Повість Амонія Монаха про вбивство преподобних Отців у Синаї і Раїті

Місяця січня в 14-й день

Cидів я колись [говорить Амоній] у смиренній своїй келії у краях олександрійських у місці, названому Каново, і з'явилася думка піти в палестинські краї, бо не міг терпіти, дивлячись на кривди щоденні християнам, що їх беззаконні кати завдавали, і на святого отця нашого патріярха Петра, який з місця на місце втікав і ховався і не міг ніяк зі сміливістю пасти словесне своє стадо. Разом з тим хотів бачити святі у Єрусалимі місця і поклонитися їм, де, ходячи, Господь наш Ісус Христос показав таїнство Свого промислу. Ішов-бо туди й утішився у всіх ділах Божих і багато дякував чоловіколюбцю Богові, що сподобив мене поклонитися святим місцям. Тоді попрямував у пустелю з иншими монахами і з Божою допомогою прийшов на гору Синайську через вісімнадцять днів і поклонився й там місцям святим, і перебував, насолоджуючись баченням і бесідою ангеловидних тих синайських отців: щодня-бо приходив у келію кожного з них для духовної користи. Їхнього ж життя устав був такий: цілі дні сиділи в келіях своїх, безмовствуючи, у суботу ж увечері, коли наставала неділя, збиралися всі в церкву і разом нічне чування творили. Зранку ж на Літургії, причастившися святих безсмертних Христових Таїнств, кожен з них знову у свою келію відходив. Ангельський мали вигляд, станули-бо їхні від сильної повстримности і чування, і жили наче безтілесні, нічого ж не споживали з такого, що насолоду і пристрасті породжувати звикло: ні вина, ні олії, ні хліба всілякого, але трошки фініків чи жолудів дубових — і тим своє тіло годували, проте завдяки відвідинам подорожніх з'являвся часом і хліб у настоятеля місця.

Небагато ж днів минуло, раптом напало на той край багато варварів, яких називали влеміяни, коли помер князь їхній. І яких знайшли отців у навколишніх місцях, били немилостиво, а які були поблизу мурів, — ми відчули шум і галас, — ті втекли до фортеці разом зі святим отцем, настоятелем місця, йому ж ім'я Дула. Він був справді рабом Христовим, багатотерпіння і покору маючи, як ніхто инший, тому й Мойсеєм деякі його називали. Вибили ж ті варвари всіх, що були в Хориві, і в Тедоровилі, і в Кидарі багатьох святих й инші місця навколо гори Синайської повоювали. Прийшли ж і до нас і мало не згубили нас: ніхто ж не боронився від них. Але чоловіколюбний Бог, що руку допомоги простягає тим, хто прикликає Його всім серцем, полум'ю великому звелів зайнятися на святому версі гори, і бачили ми всю гору, димом наповнену, і вогонь, що сходив до небес. Тремтіли ж ми всі й мало не завмерли від баченого того страху, і, впавши на землю, ПОКЛОНИЛИСЯ Господеві і МОЛИЛИ Його, щоб перейшло насильство це, що напало на нас. Варвари ж, бачивши вогонь, налякані були, зразу, біжучи, покидали декого і зброю свою, і верблюдів покинули. Не змогли-бо ані одної години перетерпіти жахливого того видовища вогненного. Ми ж, це бачивши, дякували Богові і прославляли Його, Який не покидає тих, хто до кінця прикликає Його. Зійшли ж далі з Пиргу і знайшли, хто в якому місці зарізаний був, і було в різних місцях через убивство мечем померлих отців тридцять вісім, які мали на тілах своїх багато і різних ран — як їх же убили, хто може оповісти. Двоє ж іще живі були — на ім'я Ісая і Сава, зранені вельми й ледве дихали. Зразу ж поховали зарубаних отців з великим плачем, про живих же турботу ми мали. Хто ж бо був