Перше слово

Бога, що все на користь будує, зволенням, повелінням пресвітлого монарха, благовірного великого государя нашого царя і великого князя Петра Олексійовича, Великої та Малої Росії самодержця, і зволенням та благословенням усього собору, прийшов моя недостойність сюди, на престол пречесної Ростовської та Ярославської митрополії. О возлюблені вівці словесного Христового стада! Мир вам віщаю, мир цьому пречесному Матері Божої храму, мир богоспасенному місту Ростову, мир богоспасенному місту Ярославлю; мир благословенному місту Угличу і всім благословенним цієї єпархії церквам та містам, мир і благословення! Мир жительству та співжительству вашому, мир домам вашим, мир серцям вашим, як і апостол каже: "І мир Божий хай оселиться у серцях ваших, тоді і призвані будете"[1]. Хай не сумниться серце ваше від мого до вас приходу, дверима-бо я ввійшов, а не заліз інакше, не шукав, але мене знайдено, і не відав я вас і ви мене не знаєте, а послали мене до вас долі Господні, ті, яких безодня велика. Я прийшов не для того, щоб служили мені, а щоб послужив я вам за словом Господнім: "Хай слугою вам буде" (Мт. 24, 11). Прийшов я до вас з любов'ю, сказав би, що прийшов як батько до дітей, але інакше скажу: прийшов як брат до братії, як друг до люб'язних друзів, адже і Господь-Христос не соромиться нас братією називати. "Ви друзі мої", - каже (Ів. 15, 14). Тому не називаю вас раби, але друзі, а ще чесніше та дивніше, що отцями собі називає улюблених своїх, кажучи: "Цей мені отець і мати, хто творить волю Отця мого небесного[2], - тож і ваша любов - мені й отці, і брати, і друзі. А коли і отцем мене назвете, то я по-апостольському до вас віщаю: "Чада мої, доти хворію, доки не ввійде у вас Христос".

Прийшов до вас шляхом тим, яким колись приходив із Києва сюди святий отець наш Ісая, ростовський чудотворець, той на це місто приніс благословення від благодаті, вилитої з висоти на новий Атон, або, ліпше кажучи, на новий Єрусалим, на Києво-Печерські гори; тими-то святого Ісаї слідами і я, грішний, із Києва прийшов, кажу: хай буде на місті цім благословення Боже, Богородиці, преподобних отців наших Антонія та Теодосія, та інших печерських чудотворців, які спочивають нетлінно, а весь усесвіт чудесами освітлюють.

Радію духом, прийшовши в це місто, в цей дім, його-бо освятили тутешні чудотворці стопами своїх святих ніг, молитвами огородили, боговгодним життям прикрасили, подвигами і трудами возвеличили і превеликою святинею прославили.

Радію духом, бачачи таке зібрання вибране, словесних овець Христових стадо, яке пасе сам начальник пастирів Христос, яких береже Пречистая і Преблагословенная Діва Марія, мати Христа, Бога нашого, яке тримають у нагляді давні тутешні пастирі архиєреї, Божі великі світильники Леонтій, Ісая, Ігнатій, Яків та інші - ті, що в тутешній єпархії, угодники Божі, що стоять перед Божим престолом і за наші гріхи Богові моляться.

Радію духом, бачачи такий виноград, його-бо насадила правиця Всевишнього, його ж напоїла благодать Духа Святого, його-бо виростили труди архиєреїв, що були раніше, його ж бо відвідує сам Христос з пречистою його Матір'ю і виточує вино веселощів духовних.

Молю й молити маю повинність пастирів начальника, владику Христа, хай збереже це своє стадо ціле й неушкоджене від вовків видимих і невидимих, хай жодна вівця від цієї Христової та Богородичної огорожі не піде блукати і в погибель, хай жодна вівця не буде вкрадена пекельним звіром, хай жодна вівця не перетвориться в «козлище», але таки хай «козлища» поперетворюються у вівці, і всі з благословенними вівцями хай сподобляться в час Господнього пришестя стояння на правому боці. А оскільки великий архиєрей, котрий небеса пройшов, мене, хоч і недостойного, поставив до вас пастирем і довірив мені спасіння ваше, маю я зі страхом та трепетом звіт скласти про вас. Тож приймаю я свою повинність, те, що до вас, знати и берегти маю, ви ж маєте знати й берегти і до мене свою повинність.

