Страждання святого священномученика Єлевтерія і матері його Євантії

Місяця грудня в 15-й день

Коли Єлій Адріян царював у Римі, бісам в ідолах служив старанно, у той час дивний Єлевтерій пізнався, як зоря ясна. Його батьківщиною був великий град Рим, батьки його були знатні, багатством і славою розкошували. Батько-бо його трикратно антипатом був, мати ж великої чести і слави удостоїлася, бо увірувала у Христа, святим апостолом Павлом навчена, і прийняла від нього святе хрещення, ім'я ж її було Євантія. Вона народила цього святого, Єлевтерієм його нарекла і виховала його добре в благочесті. Коли доходив же віку, віддала його Богові руками архиєпископа римського Анікити — дар, воістину Бога достойний. Архиєпископ же, бачивши хлопця добрих звичаїв, до чину клириків прилучив його і в п'ятнадцятий віку його рік зробив його дияконом, у вісімнадцятий же — пресвітером його хіротонізував, а в двадцятий рік єпископом Ілиріка його поставив. Так свіча на свічнику стояла, світлом же світилася Божого Слова і просвітлювала багатьох помисли до пізнання єдиного Бога. Не зміг терпіти заздрісний диявол, але люто повстав на нього, тяжко убивством дихаючи на благочестя. Намовив-бо і озброїв злочестивого царя Адріяна повстати проти істини і гонити християн, першого ж з них взяти Єлевтерія, намагаючись найталановитіших вчителів благочестя знищити і ніби найкращі колоски з Христової ниви вирвати. І зразу цар з грізним посланням Філікса, воєводу одного, послав привести насильно Єлевтерія на суд царський. Він же, Ілиріка досягнувши, потрапив на той момент, коли добрий пастир словесних своїх овець в храмі Господньому пашею божественних слів підгодовував, повчання творячи до народу. Обійшовши й оточивши церкву воїнством, сам всередину зайшов, люттю дихаючи і гнівно поглядаючи, і самим поглядом показуючи лють того, хто послав його. Бачачи ж Єлевтерія, який солодке джерело з уст своїх виливав і добровісно учив слухачів благочестя, став і сам уважно слухав, і дивувався силі Христовій, що проповідувалася. І зразу лють на лагідність змінив [мав-бо сердечну ниву, придатну до прийняття зерен Божого Слова], стала з вовка вівця, із гонителя — учень, і, попереднє ніби забувши, із розбійника зробився рабом Христа, Якого ж гонив, благим і вірним. Забувши-бо наказ царський, припав до ніг єпископа святого і з того часу не відступав від учителя свого, його словами просвічуючись і в благочесті утверджуючись. Так Філікс із нечестя на благочестя змінився, не думаючи вже до того, хто послав його, повертатися. Святий же Єлевтерій, бажаючи серцем за святу в Христа віру стати до крови, поспішав у путь. Ішов же з ним і Філікс — не як воєвода в'язня вів, але як ягня за пастирем ступав. Коли в дорозі до води дійшли, став Філікс другим Кандаком, і, як від апостола Пилипа, від божественного Єлевтерія хрестився, і скинув ідолобісся пітьми, ніби якийсь гнилий одяг.