настільки жорстоким і немилосердним, щоби за стількома й такими отцями не плакав гірко, за мужами преподобними і святоліпними, на землю кинутими. З них же той мав голову до кінця відрубану, другому трималася голова шкірою за один бік, инший був перетятий повністю, а иншому руки й ноги відсічені, другому очі вибрані, а инший з голови аж до ніг переділений надвоє. І хто може розповісти по порядку, що бачили, споглядаючи тіла святих і ховаючи. Двоє ж братів тих, що ледь живі були, лежали з болем, і один, на ім'я Ісая, коли ніч надійшла, у другу годину відійшов. Сава ж ще живим залишився, на його ж здоров'я була надія, не вельми-бо лютими зранений був ранами і дякував Богові за те, що трапилося, проте й сумом одержимий був, що не сподобився зі святими отцями померти, тому ж і взивав жалібно: "Горе мені, грішному, горе мені, що не зарахований до лику святих, за Христа убитих, отців! Горе мені, негідному, в одинадцяту годину відкинутому, тому, що побачив пристановище спасенного Царства й не увійшов до нього". І молився стражденними словами: "Боже, Вседержителю, що послав Сина Свого єдинородного на спасіння роду людського, єдиний благий Чоловіколюбче, не відлучай мене від раніше померлих святих отців, але в мені хай сповниться чотирнадцяте число рабів Твоїх. О Господи, Ісусе Христе, благоволи в цьому, бо з утроби матері моєї за Тобою пішов". Передав душу свою в руки Господеві у четвертий день після забиття святих Отців.

Ще мали ми ридання і скорботу в душах наших, і сльози були на очах наших, коли прийшов один ізмаїльтянин, говорячи, що у внутрішній пустелі, названій Раїта, ті постники, що жили, всі побиті від варварів. Було ж місце те від нас на відстані двох днів ходу, у приморських місцях, лежало поблизу Червоного моря, де ж є дванадцять джерел вод і сімдесят колись було пальм фінікових, як же у Книзі чисел написано1, нині ж примножилося вельми. Спитали-бо чоловіка того, як убиті були отці і яка кількість убитих, але не зміг розповісти нам, бо й він чув те від инших, що отці, які жили в Раїті, усі вбиті були — від молодого до старшого. Не багато ж годин минуло, це й инший розповів нам. За декілька днів прийшов один чернець з отців, що там були, хотівши перебувати на горі Синайській. Про нього ж довідавшись, отець Дула, ігумен гори Синайської, детально почав його розпитувати, ясно хотівши довідатися, що там зі святими отцями трапилося і яким чином він врятувався. Почав-бо брат розповідати, говорячи: "Я, отці, небагато жив з ними, лише близько двадцяти років. Инші були там багато років, ще инші-бо сорок літ, инші ж шістдесят, й инші сімдесят літ мали на тому місці. Є ж і місце те гладке й рівне зовсім, широке дуже, а в довжину сімдесят поприщ. До сходу, наче якусь стіну, гору має, що тягнеться до Червоного моря. Там багато самітників мали обителі, за апостольським словом: "У пустинях перебуваючи, у горах, і вертепах, і проваллях земних". Поблизу гори була для них церква, в ній же щонеділі збиралися. Мужами справді небесними на землі були, душами й життям подібні на ангелів, тіла-бо свої зневажали, як чужі, душі ж свої не одною лише якоюсь чеснотою, але багатьма прикрасили. Про їхні ж страждання і смерть і про завдану їм від бісів напасть хотівши розповісти, не можу, о улюбленці чеснот, всього розповісти за порядком, проте про одного чи двох скажу для користи, і досить вам буде, аби й инших отців життя зрозуміти, сказане почувши.

