Житіє преподобного отця нашого Павла Препростого

Місяця жовтня на 4-ий день

Цей Павло в одному селі землеробом був[1], простий, невчений і незлобливий. Одружився із жінкою, красною на лице, але безсоромною розумом та норовом, котра довго потай од нього перелюбством займалася. Якось прийшов він з роботи додому і застав жінку свою із іншим, коли грішила. Посміявся трохи й каже до перелюбця: "Добре, добре, воістину не дбаю; свідчуся Ісусом, що не хочу більше жити із нею, це ти візьми її та й дітей і годуй. Я ж піду і стану ченцем"[2]. І тоді, все покинувши, пішов із дому й нікому нічого не сказав, не звинувативши й жінку ту погану, а мовчки рушив у пустиню. І прийшов до преподобного Антонія Великого й постукав у двері келії його. Запитав його Антоній: "Чого хочеш?" Відповів Павло: "Хочу іноком бути". Антоній же побачив, що старий він, і рече до нього: "Уже тобі, старче, близько шістдесяти років є, іноком бути не можеш, але іди в село й працюй, дякуючи Богові: пустельного труду понести й напасті стерпіти не зможеш". Павло ж мовить: "Коли мене чомусь навчиш, отче, те й учиню". Антоній же, не зважаючи на нього, каже: "Сказав тобі, що старий ти і не можеш ченцем бути, іди звідсіля. Коли ж хочеш чернецтва, іди в монастир, де численна живе братія, що може понести неміч твою; я ж бо тут сиджу сам і проздовж п'яти днів не їм нічого — не можеш-бо тут зі мною жити". І, це мовивши, Антоній зачинив двері, і три дні не виходив із келії своєї через того старця. Він же залишився там.

На четвертий день відчинив Антоній двері й, побачивши, що Павло не відійшов, знову відганяв його, кажучи: "Відійди звідси, старче, чого мені доказуєш. Мовив-бо тобі, що не можеш тут бути!" Відповів старець: "Помру тут, а не відійду!" Антоній же, бачачи його, що не приніс із собою ані хліба, ані води і вже четвертий день пробуває без їжі, спогадав подумки: "Старець цей, не звиклий поститися так довго, помре з голоду, і на моїй душі гріх його буде". Тож прийняв його, кажучи: "Можеш спастися, коли послушливий будеш і учиниш, що повелю тобі". Відповів Павло: "Все, що мені скажеш, отче, готовий я учинити". Випробовував його Антоній, сказавши: "Стій і молися на цьому місці, доки прийду і принесу, що маєш робити". І ввійшов у печеру, покинувши його і не виходив до нього проздовж усього тижня, але таємно на нього через віконце поглядав і побачив, що весь той час на одному місці день і ніч нерухомо той стояв. Вийшов, приніс йому фінікових гілок і, мочачи їх у воді, каже до Павла: "Плети линву, старче, таку, як це бачиш у мене". І плів до дев'ятої години, і сплів з великими зусиллями п'ятнадцять ліктів. Побачив Антоній і рече: "Недобре сплів ти, розплети і знову плети". І уже сьомий день був, відколи нічого не давав йому їсти, а все те чинив Антоній для того, щоб відігнати його від себе, гадаючи, що, виснажившись, відійде старець. Але коли побачив, що з великим зусиллям розплів линву і знову плів, голодний і вже в літах, одначе не опечалився, не обурився, не дорікав ані прогнівався, пожалів його Антоній і, коли заходило сонце, сказав йому: "Старче, хочеш трохи з'їсти хліба?" Павло ж каже: "Коли ти хочеш, отче". Зворушений був отець словами його, що, голодний бувши, не спішився до хліба, але на його зволення віддався. І, з'ївши трохи з водою, встав і учинив подяку.

Випробував святий Павла і в молитвах, проздовж усієї ночі не сплячи і співаючи псальми із численними поклонами, але і в тому виявився Павло терплячий та бадьорий.

Якось їли вони, і повелів Антоній, щоб більше хліба узяв Павло, — жалів його, бо не звик багато поститися. Він же каже: "Коли ти, отче, більше їсти будеш, то і я". Мовив Антоній: "Мені досить, чернець-бо я є". Відповів Павло: "І мені досить, хочу-бо і я ченцем бути". І терпів усе, що Антоній йому повелівав. Якось повелів йому зшити якусь одежину, а коли Павло зшив, рече Антоній: "Зле зшив ти. Розпори її і знову зший!" І знову зшиту звелів розпороти і зшити. Це все чинив, щоб випробувати його терпіння та послушання. Він же не дорікав щодо цього й трохи, але дбайливо і старанно повелене чинив. Бачив його Антоній в усьому вправним та й каже: "В ім'я Господа Ісуса уже іноком став ти". І повелів осібно жити, збудувавши йому келію від себе десь так на чотири кидка каменем, і пробував блаженний Павло поблизу святого Антонія в осібній тій келії, трудячись день і ніч у іночих подвигах і прийнявши від Бога владу на духи нечисті, щоб проганяти їх і цілити недужих.

