Житіє і страждання святого преподобномученика та ісповідника Теодора і брата його, преподобного Теофана, начертаних

Місяця грудня в 27-й день

Серед тих, хто виявив волю постраждати за Христа, одні є такі, що за віру лише християнську подвизалися, протистояли еллінам, які захищали свій ідолопоклонний блуд, инші ж — за правовір'я проти християн, але насправді неправовірних, подвизалися, не менше від перших великі труди піднімали, за що рівні з ними прийняли вінці. З них же один є, про кого ж нам нині випало слово, — дивний він і великий Теодор. Його виростила Палестина, яку, даючи Авраамові у спадок, Бог добре назвав землею обітованою. Звідти-бо пророків і патріярхів лик вийшов, але і сам Христос по плоті звідти, і богоприємних апостолів багато там народилося. І цього світильника віри і благочестя стовпа, якого ж віддала у світ країна, у Єрусалимі-бо, граді святому, були батьки його благородні, їхнім же маєтком і багатством було християнами називатися та іменуватися. Від них же коли плід той святий проріс, зразу з юного віку велике здобув розуму багатство, бо, поки ще хлопцем був, не був у нього розум хлопчачий, щоб віддаватися дитячим забавам чи якимось видовищам, але завжди вправлявся у храмах божественних. Ні одне не було йому видовище приємніше, ніж на гарні й чесні дивитися звичаї і в них себе навчати. І то йому була хвала, що батькам скорявся. І хай одне скажу: зразу, від початку, показав, як сад благоплідний з першого паростка свого, яким має бути потім. Коли у вік же він прийшов, віддали його батьки в монастир святого Сави одному пресвітерові вченому і добродійному, щоб навчався божественних книг бачення, разом же і Божого страху. Мав же Теодор брата на ім'я Теофан, літами молодшого, добрими звичаями ж рівного, — обидва-бо з братом, в пресвітера того перебуваючи, вчилися. Але Теодор, швидкий на розум, в скорім часі пройшов все книжне навчання і захотів же вищого подвижництва — вийшов з обителі і знайшов одного мужа старого, життям і премудрістю прикрашеного, до нього пристав. І вивчився у нього досконало зовнішньої філософії, але і внутрішню добре освоїв: наставився-бо від нього зневажати світ і все, що у світі, і коли досконалий в обох філософіях був, знову в обитель святого Сави повернувся і став монахом, чинячи угодні Богові діла й перевершуючи життям инших. Хто-бо від нього там був покірніший? Хто щиріший? Хто повстримніший? І хто говорення чи мовчання і будь-якої речі роблення часу дотримувався від нього пильніше? Щоб ані мовчання не згубити, ані корисного у свій час говорення не залишити, ані без якогось монастирського не залишитися труду. Хто так плоть умертвив, очі і язик опанував, помислів хитрості зупинив, як Теодор? Заради такої його добродійности Божим провидінням, бажанням же всіх, що там були, братів, пресвітером поставив його святительствуючий у Сіоні. І так обитель Сави святого мала собі його як бджолу добру, що чеснот плід ретельно збирає. Розповімо про нього і те, що було у ньому щось, як колись у Єремії-пророка, до якого ж сказано: "Швидше, аніж створив тебе, в утробі пізнав тебе, і швидше, ніж вийшов з матері, освятив тебе". Бо коли ще хлопцем він був і у вищеназваного пресвітера в тій же лаврі книг навчався, пророкував про нього богонатхненний той пресвітер, говорячи, що цей гарний юнак, окрім инших подвигів, які ж підніме задля Христа, мученицькою смертю з життя цього відійде, що пізніше і збулося, як же наступне явить слово. Тим часом відновилася знову іконоборча єресь, що була вже після Лева Ісаврянина, і Констатина Копроніма, і Лева, Копронімового сина, Сьомим вселенським собором, який благочестива цариця Ірина і син її Константин зібрали, з Церкви викорінена і прокляттю передана, її знову воскресив злочестивий Лев Вірменин, про його ж початок тут згадати буде не зайвим. Він за царювання Никифора був спершу начальником Преторії Вірменської, тоді за якийсь час патрикієм і воєводою східних полків, після того лукаво на царство вийшов, вигнавши доброго і благочестивого царя Михаїла, названого Рагкавея (Ранґаб), його ж в чернечий чин постриг, а синів його, Теофілакта та Ігнатія, скопив і так в ув'язнення з жінкою і дітьми послав.

