Житіє і страждання святого Себастіяна та його дружини

Місяця грудня в 18-й день

Себастіян, муж благочестивий, у Нарбонійському граді народився, у Медіолані ж виховувався й навчався книжного розуміння. Диоклитіяну та Максиміяну, нечестивим царям, був настільки у всьому приємний і любий, що доручили йому найголовніше керування наближеними собі воїнами спіри й веліли завше перед лицем їхнім перебувати. Був-бо муж хоробрий і розумний, сповнений премудрости, у словах правдивий, в судженнях справедливий, у порадах передбачливий, у довірених йому ділах і службах вірний та мужній, славний добротою і в дотриманні всіх чеснот неперевершений. Тому поважали воїни його як батька, тому всі з царських палат дуже любили його й шанували, що богоугодником був істинним, а так вже є, що коли Бог когось щедро наділить благодаттю, то й всі його люблять та шанують. Щодня старанно для Христа працював, молився і дотримувався святих Його заповідей, проте таємно те робив, щоб не довідалися нечестиві царі про його віру в Христа: не мук боявся ані через любов чи жаль до маєтків, а тільки через те, що під мантією земної влади таїв скарб Христового воїна, котрий допомагав християнам, вельми гнаним і мученим у ті часи. Не мігши випросити та звільнити їх від пут і мук, бодай полегшував їм страждання, зміцнював їх розрадними словами, що вони за Господа свого, Його ж кров'ю викуплені, мужньо свою душу покладуть, кров свою проллють, взираючи на вічні по тимчасових муках винагороди. І старався здобути Богові душі, які ж диявол силувався видерти і в у свою схопити погибель.

Так, як у Писанні мовиться: "Опущені руки і розслаблені коліна вірним зміцнить, малодушних же, що сумнів мають та мук бояться, караючи, зробить мужніми і до подвигу закличе. І бачачи перед собою багатьох, які, подвигом добрим побуджені, страждання здолали, віру зберегли в лютих муках неушкодженою і відійшли до прийняття вінця життя вічного, загорівся і сам бажанням за Христа постраждати, очікуючи, поки Господь зручний час йому на те покаже. І отримав такий час, бо не зміг більше таїти в серці палаючий вогонь божественної любови та ревности, та відоме собі всім явив: світло-бо в темряві довго критися не може. Був то час такий: чесні й благородні два мужі, Маркелин та Марко, єдиноутробні і єдинороджені брати, були схоплені за Христа і довго перебували в ув'язненні. До них приходив блаженний Себастіян, утішав їх, говорячи про святу віру і спасенно радячи, щоб відреклися швидкоплинних світських насолод, щоб не боялися тимчасових мук. Ті ж, здорової ради його слухаючи, мужньо терпіли рани, що їх завдавали кати, і були у вірі непохитні. Приречені були на посічення мечем за такої умови: якщо в той час, коли схилятимуть під меч голови, захотіли б принести жертви, то будуть відпущені в доми свої до батьків своїх, і жінок, і дітей. Мали ще тоді живих батьків своїх — батька Транквилина і матір ж Маркію, обоє роками були старі. Батьки їхні та всі домашні благали Аґрестія Хроматія, єпарха Римського граду, щоб продовжили Маркелину і Марку час життя на тридцять днів, за які можна було б їх вмовити і схилити до поклоніння богам: були-бо батьки їхні, і жінки, і весь рід в поганстві. Отже, час, якого просили, був даний, обступили їх батьки їхні, і жінки, і діти, родичі та друзі і, ридаючи, благали, щоб змилосердилися над собою та иншими і, відступивши від намірів, угодне царям здійснили. Батько, показуючи сивину свою, і старість, і хворість тілесну, просив, щоб дочекалися його смерти і згідно зі звичаями поховали, — уже-бо небавом сподівався смерти, не міг самостійно ходити, а тільки з підтримкою инших, або й несли його инші. Мати ж, показуючи на груди, що ними їх вигодувала, вимагала до себе пошанівку і синівської покори, щоб заради неї поберегли життя своє і не віддавалися самовільно смерті. Діти малі, руки до них простягаючи, ноги обіймаючи, плакали, щоб не полишали їх сиротами. Инші ж, ще в пелюшках, немовлята, говорити не вміючи, самим поглядом сирітство своє батькам показували і до жалости схиляли. Жінки про вдівство своє говорили, гарячі сльози проливали, благали, щоб і їх із собою не згубили: собі смерть вибравши, їх у біди вдовині штовхали. Родичі зі сльозами впрошували, щоб не чинили своєму домові і цілому родові такого безслав'я і від сусідів зневаги, безславно віддаючися смерті. І плач був великий, ридання велике, і що робити мали непоборні ті серця. Ні одна мука не була такою важкою, як ця спокуса природної ж бо любови до старих батьків, до жінок, і дітей, і родичів. І, жалістю зранені, почали вагатися, і, як билина, від вітру хитатися, і, як віск від вогню, танути серцями своїми. Плакали ж бо й самі разом з ними і мало вже не схилилися на їхні благання від віри святої відступити.