Повинен я, з поміччю Божою, за настановою апостольською: немочі немічним живити, а не собі пригоджати, але кожному із вас на добро до творення бути, бо і Христос не собі пригоджував. Повинен я вирозумлювати безумних, утішати малодушних, заступатися за безсилих, довготерпеливим бути до всіх. Повинен я добрих любити, злих же з милуванням карати, про загальну користь пектися, всім спасіння дбало шукати, про всіх молитися.

Повинні і ви, о возлюбленії, після Христа-Господа мене, хоч і грішного, пастиря свого знати, являти і з ретельністю творити нелицемірну любов, пошанування невлесне і повинування належне.

Коли повелів Бог, хай буду Вам отець, а ви-бо мені будете завжди діти, і, коли зволив Христос, хай же буду у вас первенствувати. Коли поставив мене Дух Святий вам за пастиря, будьте ж ви мені правдешніми вівцями, котрі слухають голосу пастиря свого. Коли за вчителя поставив вам Бог мене, то прийдіте, діти, послухайте мене, навчу вас страху Господньому. Коли наставника вам дали, мене, то повинуйтеся наставнику вашому і впокорюйтеся, мені-бо ввірено невсипуще піклування про ваші душі, і коли віддаватиму тому, хто хоче, слово, хай сотворю це з радістю, без зітхань.

Коли уздрю у вас, що маєте добре сумління, в усьому почну радіти.

Коли ж уздрю у вас, що маєте зле сумління, у всьому почну зітхати. Коли побачу, що ви правдешні вівці Христові, які йдуть на правий бік, радітиму, коли ж побачу, що ви відхиляєтеся до «козлищ», зітхатиму. Коли знайду у вас по Бозі сущу любов, смирення, покірність, - вельми зрадію, коли ж знайду нелюбов, гордість, непокору, - вельми зітхатиму. Бід обичайності та боговгодного вашого життя порадію, а про розпутних із зітханням пектимуся - хай же з радістю пастиму вас, а не із зітханням. Коли побачите мене зітхаючого, не на користь буде це вам.

Бог же предобрий хоче всіх людей спасти і до розуму істинного привести, він хай наставить вас на шлях свій, щоб творили волю його добру й довершену, щоб у всьому йому догоджали, хай би постали ви перед Страшним судом непосоромлені і непостиджені, хай порадію і я, недостойний пастир, і скажу до владики Христа: це ^я і діти, котрих дав ти мені. Нині ж подбаємо всі купно, щоб ухилитися від зла ї створити благостиню, хай ми очам Господнім достойні явимося. Благодать Господа нашого Ісуса Христа з вами і любов моя з усіма вами.

Амінь.

 

На ростовському архиєпископському престолі святий Димитрій перебуваючи вісім років без двох місяців, довершив з Божою поміччю і закінчив вищезгадані книги "Четьї Мінеї". За розповіддю літописної книги про ростовських архиєреїв, в літо від воплочення Бога Слова 1705, лютого місяця, в 9 день на святого мученика Никифора, названого Побідоносцем, при віддані свята Стрітення Господнього, проказав святому Симеону Богоприїмцю своє останнє моління: Нині відпускаєш раба свого, владико. У день мук Господніх п'ятничний, тоді ж, вістять, Христос на хресті звершився, перед суботою поминання померлих, в неділю Страшного суду, з допомогою Божою і пресвятої Богоматері і молитвами всіх святих, місяцем серпневим написано. Амінь". І так книга житій святих четверта у Божу славу та Божої Матері, у честь усіх святих Божих угодників і на користь правовірних християн була закінчена в місті Ростові.

У Ростові також написав книгу супроти розкольників, названу "Розшук", в якій він перший точно викрив їхні таємні помилки та беззаконня, бо воші навіть у мові Бога не відають і ледве щось чули.