Було ж, коли свійтліший патріярх Никифор того Лева у великій церкві вінчав на царство і поклав діядему на голову його, відчув у руці своїй біль, ніби від терну, і, здавалося, та діядема в руці святителевій була, як терня, гостра і боляче колола. І зразу пізнав святіший патріярх, що то знаменням було очевидним того, що має бути пізніше від того царя немала Церкві Христовій загроза. Спочатку-бо лукавий той цар таїв всередині скриту єресь і благочестивим виглядав, поки на царстві укріпився. Тоді, після великої з болгарами війни, в ній же славним переможцем виявився, викинув отруту злісну, відкрито іконоборцем себе показав. Почалося ж це так. Повернулись з війни тої, згадав собі про одного монаха, затворника Філомилійського, що колись пророкував йому, що має царем бути, що ж і збулося. Замислив-бо йому за те пророцтво віддячити і послав до нього через якогось вірного слугу свого дари різні, посудини золоті і срібні, наїдки ж і аромати індійські. Але вже не знайшов царський посланець ченця того, помер-бо, а замість нього в тому ж затворі жив учень його на ім'я Савватій. Його-бо вмовляв посланець, щоб царські дари, учителеві його прислані, узяв і молився за царя. Савватій же дари ті, разом і того, хто приніс їх, відкинув і царя недостойним престолу царського назвав, бо шанує ікони, скоряючись догмам Ірини-цариці і патріярха Тарасія, що перед тим були. І злословив окаянний на Ірину і Тарасія, її звіром-риссю, його бентежником народу називаючи. Погрожував і цареві Леву швидкою царювання та життя стратою, якщо не поспішить швидше відкинути ікони, як ідоли. Повернувся-бо посланець до царя, все, що від чорноризця того чув, переповів, ще ж і послання від нього про те ж віддав. Цар-бо розгубився, прикликав одного найвірнішого радника свого на ім'я Теодот, що був сином Михаїла, патрикія Мелісійського, названого Касситера, і з тим Теодотом наодинці радився, що робити. Теодот же той був вже віддавна іконоборчою єрессю заражений і часу на те відповідного очікував, щоби відкрито злочестя своє ісповісти. Він-бо таку дав раду цареві, кажучи: "У Дагистинському монастирі є один чернець святий, чудотворець і провидець, з ним треба поговорити і його пораді підкоритися". Коли це йому сказав і цар на те погодився, поспішив Теодот швидко потайки до чорноризця того, що був єретиком в Дагистинському монастирі, і сповістив йому, що "в наступну ніч має прийти цар до тебе в одежі бідній про віру ж і про инші потрібні речі поговорити і ради в тебе здорової прийняти. Ти ж умовляй його прийняти відкинені догми попереднього царя Лева Ісаврянина і викинути ідолів [так ікони святі називав окаянний] з храмів Божих, і настраш його, що коли того не зробить, то скоро разом з життям і царства позбудеться. Якщо ж, послухавши, пообіцяє те зробити, довголітнє життя і щасливе царювання пророчо обіцяй йому". Так Теодот-єретик з тим ченцем-єретиком змовилися заманити до злочестя свого царя, що мав прихильно схилене до думки їхньої серце. Коли ж була ніч, цар, нічого ж про лукавство Теодотове не відаючи, встав, до неправедного того чудотворця і брехливого пророка пішов в одежі бідній, щоб невпізнаним бути, що цар є. Вів його той Теодот. Коли-бо прийшли вони до названого чорноризця і бесіда почалася, чорноризець, поблизу царя стоячи і ніби від божественного откровення сан царський пізнаючи, сказав, наче дивуючись: "Неправедно вчинив ти, о царю, бідним одягом покриваючи і таючи перед нами честь свою царську. Але якщо і створив ти це, проте благодать Духа Божого не стерпіла, щоб довго обмануті ми були тобою, але відкрила, що цар ти, а не простий чоловік є". Це чувши, цар настрашився і повірив, що то святий, чудотворець і ясновидячий пророк. Легко-бо до всього, що той наказував, схилявся, у пророцтві уст його нітрохи не сумніваючись. Душешкідливу його, повну зміїних жал раду як здорову і душекорисну прийняв. І обіцяв зробити негайно те, чого навчав його єретик той, від подібного собі єретика Теодота навчений. І так цар відійшов, сповнений злих намірів, щоб підняти боротьбу з іконами святими. Зразу-бо збентежив Церкву Христову, ніби буря сильна: святішого патріярха Никифора, що злочестивій його пораді не підкорявся, у вигнання в Проконіс послав. Також і Теофана, що був аввою обителі названого великого села, і Теодора Студита, й инших багатьох великих і богонатхненних отців, що твердо йому протистояли, вигнав і в найдальших краях ув'язнив. А на патріярший престол того вищезгаданого єретика Теодота Милисінського, якого прозивали Кассітера, радника свого, возвів у сам день Христового Воскресіння. І було так, ніби мерзота запустіння стояла на місці святому.