Тоді Себастіян святий, що прибув туди в той час, бачачи близький їхній відступ і душ згубу, змилосердився над ними, пізнавши і своєї віри визрілий час: щоб иншим допомогти, сам на подвиг мученицький пішов. Став посередині і звелів всім мовчати, тоді почав промовляти до них: "О воїни міцні Христові! О випробувані божественного війська ратники! Ви, що з великодушности Божої мужньо до торжества вже наблизилися, нині, заради окаянної ласки родичів, вінець вічний хочете втратити. Навчіться сьогодні від Христових воїнів мужности — краще озброюватися вірою, ніж залізом. Чи не хочете перемог ваших знамення через жіночі сльози втратити і догодити ворогові, що під вашими ногами, допустити, щоб знову, набравшись сили, на боротьбу зстав. Він же й раніше люто на вас нападав, але після того ще лютіше розгнівається, роздратований. Підніміть-бо від земних пристрастей славну хоругву подвигу вашого і не позбувайтесь її заради неспасенного плачу дитячого. Ті, що їх заплаканими бачите, тішилися б нині, якби знали те, що ви знаєте. Думають-бо, що єдине те життя, що у світі, і коли йому кінець настане, ніякої не залишиться частки душі живої, окрім тіла померлого. Якби знали про инше життя, безсмертне і безболісне, де панує постійна радість, воістину з вами до нього прийти намагалися б і, тимчасове життя ні за що не маючи, вічного бажали б. Це-бо теперішнє життя швидкоплинне і настільки непостійне і зрадливе, що навіть тим, хто його любить, не зможе зберегти віри, бо від самого початку світу всім, хто на нього покладається, — приносить втрати, всіх, хто його хоче, обманює, з усіх, хто гордий з нього, збиткується, всіх дурить, ні одного ж у надії його і в покладанні не лишить неосоромленим. І у всьому виявляється несправжнім. Та якби лише в брехливі примари, а то в страшні ілюзії вводить! Але найгірше, коли воно до всілякого беззаконня веде тих, хто його любить: чревоугодників обжирством і пиятикою насолоджує, пристрасних до розпусти і всілякого паскудства спонукає, та навчає злодія красти, гнівного лютувати, брехливого обманювати, сіє поміж чоловіком і дружиною розлуку, поміж друзями ворожнечу, поміж лагідними сварку, поміж праведними неправду, поміж браттями кривду. Воно забирає в суддів правосуддя, в чистих — цноту, в художників — мистецтво, у моралі — добре вчення. І, щонайгірше, згадаймо, вводить своїх прихильників у злочин: чи брат коли уб'є брата, чи син батька, чи друг зробить мертвим друга — чиїм це напученням? Чиєю звабою? Якою надією і упованням такі беззаконня здійснюються?

Чи не заради теперішнього цього життя, яке занадто люблять, натомість ненавидять людей, кожний сам собі шукаючи щасливішого перебування. Нащо-бо розбійник вбиває подорожнього, багатий чинить насильство над убогим, гордовитий ображає смиренного і кожний, винний у злі, гонить невинного? Справді те все злодіють ті, що служать теперішньому життю, і в любові тій довгий час перебувати і насолоджуватися хочуть. Воно ж намовляє на все зле тих, хто його любить і йому служать, передає їх доньці своїй, від себе народженій, — вічній смерті, в неї ж скинені перші люди через те, що, бувши створені для життя вічного, вдалися до любови тимчасової і стали рабами обжирства, і насолод, і похоті очей. А звідти зпали в ад, нічого із земних благ зі собою не забравши. Ось це теперішнє життя, о друзі любі, — до родичів мучеників говорив, — спокушає вас, щоб ті ваші приятелі, що до вічного життя ідуть, назад повернулися неправедною вашою радою. До цього ви намовляєте, о батьки чесні, щоб сини ваші, які до небесного воїнства і до честі нетлінної і до приязні Царя вічного поспішають, назад повернулися вашими безумними риданнями. Воно вас, о цнотливих святих дружини, переконує, щоб ласкою вашою розбестили уми мученицькі і від доброго їх наміру відвернули, — смерть же їм замість життя і рабство замість свободи радите. Якщо-бо послухають вашої ради, то короткий час з вами поживуть разом, потім же вимушені будуть з вами розлучитися, розлучитися ж так, що ніяк инакше один з одним не зможете зустрітися, лише у вічних муках, де ж полум'я невірних душі підпалює, де ж змії пекельні богохульні уста з'їдають, і де ж гаспиди груди ідолопоклонників роздирають, і де ж гіркий плач, важке зітхання, безперестанне ридання в муках чути. Дайте-бо цим тих мук уникнути, і самих себе від них же звільнити постарайтеся. Пустіть знову поспішати до вінця, їм приготованого, не бійтеся, не і розлучаться з вами, але ідуть приготувати вам на небесах світлі оселі, в них же разом з ними і з дітьми вашими вічними благами втішатися будете. Якщо тут втішають вас кам'яні гарні будинки, наскільки більше буде втішати вас краса небесних тих домів, де трапези золотом чистим блищать, де світлиці з каміння дорогого створені, маргаритами прикрашені, славою сіяють, де вертогради вічно цвітуть нев'янучими квітами, де поля родючі солодкими потоками шумлять, де завжди цілюще повітря, життєдайні вітри пахощами невимовними почуття овівають, і де день не смеркає, і світло незаходиме, і нескінченна радість, і нема там зітхань, ані плачу, ні скорботи, ані чогось негарного: чи для зору мерзотної шкарези, ані для нюху якого смороду, ані для слуху якого печального чи плачевного і страшного голосу.

Але все гарним виглядає, все пахощами овівається, все веселим чується. Там співають безперестанно ангельські й архангельські лики, в один голос Безсмертного Царя славлячи. Чому-бо таке життя зневажається, тимчасове ж любим буває? Чи не через багатство? Але воно швидко гине. А ті, що хочуть вічно його собі мати, хай чують, що до них багатства їхні говорять: "Так нас, — кажуть, — любите, що ми від вас ніколи б не відлучалися, за вами, вмираючими, іти не можемо, випередити ж вас, поки живете, можемо, але якщо ви накажете нам, якщо пошлете нас перед собою". Лихвар-позикодавець і старанний землероб за зразок вам хай будуть. Один дає в позику людині золото, щоб подвійно від неї прийняти, инший же різні сіє в землю зерна, щоб змогти сторицею прийняти. Боржник-бо віддає позикодавцю своєму золото подвійно, земля ж сіячеві повертає зерно сторицею. Хіба Бог багатств ваших, якщо їх довірите Йому не віддасть вам, многократно подвоївши? Туди-бо і багатства ваші перед собою пошліть, і самі туди ж скоро прийти поспішіться. Яка-бо з цього тимчасового життя користь: навіть якщо хтось і сто літ проживе, але коли прийде останній день, чи не виглядає так, ніби всіх минулих років і всіх житейських насолод ніколи не було? Залишаються лише якісь сліди, ніби в подорожнього мандрівника, який один день серед нас перебував. Справді, безумно є не любити кращого того життя. Справді нерозумним є боятися згубити швидкоминуче життя, сприйняти ж те вічне, і з ним же насолоди, багатства, веселість так починаються, щоб не закінчитися ніколи, але безкінечно перебуватимуть навіки. Якщо ж хтось такого вічного життя не захоче полюбити, той і це тимчасове даремно губить. Падає ж у смерть вічну, і зв'язаний тримається в пеклі, де ж вогонь незгасимий, постійна скорбота, і нескінченні муки, і де ж люті живуть духи, їхніми ж плечами є голови зміїні, їх же очі вогненні стріли випускають, їх же зуби, ніби слонові, великі, кусають, наче хвости скорпіонові, їх же голоси, ніби голоси левів рикаючих. Лише їх бачення великий страх, лютий біль і найгіркішу смерть приносить.

