Житіє преподобного отця нашого Миколи Святоші, князя Чернігівського

Місяця жовтня на 14-ий день [1]

"Минає стан світу цього"[2]. "Царство його від народу в народ переводиться, престоли князів багато разів скидає Господь і садить покірливих замість них"[3]. Обміркував цю змінність володіння, що проминає на землі, блаженний і благовірний князь чернігівський, онук Святослава Ярославовича, князя київського та чернігівського, що заснував святу Богом збудовану Печерську церкву. Збагнув добре, що в небесах тільки образ іпостасі Божої, Слово Його присносущне не проминає; і тільки там Царство і володарство в усякому роді і роді, яке Цар царів і Господь над володарями приготував тим, що люблять його. Отож покинув славу й багатство, честь і владу княжіння земного минучого заради Царства Небесного вічного (як колись такий собі індійський царе-

Мал. №6 - Св. Микола Святоша (гравюра з книги Патерик или очетник Печерскій, Київ 1678).

вич Йоасаф) і прийшов до Печерського монастиря, одягся у святий іночий образ, що всіляко противиться образові світу цього, — котрий, як тінь, переходить у небуття, — і, наскільки можна, уподібнюється до незмінного образу іпостасі Божої, і просіяв світлістю життя аж так, щоб усі побачили його добрі діла і прославили вельми за нього Бога. Передусім у послушанні відзначався, бо спершу працював для братії в поварні, своїми руками дрова рубаючи і на своїх раменах з берега багато разів їх носячи й інше виконуючи без лінощів, що було на потребу варіння. Після достатніх трудів звідались про те брати його Із'яслав та Володимир і ледве відставили його від такого діла. Але цей істинний послушник зі слізьми випросив, щоб ще одне літо там-таки для братії попрацювати, і так потрудивсь у поварні три літа із старатливістю та благоговінням. По тому, як управний та досконалий у всьому, приставлений був стерегти монастирські ворота, де також пробув три літа, не виходячи нікуди, окрім церкви. Звідтіля узятий був служити при трапезі, і це все робив добре за доброзволенням усіх.

Такі ото ступені послушання доброчинно пройшов і змушений був, за порадою ігумена та всієї братії, пробувати у мовчанні у келії і про спасіння своє в тиші дбати. Він-бо послушання і в тому учинив: насадив руками своїми при своїй келії сад; і в усі літа іноцтва ніхто його не бачив бездільним, але завжди в руках своїх мав рукоділля, а у вустах безнастанну молитву Ісусову таку: "Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене!" Не їв нічого іншого, тільки трохи від спільного харчу монастирського на трапезі. А коли траплялося йому мати щось і мимоволі, як князю, від своїх, то все роздавав на потребу прочанам та жебракам і на церковне уладнання, щоб було від того в церкві багато книг.

Мав цей блаженний князь, ще володіючи князівством своїм, лікаря вельми вправного, на ім'я Петро, родом сиріянина, який і прийшов із ним до монастиря. Побачивши ж пана свого добровільну убогість, цей лікар полишив його і жив у Києві, лікуючи багатьох. Одначе багато разів приходив до блаженного і, бачачи того в численній скруті та в безмірному пості, коли служив у поварні, чи біля воріт сидів, переконував його, кажучи: "О княже, належить тобі дбати про здоров'я своє, бо колись зруйнуєш плоть свою великою працею та повстримністю. А коли ти отак колись занеможеш, то не зможеш носити ярма, яке зволив ти взяти на себе Христа ради; не хоче-бо Бог над силу посту чи труду, але тільки серця чистого й смиренного. Служиш чорноризцям, як куплений раб, але не звик ти до таких нестатків та й не належить це тобі як князю. Доброрідні ж брати твої, Із'яслав та Володимир, мають докори й скорботу щодо твоєї бідності, що від такої слави й честі до останнього дійшов ти убозтва, що мориш тіло своє, і через нестачу їжі впадеш у недобру недугу. Дивуюся зміненій твоїй натурі, адже колись слабував од солодких страв, тепер же терпиш, сире зілля і сухий хліб вживаючи. Але стережися, бо колись якось, звідусюди купно недуга збереться і ти, не маючи міцності, невдовзі життя позбудешся. Тоді і я не зможу тобі допомогти, і так залишиш плач невтішний братів своїх. Ось бояри, які служили тобі, які великі були й славні завдяки тобі; тепер, позбавлені своєї надії, жаліють тебе і у великий вони печалі. Одначе, собі великі доми звівши, сидять у них, ти ж не маєш де голови прихилити, тільки на смітнику сидиш, спершу в поварні, а потім при воротях. Хто ж із князів руських так чинив? Чи блаженний батько твій Давид, чи завждипам'ятний дід твій Святослав, чи хто із бояр захотів безславної путі цього життя, окрім єдиного Варлаама, ігумена, який тут був. Отож, коли ради моєї не послухаєш, передчасно смерть приймеш". Це і таке не раз казав блаженному лікар, спершу в поварні із ним сидячи, потім і біля воріт — був намовлений до того братами Миколиними.