Так безумним тим чоловіком покривджений Бог, зразу праведним гнівом зрушений, допустив раптове нашестя іноплеменних. Аравитяни-бо, що у східних пустелях жили, зібрали свою силу, увірвалися в Грецьку землю, багато спустошили країв, полонячи села, і на монастирі, що в Палестині були, нападали, як же і на обитель святого Сави, — у ній же і цей блаженний Теодор із братом своїм Теофаном був ченцем. Те чув і бачив святіший єпископ святого града Єрусалима і, розуміючи це як кару за гріхи і чашу Божого гніву за безчестя і відкинення святих ікон, подвигся ревністю і шукав, яким би чином такий вогонь загасити і викрити творене зло тих, хто переступає через закони отців, нове ж щось вводить. Знайшов же на те відповідного мужа, цього Теодора преподобного, і життям засвідченого, і премудрістю славного, що ревністю божественною дихав і мужністю незрушною за правовір'я стояв. Його-бо, молитвою огородивши і надією в Христі утвердивши, на викриття беззаконня до царствуючого послав Константинограда.

Блаженний же Теодор, сином послуху бувши, не відмовився від наказаного, але з радістю підкорився, готовий був зразу не лише багато трудів, але і великі болі за правовір'я підняти і душу свою за честь ікон святих покласти. Взявши-бо зі собою брата свого Теофана, пішов. І, царського града швидко досягнувши, спершу найманця, що не був пастирем, того, кажу, Теодота Милисійського, пседопатріярха Константинопольського, в єресі вільним язиком викрив, що розбещує їх же, нібито керуючи, і поїдає їх же, шкідливою єретичного вчення їжею годуючи, і губить їх же, пасучи, і знищує правовір'я церков, створюючи мерзотне капище зловір'я. Тоді і самому цареві протистояв, маючи в устах Боже слово, ніби меч гострий, настрашив його, викриваючи, що не лише свою губить душу, але і людей Божих підступно розбещує, у свою затягує загибель. Просив же його, щоб залишив злочестиве мудрування, сприйняв знову благочестя. "Може, так, — каже, — умилостивиш собі Господа і не весь гнів Божий, як же осад якийсь, сам вип'єш". Цар же мужевому вільному говоренню, і слів силі, і поміркованості звичаїв, і безбоязній сміливості дивувався, разом же і засоромився перед його честю, покірно прийняв викриття. Тоді, прикликавши його, дружньо з ним побесідував, питаючи, хто є і звідки, чого шукає сміливим тим говоренням? Той же сповістив про батьківщину і свій з Палестини прихід, сказав і причину приходу, що бачив Царя небесного, який в іконах Своїх безчеститься, а в служителях Своїх за благочестя неправедно скривджених скривджений, прийшов до нього намірено, говорити сміливо про честь Божу. "Не треба, — казав, — там соромитися і боятися лиця царського, де Бог від царя земного прогніваний". Тоді преподобний виклав догми святої віри і вчив належну божественним іконам честь віддавати, і багато зі Святого Письма говорив, додав і те, що це є знаком нашої до Христа любови і бажання, віри ж і пошанування прийнятої Його плоті, щоб ікону Його святу почитати. Сперечався ж з ним цар, багато супроти зі свого зловір'я говорячи, але нічого не досягнув: слова мужа божественного були нездоланні, як діямант, і віра його непорушна, як стіна тверда. І після довгої суперечки Теодор виявився переможцем торжествуючим, цар же зі своїми однодумцями переможений і осоромлений. Чого-бо не робив лукавий цар: підступом непорушний стовп похитнути намагався, просьбами, і дарами, і почестей обіцянками до свого схиляючи однодумства, але залишався безсильним. Врешті почув від нього слова такі: "Згадай ти обіти свої, які давав Богові, о царю, коли архиєрей поклав вінець тобі на голову. Пощади душу свою і поверни окрасу Церкві, не чини ворожнечі з Богом, Суддею праведним і міцним". Тоді цар лукаву свою покору на природну собі й імени своєму властиву звірину змінив лють, звелів сповідника Христового Теодора і брата його Теофана бити сильно і довго. Тоді на заслання на морський берег обох відіслав, заповідаючи, щоб ніхто ж їм не подавав їжі, ані пиття, ані одягу, щоб загинули [казав] погано погані. Коли так святі заради ікон Христових терпіли, Бог помсти Господь не зволікав праведним своїм судом воздати беззаконному. Скоро-бо той, що і ім'я, і звичаїв лютість зі звірами однакову мав, однаковою з ними і смертю загинув, ніби звір заколений бувши. Про його ж кончину, як же і спершу про початок, розповімо.