І хоч би можна було в тих страшилищах і муках померти, але що є лютіше: заради того живуть, щоб помирати безконечно. Заради того до кінця не стлівають, щоб без кінця мучитися. Заради того цілі, щоб зміїними укусами во віки з'їдатися. І з'їджені частини оновлюються знову, щоб знову їжею зміям отруйним і червам невсипущим бути. О друзі, о батьки, о дружини чесні святих! Чи не хочете цю святу двійцю у таку ввести смерть страшну і вічну від життя безконечного. Не тягніть в ридання від радости, не радьте в пітьму від світла. Не прикликайте в гіркі муки від солодкого спокою! О свята двійце, Маркелине і Марку! Не дайте себе зманити хитрому ворогові, що наносить вам таку спокусу через домашніх ваших. Не вкидайте себе в безкінечні муки, не віддавайтеся у руки бісівські. Не зваблюйтеся тимчасового життя любов'ю, видимого світу красотами і суєтними житейськими насолодами. Не будьте переможені просьбами батьківськими, риданнями жіночими, сльозами дитячими, ласкою родичів і приятелів, згадайте слова Господні: "Вороги для чоловіка домашні його". Бо ж не друзями є ті, що від Бога нас відлучають, але ворогами. І любов їхня до нас є не істинна, а оманлива, бо любов Божу і Небесне Царство для тих, хто Бога любить, приготовлене, забирають, і такого блага нас позбавляють. Не дайте-бо себе забрати з рук тої винагороди, для якої стільки трудилися. Справді-бо, ніби вже тримаєте в руках приготовані вам блага. Ось вже біля дверей стоїте небесної оселі. Ось вже вінці вам сплелися, і подвигоположник Христос чекає вінчати вас і прославити перед ангелами святими. Це прийшов вже кінець дороги вашої, не повертайтеся-бо назад, як жінка Лотова, щоб не стати стовпом бездушним, погубите-бо душі ваші. Не повертайтеся більшою любов'ю до батьків, і жінок, і дітей, щоб не були недостойними Христа, Який сказав: "Хто любить батька чи матір, сина чи доньку більше від мене, не є мене достойний". Не будьте настільки нерозумні, щоб те, що почали духом, скінчити плоттю. О, хай подасть мені Христос Бог мій перед вами за Його кров мою пролити, щоб ви на моє страждання дивилися і моя смерть щоб вам була зразком покладення душі за Господа вашого і мого".

Та й більше святий Себастіян говорив, коли раптом осяяло його зверху світло божественне, і просвітилося лице його вельми, як лице ангела, і забоялися невірні слави лиця його. Бачив же дехто сім ангелів, які в світлий одяг блаженного Себастіяна одягали, і якийсь вродливий юнак мир давав йому і говорив: "Ти завжди зі Мною будеш". Це ж відбувалося в домі протоскриніярія на ім'я Нікострат, у нього ж під сторожею були Маркелин і Марко. Жінка ж Нікостратова на ім'я Зоя шість років тому через сильну хворобу голос втратила, була німою, силу ж чути і розуміти неушкоджену мала. Вона сказане Себастіяном все чула і добре розуміла, і просвітлення лиця його бачила, впала в ноги його, рухами просила розрішення язика свого. Блаженний же сказав: "Якщо я істинний Ісуса Христа раб, і істинним є все, що з уст моїх ця жінка чула, і цьому ж повірила, хай звелить-бо Господь мій відкритися устам її і язику звільнитися, як колись Захарії-пророку". Те сказавши, зробив знамення хреста на устах жінки — і зразу вона заговорила, голосно кажучи: "Блаженний єси ти, і благословенне слово уст твоїх, і блаженні, що увірували через тебе в Христа, Сина Бога живого. Я-бо бачила очима своїми ангела, що до тебе з небес зійшов, і Книгу відкриту перед очима твоїми тримав, з неї ж читанням було все твоє слово. Благословенні-бо, що вірять у все, що сказав ти, прокляті ж всі, що сумніваються хоч в єдиному слові з почутого. Бо ж ранкова зоря, що сходить, всю відганяє пітьму ночі, світло ж очам всім виводить.