Був один з них старець на ім'я Мойсей, з юности чернече життя полюбив, родом був із града, що поблизу лежав і називався Фаран. Він був перед тим настоятелем отців, що там жили. Життя в чернецтві років мав сімдесят три; у горі тій, в одній печері, що недалеко від монастиря була, перебував. Другий — справді тезко Іллі: все-бо, що просив, Господь подавав йому. Чинив-бо знамення в Бозі і зцілював всілякі хвороби, весь народ, що жив у межах Фаранитських, також і ізмаїльтян краю того — усіх християнами зробив. Дивлячись на чуда і зцілення, які були від нього, вірували в Христа і, приходячи до святої церкви, приймали святе хрещення. Багатьох же святий той отець і від нечистих духів звільнив, бо владу мав на бісів, благодаттю Христовою. Він, відколи почав безмовствувати, хліба не скуштував, лише для подорожніх тримав у себе трохи хліба, який мужі, що приходили з Єгипту, йому давали. А для нього самого їжею було фініків небагато і пиття води. З фініка й одяг свій мав і любив безмовство своє вельми, як ніхто инший. Проте належно й покірно приймав тих, хто приходив до нього, щоб спитати про помисли. Сон його був неміцний і короткий, і то після співу утрені лише, инші ж години ночі перебував без сну. А у святу Чотиридесятницю ні до кого не говорив аж до Великого четверга. Через всю чотиридесятницю вистачало йому на їжу лише двадцять фініків і кухоль води один, з них же багато разів вистачало йому аж до святих Страстей, як же учень його розповідав нам. Одного разу в Чотиридесятницю святу чоловік один на ім'я Ведіян, начальник народу етіопського, ведений був до нього, духом нечистим одержимий, задля зцілення. Наблизився він до келії старця на поприще одне, кинув його лукавий дух і почав кричати: "О ґвалт! До кого мене ведуть, я-бо ані навіть одної години не зміг заплямити і спокусити супротивника того". І, це сказавши, вийшов з чоловіка — і зразу зцілився муж, й увірував у Христа з иншими багатьма, і святого хрещення пізніше сподобився. И иншого багато треба було б про того преподобного розповісти вам, але часу не вистачає, замовчати мушу. Помер же, зарізаний варварами, що напали. У цього дивного і блаженного отця учень був однойменний, Мойсей-бо називався, із краю Теваїдського, що безмовствував при ньому літ сорок і шість, нічого ж не змінивши з правила отця свого, і став прикладом для инших молодих монахів, з ним же і я спочатку жив, та через безмірну його повстримність відлучився від нього. І він із заколеними святими отцями вбитий був. Але й кожного з отців тих життя згадати і про чесноти їхні розповісти годилося б задля користи, проте через брак часу все залишимо, одного лише ще згадаю преподобного.

Був у них один отець на ім'я Йосип, родом Аналітин. Він перебував від води за два поприща, своїми руками побудував собі обитель. Муж святий, і розсуджував по правді, і всіма добрими ділами прикрашений, жив на місці тому років десь тридцять. Учень же в нього був, не з ним жив, але поблизу десь в инший келії. До цього преподобного Йосипа колись прийшов брат один спитати про помисли. Коли він постукав у двері і не відповідав старець, притулився до віконниць і побачив старця, що стояв посеред келії як полум'я — з голови аж до ніг. Перестрашений був, наче в заціпенінні, й ослаб тілом, наче мертвий лежав аж до двох годин, потім, збудившись, як зі сну, при дверях старця сидів. Старець же був зайнятий богомислієм, не відав того, що сталося. І коли минуло п'ять годин, знову брат той постукав, і, відчинивши, старець увів його і, сівши, спитав: "Коли прийшов, дитино?" Він же відповідав, говорячи до старця: "Вже чотири години чи більше, відколи прийшов, але, щоб не образити тебе, отче, не стукав аж дотепер". Зрозумів блаженний старець, що впізнав його брат, і нічого про те не сказав до нього, розповів йому корисне і з миром відпустив його. Після ж відходу того брата залишив дивний той старець келію свою і сховався від