Незадовго до кончини його прознаменувалася згуба його одкровенням матері його, яка була вдовою з літ багатьох і в повстримності жила. Вона бачила видіння таке. Здавалося, ішла в церкву Пречистої Діви Богородиці у Влахерні і, коли входила в двері, зустріла якусь Діву пресвітлу, яку багато мужів білоризних оточувало, бачила ж цілу церкву, сповнену крови, ніби ріка пливуча. Звеліла-бо Діва та одному з білоризців зачерпнути скудельник, повний крови, і подати матері царя того нечестивого, щоби пила. Те бачивши, мати царева сказала з жахом: "Я багато років не їм м'яса через удівство своє і ані нічого кривавого не кладу в уста свої, як-бо кров цю маю пити?" Тоді Пресвітла та Діва з гнівом сказала: "Чому ж син твій не перестає великої наповнюватися крови і тим мене і Сина Бога мого гніває?" І зразу збудилася мати царева, повна страху і трепету. З того часу безперестанно з великими сльозами впрошувала сина свого царя, щоб перестав ікони святі скидати і через них проливати кров християнську. Але невиправним лишався другий Юда, раб єресі й облудник лукавий. Ще ж і друге страшне видіння йому вже самому було, перед шістьма днями злої кончини його. Бачив, явився йому святіший Тарасій, що давно вже переставився, патріярхом був за царювання Ірини і Константина. Він-бо у видінні одному мужеві Михаїлу з великим велів гнівом, щоб мечем царя ударив. Михаїл же, слухаючи наказаного, вдарив сильно і проколов царя наскрізь. Це сам цар у видінні бачив і не без великого трепету збудився, не розуміючи, що це має бути. Думаючи ж, що в монастирі святого Тарасія перебуває хтось на ім'я Михаїл, що про вбивство його думає, зразу послав, привів звідти монахів і, про Михаїла випитуючи, звелів їх тримати в путах, поки того Михаїла, що серед них, йому не представлять. Тим часом був один воєвода на ім'я Михаїл, якого прозивали Травлій, чи Валвос, родом з Аморії, що спершу цьому Леву для здобуття царювання багато допомагав і був йому вірним та любим, і сина його Лев з купелі хрещення прийняв. Той Михаїл пізніше з якоїсь причини розгнівався, змінив приязнь свою на ворожість і, багато бенкетуючи з друзями своїми, погане про царя з безпечности п'яний говорив. Дехто ж із тих, що таємно на царя ворогували, бачивши його цареві неприязним, приєдналися до нього, і було їх число немале. Порадилися-бо царя убити, а Михаїла возвести на царство. Михаїл же не опанував язика, не змовчав ніде, нахваляючись, що царем має бути. Дійшло ж слово це до царя, і зразу, взявши його, осудив його цар на спалення живцем. І коли вже зв'язаного вели до печі лазенної на спалення, цар дивився: хотів сам бачити кончину його. Був же день грудня 24-го, навечір'я Різдва Христового. Про те довідавшись, жінка царева на ім'я Теодосія вийшла поспіхом зі світлиці своєї і з гнівом докоряла цареві, називаючи його богопротивним, що святого дня того не шанує, коли має Божественних причащатися Таїнств. Цар же, послухавши її, звелів Михаїла з вогню повернути, на инший час спалення його відкладаючи. А до цариці звернувшися, сказав: "Це зробив, як же звеліла ти, о жінко, послухавши гнівного твого вмовляння. Але ти скоро побачиш і діти наші, що має після цього бути". Це, нехотячи, беззаконний про себе пророкував, вже-бо при дверях був кінець його. Вручив же Михаїла закованого стерегти одному з тих, хто стеріг палати царські, на ім'я Папій. Сам же, взявши ключі від кайданів в'язня і перебуваючи ніч без сну, сумний був: тужив-бо в ньому дух його, не відаючи, що робити. Вставши ж, пішов сам побачити в'язня, що той робить: чи плаче і журиться, як же звично є серед на смерть засуджених. І відчинив помалу потаємні в кімнату Папієву двері, і побачив річ нову. Кого ж бо сподівався побачити без сну, зажуреного і сумного, того ж побачив спочиваючого сном глибоким на одрі Папієвому, високому і гарно застеленому. Папій же на голій землі спав. І вжахнувся цар, бачачи в'язня і засудженого настільки шанованим і безпечальним, і пішов гнівний, нахваляючись зразу не лише Михаїла, але й Папія погубити. Почув же те один із хлопців, що там же відпочивали, і, царя пізнавши, збудив Михаїла і Папія, розповів їм, що цар був тут і що обох, казав, погубить, і були у страху. І зразу, адже Папій не боронив, послав Михаїл одного Теоктиста до своїх однодумців, говорячи, що якщо домовленого з нами діла не здійснете нині, зараз, то зранку в будь-якому разі про вас сповіщу цареві і викрию по одному кожного, щоб не лише я сам, але і ви зі мною смертю загинули. Настрашилися ж заколотники таких його слів і, зібравшись, думали, як-бо і Михаїла, і себе від неминучої біди і смерти вибавити. Коли ж була північ і починалася звична в церквах на Різдво Христове відправа, порадились взяти зброю під одяг свій і пішли до дверей царських палат, що звалися слоновими, і замішались поміж півчими царськими, що туди до церкви палатної заходили. І зайшли з ними в церкву, ніби на відправу. Прийшов же і цар в церкву, і, як же звичай йому був, в першому лику стоячи, починав сам церковні співи: громоголосий-бо був. І вже канон співався, і до сьомої наближався пісні, казали тихо до себе заколотники: "Чому стоїмо бездільні, це скоро кінець співу має бути, а ми чого чекаємо?" Тим часом цар велегласно співати почав: "Всіх царя укориша". І зразу один із воїнів тих, витягнувши меч з-під одягу і кинувшись на царя, помилився: замість-бо царя вдарив того, хто тримав лик перший, — чи тому, що цареві віком подібний був, чи тому, що була зима і покриту голову мав, як же і цар. Але той зразу, відкривши голову, виявився лисим. А цар, пізнавши заколот, втік у вівтар. Схопивши ж хрест, захищав себе ним у дверях, відбиваючи мечні на нього воїнів удари. І ось прибіг якийсь воїн, великий і страшний. Його ж побачивши, цар заклинав і вівтарем Божим, щоб не чинив йому зла. Той же відповідав: "Не клятви нині, але вбивства час". І підніс зброю свою, вдарив його ударом міцним крізь хрест, і вдарив сильно — руку разом і ріг хреста відсік. Тоді й инші воїни почали сікти його по цілому тілу, і, впавши на землю, лежав у крові своїй, не дихаючи. Один же з воїнів, бачивши, що він дихає, відтяв йому голову — і так, ніби звір, заколений погано викинув душу свою, коли день світав. На тому місці вбитий був, де вперше насмілився образ Спасителевий скинути на землю, оплювати і ногами потоптати. Царствував літ сім і місяців п'ять, катівством своїм дорівнявся до найдавніших великих гонителів Церкви. По вбивстві ж тіло його посеред града на наругу було витягнене, лежало весь день несхованим, і ніхто-бо не сумував через його смерть, але весь град радів. Розповідається ж і таке, що в саму ту годину, в яку ж окаянний той іконозневажник вбитий був, голос якийсь радісний із небес чувся, смерть злочестивого царя багатьом сповіщаючи. Той голос дехто з господарів чув, запам'ятали годину, і після того довідалися, що в ту, власне, годину загинув звіроіменний і звіроподібний кровопивця. Дітям його подвійно ж вчинилося те, що він зробив з дітьми царя Михаїла Рагкавея, що був перед ним. Михаїлових-бо синів двох, як же перед тим говорилося, він скопив. А його синів чотирьох скопили: Савватія, Василія, що і Константином наречений, і на царство іменований був, Григорія і Теодосія. Теодосій-бо, не стерпівши скоплення болю, помер і похований був із батьком разом. А Василій, що на Константина був переіменований, від того ж болю онімів. І ув'язнені всі з матір'ю були. Коли вбитий же був Лев, зразу в ту ж годину воїни побігли до Михаїла, взяли його з кайданами ще на ногах: ключ-бо, як же говорилося, у самого царя Лева зберігався. І посадили з кайданами на престолі царському. Тоді, кайдани розбивши, вели його, коли день вже був, у Велику Церкву, і вінчаний був Михаїл Травлій на царство в самий день Різдва Христового. Але вже нам час до наступної про святого Теодора і брата його Теофана повісті повернутися. Коли так Лев Вірменин з шумом загинув, а Михаїл після нього воцарився, відпущені були з ув'язнення всі ісповідники Христові і кожний з них до себе безборонно повернувся. Новопоставлений-бо цар Михаїл, хоч і не був правовірним, а тої ж іконоборчої єресі тримався, проте не був тяжкий до правовірних і залишив кожному за своєю волею вірувати. Був-бо чоловік не навчений Божого Слова ані не розумів книг, але у світських житейських вправлявся турботах і суєті. Блаженний-бо Теодор з братом своїм Теофаном не до Палестини, батьківщини своєї, але у Царгород, як у місце, де їм випало проповідувати, прийшли, і відкрито проповідували благочестя, багатьох від єресі іконоборної відвертали і до правовір'я наставляли.