Так світло слів твоїх все скаламучення незнання і осліплення мого відігнало, і засіяв мені день ясний правовір'я, і відкрив шестилітній німоті уста мої на славослов'я Боже". Таке чудо всі, що там були, бачивши, схилилися до віри в Христа. Бачачи ж таку Христову силу, Нікострат, муж Зої, також до ніг святого припав, прощення просячи, що наказом царевим Маркелина і Марка тримав у путах. І зняв з рук їхніх залізні кайдани, обняв коліна їхні і просив, щоб захотіли відійти вільно. Казав же: "О який би я був щасливий, якщо би за ваше здоров'я зміг зв'язаний бути, щоб своїм за вас крови пролиттям омив би гріхи свої, і звільнився б від смерти вічної, отримав би життя те, яке нам Бог устами пана Себастіяна сповістити захотів", ї коли просив святих, щоб ішли собі, сказали йому вони: "Чаші страждання нашого тобі залишити не хочемо, багатий і щедрий є Христос Господь наш, всім, хто приходить до Нього і просить, подає, сильний є і тебе сподобити такої ж чести, якщо справді її бажаєш. Коли-бо, невіруючим, вам подарувалося світло пізнання істини, настільки більше нині, віруючим, усе, чого просите, дасться, бо божественна благостиня завжди готова є як дар подавати бажане, тим паче, якщо безсумнівно в те вірять. Віра ваша від навчання нині почалася, і в одну годину навчилися того, чого за цілий рік часу ледве хто навчитися зміг би. І ніщо вам, як же бачимо, не забороняє, якщо вірите в Господа нашого, бути готовим за нього померти: ні батьки, ні діти, ні багатство. Раптом те зневажте, що завжди любили, і шукайте, чого ніколи не знали. Невідомими поспішивши стежками, зразу до Христа прийдете, і бажанням вже в небесне увійдете, бо ні одної на землі втіхи не шукаєте. О, якої великої похвали діло! О який гідний наслідування добродійности образ! Ще ж водою хрещення до Христа не приєдналися, ще ж не бачили початків воїнствування, а вже за істинного Царя зброю візьмете і, воїнів Його з пут звільняючи, самі в'язнями Його стаєте. І за тих, що мали бути вбиті, самі на убієння вдатися не боїтеся". Прийняли милість всі у серця свої і плакали, каючись через попереднє своє невідання і що хотіли воїнів Христових від доброго відвести подвигу. Говорив же Марко: "Навчіться, о батьки любі, і ви, о жінки, і ви, друзі, навчіться мужньо проти ворога стояти, прийнявши щит віри, в ньому ж стріли лукавого розпечені погасити зможете. Хай повстають і лютують на нас диявольські слуги і, якими ж хочуть, муками тіла наші шматують. Тіло убити можуть, але душі, що за віру воює, не зможуть перемогти. За вбивання і терзання тіла не дбаємо, славнішими-бо роблять воїнів рани, за царя прийняті.

Лютує на нас диявол гнівом ката, бо самі нині ж, коли таку виявляєте ревність до Христа, Бога нашого, бо вірите в Нього, і померти за нього готові, і, від чого инших спершу відвернути хотіли, нині самі того бажаєте, знайте, що прийняли вже прощення, і перемогу над невидимим ворогом отримали. Вміє Христос, Господь наш, виводити світло з пітьми і з відкинутих посуд вибраний робити. Так зробив із Савла Павла, із апостати" Апостола, із гонителя Учителя. Ось і сьогодні вибрав Собі з народу Церкву, з невірних — вірних рабів, і зробив вас Собі з ворогів друзями. Через ваше ж навернення все бісівське збіговисько, що є всі синами пітьми, плаче, і ридає. Всі ж лики святих ангелів небесних, що є синами Світла, радіють і веселяться через ваше просвітлення. Хай приступить кожний з вас і своє ім'я написане мені хай подасть. Перед прийняттям хрещення піст нехай перейде. Постіть-бо до вечора, і коли матеріяльне світло зайде, нематеріяльне вам у хрещені засіяє. Сповнилися ж всі радости, і кожен з них готував себе до святого хрещення. Коли це відбувалося, прийшов Клавдій Коментарисій до Нікостратового дому і покликав Нікострата до єпарха, кажучи: "Розгнівався єпарх, коли довідався, що всіх в'язнів у домі зібрав ти, і звелів прикликати тебе, побачить-бо, як йому відповідатимеш". Коли прийшов Нікострат до єпарха і про в'язнів його спитали, відповів: "Наказом твоєї високости прийняв стерегти в дім свій двох християн, Маркелина і Марка. До них же, щоб більший страх зробити, приєднав инших в'язнів, тяжко закованих і міцно зв'язаних, щоб, на них дивлячись, і собі таких страждань чекали, і може, так вашому наказу підкоряться". Єпарх же похвалив його за те і відпустив його, сказавши: "Великий дар від батьків їхніх приймеш, якщо до однодумства з нами навернеш, цілими і здоровими відпущені будуть". Коли повертався Нікостратій з Клавдієм додому, почав розповідати йому про святого Себастіяна, що друг цей царя християнином є і в божественому ученні досвідчений. І як християнські серця у своїй вірі утверджує і показує, що теперішнє життя тимчасове і скороминуче, инше ж, після смерти, краще і вічне обіцяє. Розповідав, як просвітилося лице його світлом небесним, і зцілив жінку від шестилітньої німоти, дав їй говорити виразно. Це від Нікострата чуючи, Клавдій сказав: "Сини мої обоє малі, дуже хворі, один має водянку, а другий по цілому тілі рани. Попрошу його, щоб зцілив синів моїх, не маю сумніву-бо: якщо зміг розрішити німоту жінки твоєї, зможе і моїх дітей зцілити". Те сказавши, пішов у дім свій поспіхом і, обох дітей на руки взявши, в Нікостратовий дім прийшов. І, впавши перед ногами святих Божих Себастіяна і Полікарпа, сказав: "Без всілякого сумніву вірую всім серцем, що Христос, якого ви пошановуєте, є Бог істинний.