А перед Ростовом, в Малоросії, створив книгу "Алфавіт духовний", яка й нині в Києво-Печерській лаврі друкується.

Створив також книгу в похвалу Пречистої Діви Богоматері, названу "Руно орошене", про чуда, які були від Богородичної чудотворної ікони Іллїнської Чернігівської з богонатхненними бесідами та повчаннями; цю книгу надруковано за його віку в Чернігові.

Видруковано також у Чернігові його ж працею створену кни-жицю, названу "Апологія", в якій достатня його натхненна бесіда і розмова втішника із печальним.

До друку (готував) також ним створений літописець від створення світу, але не докінчив, тільки зібрав до чотири тисячі шістсотого року[3].

Належало б надрукувати і всі його повчання, коли б їх можна було розшукати та зібрати, яких він не покидав творити й проповідувати, бувши на різних посадах, і в працях, і в послушенстві, і коли складав книги житій святих.

Мав також доброхітство не дише до архиєрейства, але і в часи архиєрейства: від співчутливої любові до ближнього читав над біснуватими заклинальні молитви, подані в київському "Требнику", і постом та молитвою супроти бісів особливо тоді озброювався. І про те свідчить сказання священика, який був при ньому в Ростові, при домовій архиєрейській церкві святого Григорія Богослова, Максима Парфеньєва, який нині живе за старістю при дітях своїх у місті Ярославлі: самою сущою своєю священицькою совістю точно сказав, що бувша жінка його попова Тетяна, Романова дочка, мала в собі в час вступу з ним, Максимом, у шлюбне подружжя нудьгу немалий час, і до смерті його преосвященства років за два (коли саме, сказати не пригадає, весною після свята святого Великодня, у які дні, сказав, не пригадає, а пригадується, що в середу преполовення стала вельми одержима нечистим духом і від того почала вельми кричати. І тоді він, піп Максим, прийшов до його преосвященства до келії і зголосив про те, просячи, щоб його преосвященство учинив до Господа Бога щодо неї моління. Після його прохання його преосвященство наказав попу привести її, Тетяну, на ранок того дня до церкви на Божественну літургію, її було приведено до названої церкви Григорія Богослова, котра при домі архиєрейському, і в час достойного співу, вона, Тетяна, вельми кричала, а після відспівання літургії він, піп, її, Тетяну, за наказом його преосвященства кропив святою водою. І тоді нечистий дух через неї казав отак: "Ти-бо мій мучитель, удруге ти мене мучиш, архиєрей-бо мене мучив, а тепер ти став мучити!" І того ж дня у полудень його преосвященство зволив прийти в ту церкву Григорія Богослова з ієромонахом Єфремом, та з ієромонахом Парменом, та з півчим Василем Олексієвим Посошковим, і зі служителем Матфеєм Павловим і наказав її, Тетяну, привести до церкви і читав над нею по великому "Требнику" заклинальні молитви та інше чиноположення, і в час читання молитов заклинав він духа іменем Божим і вдаряв рукою своєю її, Тетяну, по обличчі, а вона стояла тоді перед його преосвященством (її тримали тоді люди), і сказав: "Вийди, душе нечистий, із створіння Божого". Тоді він, нечистий дух, казав у відповідь: "Вийду, боюся тебе, архиєрея!", А преосвященний, заклинаючи знову і кроплячи святою водою, казав: Побійся Бога, а мене не бійся, тільки вийди!" І тоді всі, котрі дивилися, уздріли, як він, нечистий дух, із вуст її сморідним димом, так, наче з пічної труби дим, вийшов. А після прочитань молитов і після виходу духа його преосвященство її, Тетяну, запитував, чи вона в собі того духа вже не чує, а коли оголосила, що вона не чує, тоді його преосвященство зволив наказати, щоб вона від пиття вина (гарячого) зовсім утрималася, і відпустив її додому. І була вона, попадя, після того від того духа звільнена. Коли ж вип'є вона, Тетяна, вина, тоді бувала одержима тією ж хворобою, тільки не вельми тяжкою. А коли перестане пити вино, тоді бувала завжди здорова. Та попадя Тетяна померла в 1751 році, лютого першого числа. Жили в подружжі п'ятдесят один рік. Тому попу Максиму тепер в (1 )757 році є від роду 83 роки.