Був тоді в Царгороді один волхв на ім'я Іван, багато міг у царя, бо тої ж єресі був. Носив же чернече вбрання і образ доброчинности лицемірно являв — не лише царя, але зі синкліту багатьох зманив, що слухали вони його у всьому і трималися лукавої, ніби праведної, ради його. Але пізніше і на патріярший престол по Теодоті-єретикові, і сам такий же єретик, зійшов. Він цих двох православ'я світил — преподобного Теодора і Теофана, що весь царствуючий град просвічували, — не терпів бачити, віддав їх у темницю. Тоді, на бесіду їх до себе привівши і велику з ними суперечку влаштувавши, коли не зміг здолати їх, з града владою царською [бо був цареві як вчитель і перший радник] вигнав їх, і в край, Состеніум названий, на ув'язнення послав. І був преподобним ісповідникам чужий край задля Христа ніби батьківщина, всюди-бо за ікону Христову готові були постраждати. Після цього і Михаїл-цар помер, залишивши після себе на престолі сина Теофіла, який більше від інших до іконоборчої єресі пристав, знову відновив на Церкву гоніння, знову-бо ікони святі відкинені і під наругою були, знову допити, судилища, темниці на правовірних були приготовані і всіляке розмаїття неправденого катування знову оновилося. Багатьох-бо знову мучили, щоб підкорилися царській волі, і багато, настрашившись мук, скорилися, хоч потім і покаялися. Тоді і святий Теодор з братом знову нові почали терпіти страждання. Відомо-бо стало цареві про нього, що міцний є у своєму сповіданні і у слові нездоланний, а тому що сам ікони шанує, так й инших робити вчить. І зразу наказом царським був приведений з иншими правовірними Теодор Блаженний перед єпарха градського на допит, де ж, після великого словесного змагання, заманювання ж єпархового і погроз, оголений був і сильно грубими батогами битий був довго. Коли перестали ж його бити кати, стояв нагий на судищі, закривавлений весь, на огляд ангелам і людям, красуючись прийнятими за Христа ранами. Єпархові же, що негарно це його оголення застосував, відповідав святий: "Борцем я є за ікону Господа мого, боротися із супостатом вийшов, борцям-бо звичай є нагими виходити на боротьбу, через те ж нагим стою, щоб якщо кого з вірних, які рани нині від вас приймуть, знемагаючих побачу, зразу своє замість їхнього підкладу на побиття тіло і сповню їхнього недостатність терпіння в моїй власній плоті". О муже міцний! О вільна мово! О ревність до Бога! Знову-бо з братом у вигнання в Афусію відіслані були. Хто ж оповість ті, що в дорозі їм були і на згаданому місці, злостраждання? Пута, хвилювання, голод, спека сонячна, мороз нічний, підступність, бунт, щоденні смерті, рани знову, ляпаси — хто перерахує детально? Вистачить сказати, що все те з довгим вигнанням солодко терпіли Христа ради.

