінця смертного чекав. Прикликавши ж блаженного Миколая, просив, щоб одягнув його в ангельський одяг. Святий же мовив: "Дитино, не буде це тобі на користь, скоро-бо тебе Бог зцілить, і маєш наддостойні чини обіймати, і творити через них добрі справи, і потім пострижу тебе в чернечий образ, щоб пішов ти в инший світ з добрими ділами". І збулося пророцтво святого: швидко-бо Мануїл виздоровів, різні посади пройшов, добре володарюючи. Тоді надійшла кончина його, розхворівся, і постриг його Миколай преподобний, тоді до Господа відійшов. Инший патрицій на ім'я Теофіл Мелісен з дружиною своєю був у великій скорботі через таку причину, що народжувані діти раптово помирали. Він одного разу, коли народилася дитина-дівчинка, приніс її до святого, просячи, аби з купелі святої прийняв дитину: таку-бо мав віру батько, що молитви преподобного того отця збережуть доньку його від смерти. Блаженний же відмовився бути хресним батьком, проте, поклавши руку на голову дитині, помолився Богові й сказав патрицієві: "Ось говорить Дух Святий: жива буде донька ваша, і побачите синів синів її". І збулося те за пророцтвом святого: виросла-бо дівчина здорова та гарна і, вийшовши заміж, мала багато дітей. Коли ж надійшла блаженна кончина святого, розхворівся, і всім братам, що ложе його оточили, сказав блаженний: "Нині скажіть, браття, чого вам бракує?" Вони ж дивувалися з такого запитання й казали: "Зерна не маємо". Святий ж відповідав: "Не залишить вас Бог, який годував Ізраїль в пустелі, Він після мого відходу на третій день дасть вам щедро пшениці". Тоді поставив їм ігуменом Климента, який був тоді ченцем. І спочив з миром преподобний отець Миколай у четвертий день лютого, проживши років сімдесят п'ять, і поховали його чесно. У третій день, за пророцтвом святого, прийшов від царя Василія в монастир корабель, повний пшениці. Климент, з радістю прийнявши його, сказав до братів: "Ось, отці і браття, преподобний Миколай, отець наш, виконав обітницю свою, приславши нам пшениці щедро". Був у монастирі тому один чорноризець на ім'я Антоній. Він кровоточивою хворобою одержимий був багато років і в лікарях зневірився, при смерті був. Звелів йому ігумен увійти в хатину преподобного отця Миколая, щоб у ній померти. Коли увійшов Антоній у ту хатину і ліг, явився йому уві сні преподобний Миколай, говорячи: "На що хворий, Антонію?" Він же розповів йому про хворобу свою. І сказав йому преподобний: "Не бійся, здоровий будеш відтепер". Антоній же, збудившися, не уві сні вже, а насправді побачив преподобного отця, який з хатини виходив, і пахощі великі розходилися — відчув же зразу себе від хвороби зціленим і встав здоровий. Відтоді сорок років прожив, не мав ніякої хвороби молитвами преподобного отця Миколая. Його ж заступництвом хай і ми від усіляких хворіб, душевних і тілесних, в Христі Ісусі, Господі нашому, пробуваємо. Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого священномученика Аврамія, єпископа Арвильського, Перського краю, якому за Христа після довгого биття голову відтяли.

І преподобного отця нашого Кирила Новоозерського чудотворця. Дивись про нього в Пролозі.