Коли прийшли вони до Риму, пізнали вірні у Римі, що Філікс до Христової приєднався Церкви, і розповів їм детально все про Єлевтерія. Єлевтерія ж цар наказав перед своїм судищем поставити. Встав-бо Єлевтерій великодушно і без боязні, ніби не на суд, але на свято закликаний. На нього ж цар подивився: юного ж його тілом, і лицем вродливого, і очима ясного, і всіма природними дарами наділеного побачивши, мовив: "Нащо, — каже, — о Єлевтерію, батьківську покинувши віру і богів шанування ні за що не маючи, нового якогось шануєш Бога, що не лише помер, але смертю помер найгіршою?" Єлевтерій тому, що таке безумство йому говорив, ані відповідати не хотів, наслідуючи Христа в стражданні, що мовчав перед Пилатом, і перед Іродом, що нічого не відповідав. Знову каже цар: "Відповідай, нащо таким безумним став, до християнської тої віри безрозсудно приєднався? Скорися мені і богам непереможним принеси жертву. І якщо, нарозумившись, навернешся, великими тебе вшаную почестями. Якщо ж ні, то тяжких тобі завдам мук". Єлевтерій же призвав Господа, що казав: "Не турбуйтеся, як і що скажете, дасться-бо вам премудрість, якій ніхто не зможе противитися". Його прикликавши, сказав: "Як маю таким богам служити чи підкорятися тим, що їм служать, чи не швидше вам радив би відступити від них? Але тому, що слухати не хочете, треба плакати через ваше безумство, бо, розумом від Бога вшановані, стаєте гірші дерева і каменя настільки, що їх вважаєте собі за богів, покинувши істинного Бога, що створив премудрістю вселенну. Бо небо і земля є ділом рук Його, ми ж є з того, що він створив, ділом найкраснішим і найчеснішим, хоч і помиляємося в невіданні, як вночі, ходимо і, не відаючи, що є приязне, а що неприязне, воздвигаємо боротьбу проти Бога нашого, а не проти тих, що справді є ворогами нашими і супостатами, — о безумство! Вважати панами і богами, почестями ж возносити їх і жертвами! Я-бо до Господа свого привертаюся і завжди з Ним єднатися буду, і Христові моєму послужу. Ваші ж хоч почесті, хоч безчестя і муки дитячими чи іграшковими вважаю. Подумай-бо, як же учитель мій говорить Павло: "Весь світ розп'явся і я світові"— і померти за Христа насолода для мене і весілля". На це цар сповнився гніву, звелів принести ліжко мідне і багато розжареного вугілля постелити, зверху ж протягнути нагого мученика і безперестанно підпалювати — поки не згине. Швидко поставили ж те ліжко, зійшов на нього мученик і всі тілом простягнувся. Люд же, що зібрався на видовище те, докоряв цареві за катування, кажучи: "Чому муж цей чесний, благородством і премудрістю знаменитий, погано гине, як один зі злодіїв?" Бог же зверху полегшив біль мученикові: той, ніби росою охолоджуваний, на м'яких трояндах спочиваючи, втішався. Цар же після катування такого лють свою трохи вгамувавши, звелів тіло мученикове з одра зняти, думаючи, що той вже мертвий. Мученик же встав з одра живий і здоровий, нітрохи вогнем не пошкоджений, але веселий і радісний, співаючи: "Величатиму тебе, Боже мій, Царю мій, і благословлю Ім'я твоє навіки. Прославлю Бога, що веселить юність мою, як рід і рід прославлять діла Твої, Господи, і силу Твою возвістять, і чуда Твої пізнають". Так звеличивши Бога, сміливіше після цього став перед катом. "Дивися, — казав, — о царю, на мене, якого ж, як ти думав, вогонь пожер, і пізнай Христа Бога, Якого я проповідую, дізнайся ж і про твоїх богів неміч". Те дерзновення і вільні мученикові слова цар взяв собі за безчестя і переможеним себе вважав — отож думав про більші муки. Знову-бо насередину була винесена драбина залізна, її зісподу вогнем дуже розжарювали, зверху ж єлеєм поливали, і полум'я сильно горіло. Але й тут не зоставила Господня благодать мученика. Коли поклали його на тій драбині, зразу вогонь загас, і вугілля, яке горіло, остудилось, і драбина залізна ніби не єлеєм, а радше водою зверху була полита — була холодна і мученика зберегла неушкодженим. І що ж? Чи загасла з цим і лють царева? Аж ніяк. Той, що раз на лють рушиться, далі кращим не буде. Як сліпий, те саме маючи перед собою, щоби, мучивши святого, благосподобитися богам своїм, що зовсім були бісами-людиновбивцями.