Після довгих років знову в Константинопіль царським наказом приведені були і самому тому цареві на допит представлені: вельми-бо цар бажав їх до свого схилити зловір'я. Що ж у той час перетерпіли, оповідається у посланні їхньому, пізніше до Івана, єпископа Кузицького, написаному, де ж самі про себе говорять таке: "Коли приведені були до палати царевої, і в двері [єпарх перед нами йшов] входили, бачили ми царя вельми страшного, що дихав люттю. Багато тих, що стояли перед ним, оточили нас звідусіль. І поклонилися ми, здалеку стоячи, цареві. Він же лютішим голосом і гострішим словом звелів нам ближче до себе приступити. І спитав, кажучи: "У якому краї народилися?" Ми ж відповідали: "У Моавитянському краї". Знову він казав: "Нащо прийшли сюди?" І швидше, ніж відповіли ми на це, звелів нас по лиці бити, і багато тяжкими ударами з ляпасами нас били, що ледве на землю ми не попадали, і якщо би я [каже Теодор] не вхопився за одяг того, що бив мене, впав би на підніжжя царське, але тримався одежі його, приймав удари незворушно. Коли ж перестав бити нас, знову спитав цар: "Задля чого сюди прийшли?" Ми ж [не передихнувши ще від болю після биття] мовчали, долі дивлячись. Він же до єпарха, що поблизу стояв, срамословним говоренням і лютим оком звернувся із сильним гнівом і голосом і жорстоко сказав: "Забери їх звідси". І таврував лиця їм, передав двом сарацинам, щоб відвели їх в землю їхню. Стояв же недалеко один віршотворець, тримаючи в руці хартію, на ній же написані були вірші, для них приготовані, йому ж їх читати звелів, таке приказуючи: "Якщо і негарні є, на те не зважай". Той же відповів: "Достатньо і цих для наруги над ними". Хтось же з присутніх сказав: "Чи не є достойні-бо ці, о владико, віршів кращих?" І читалися вірші складені ці:

Всім, хто приходить до того града де ж ноги Божі стояли,

Подаючи світові відраду.

Там і ції себе показали, блуду посудини погані.

І коли були великим гріхам віддані, невірними були розбещені уди.

Як злодії, звідти вигнані.

Вони ж до царського тут граду приставши,

не перестали зло чинити всюди.

Тим знаменням їм лиця начертавши,

прогнали знову злих зле і звідусюди.

Коли ці вірші прочитані були, звелів відвести нас [казали про себе святі] в Преторію. Коли ж ми вийшли, догнав нас хтось і звелів повернутися нам з великим поспіхом — знову цареві нас представив. Цар же, бачивши це, казав: "Думаю, що, відходячи, говорили ви між собою: "Вчинімо наругу над царем". Але спершу я позбиткуюся над вами, а тоді відпущу вас". Те сказавши, звелів роздягнути нас. Коли роздягнені ж ми обоє були, спершу я [казав Теодор] битий був — сам цар бити помагав і безперестанку кричав: "Бий добре". Били ж мене по плечах і по грудях без жодної пощади і помилування. Я ж, довго битий, кричав: "Нічим не згрішив перед царством твоїм". І знову: "Господи, помилуй, Пресвята Богородице, прийди на допомогу нам". Тоді били брата, що подібно кричав і говорив: "Пресвята Богородице, втікаючи в Єгипет із Сином своїм, зглянься наді мною, мученим! Господи, Господи, що вибавляєш бідних з рук, що поневолюють їх, не віддаляй допомоги своєї від нас!" І так обох нас бив, скільки хотів, і в Преторію відвести звелів". Це самі про себе доблесні страждальці до Кузицького єпископа написали. Після чотирьох же днів єпархові були представлені. Він же ласкаво до них говорив: "Один раз лише причастіться з нами — і відпущу вас, ідіть, куди хочете". Блаженний же Теодор, засміявшись, казав: "Подібно говориш, пане єпарше, якби хтось кого просив, кажучи: "Нічого ж від тебе не прошу, лише хай один раз відітну голову твою, а потім підеш, куди схочеш". Знай-бо: тому, хто хоче нас переконувати приєднатися до вас, легше землю і небо перевернути, хай вона буде вгорі, воно ж внизу, ніж нас від благочестя нашого відвернути". Тоді звелів єпарх таврувати лиця їхні. Вони ж від недавно прийнятих ран ще горіли і болем лютим одержимі були. Простягнені були на дошках лицем догори, і знаряддя, на те приготовані, кололи чола і лиця їхні, наносячи вірші вищенаписані. Весь же день начертанням тим мучені були, аж поки сонце західне сутінки змінили, — і перестали колоти лиця їхні, хоч і не хотячи. Відходячи ж від єпарха, начертані страждальці говорили: "Знайте ж всі, хто чує, що херувим, який стереже Рай, коли побачить це на лицях наших начертання, дасть дорогу нам іти і полум'яна зброя відступить, подаючи нам вільний до Раю вхід. Бо нова ця мука, що ви на нас написали, не була від віку. Опиняться ж начертання ці на лиці Христовому обов'язково, і вам читати їх звелять, сказано-бо: "Що зробили одному з менших цих, Мені зробили". Після нового цього і нелюдського катування, задля ікон святих прийнятого, коли кров ще текла, передані були святі до в'язниці. Тоді велінням вищезгаданого волхва Івана, що у той час патріярхом вже був, знову на вигнання послані були в Анамію Вітинську. Наказано ж було, щоб, коли там помруть, не удостоїти їх поховання людського, але, як худобу, виволокти подалі. Коли вони йшли у вигнання, трапилося їм іти поблизу острова того, де ж святий Методій [що пізніше патріярхом Царгородським був] у той час також за святі ікони був у вигнанні, в одному гробі з двома розбійниками замкнений сидів, і один рибалка його годував. Випадково-бо зустрівшись з тим рибалкою по дорозі, все про святого Методія від нього довідалися. Але тому що бачитися з ним не було можливим, — лютими-бо були ті, що вели їх, — через того ж бо рибалку написали до нього малими віршами це:

До живого мертві, в гробі сидячого, До земного, що горішні обходять краї, заковані до пута носячих Пишуть, маючи лиця начертані.

Це Методій святий прочитав, ще ж від рибалки про преподобних страстотерпців розповідь довідавшись, утішився духом. І дякував Богові, що укріпив їх на такий подвиг. Відписав же до них подібними віршами таке:

У писаних вгорі, в книгу незабутню,

Від них же подвійно на чолах начертану

тих в'язнів, що і мають поховану,

життя понад смертю цілує зв'язаний.

Після цього, воїнами ведені, Анамії досягнувши, преподобні несли очевидне свого в Христа благочесного вірування на чолах знамення і там у в'язниці замкнені були. Там же Теодор преподобний, сповнений літ і від багатьох ран і трудів знемігши, спочив у Господі, в день пам'яті святого первомученика Стефана. І відійшов до вічного спочинку, тіло многостраждальне в путах за Христа залишивши. Брат же його по плоті і по духу Теофан преподобний через розлуку братню поплакавши і надгробне відспівавши, поклав його в раці дерев'яній. Розповідається ж, що в час переставлення преподобного Теодора трапилося тут бути одному старцеві, доброчинствами великому. Він чув вгорі ангельські співи, що було звісткою торжественного його з ангелами до неба возшестя. Коли помер же цар Теофіл, дарувався мир Церкві, цариця Теодора з Михаїлом, сином своїм, благочестивою будучи, прикликала до себе всіх з вигнання отців святих і багатьма їх винагородила похвалами. Тоді і святий Теофан випущений був із темниці. Тоді ж з иншими в Царгород прийшов, знамення своє над зловір'ям перемоги відкрито на чолі несучи. І був як херувим посеред ангелів визначний посеред отців святих. Внесені ж були ікони святі у церкву з великим торжеством у першу святої чотиридесятниці неділю. На їх же внесення блаженний Теофан, канон прекрасний написавши, заспівав. Тоді поставлений був митрополитом Нікейському граду рукопокладанням святого патріярха Методія, того, що раніше в гробі замкнений був. І так засіяло світло православ'я, темрява ж єресі іконоборної, яка сто двадцять літ, почавши від злочестивого царя Лева Ісавра, церкву Божу, бентежачи, потьмарила, дорешти була вигнана благодаттю Христовою. За час немалий мощі преподобного Теодора, ісповідника Христового, з Анамії в Халкедонію принесені були, багатьом подавалися від них зцілення на славу Христа Бога, з Отцем і Духом славленими навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять святого отця нашого Теодора, архиєпископа Константинограда.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!