очей, боячись слави людської. По днях же кількох учень його на ім'я Геласій, прийшовши в келію старця, не знайшов його і багато шукав, поневіряючись по пустелі тій, проте не знайшов ніде. Повернувся в келію старцеву з великими сльозами й оселився в ній, щоби, хоч келію свого отця бачачи, малу втіху прийняти для душі своєї. Перебував у келії отчій аж до шести літ, по шести ж літах в один з днів при дев'ятій годині постукав у двері хтось, і вийшов Геласій, побачив отця свого, що стояв надворі, і здивувався несподіваним видінням, думаючи, що духа бачить. Проте з радістю сказав до нього: "Помолися, отче". Старець же помолився, і поцілувалися. Потім же сказав до учня: "Добре ти вчинив, дитино, про молитву спершу спитавши, багато-бо і різних сітей диявола". Брат же сказав до нього: "Чому захотів ти, отче, відлучитися від отців, і мене, свою дитину, покинути? Ось у скорботі й плачі був я аж дотепер". Сказав йому старець: "Причину мого відходу, дитино, Бог один знає, проте аж донині ні з місця цього не відступив, ані тебе не залишив, ані ж не минуло жодної неділі, в яку би не причащався з отцями в церкві безсмертних Святих Таїнств Христа, Бога нашого". І дивувався брат вельми, як поміж них ходив і ні один з них його не бачив. І сказав йому: "Нині ж, отче, для чого видимо прийшов ти до дитини своєї?" Відповідав ж старець: "Ось уже, чадо, надійшов час відходу мого до Господа, і прийшов, щоб ти поховав мене". І багато говоривши з братом про корисне й утвердивши його, звів руки свої на небо, і молитву за нього створив, і так з миром заснув у Господі. Зразу ж брат прийшов і розповів нам, і зібралися з віттям, гіллям і піснями багатьма, принесли його в церкву, мав він лице просвітлене, як же колись пророк Мойсей, і поклали його з раніше усопшими святими й божественними отцями. Багато ж иншого міг би розповісти вам, але залишаю, бо чаc розповісти вже про варварів, бачу, що ви хочете почути, як отці святі від них побиті були.

Такими-бо блаженні ті отці були досконалими у великій убогості й безкорисливості, задля Господа терпіли скорботи мужньо, в молитві й Богобаченні завжди вправлялися. Було ж нас там всіх мешканців числом сорок три. І ось прийшло якихось двоє чоловіків, які розповіли нам, що з того боку моря з краю Етіопського багато варварів кораблем прибуло, які, взявши їх, що плили човном, затримали, сказавши: "Відведіть нас до града, і не битимемо вас". "Ми ж, — розповідали чоловіки, — не хотівши, обіцяли, самі ж пильнували часу, коли південний вітер настане, щоби плисти. Бог же допомогав, двоє нас вночі човном втекли з рук їхніх і ось сповіщаємо вам, щоб ви сховалися на якийсь час, аби варвари, йшовши повз місце це, не зустріли вас і не повбивали, є-бо їх числом триста". Ми ж, це чувши, стерегли себе, поставивши сторожів при морі, щоб, коли побачать, що корабель іде, сповістили нам. Самі ж, всенічні чування творячи, молили Бога, аби корисне для наших душ учинив. У першій годині ночі видно було корабель, що, піднявши вітрила, до нас ішов. Миряни ж деякі, що перебували біля місця того, Фаран названого, приготували себе до боротьби, захищаючи жінок своїх і дітей, і зібралося всіх мужів числом двісті, окрім жінок і дітей. Ми ж поспішили до церкви нашої, що була загороджена загородою. Корабель же той, допливши до пристані з варварами, кораблеплавцями керований, перебув ніч у підкриллі гори із заходу, поблизу джерел. Коли настав ранок, зразу варвари, зв'язавши кораблеплавців, геть викинули їх, одного лише залишили в кораблі, і варвара одного при ньому, щоб не зміг той кораблеплавець із кораблем відплисти. І прийшли до джерел, де зустріли їх місцеві мужі, що на боротьбу вийшли, і з обох боків стріл багато випускалося. Варвари-бо у злі досвідчені були, прогнали місцевих мужів і вбили з них числом сто сорок і сім. Инші ж втекли, куди хто міг. Варвари ж, взявши жінок їхніх і дітей, мали їх з собою, беззаконні.