Перед кончиною святого Димитрія була добра воля государині цариці Парасковії Федорівні приїхати до Ростова, щоб поклонитися іконі Пресвятої Богородиці Тольської, оскільки за весняним розпуттям до Ярослава їхати було важко. Тому звелено було ту чудотворну ікону з обителі принести до Ростова. Тоді святий Димитрій, котрий був тоді в останніх днях, а саме за одну лише добу до кінця свого життя, коли донесено його преосвященству про прибуття цариці Параскевії Федорівни з царівнами і про принесення образу Пресвятої Богородиці Тольської, зволив у розмові наказати казначею, тодішньому ієромонаху Філарету, що це ідуть до Ростова дві гості: цариця небесна і цариця земна, тільки я цього побачити не сподоблюся і належить бути готовим до прийняття тих гостей тобі, казначею. Ходить у Ростові від тих, що пам'ятають і були при тому святителі в училищі і котрі служили при келії, а тепер уже постаріли, а інші й померли, людей достовірних священичого й чернечого чину така повість, що святий Димитрій, митрополит, коли прибув у Ростовську єпархію, то учинив три школи, а учнів зібрав двісті і більше і визначив трьох учителів, і те шкільне навчання було п'ятирічним. І в ті школи сам преосвященний приходив і учнів слухав, а в недільні дні велів семінаристам приходити в соборну церкву на всеношну, а потім повелів, щоб приходили після другої катизми на благословення до себе. Після розгляду на слово псаломне: "Початок премудрості - страх Господній", і на слово Ісуса Сираха: "Великий той, хто здобуде премудрість, але не буде більшого від того, хто боїться Господа", - учив семінаристів при відсутності вчителів сам, відібрав догідних і тлумачив книгу Буття з Біблії. А в літній час зволив від'їжджати в село архиєрейське Дем'яни і там поміж інших боговгодних своїх трудів тлумачив семінаристам святе Євангеліє та Апостол. Також у святий Великий піст учнів своїх сам сповідував і святих Христових таїнств причащав і, навчивши їх, на місця поставляв, викорінюючи темноту та крайнє невігластво, яке вкоренилося тоді у священиках, що достатньо викрив у повчаннях своїх до ієреїв. Там-таки поміж іншого написав таке: "Богу, - каже, - в багатьох церквах творене непошанування - пречистим і Животворящим таїнствам Христовим. Тримають-бо таку велику святиню на неналежному місці, десь у кутку, а іноді в домі без будь-якого пошанування і в посуді нечистому і почорненому. А що гірше, що не тільки не знають назви їхньої чесної, не називають пречесними таїнствами, тобто Тілом Христовим, а чимось простим, більше того, називають безчесною назвою, тобто іменують словом "запас". Трапилося нам у цьому 1702 році в місті Ярославлі по дорозі зайти в одному селі в церкву, і там, за звичайним молінням, я, смиренний, хотів за звичаєм пошанувати пречесні Христові таїнства і віддати їм поклін. Коли ж спитав тамтешнього попа, де вони, животворящі Христові таїнства, піп не зрозумів мого слова, а мовчав, як немисленний.

Коли я сказав: "Де Тіло Христове?", піп і цього слова не міг збагнути. Коли ж один із досвідчених ієреїв, що зі мною були, сказав йому: "Де запас?", - тоді він узяв з кутка посудину вельми бридку і показав бережену оту в нехлюйстві таку велику святиню - на неї-бо ангели дивляться зі страхом. І я попечалився про те серцем немало: ось у якому непошануванні бережеться Тіло Христове, ось як навіть імені ієреї не відають чесного, належного пречесним таїнствам. Подивуйся про те, небо, і кінці землі жахніться! О прокляті ієреї, що самі Христа-Бога в пречесних і животворящих його таїнствах сущого не знаєте, віри ж і любові до нього не маєте і належного йому не віддаєте пошанування! Та як же простих людей істинному богознанню навчите? Горе вам, вожді сліпії, що сліпців водите! Через це владою, від Бога нам наданою, повеліваємо і Страшним судом Божим забороняємо, щоб ієреї конечно найретельнішим божественним пошануванням і поклонінням вшановували пречесні Христові таїнства, коли є Тіло Христове, простіше сказати: святий Агнець сушений, на весь рік, заради хворих, бережений". Досі з Димитрового "Повчання до ієреїв".