Після цього сковороду принести звелів, воском же, і смолою, і жиром її наповнити і вогнем великим підпалити, щоби в неї знову покласти святого. Коли це було, і сковорода розпалилася та кипіла, став мученик, маючи ту піднести муку. Сказав же до нього цар: "Не відкладай, о Єлевтерію, стоячи поміж смертю і життям, вибрати собі корисне. Бо я турбуюся про тебе вельми, щоб не зле загинув, і люблю тебе, як рідного мені сина. Ані я не хочу, так і мої боги, щоб муж, настільки благородний, і дуже добрий, і солодкомовний, і вродливий, себе самого безрозсудно ввергав у згубу не заради чого иншого, а лише заради одної впертої непокори, суєтної і некорисної". Мученик же, напроти стоячи і говорячи мужньо, належне осоромлення віддавав йому за оманливу ласку, називаючи його вовком аравійським, що засідає на овець Христових. Тоді додав і таке: "Що б ти не робив, не переконаєш мене, щоб залишив своє в благочесті стояння!" Тут Адріян розгнівався, покинув слова, і кинувся до діла, і звелів його на сковороді простягнути. Коли це сталося, знову було те ж, що спершу: вогонь перетворився на росу, дух же якийсь холодний міцного мужа прохолоджував. Адріян же, не відаючи, що робити, бачив, що все діється всупереч йому, — сидів засмучений. Був же у той час єпарх градський на ім'я Корив, муж вибраний, не зовсім був необізнаний з догмами християнськими, що і про Філікса-воєводу, як християнином став, довідався, і християнської віри вже початки, як якісь зерна, в серці прийняв, проте йшов ще за поганським нечестям, вельми догоджаючи цареві. Він бачив, що цар дуже засмучений і не розуміє, що робити мученикові, отож радив цареві, щоб піч мідну, гострим залізом затикану, розпалити звелів, — і хай у неї Єлевтерій буде вкинений. Коли розжарена була піч сильно, мученик очі тілесні і душевні вгору возвів і, весь розум в Небо спрямувавши, радости ж богонатхненної сповнився: "Дякую Тобі, — казав, — Господи, Ісусе Христе, Боже мій, що таких благ сподобив мене, що рукою міцною припоясав мене силою, що за Ім'я Твоє святе стільки постраждати укріпив мене. І нині поглянь з Небес і побач, що врадили на мене ті, що ненавидять мене, і вибав душу мою від стремення їхнього, і від мужів крови, як благий, охорони мене, хай знають всі Тебе, єдиного Бога у всіх кінцях землі". Тоді за тих, що мучили його, як же і святий первомученик Стефан за тих, хто камінням його бив, молився, кажучи: "Доторкнися серця їхнього, о Владико великого милосердя, і Твоє святе Ім'я пізнати їм дай, і виведи їх до Твоєї святої волі, хай пізнають Тебе, єдиного істинного Бога, і покинуть згубне поклоніння ідольське, бо благословенний Ти вовіки. Амінь". Поки мученик молився, Корив уважно дослухався до мовлених в молитві слів його, і зразу зігрілося в ньому серце його, початком благочестя всередину прийнятим, що розпалилося, як вугілля. І змінився доброю зміною: ніби не той, що спершу на мученика вигадував муки, приступив до царя, кажучи: "Нащо невинного Єлевтерія на такі муки, ніби за якийсь злочин, віддаєш? Через яку причину на таку люту смерть засуджений?" Цар же, несподівані ті слова Коривові чуючи, подвигся серцем сильно, люто на нього поглянувши, сказав: "Чи ти той Корив, якого ми знаємо? Що з тобою робиться? Невже спокусився золотом, що взяв від його матері, і те тебе несподівано перемінило? Не досить тобі моїх дарів, і багатства, і слави, чести ж, і маєтків, якими ж зробив тебе у цілому Римі знаменитим? Якщо ж і більш чого від мене хочеш, не заборонено тобі є — всі мої скарби перед тобою відкриті, обома загрібай руками, якщо хочеш собі, а від жінки за мало золота таємно не купуйся". Корив же сповнився весь духа благого і, через мученикові молитви розум маючи просвітлений, возвав, кажучи: "Золото твоє з тобою хай буде на погибель, бо твоє золото — розжарювання вогню вічного. Нащо ж добровільно засліплюєшся і намагаєшся похитнути непохитне? Це ж достеменно дізнався, що ні один із твоїх богів не може жодного з тих, що стоять у вогні, зберегти