Приніс же сюди двох цих своїх хворих дітей, щоб через вас спасти від смерти". Сказали ж йому божественні мужі: "Всі сьогодні, якщо якусь мають хворобу, приймуть зцілення у той самий момент, в який у святу увійдуть купіль". Клавдій же возвав, що в Христа вірує і християнином бути хоче. Тим часом готувалися до купелі святої, й ім'я кожного писали і подавали пресвітерові. Швидше за всіх дав ім'я своє Транквилин, батько Маркелина і Марка, після нього шість друзів його: Арістон, Крискентіян, Євтихіян, Урван, Віталій, Юст. Після цих Нікострат з братом своїм Касторієм і Клавдій Коментарисій. Після нього два сини його — Симфоріян і Фелікс. Тоді Маркія, мати Маркелинова і Маркова, і Симфороса, жінка Клавдія, і Зоя Нікостратова. Після цих весь дім Нікостратів обох статей до тридцяти і трьох душ. На кінець всі, що з пут приведені, числом шістнадцять, — і було всіх, що до хрещення приготувалися, шістдесят і чотири, і хрестив їх Полікарп святий. Приймав же їх від купелі святий Себастіян, а жінок приймали Беатрікс і Лукина. Швидше від всіх діти Клавдієві у купіль введені були, і зразу зцілилися від недуг своїх, що ані сліду, що були на тілі виразки, не було. Після них Транквилин був приведений, не лише-бо старечою неміччю, але і подагрою, і хірагрою — хворобами охоплений був настільки, що ледве на руках инших переносився. І коли стягали до хрещення з нього одяг, боліло сильно. Спитав же його святий Полікарп: "Чи віруєш без сумніву, що єдинородний син Божий Господь наш Ісус Христос має силу здоров'я тобі подати і гріхи відпустити?" Транквилин же відповідав: "Вірую, що Христос, Син Божий і Бог все може, проте я від благости Його шукаю цього лише одного, щоб гріхи мені відпустив, а про тілесну хворобу не турбуюся". Всі ж, що навколо стояли, заплакали від радости, молили Господа, щоб явив плід віри його. Коли почалося ж хрещення, спитаний був: "Чи віруєш в Отця, і Сина, і Святого Духа?" І коли відповів "Вірую", — зразу, ще слово те було в устах його, звільнилися йому з пут болю руки і ноги, і зміцніли його ступні і гомілки, і вся неміч старости відступила від нього, відновилася ж, як орлина, юність його, і возвав, кажучи: "Ти є Бог єдиний істинний, Якого ж окаянний цей світ не знає". Після нього всі инші хрестилися по одному. І шістнадцять днів минуло від даного Маркелинові і Маркові часу, хвалили Бога псалмами і піснями, удень і вночі, утверджуючись і готуючись до подвигу мученицького за Ім'я Христове. Коли минуло ж тридцять днів, Агрестій Хроматій, Римського граду єпарх, прикликавши до себе Транквилина, батька Маркелинового і Маркового, спитав про синів його, чи вмовилися відступити від християнства? Транквилин же відповідав: "За благодіяння твоє не дякувати не може жодне слово уст моїх, бо якби ти виданий на синів моїх вирок смертний лагідністю своєю не затримав і не послабив на стільки днів, то я і синів позбувся б, і мене сини за батька не мали б. Радіють зі мною всі родичі і любі приятелі, і твоя світлість, як же думаю, що мертвим життя дарувалося, сумним веселість, печальним безпечальність повернулася". Тоді єпарх, думаючи, що сини його хочуть богам їхнім поклонитися, сказав: "Прийдіть-бо в останній день, і потрібне богам кадило сини твої хай покладуть". Чувши ж те, Транквилин казав: "Світліший мужу, якби ти моє і синів моїх випробування поклав на праведному мірилі розсудження, пізнати би зміг, яка є сила в імені "християнин". Єпарх сказав: "Чи ти біснуєшся, Транквилине?"

Транквилин відповів: "Дотепер біснувався тілом і душею, але як же увірував в Христа, зразу душі і тілу своєму прийняв здоров'я". Єпарх сказав: "Це, як же бачу, на те послабив і час дав синам твоїм, щоб не лише їх ти від помилки не відвернув, але більше — вони тебе до своїх обернули помилок". Транквилин відповідав: "Прошу твою світлість, те саме слово "помилка" роз'яснити позволь і побачиш, чи діла тим словом "помилка" називати випадає". Єпарх каже: "Ти скажи краще, котрим ділам слово "помилка" пасує". Транквилин відповідав: "Першою помилкою є путь життя залишити і путтю смерти ходити". Єпарх каже: "І яка то є путь смерти?" Транквилин відповідав: "Чи не здається тобі, що путь смерти — це давати божественне ім'я людям смертним і зображанням їхнім у дереві і камені поклонятися?" Єпарх каже: "Чи не є богами ті, що ми їм поклоняємося?" Транквилин відповідав: "Справді не годиться мати в богах тих, про яких же в загальних книгах читається, що зле народжені є, яких неправедних, і лютих, і беззаконних мають батьків і як самі непреподобно і неправедно, і в багатьох неправдах жили, і як окаянно померли? Хіба ж раніше, ще коли Крон над критянами царював і їв плоть синів своїх, перед тим часом хіба не був Бог на небесах? Чи Крит мав свого царя, небеса ж не мали Бога? Надто справді помиляються ті, які вважають, що Дій, син його, володіє громами і метає блискавки, будучи чоловіком, — ним же злість і тілесна похіть володіли. Кого він не гонив, якщо і батька свого не пощадив? Чи якими сквернами не осквернився, якщо єдиноутробну сестру свою взяв собі за жінку? У всі дні на торжищах, на площах, і в домах, і на кожному місці, розповідається в книгах, нечиста Іра марнославилася тим, що Дієві і сестрою, і жінкою була. Викрадення ж Ганимеда, найгарнішого хлопця, і найбільш нечисте діло хіба утаїться і від самих Дієвих прихильників? Чи не віруєш-бо, світліший мужу, що помиляєшся, шануючи богів, сповнених таких злодіянь, за яких людей закони римські різноманітним віддають покаранням і смертям, — це ти шануєш. І, залишивши Всесильного, на Небесах царствуючого Бога, кажеш каменю: "Бог ти мій є". І дереву: "Допоможи мені". Сказав єпарх: "Відколи ж почали богів поганити і від поклоніння їм відвертатися, через багато бід Римське царство страждає". Транквилин говорить: "Чи не так є, що 10 книг Ливія прочитавши, знайдеш те, що воїнства римського, яке бісам жертви приносить, в один день впало більше сорок і двох тисяч. Ані це не є для тебе таємницею, що френки і саму капітолію взяли, і над всією римською силою позбиткувалися. Великий голод, невимовну неволю, різні вбивства Римський град перетерпів до того часу, поки аж не почали люди істинного пізнавати Бога. Нині ж, коли невидимий і істинний Бог від віруючих в Нього почав шануватися, царство Римське живе безтурботно і щасливо, Бог-бо задля вибраних Своїх огородив його миром. Проте доброго Бога ви не пізнали, творінню зараховуєте всі добрі діла, які бувають від Творця". Так вони розмовляли між собою, почалося слово про Христа Господа, і сказав Транквилин, як Син Божий і заради чого зійшов на землю, не полишивши небесного, в плоть одягнувся, щоб спасти душу людську від загибелі.