Після цього, як звірі дикі кинулися на нашу, згадану вище, огорожу, сподіваючись, окаянні, знайти в нас золота багато, і, оточивши стіни, кричали, викрикуючи безчинне й голосами варварськими страшили нас. Ми ж в останній біді і скорботі були, не знали, що робити, лише до Бога, ридаючи, взивали: одні-бо з нас терпіли ту скорботу мужньо, инші ж плакали, инші ж молилися, дякували Богові, і, один одного втішаючи, разом всі "Господи, помилуй" взивали. Вставши ж посеред церкви, отець наш священний Павло сказав: "Послухайте мене, отці і браття, грішного й останнього зі всіх, знайте ясно всі, що задля любови Господа нашого Ісуса Христа відлучили ми себе від суєтного світу й перебуваємо в нужденній цій пустелі і благій. Його ж сподобилися носити у голоді і спразі і, в останній убогості ходячи, перемогли ж усе земне й суєтне, щоб сподобитися бути причасниками Царства Його Небесного. І нині, окрім того, на ніщо инше не сподіваємося, навіть якщо й смерть зустріне нас у годину цю. Якщо-бо хоче Владика наш швидко звільнити нас від життя цього суєтного і зі Собою нас мати, то чому сумуємо і падаємо духом? Чи не краще зрадіти? Отож маємо дякувати і радіти, і ніяк не зневірюватися. Що-бо краще для нас чи що солодше понад те, аби споглядати славу Господню і дивитися на святе божественне Його лице? Згадаймо, брати мої і отці, як завжди винагороджували й прославляли попередніх святих мучеників і один одному розповідали про страждання їхні, як за Ім'я Христове мучені були, і що хочемо з ними опинитися. Це вже час настав, і бажання наше сповнюється, аби з ними сподівання нашого насититися в прийдешньому віці. Тому зовсім не лякайтеся, але зі старанністю підпережіть себе силою і смерть перетерпіть мужньо, і Бог милостивно прийме нас у Царство Своє". І, відповідаючи, всі казали: "Як же сказав, чесний отче, так зробимо. Що-бо піднесемо Господеві за всіх, якщо винагородить нас? "Чашу спасення приймемо і ім'я Господнє призовемо". Й обернувся святий отець наш на схід і, звівши руки свої до неба, сказав: "Господи, Ісусе Христе, Боже Вседержителю, уповання і допомога наша, не забудь нас, недостойних рабів Своїх, але згадай про убогість нашу і печаль нашу, що принизилася аж до пороху душа наша, укріпи нас в годину цю, Господи, у час біди нашої, прийми, як жертву доброприємну, за аромати добропахучі душі всіх нас, бо Тобі належить слава і честь нині, і повсякчас, і навіки віків". І всі мовили: "Амінь". Зразу був голос зі святого вівтаря, що всі ми чули: "Прийдіть до Мене всі стомлені і обтяжені, і Я упокою вас. Страх же і жах напав на нас від голосу того, і у всіх нас серця і коліна знемогли, бо "дух бадьорий [як же каже Господь], тіло ж немічне." Лише лиця наші були до небес спрямовані, на все инше в житті втратили надію. Варвари, поки ніхто не противився ані не боронився, принесли колоди довгі, за їх допомогою стіни загороди перелізли, відчинили двері, увійшли, як вовки дикі і звірі люті, маючи мечі оголені в руках своїх, і, взявши старця одного святоліпного, йому ж ім'я було Єремія, який при дверях церковних сидів, сказали до нього: "Скажи, хто начальник ваш". Старець же, поглянувши на них, бачивши лиця їхні похмурі і зброю оголену в руках їхніх, зовсім не збентежившись, сказав до них: "Чого страшите мене, вороги Христа мого, нічого не скажу вам про тих, про кого питаєте мене". Був же тут, поруч стоячи, і настоятель. Здивувалися ж варвари великодушності мужа, що нітрохи не злякався, але більше допік їм, і, з люттю зв'язавши йому руки й ноги, поставили нагого посеред себе і стрілами стріляли. І було видно, що все тіло блаженного зранене стрілами, і так подвизався мужньо на диявола і, голову змієву перемігши, перший зі всіх вінцем мученицьким увінчався, і був початок і приклад страждання старим і юним.