цілим. А той Бог, якого шанує Єлевтерій, зробив його міцнішим від вогню і від всіляких инших мук вищим". Через ті слова рушився кат на невимовну лють. Звик-бо справді велику дружбу породжувати подібно і ворожнечі великі. Звелів-бо єпарха в ту ж піч вкинути, яку він сам на Єлевтерія приготувати радив. І коли близько був до печі Корив, возвав до мученика Єлевтерія: "Молись за мене і озброй мене тою ж зброєю Христовою, якою озброїв воєводу Філікса". Знаменований-бо був Корив від мученика знаменням хресним, вкинувся в піч і був у ній неушкоджений, і за годину вийшов здоровий. Адріян же знеміг від катування свого — звелів Кориву відсікти голову, і так прийняв Корив мучеництва свого кінець, і в малім часі скарб, бажаний багатьма від віку, здобув. Після цього і Єлевтерій в ту ж піч був вкинений і гострим в ній залізом колений. Але вогонь знову, як же і спершу, згас, і піч охолола, і залізо гостре зламалося, ніби шануючи мученикове тіло, відкриваючи ж душевну сліпоту ката, і притягуючи тих, що стояли обабіч, до пізнання Бога, що робить ці чуда преславні. І воззивали ті, що там стояли: "Великий Бог християнський, якого Єлевтерій проповідує!" Став же знову кат в сум'ятті великому і звелів мученика вкинути в темницю; сам же, зібравши радників своїх, весь день радився, як би Єлевтерія згубити.

Був же святий мученик Єлевтерій у темниці морений голодом багато днів, але Той, хто колись Даниїлові через Авакума, Ілії ж через ворона посилав їжу, Той і про Єлевтерія не забув, що морився голодом, і годував його ангельською їжею — через голуба її посилав до в'язниці. Після цього кат звелів привести диких коней і до них його прив'язати, щоб, волочений і розшматований, помер. І коли це мало статися, ангел Господній, з Небес зійшовши, звільнив святого: із рук катів його вихопив, возвів на гору, що була недалеко града, на місце пустельне, де звірів було поселення. Там святий мученик Єлевтерій, похвалу Богові возсилаючи, жив зі звірами, як з вівцями: обходили-бо його леви і ведмеді, лащилися, ніби знаючи голос його, і, як раби, ходили за паном своїм, слугували йому і стерегли його. Минуло немало часу, стало відомо про Єлевтерія від тих, що ходили на лови і гонили звірів по пустелі. Дійшла ж про те вістка і до царя Адріяна, який тут же воїнів послав взяти Єлевтерія. Коли знайшли воїни святого, кинулися на них звірі, як на ворогів пана їхнього, і ледь не розшматували їх, якби не заборонив їм святий і не відіслав їх до пустелі. Сам же ішов з воїнами радіючи, ніби на бенкет кликаний, і бесідуючи з ними по дорозі про Царство Боже і про геєну вогненну, для ідолопоклонників приготовану. Увірив їх, і охрестив, і з ними ще инших — аж до п'ятисот у Христа увірували. Прийшовши ж до Риму до царя, засуджений був на поїдання звірам. І завели його на арену, випустили на нього спершу левицю, тоді лева — але вони, як вівці, лагідними були, ноги йому лизали. Як-бо могли пошкодити того, кому ж, як панові своєму, Божим велінням служило в пустелі більше звірів? Бачачи ж, що відбувається, люди кричали: "Великий Бог Єлевтерієвий!" Инші поганили, називаючи Єлевтерія волхвом і чарівником, але тих раптом постигла кара Божа, бо дехто з тих опоганювачів онімів, зв'язалися безголоссям їхні язики. Не знаючи ж, що ще робити, кат звелів мечем відсікти йому голову. І коли це сталося, мати святого, блаженна Євантія, яка дивилася з радістю на подвиг сина свого, мертве тіло його обнявши, цілувала, тішачись духом, і дякуючи, що від неї прийнята кров за Христа пролилася. Тоді і сама над сином впала мертва, мечем від невірних вбита. Вірні ж, що були з Ілірика, і ті, що з Риму, взяли святі тіла їхні, поховали чесно, хвалили Бога, Йому ж слава навіки. Амінь.

У той самий день пам'ять преподобного отця нашого Павла, який в пустелях Латрських подвизався. Житія його в нашій малоросійській державі знайти не зміг.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том IV (грудень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!