Блаженний же відповів йому, кажучи: "Брате Петре, добре роздивися щодо здоров'я душі моєї і розсуди, що не є добре жаліти плоть, щоб не похітьствувала на духа, і нехай не підніме на мене брані; повстримністю й працею смириться, але не знеможе. Коли б і знемогла, "сила моя здійснюється в немочі"[4], — рече апостолові Господь. Апостол же каже: "Страждання теперішнього часу недостойні супроти тієї слави, що має з'явитися в нас"[5]. Хоче ж Бог серця чистого й смиренного, але без посту й праці не може такого бути, оскільки піст — мати цнотливості й чистоті. "І смириться в трудах серце їхнє"[6], — сказано було. Дякую Богу, що він звільнив мене від мирського рабства й учинив рабом рабам своїм, блаженним цим чорноризцям, бо хоч князем я є, служу Царю царів у тих (чорноризців) образі. Брати мої нехай думають про себе: кожен-бо свій тягар понесе[7]. Досить їм моєї влади, яку я через те залишив у земному княжінні, щоб наслідувати у Царстві Небесному. Обіднів я заради Христа, "щоб придбати Христа"[8]. Ти ж чому докоряєш мені в убогості моїй, повстриманості та в справах непотрібних, смертю мені погрожуючи? Адже й ти, коли лікуєш тілесну недугу, хіба не велиш хворому утримуватися і не вживати деяких страв? Мені ж душевні недуги так належить лікувати. Однак, хоч тілесно помру, мені-бо померти (Христа ради) "надбання є"[9], і коли на смітнику сиджу, чому чиниш мене гіршим від бояр, адже із Иовом (а він царем називався) царюватиму я. Коли ж жоден із князів руських такого не чинив переді мною, я, наслідуючи Царю Небесному, хай буду їм попередником, щоб потім відтепер хтось, надихнувши цим, наслідував мені — а надалі пильнуйся сам з тими, хто навчив тебе".

Було не раз і так, що коли і впадав у недугу цей блаженний князь, трудячись в послушанні, тоді, довідавшись, Петро-лікар готував йому одразу зілля для лікування, відповідно до певної недуги чи запальної гарячки і якоїсь водної рани. Одначе завжди ще перед тим, як той приходив із зіллям, за Божою поміччю, здоровий ставав князь і аж ніяк не давав себе лікувати. Якось трапилось розболітися тому лікарю; послав до нього блаженний, говорячи: "Коли не питимеш ліків, скоро зцілишся. Коли ж мене не послухаєш, маєш багато постраждати". Він-бо, мудрого вдаючи, не послухав, а настої свої випив і, хотячи відразу позбутися хвороби, мало життя не позбувся. По тому ж, за молитвою святого, зцілився. Знову-таки в інший час розболівся той лікар; блаженний же послав до нього, обіцяючи таке: "На третій день, — каже, — зцілишся, коли не лікуватимеш себе". Лікар-бо, навчений бувши непослухом першим, послухав блаженного і за словом його на третій день видужав.

Закликав-бо зціленого блаженний (біля воріт тоді послушання своє звершував) і каже йому: "Петре, належить тобі постригтися в іночий образ і служити Господеві і Його Пречистій Матері в цьому монастирі замість мене; я ж бо по трьох місяцях відійду із світу цього". Петро-бо лікар, це почувши, впав у ноги його і з великими слізьми закричав: "Горе мені, господине мій, добродійнику мій і дороге моє життя! Хто догляне мандрівництво моє, хто живитиме беззахисних та убогих, хто заступить ображених, хто зглянеться на багатьох, котрі помочі потребують? Чи ж не казав тобі, княже, що спинити маєш братам своїм плач невтишний, чи не казав тобі, о княже, пожалій життя своє, оскільки багатьом можеш бути в користь, і в твоєму житті життя багатьох? Чи не ти ж бо зцілив мене силою Божою і своєю молитвою? Куди ж бо відходиш, пастирю добрий, де сам хворієш, зцілителю мій!? З'яви мені, рабу твоєму, рану смертну, і коли я не вилікую тебе, то буде голова моя за голову твою і душа моя за душу твою! Не відійди мовчки від мене, але яви мені, господине мій, звідкіля тобі є така звістка: коли від людей, я дам життя своє за тебе, коли ж сам Господь звістив тебе про це, моли Його: хай я за тебе помру. Коли ж бо залишиш мене, то де сяду й заплачу за свою втрату: чи на смітнику цьому при воротях цих, де пробуваєш, але ж і тут зачинено буде. Що маю успадкувати від маєтку твого, коли ти сам голий є? Чи це зужите рубище, що на тобі, але в ньому-бо, відходячи, покладений будеш. Даруй отож мені свою молитву, як колись Ілля Єлисею плащ, нехай розділю глибину сердечну і води життя мого й пройду в місце житла дивного аж до дому Божого; туди, куди ти хочеш відійти. Знає-бо і звір після сходу сонця збиратися і на ложах своїх лягати, але я після твого відходу не знаю, куди піду! Адже і птиця знаходить собі хоромину, і горлиця гніздо собі, де покладе пташат своїх; ти ж шість літ живеш у монастирі, і місця собі не знайшов. Де ж бо залишиш мене?"