Це бачивши, священний отець наш Павло скоро вийшов до них і, кличучи, говорив: "Я той, кого шукаєте". І своїм пальцем на себе показував, що сам він є той, кого вони шукають. І передав себе варварам мужній раб Христовий, ані не настрашився, ані в умі своєму не прийняв ран і мук, що їх хотіли завдати йому перед смертю беззаконні. Спитали його, говорячи: "Скажи нам, де маєш сховане золото своє?" Він же тихим словом і з покірною вдачею, як же звичай мав завжди говорити, сказав до них: "Повірте мені, що нічого земного за все життя своє не придбав, лише старі рубища ці, які бачите на тілі моєму". І показував їм рукою, тримаючи одяг свій. Вони ж стрілами все тіло його постріляли і голову його камінням пробили, говорячи: "Принеси маєтки свої". Так йому вони дошкуляли і, не знайшовши нічого, зразу голову його мечем розсікли надвоє, і висіла сюди і сюди на обох плечах. Ще ж і більше ран прийняв на тілі своєму, лежав мертвий при ногах раніше вбитого отця, другим переможцем над дияволом виявився. Я ж, окаянний, бачивши немилостиву смерть, і як кров святих проливається, і нутрощі на землю кинуті, зі страху шукав місця, в якому, утікши, зміг би врятуватися. Лежало ж там з лівого боку церкви трохи гілля фінікового, і я побіг, і поки займалися варвари святим отцем нашим Павлом, сховався під гіллям тим, так подумавши, що в кожному разі одне з двох буде мені: або сховаюся і смерти уникну, чи й мене тут знайдуть і з отцями вб'ють. Беззаконні ж варвари, залишивши двох отців померлих, ускочили в церкву, викрикаючи і мечами своїми повітря б'ючи. І всіх отців разом повбивали, молодих же і старих немилостиво передали смерті". Це нам розповів чернець один, із зітханням плакав гірко і ридав вельми, і плакали всі досить, і було видно сльози, як джерела, що виходили з очей наших, і одяг наш намок від великого плачу. Знову ж дивний той брат слізно говорив: "Що мовлю чи що і розповім, браття, що бачили очі мої, достойні великого ридання. Був там один отець великий, йому ж ім'я Адам, він мав учня юного, десь літ п'ятнадцять, на ім'я Сергій, його ж і виховав з малого віку і з дитинства настановив до чернечого життя, і навчив його на ополчення і боротьбу проти бісів. Його, гарного з лиця і юного за віком, бачивши, варвари змилосердилися над ним і не вбили його, але взяли за руку, вивели геть, хотіли взяти його зі собою. Бачивши, що не вбитий з братами та отцями, але має бути супутником беззаконним варварам, юнак ридав гірко, голосячи. Тоді запалав духом і, всілякий страх і жах від себе відкинувши, мужньо підбіг і, вийнявши меч у варвара, вдарив одного з них по плечах, аби тим на лють зрушити варварів, щоб убили його. І було так: люті-бо великої сповнилися варвари — посікли його на частини. Він же, усміхаючись, взивав: "Благословен Господь, що не передав нас живими в руки людям грішним". І, те сказавши, заснув у Господі. Це бачачи, я молив всещедрого і чоловіколюбного Бога, щоб сховав мене від лиця беззаконних варварів тих і засліпив очі їхні, щоб не бачили мене, щоб хоч я поховав тіла святих. Посічених-бо святих, що наповнили цілу церкву кров'ю, не настрашився, ані не сумував всіляко, а радів, дякуючи Богові за те, що сталося, бо розум мали до свого Владики і, добре на землі поживши, Церквою себе Святому Духові зробили і, все гарне і суєтне цього світу покинувши, за Богом одним пішли до кінця і