У той самий день споминання про одного відлюдника богобоязливого, що в чеснотах мав успіхи, який сидів у Єгипті в горі пустельній града, що Антиноа називається, і багато людей зі слів і діл його користали. Таке з ним було, що через заздрість [як зі всіма добродійними мужами буває] ворог вклав до богобоязливости його помисел такий: "Не годиться тобі (казав у думці), щоб працювали чи служили тобі инші, ти-бо не лише того, щоб хтось тобі служив, але й сам комусь служити не є достойний. Якщо ж иншим не служиш, то принаймні для себе працюй. Вставши-бо, іди до міста і продай ті, що маєш, кошики, і купи, що потрібно тобі, і повернися зразу на самоту, і ні для кого не будь обтяжливим". Таке йому радив підступний, заздрячи на його безмовність, і добре боговгодження, і велику користь — всюди-бо ворог усіх зловити намагається. Відлюдник же, добрій думці скорившися, вийшов із келії своєї, не розуміючи хитрих підступів дияволових, цей знаний і славлений чернець, якому всі дивувалися. І коли через довгий час побачив жінку і розмовляв з нею довго, і через свою необачність був заплямований, і відійшов в пустельне місце, — ішов за ним його ворог. Упав при ріці і враз зрозумів, як зрадів ворог через падіння його, й охопив його відчай, бо Духа Святого засмутив, і ангелів, і святих Отців, з них же багато хто, в градах живучи, ворога перемогли. І сумував через те вельми, не пам'ятаючи, що Господь готовий подати силу тим, хто уповає на Нього, і, забувши про зцілення гріха, хотів себе в течію ріки кинути на смерть, для повної радости дияволу. Від такого великого болю душевного знеміг тілом і якщо б потім милостивий Бог не допоміг йому, помер би без покаяння для радости бісівської. Тоді, до тями прийшовши, роздумував, як би більший у покаянні і злостражданні показати труд й умилостивити Бога сльозами та риданням. Знову-бо відійшов у келію свою і, двері загородивши, як же над мертвим плакати є звичай, так плакав, молячися до Бога. Постив же і чував зі всілякою скорботою, виснажив тіло своє і ніяк не знав, як добре покаятися за гріх сподіяний. Братів же, як звичайно, до нього багато приходило задля користи, і стукали в двері — відповідав, говорячи: «Не можу відчинити, дав-бо слово Богові рік один так каятися, але моліться за мене недостойного». Не знав-бо старець, як їм відповідати, щоб не спокусилися, чуючи про гріхопадіння його: був серед них вельми шанованим великим монахом. І провів рік цілий, ревно постячи і каючися. Коли ж надходив день Пасхи, в саму ніч Воскресення Христового, взявши світильник новий, прилаштував його, налив єлею і, в посуд новий поклавши, накрив і, з вечора ставши на молитву, казав: «Щедрий і милостивий Господи, Який хоче і поганих врятувати, і дає в ум справжній їм прийти, до Тебе прибігаю, Спасе душ наших. Помилуй мене, що дуже Тебе прогнівив і на радість ворогові багато вчинив, і ось мертвим є, послухавши ворога. Ти ж, Господи, і нечестивих, і немилостивих милуєш, і ближнього милувати вчиш, помилуй й ущедри моє окаянство, нічого-бо неможливого нема для Тебе, змилосердися, бо біля пекла розсиплеться, як порох, душа моя. Вчини милість, бо Ти благий є і милостивий до Свого творіння, хочеш і неіснуючі тіла в день Воскресення відродити, почуй мене, Господи, бо щезне дух мій і окаянна моя сама душа, і занеможе тіло моє, яке я осквернив, і не можу жити, недостойний.

Страх Твій прийнявши, насмілився змінитися на покаяння, і прошу: пробач прогрішення задля покаяння. Подвійний маю гріх — падіння і відчай, але оживи мене зруйнованого й у Своєму вогні звели світильникові цьому запалитися, щоб так я прийняв вістку про прощення від превеликих Твоїх щедрот. Й инший, який даруєш мені, час життя проживу у страху Твоєму, заповіді Твої зберігаючи. І щиро працюватиму для Тебе більше, ніж раніше". Це в ніч святого Воскресення зі сльозами великими говорив, встав подивитися, чи запалився світильник, і, відкривши посуд, бачив, що не засвітився. І знову впав лицем, молив Господа, говорячи: «Знаю, Господи, що це боротьба була, аби вінчатися мені. І не вважав на стежки свої, тягнений більше тілесною насолодою, щоби в муку нечестивих кинутися. Пощади-бо, Господи, ось знову визнаю перед Твоєю благодаттю своє неподобство перед усіма ангелами і праведниками. І якщо б не спокусилися люди, то перед цілим світом визнав би гріх свій. Помилуй, Господи, мене, що сповідаюся, щоб і инших я настановив, справді так, Господи, оживи мене". Так тричі помолився, почутий був, і, вставши, побачив, що світильник світло горить, і утішився вельми, й укріпився добрим упованням на Бога. Дивувався ж такій великій благодаті Божій і милостивому Його людинолюбству й веселився духом, бо сповістив йому Бог про прощення його прогрішення, почувши смиренне його моління. І сказав: «Дякую Тобі, Господи, що в дочасному цьому житті помилував мене, недостойного, великим і новим цим знаменням подавши мені дерзновення до Тебе, прощаєш-бо молитовно душам, які Ти створив". Коли так перебував він у сповіданні, засяяв день, і, веселячись у Господі, забув про їжу тілесну в той день від радости. Вогонь же світильника того беріг через усе життя своє, єлей в нього доливаючи, щоб не погас. І знову перебував у ньому Дух Божий, і був для всіх знаменний і корисний. Коли ж мав відійти з життя цього, відкрито йому було від Бога за кілька днів годину кончини його, і спочив у мирі, передавши душу свою в руки Божі.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VI (лютий)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VI (лютий)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том VI (лютий)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!