Блаженний же князь звів лікаря, котрий плакав, і каже йому: "Не тужи, Петре, "краще вдаватися до Господа, ніж надіятися на князів"[10], знає Господь, як зберегти всі творіння, які Сам створив, він потурбується наситити голодних, заступити бідних і спасти тих, яких напастують; буде-бо пристанище і тобі. Брати мої по плоті хай не плачуть по мені, але за себе нехай плачуть в долині плачу світу цього, хай у майбутньому блаженстві втішаться. Я ж заради життя тимчасового не потребую лікування, бо давно для всього дочасного помер. "Мертві-бо, за природою кажучи, життя не мають бачити і лікарі не воскресять"[11], — як Ісая вигукує".

Це сказав блаженний, пішов із лікарем до печери й приготував собі місце на гріб, а до лікаря каже: "Хто із нас більше любить місце це?" Лікар же із плачем відповідає: "Знаю, що, коли захочеш, то вмолиш Господа, щоб пожив ти іще, мене ж тут поклади". Блаженний же рече до нього: "Буде тобі, як хочеш, коли так Господь захоче. В одному-бо образі чернечому хай помолимося йому". Тоді лікар, за порадою блаженного, постригся в іночий образ і пробув три місяці, день і ніч безперестанно сльози на молитві проливаючи. Відтак блаженний, утішаючи його, каже: "Брате Петре, чи хочеш, щоб узяв я тебе з собою?" Він-бо із плачем (як і раніше) відповідає: "Хочу, щоб допустив мене за тебе померти, ти ж тут залишися і молися за мене". Говорить йому блаженний: "Дерзай, брате, і готовий будь, на третій-бо день, за бажанням своїм, відійдеш від життя цього". І так Петро причастився божественних і животворящих Христових таїнств, а коли настав проречений час, ліг на ложі і віддав духа свого у руки Господу.

Після ж смерті лікаря блаженний князь Святоша був у подвизі тридцять років, не виходячи з монастиря і, досконале, святе, за йменням, життя проживши, відійшов у вічне життя до всіх святих святішого Князя смирення Ісуса. У день же відходу цього святого князя ледве не все місто Київ зійшлося, останнє цілування віддаючи і молитов його просячи з великими слізьми.

Передусім брати блаженного, Із'яслав та Володимир, довідавшись про смерть його, за ним ридма ридали. Від них Із'яслав прислав із проханням до ігумена, молячи, щоб дав йому на благословення та втіху хреста вмерлого, узголовницю й кладку, на якій творив коліноприклонення. Ігумен-бо дав йому і сказав: "За вірою своєю діставатимеш поміч од них у бажаному тобою". Він-бо узяв, у честі великій тримав оте і прислав до монастиря багато золота, щоб не дарма брати братнє знамення.

Цей Із'яслав якось люто розболівся і вже не сподівався, що житиме. Бачачи його при смерті, присіли біля нього жінка його й діти, і всі бояри. Він-бо, трохи очунявши, схилився й попросив напитися води з колодязя Печерського і, так сказавши, онімів тоді і по тому нічого більше не міг сказати. Послали-бо в Печерський монастир, узяли там води в посудину, нею омили гроба преподобного Теодосія. Дав ще ігумен волосяницю преподобного Святоші, щоб одягти брата в неї. Тоді, ще раніше, поки прийшов посланий, котрий ніс воду та волосяницю, заговорив князь Із'яслав: "Вийдіть, — каже, — скоро перед город назустріч преподобним отцям Теодосію та Миколі", — а коли посланий ввійшов із водою та волосяницею, знову закричав князь: "Микола, Микола Святоша!" Дали-бо йому пити ту воду і вдягли його у волосяницю; він-бо тоді здоровий став, і всі прославили Бога та угодників Його.

Відтоді князь Із'яслав завжди вдягав на себе ту волосяницю, коли хворів бува, і тоді одужував, відтак і в усілякій брані ту волосяницю на собі мав і так неушкоджено пробував. Якось, зогрішивши, не дерзнув узяти її на себе, і тоді вбитий був у бою, одначе спершу заповів покласти себе у ній, бо надіявся, що вона зціляє від вічних болізтей і мук.

Надіючись і ми на цього преподобного князя, знаємо в ньому певне спасіння, хай же сподобимося зцілитися під покровом молитов його від усіляких хвороб та ран тимчасових і вічних благодаттю Князя смирення, купно ж і Царя слави Господа Бога та Спаса нашого Ісуса Христа, Йому ж слава з Богом Отцем і Святим Духом нині, і завжди, і навіки віків. Амінь.

У той-таки день святого мученика Сильвана, пресвітера Газької церкви, від невірних мечем за Христа посіченого.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том II (жовтень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том II (жовтень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том II (жовтень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!