через різні муки в Ім'я Його померли. Варвари ж ті після убивства отців весь монастир обшукали, думаючи, окаянні, багатств багато знайти, — не відали, беззаконні, що нічого ж земного святі отці не набували, але, в тілі будучи, жили, як ангели. Я ж, коли це було, хоч і жодної краплі крови на собі не мав, проте весь як мертвий лежав, думаючи, що і гілля те розтрясуть, шукаючи скарбів. І часто визирав з-під гілок, дивлячися, коли до мене прийдуть і, знайшовши, вб'ють мене, як же й инших. Смерть-бо перед очима мав і молив Бога врятувати мене, якщо на те Його воля. Прийшли ж до гілок варвари і, оглянувши їх, відійшли, бо Бог потьмарив серця їхні з очима. Залишили святих отців мертвими лежати і, нічого не знайшовши взяти, повернулися знову до джерел, хотівши іти до моря в путь свою, та, прийшовши, знайшли корабель розбитий. Залишений-бо кораблеплавець, що охороняв корабель, христолюбець, потайки від того варвара, що з ним був, відрізав шнур кораблеві, тоді вітер був, ударився корабель до берега і розбився, корабельник же, убивши варвара, утік і в горах сховався. Варвари ж ті, надію свою втративши, не знали, що робити і як їм на свою землю повернутися. І знемагали скорботою від розгублення і від великої люті; полонених, яких зі собою мали, всіх мечами порубали — дітей і жінок, потім запалили вогонь і попалили всі фініки. Коли вони це робили, прийшло багато мужів із града Фаран, числом десь шістсот стрільців вибраних: почули-бо про убиття отців святих, що було в Раїті. Тоді побачили варвари прихід їх, приготували себе на боротьбу і трохи до моря відійшли. Була битва, коли засіяло сонце. Багато ж стріл з обох боків випускалося, ті, що з Фарану, бо було їх більше, здолали варварів і повбивали їх багато. Варвари ж на спасіння надії не мали, боронилися мужньо і кріпилися аж до дев'ятої години. Й убили мужів, що були з Фарану, вісімдесят чотири, инші ж багатьма ранами зранені були. Варвари ж усі на тому місці впали, ані плечі не показавши ворогам своїм, ані з місця того не відступивши. Коли те було, набрався я трохи відваги, вийшов з місця, де був сховався, і, оглянувши тіла убитих святих, знайшов всіх померлих, окрім трьох: Домна, Андрея та Оріона. З них же Домн лежав, люто мучений: у ребрах-бо мав рану страшну. Андрій же, хоч і багато мав ран, але не дуже страшних, що й по тому живий був. Оріон же й одної рани не мав на тілі своєму: вдарив-бо його мечем варвар із правого боку, і з лівого боку меч крізь одяг його пройшов, не торкнувшись тіла його ніяк. Думав же варвар, що помер він, залишив його і до инших кинувся. Він же кинув себе поміж инших, наче мервий, лежав. Він-бо, вставши, обходив тіла святих, оглядаючи, плакав же зі мною і ридав через те, що трапилося з нами. Після цього мужі, що з Фарану, залишивши тіла варварські при березі морськім на поїдання звірам і птахам небесним, своїх друзів тіла зібрали, багато було, і вчинили плач і ридання велике. Поховали їх біля підніжжя гори, де були джерела, і до нас повернулися. Прийшов же і князь їхній Ведіян, що його визволив був від духа нечистого преподобний Мойсей, як же про те раніше було сказано. З тим князем увійшли до церкви, ридали і плакали гірко, в груди себе б'ючи, бачивши стадо Христове, на землю скинене, як вівці, звірами розшматоване. І було видно старців священноліпних, зі сивиною чесною. Юні ж наче ангельський