Якось приведено було до святого Антонія юнака, що мав нечистого духа вельми лютого та великого, одного із князів тьми, котрі Бога огуджували, і рече Антоній: "Не моє це діло є, не прийняв-бо влади від Бога над начальними бісами, але Павло Простий має той дар". І пішли із ним до Павла, і каже йому: "Авво Павле, вижени духа нечистого із цього юнака, хай піде юнак здоровий додому, хвалячи Бога". Мовив Павло: "А ти, отче, пощо не вигнав його?" Відповів Антоній: "Маю інше певне потрібне діло, і тому тобі його привів". І, залишивши бісного юнака у Павла, відійшов. Павло ж помолився до Бога і сказав бісові: "Отець Антоній велить тобі, дияволе, вийти!" Диявол же, лаючись, відповів: "Не вийду, всезлобний і брехливий старче!" Павло ж узяв шкіру, в якій ходив, і бив його, кажучи: "Виходь, повеліває тобі Антоній!" Диявол же не виходив. І каже Павло: "Або ти вийди, або я піду й повім Христу, і буде тобі біда!" Біс же і Христа огуджував, мовлячи: "Не вийду!" Тоді Павло розгнівався на біса й ополудні, коли в Єгипті сонце палить, як піч вавилонська, вийшов на камінь і став, як стовп нерухомий, взиваючи до Христа й кажучи: "Ісусе Христе, розіпнутий при Понтійському Пилаті, ти бачиш, що не зійду з каменю того, хай і помру, не їстиму ані хліба, ані води, доки не почуєш мене і не проженеш біса з юнака того!" Коли так казав йому, то біс волати почав: "Відходжу, відходжу і не знаю, де опинюся!" І, вийшовши, учинився змієм великим на сімдесят ліктів і впав у Червоне море. Так святий Павло простотою і смиренням своїм переміг диявола[3]: малих-бо бісів проганяють люди, великі у вірі, начальних же князів бісівських перемагає смирення, як-от у цього святого Павла.

Мав Павло і дух прозріння. Якось він увійшов в один монастир, став при церкві, дивлячись, хто з якою думкою до церкви входить. Була ж вечірня, і з усіма, хто входив із лицем світлим та душею просвіченою, із кожним ангел-хранитель заходив, радіючи. Побачив же одного брата, що в церкву йшов із лицем чорним, душею помороченою, оточений бісами, — вони кожен до себе тягли його. За ним-бо здалеку святий ангел-хранитель слідував пригнічений і плакав. Це побачивши, святий уразився і, ридаючи вельми за погиблого брата, від гіркої печалі не ввійшов і до церкви, але сидів зовні, плачучи. Скінчився ж церковний спів, виходила братія такими ж, як входила, —божественне світло їх осяювало; уздрів і того, що раніше темний був: лице його стало наче ангельське, і благодать Духа Святого довкола отінювала, і ангел-хранитель порадів, підтримуючи руку його; біси ж звіддалік ридали й анітрохи наблизитися не могли. Блаженний же, побачивши таке швидке його перетворення, зрадів і, взявшись, затримав його. І перед усіма все, що бачив щодо нього, переказав, запитуючи про причину його раптового перетворення. Той же, бачачи себе викритим Божим одкровенням, сповідався щодо себе перед усіма, кажучи: "Я, — мовить, — вельми є грішний, у нечистоті численні провів літа аж досі. Ввійшов-бо тепер до церкви і почув, як читали святого пророка Ісаю, а більше Бог ним говорив: "Умийтесь, очистіте себе, відкиньте зло ваших учинків із-перед очей моїх... Научітеся чинити добро ... коли ваші гріхи будуть, як кармазин — стануть білі, як сніг"[4]. Це почув я, зворушився душею, відчинилися-бо мені умові очі, і, пізнавши окаянство моє та пагубу, зітхнув я і прорік у помислі своєму до Бога: "Ти є Бог, що прийшов у світ грішних спасати, як це тепер пророком своїм провіщав, здійсни те ділом у мені, грішному; це ж бо обіцяю відтепер з поміччю Твоєю відтак не учиняти ніякого зла, але відкинуся від усякого беззаконня й віднині послужу Тобі чистим сумлінням, Владико[5], тільки Ти сам прийми мене покаянного і не відкинь, бо припадаю!" І з цими ж, — каже, — обітницями вийшов із церкви, поклавши у серці своєму не зогрішати перед Богом".

Це всі чувши, голосом великим прославили Бога, що приймає всякого, хто приходить до Нього з покаянням. Так Павло святий прозірливий був, сповнився-бо благодаті Божої через простоту і незлоб'я своє. Хто такий приємний Богу, як незлобливий! "Незлобливі та праві пристали до мене"[6].

Прожив преподобний у святій простоті своїй достатні літа і, багато чудес сотворивши, до Господа відійшов. Хто простий та невчений на землі був, тепер мудріший є на небесах від усіх любомудрів світу цього і з мудрими херувимами зрить Божу силу й Божу премудрість Христа. То ж бо є мудрість правдива, щоб боятися Бога і Йому, в простоті духа та в незлоб'ї серця служачи, добропригоджати. Молитвами, Господи, угодника твого препростого Павла умудри нас у чиненні заповідей своїх. Дай нам начало премудрості — страх твій мати, щоб страхом твоїм, одхилившись од зла, вчинили ми добро перед тобою, і віднайдемо милість твою навіки. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том II (жовтень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том II (жовтень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том II (жовтень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!