І все, що сам Транквилин від святих Себастіяна і Полікарпа довідався, більше ж від благодаті Господньої, яка нарозумила вірного чоловіка, навчився, те єпархові виклав — сам Господь подавав йому в уста премудрість, якій ж не зміг протистояти ані відповідати протилежне їй. Сповістив же і те, що довгий час подагрою і хирагрою і всіма частинами тіла хворів і несподівано був оздоровлений Христовою благодаттю у той самий час, коли істинним серцем повірив у Нього. Було ж так, що й єпарх терпів біль подагри сильний віддавна, і звелів тоді воїнам взяти Транквилина і відвести, ніби хотів у наступний день більший допит йому вчинити. Уночі ж послав, таємно прикликав його до себе і, подавши йому якийсь дар, просив його, щоб сказав йому лікування те, яким зцілився. Транквилин же сказав: "Хай знає твоя чесність, що Бог наш гнівається дуже на тих, хто хоче продавати або купувати благодать Його. Якщо-бо хочеш від хвороби своєї зцілений бути, віруй в Христа, Сина Божого, і будеш зцілений, як же і мене бачиш зціленого, мене-бо ледве носили, і одинадцять років у всіх жилах і суглобах невимовним болем зв'язаний був, і руками инших їжа до уст моїх приносилася, а коли в Христа Бога повірив, зразу зцілення отримав, і є цілий і здоровий благодаттю істинного Спаса мого". Єпарх же сказав: "Прошу тебе, приведи до мене того, хто випросив здоров'я для тебе, щоб коли і мені зможе подати зцілення, то і я християнином буду". Зразу-бо Транквилин пішов, прикликав святого Полікарпа, тоді і святий Себастіян прикликаний був, і навчив Аґрестія Хроматія, єпарха, і сина його Тивуркія святої в Христа Господа віри. І ідолів, що були в домі його більше двохсот, повалили: дерев'яних попалили, кам'яних розбили, золотих і срібних, розтявши, бідним роздали.

Коли розбивалися і роздроблювалися ідоли, явився єпархові юнак пресвітлий, що казав: "Господь наш Ісус Христос, в Якого ти повірив, послав мене до тебе, щоб всіх частин тіла свого прийняв здоров'я". І зразу зі словом став здоровий Хроматій і, вставши, скоро хотів припасти до ніг того, що явився, і цілувати ноги його. Але той сказав до нього: "Вважай, щоб не торкнувся мене, бо не є хрещенням ти святим омитий від ідольського смороду". Те сказав і невидимим став. Тоді Хроматій зі сином своїм Тивуртієм, припавши до ніг святих, велегласно возвали: "Єдиний є істинний Бог, Господь Ісус Христос, Всесильного Бога Єдинородний Син, Його ж проповідуєте ви, о добрі вчителі". Святі ж радили Хроматієві, щоб склав сан єпарха з причини хвороби, аби не чинити йому судів, на яких християн випробовують, — судити ж і мучити він мусив, ані ж не бувати йому на позорищах нечестивих, але упразнитися на навчання духовної премудрости. І зробив те він швидко. Коли ж до хрещення Хроматій ішов, питали його: "Чи віруєш в єдиного Бога?" Казав: "Вірую". "Чи відрікаєшся ідолів?" Казав: "Відрікаюся". І знову спитав єрей: "Чи відрікаєшся всіх гріхів своїх?" Тоді сказав до єрея: "Про це спочатку треба було спитати мене: не вберуся знову в одяг мій ані святого хрещення не прийму, поки спершу гріхів своїх не відречуся: примирюся з тим, з ким маю ворожнечу, і тим же, на кого гніваюся, виявлю любов, а якщо на мене гнів мають, у тих попрошу прощення, боржникам моїм всі борги залишу, якщо ж що насильно в кого взяв, тому поверну подвійно. По смерті жінки своєї двох мав наложниць, тих віддам заміж з дарами шлюбними. Звільню рабів і рабинь, і всі діла свої щодо сану і щодо дому влаштую по Бозі, і тоді сміливо скажу "відрікаюся всіх гріхів своїх" і прийму хрещення святе". Приємні були святим ті слова його, і відклалося хрещення до часу, поки він все, що обіцяв, не здійснив ділом. Після того Агресій Хроматій зі сином Тивуртієм охрестився в Ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, і зі всім домом своїм, що було до тисячі і чотирьохсот осіб новопросвітлених обох статей. У той час велике насунолося на християн гоніння, що ані їжі купити, ані води зачерпнути не можна було, бо радою нечестивих всюди на торжищах, на роздоріжжях, при колодязях, і джерелах, і потоках були поставлені ідоли малі і сторожа пильна, щоб кожен, хто приходить чогось їстівного купити чи води зачерпнути, спершу поклонився ідолу, що там стояв. Це ж замислив нечестивий, щоб зручніше християн впізнавати і брати на муки. Те бачивши, вірні були в печалі, бо не можна було нізвідки добути їжі і пиття без ідолопоклонства.