вигляд мали, сяяли-бо лиця їхні, як цвіт ранішній, показуючи на собі знамення добродійного їхнього життя. Страшні ж і люті мали рани раби Христові і мученики: той-бо від плеча до черева мав розтин, инший наполовину перерубаний на землі лежав, в иншого голова відсічена, другому ж очі вибрані, тому були руки й ноги відсічені, тому ж спис у серце встромлений — і всі так померли, різні рани на тілах маючи. Ще живими бувши, завжди мертвість Господа Ісуса Христа на собі носили, щоб і життя Ісусове в тілі їхньому явилося. І все життя своє богоугодно Богові віддавши, на кінець у своїй крові охрестилися і до лику святих мучеників приєдналися. Зібрали-бо тіла їхні святі в одне місце христолюбивий же князь Ведіян з иншими, принесли із Фарану ризи світлі і поховали святих числом тридцять дев'ять. І всі, що трапилися там, взяли віття і гілки фінікові, ішли на поховання святих із псалмами і співом, разом же і зі сльозами багатьма, несли їхні чесні мощі і поклали їх у гріб отцівський усіх разом, окрім Домна. Домн же, якого раніше згадувано, римлянин родом, ще живий був. Коли ж вечір надійшов і він заснув у Господі, його ж, принісши, поклали поблизу святих отців. Померли ці святі Христові мученики місяця січня у чотирнадцятий день в годину дев'яту. Отець же Андрій і отець Оріон залишилися там, надвоє думаючи: чи перебувати на місці тому, чи відійти. Я ж, не мігши терпіти скорботи і запустіння того місця, ридання ж і сліз за вбитими цими, прийшов до вас. Багато ж христолюбивий Ведіян вмовляв мене перебувати там і обіцяв часто приходити й потрібне приносити нам, але не захотів я через вищезгадані причини. Прошу ж вас, отці, щоб і тут про все, що сталося, ви розповіли мені, як же від мене все детально довідалися". Ми ж [говорить Амоній], розповівши йому те, що тут було, дивувалися предивним судьбам Божим, що в один день вбиті були отці святі і що те саме число і там, і тут знайшлося, і знову ридали і плакали всі разом. Вставши ж, преподобний отець наш Дула сказав: "Справді, о любі мої, вони, як вибрані Христові раби, сподобилися радости й Оселі небесної, по стількох подвигах і випробуваннях вінцем мучеництва увінчалися і є нині у великій славі і честі. Ми ж, залишивши скорботу, опікуймося собою і їх молімо, щоб Господа за нас молили, щоб і ми участь з ними мали в Небесному Царстві. Нині ж Богові вдячні пісні піднесімо, щоб покрив нас від рук варварських". Це сказавши, всіх нас воздвиг на благодушність і скорботу сердець наших на радість перетворив, і душі наші утішив словами втішними. Я ж, грішний Амоній, з Богом повернувся у краї Єгипетські і все це на хартії написав. Через те не на перше місце ішов, назване Каново, але поблизу Мемфія у малій келії осів, в ній же перебуваючи, часто згадую і вшановую муки і подвиги преподобних мучеників Христових. З ними ж хай і нам Господь подасть участь мати у Його Царстві Небесному і насолодитися невимовних і вічних благ зі всіма, хто любить Його, бо Йому належить всіляка слава, честь і поклоніння з безначальним його Отцем і Всесвятим, Благим і Животворним Його Духом нині, і повсякчас, і навіки-віків. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том V (січень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том V (січень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том V (січень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!