Його ж уникаючи, воліли голод і спрагу терпіти, аніж ідолам поклонятися. Тоді Хроматій звелів усім вірним, що в цілому Римі були, з дому свого таємно брати їжу і пиття, багатий-бо був вельми. І збиралися в дім його вірні на славослов'я Боже. Був же тоді єпископом Риму блаженний Гай, родом далмата, родич Диоклитіяна, він відправляв Літургію в домі Хроматієвому і Божественних Таїнств причасниками робив нових людей Христових. Через справжнє гоніння сильне треба було Хроматієві вийти з Риму до свого маєтку, їх же в Кампанії багато мав, — боявся-бо, щоб не стало відомо в Римі про його в Христа віру, — там зможе прожити без печалі і вільно триматися святої віри. Наказав же християнам, щоб всі, хто хоче уникнути гоніння і без печалі прожити, з ним ішли до його маєтку, обіцяючи всім достатньо там їжі. Треба було, щоб з Хроматієм і з християнами, що з ним, пішов хтось один з двох: чи святий Себастіян, чи святий Полікарп для втішання і утвердження вірних. І була суперечка благочесна між обома святими: кожен-бо з них в Римі залишитися хотів заради отримання вінця мученицького. Коли вони сперечалися, святіший папа Гай сказав: "Якщо обидвоє, бажаючи померти за Христа, віддастеся в руки катам, то людей Христових позбавите втіхи духовної. Через що, здається мені, що треба тобі, брате Полікарпе, маючи сан священичий і блаженної премудрости сповнений доволі, піти разом з паном Хроматієм вірних ученням втішати, тих, хто в сумніві, зміцнювати, і Божественними їх Таїнствами скріплювати". Те чувши, святий Полікарп підкорився папському наказу і виявив бажання іти з паном Хроматієм і з иншими багатьма християнами з Риму. У день-бо недільний папа, здійснивши святу Літургію, сказав до вірних: "Господь наш Ісус Христос, знаючи неміч природи нашої, два шляхи віруючим до Себе показав: один — мучеництва, а другий — ісповідництва. Хто шляхом мученицьким іти не може, той ісповідницьким хай прямує. І якщо хто хоче, хай іде з духовними нашими дітьми Хроматієм і Тивургієм, а якщо хоче з нами тут залишитися, хай залишиться. Не розлучить же тих жодна місця відстань, хто благодаттю Христовою є поєднаний. Я, хоч і не побачу вас тілесними очима, але для внутрішніх очей моїх завжди присутні будете". Коли це папа сказав, возвав Тивуртій: "Прошу тебе, отче, щоб не відходив я звідси, дуже-бо хочу за Бога мого, якщо б можливо це було, і тисячу разів убитим бути, щоб отримати від Нього життя вічне і невід'ємне". Папа ж, радіючи за віру його і за таку до Бога ревність, просльозився, і просив Бога, щоб всі, що залишаються з ним, подвигом добрим змогли подвизатися і мученицького торжества удостоїлися. Залишилися-бо зі святішим папою Маркелин і Марко, і батько їхній Транквилин, і святий Себастіян, і юнак, гарний тілом, гарніший же душею, святий Тивуртій. Також і Нікострат Протоскрипіяріи з братом своїм Касторієм і жінкою Зоєю, і Клавдій з братом своїм Вікторином і з сином Симфоріяном, що від водянки зцілений був. Ці лише залишилися в Римі, инші ж всі йшли з Хроматієм і Полікарпом. Після їхнього ж відходу святіший Папа Маркелина і Марка в диякони поставив, Транквилина ж, батька їхнього, пресвітером освятив, а святого Себастіяна, що воїнське носив, захисником церковним зробив. Але тому що не мали такого таємного місця, де б могли божественні відправляти служби, через те перебували у Кастула, одного сановника царського при палаті. Через те вибрали собі там перебування, що і Кастул з домашніми християнином потаємним був і тому, що виданий про ідолопоклоніння закон, що всюди діяв, не поширювався на тих, хто живе в палатах царських: хто ж бо подумати міг, щоби віра християнська могла царських торкнутися палат. Через те святі безпечно могли у Кастула з божественними утаїтися службами. Перебуваючи-бо там, день і ніч в молитвах, і сльозах, і постах терпіли, і просили Бога, щоб сподобив їх вінця мученицького. Приходили ж до них таємно чоловіки і жінки, які бачили отримані від них зцілення, бо молитвами їхніми хворим здоров'я, сліпим прозріння подавалося, і духи нечисті з людей виганялися, через те багато з них святу віру таємно прийняли. Якось Тивуртій святий, шляхом ішовши, знайшов чоловіка, що впав з висоти дому свого і розбився, і плакали над ним батьки і домашні. Його молитвою своєю цілим і здоровим зробив, і зразу чоловік той зі всім домом у Христа увірував і хрещення прийняв.

Підійшов же час страждання святих. І спочатку блаженна Зоя, жінка Нікостратова, на подвиг страдницький вийшла. Коли молилася-бо вона при гробі святого апостола Петра, взята була наглядачами поганськими і на суд приведена, і змушували її принести кадило ідолу Арієвому, — не підкорилася, через те в темницю похмуру вкинута була і шість днів голодом була морена. Після цього виведена і за волосся над смердючим димом великим, з гноївки зробленим, повішена, Богу дух передала, тіло ж її в Тивер-ріку вкинули. Явилася ж свята у видінні Себастіяну святому і про кінець свій сповістила йому. Він же, коли сказав це Транквилину, возвав Транквилин: "Ось жінки нас до вінця випереджають, нащо-бо ми живемо?" І пішов на те ж місце до гробу апостольського і там камінням від нечестивих убитий був і вкинутий у Тивер. Нікострат же і Касторій з Клавдієм, і з Вікторином, і Симфоріяном, коли по березі Тиверійському тіла святих шукали, взяті були і до єпарха градського Фавіяна приведені, їх же єпарх десять днів то ласками, то погрозами, то муками до жертви змушував і, нічого не досягнувши, в морі потопити звелів, нав'язавши їм каміння велике на шиї. А святого юнака Тивуртія один псевдохристиянин на ім'я Торкват, вовк в одежі вівці, нечестивим таємно показав. І, взявши його, до того ж єпарха Фавіяна на суд привів, зв'язаного разом зі собою. Торкват-бо зразу на суді обман свій сповістив, що виглядом лише християнином був, всередині ж був нечестя сповнений. І був свідком і викравачем Тивуртієвим, як той богів римських бісами називав. А Тивуртій святий істинним і мужнім ісповідником імени Ісуса Христа був. І сказав до нього суддя: "Не роби великого сорому чесному роду своєму, славного отця ти син, вибрав же таке шкарадне і мерзенне життя християнське, за яким ідуть безчестя, і муки, і смерть, і безслав'я". Відповів Тивуртій святий: "О премудрий муже, о судде римський! Тому що блудницю Венеру, і кровозмішувача Дія, і брехливого Єрмія, і Кронадітопоїдача не хочу шанувати і за богів мати, через те кажеш, що я безчестя роду своєму роблю.

Я ж кажу, що примножив роду честь, шануючи одного, істинного, на Небесах царствуючого Бога, і Йому поклоняюся, і рабом Його називаюся. Погрожуєте ж муками, але хіба страшно нам, християнам, за Бога нашого страждати? Або мечем — але з темниці тілесної звільнимося і небесну свободу отримаємо, або вогнем, — але ми більший вогонь похоті в тілі нашому погасили, — чи цього боїмося? Або вигнанням, — але всюди є Бог наш, і там, де є ми з Богом, там місце наше". Тоді Фавіян звелів багато принести розжареного вугілля і на ньому святого босими поставити ногами, і казав йому: "Або кадило на це вугілля богам поклади, або босий на нього зійди". Святий же Тивуртій хресним загородився знаменням, зійшов босими ногами на розжарене вугілля і ходив, топтав, ніби по м'яких червоних квітах, говорив же до судді: "Залиши невір'я своє і подивися, яким істинним є Бог мій, що наказує стихіям і всім творінням. Ти ж, якщо можеш, в ім'я Дія свого вклади руку свою у воду киплячу — чи не матимеш шкоди? Ось я в Ім'я Господа мого Ісуса Христа по цьому вогню, ніби по орошених квітах, ходжу, як же бачиш, бо Творцеві нашому всіляке творіння підкоряється". Сказав суддя: "Хто не знає, якої хитрости чарівної Христос ваш навчив вас?" Святий сказав: "Замовкни, окаянний, і не пробуй такого великого і страшного Імени устами твоїми отруйними богохульно згадувати. Не чини вухам моїм цього згіршення, щоб не чув я тебе, що лаєш Ім'я Господа мого". Розгнівався-бо Флавіян — засудив його на смерть. І ведений був на шлях Лавіканський, що за три поприща від граду, і там молився до Бога, тоді посічений був, і на тому ж місці якийсь християнин його поховав. І там велика благодать Господня людям явилася молитвами посіченого і похованого Тивуртія святого. Після цього той же Торкват, що був зовні християнином, сповістив нечестивим про Кастула, і Маркелина, і Марка. Кастул-бо святий після трикратного випробовування і трикратного повішання і катування в рів вкинений був і, живий землею засипаний, помер. Маркелина ж і Марка Фавіян, на одному пні поставивши, цвяхами залізними ноги їхні прибив, і сказав їм: "Доти так стояти будете, поки богам належне не вчините поклоніння". Вони ж обоє, до одного дерева прибиті, співали, кажучи: "Як то добре, як то гарно жити братам разом". І стояли так день і ніч, співали і молилися. Зранку ж списами в ребра на тому ж місці заколені були і катуванню кінець прийняли.

Коли здійснилося тих святих страждання, врешті і Себастіян святий знайшовся, і сповістив про нього єпарх Цареві Диоклитіяну. Прикликавши його до себе, Диоклитіян казав: "Я тебе серед перших у палатах своїх завжди мав, ти ж проти здоров'я мого замислив, і мені, і богам моїм ворогом став, і дотепер ту злість свою таїв". Святий Себастіян говорив: "Я за здоров'я твоє завжди Христа молив, за мир же царства Римського просив і поклонявся цареві небесному: неправедним-бо бачив поклонятися камінню і від нього допомоги чекати — це-бо очевидячки винахід безумних". Тоді розгнівався Диоклитіян, звелів його вивести за град і посеред якогось поля нагого до дерева прив'язати і стрілами застріляти. Поставлено-бо його так було, як ціль для стрільби, багато воїнів стріляли в чисте його тіло. І обходили його то звідси, то звідти — наповнили все тіло стрілами. І думали вже, що він помер, відійшли, залишивши його так прив'язаним і стрілами припнутим. Жінка ж святого мученика Кастула на ім'я Ірина прийшла вночі, щоб взяти і поховати тіло Себастіяна святого, і знайшла його живим, і занесла в дім свій — за кілька ж днів зцілився від ран і цілим тілом був здоровий. Зійшлися ж до нього потаємно християни, просили його, щоб пішов з Риму, як же і багато християн зробило, щоби знову не потрапити в руки нечестивих.

Він же, сотворивши молитву, пішов і став на сходах Єліогавалових. І тут поряд ішли царі, їх же побачивши, святий покликав: "Жерці богів ваших, о царі, нечестивими волхвуваннями своїми бентежать вас, даючи вам неправдиві про християн перекази, ніби вони проти Римської держави. Але знайте, що християни приносять вам багато користи, бо їх молитвами град цей до кращого іде, не перестають-бо молитися за царювання ваше і за здоров'я всього римського воїнства". Та й тому подібне святий говорив, поглянув на нього Диоклитіян і сказав: "Це ти, Себастіяне, якого ж ми недавно стрілами звеліли убити?" Відповів святий: "На цей раз мене Господь мій Ісус Христос воскресити благоволив, щоб я прийшов до вас і перед всіма людьми був свідком вашої неправди, бо неправедним судом гоніння на Христових почали". Тоді звелів його Диоклитіян взяти і вести на іподром. Там святий страстотерпець, велегласно Христа прославляючи, ідолам ж і блуду докоряючи, палицями забитий був до смерти, і прийшов в голосі радости до подвигоположника Христа прийняти вінець перемоги за добрий свій подвиг. Святе ж його тіло нечестивий у болотяний рів глибокий вкинув уночі, щоб не дізналися вірні і не взяли його. Явився ж святий у видінні жінці благочестивій Лукині і сказав їй: "До болотяного рову, що поблизу цирку, дійди і знайдеш там тіло моє, що на цвяху висить. Коли візьмеш, неси його в катакомби і поховай при вході до печери, при слідах апостольських. І зразу та блаженна жінка, взявши рабів своїх, пішла опівночі до названого рову і, взявши благоговійно мученицьке тіло, поховала його чесно на наказаному їй місці, хвалячи Христа Бога нашого, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять Преподобного отця нашого Флорея, єпископа Амійського. І преподобного Михаїла Сигела. І святого отця нашого Модеста, архиєпископа Єрусалимського.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!