Часто він ходив у Ростові в соборну церкву і в інші святі церкви і часто служив сам і ставлеників на попа й диякона святив. Дячків же і пономарів, призначених до церкви за його благословенством, усіх у стихарі посвячував, а такого звичаю раніше в Ростові не бувало. У святий Великий піст, у перший тиждень, раз на день їв. Так само раз у Страсний тиждень, у Великий четвер і перебував тоді в пості та молитві. І мав він такий звичай, що, коли занеможе, то пошле в школу і велить школярам на пам'ять про п'ять ран Христових в руках та ногах і в пробитому ребрі аж до серця читати п'ятикратно молитву "Отче наш", і йому відрадніше ставало, оскільки слабував часто. А при келії були келейники без плати і служили йому Бога ради. Про це і в духовній його свідчиться. Учив наявних при ньому й такому: коли б'є годинник, то на кожен удар годинника перехреститися, тобто знаменуватися охороною чесного хреста і тихо прочитати подумки молитву "Богородице Діво, радуйся!" І часто приїжджали до нього царські персони для благословення, цариця Параскева Федорівна з дітьми своїми і благовірні царівни Теодосія, Марія і Наталія Олексіївни, обдаровували його рясами та іншим, і з їхньої ж бо ряси і сакос собі на смертний час пошив, і нині він на ньому є. Був він вельми старцелюбний, не раз закликав у палату хрестову старців, сліпих, кривих, глухих і годував їх, і поїв, і гроші їм давав, і одяг, в чому у кого яка потреба була. І чимало людей, домових служителів, прийде до нього з якоюсь почестю, то він їх благословить образом святителя Христового Леонтія. А коли образа не було під рукою, то обдаровував грішми по десять копійок чи по п'ятнадцять копійок.

Також написав перед смертю своєю власну духовну й оголосив преосвященному рязанському митрополитові Стефану (Яворсько-му), і поклали вони поміж себе таку обітницю: коли рязанський преосвященний раніше помре, то поховати його ростовському митрополитові Димитрію, а коли ростовський митрополит Димитрій раніше помре, то поховати його рязанському. І так учинилося - рязанський і поховав його (а між собою братами звалися), а поховавши його, преосвященний рязанський всіх його келейників забрав із собою в Москву, і книги, котрі після нього залишилися, усі забрано в Москву, а книг святих багато залишилося.

Приходячи до семінарії, святий Димитрій, митрополит, зволяв казати учням: "Коли, - мовляв, - я маю дерзновення діставати від Бога милість, то і про вас буду молити, щоб і ви також її дістали. Писано-бо: "Куди я прийшов, тут і слуга мій буде". А перед кончиною днів за три чи два вельми засумував і став кашляти. Однак і в день свого тезоіменинства, тобто на пам'ять святого великомученика Димитрія, жовтня 26, літургію сам служив в Ростовській соборній церкві, і був зовсім хворий, аж на лиці одмінився, і повчання говорити в той день сам не зміг, а, сидячи при царських дверях, слухав. Читав те повчання, ним самим приготоване, по зошиті один із півчих.

За столом-бо в той день із гістьми, за звичаєм минулих літ, хоч і нездоровий був, сидів з крайньою нуждою, а на ранок, тобто 27 жовтня, приїхав до нього Переяслав-Залеського Данилового монастиря архимандрит Варлаам (котрий був згодом архимандритом у Троїцькій лаврі) в гості, щоб відвідати; того ж таки числа до преосвященного прислала свого дворецького (жила вона в Ростові біля самого архиєрейського дому і часто до святого Димитрія зверталася для користі душевної) черниця Варсонофія Євфимівна Козинських, колишня годувальниця блаженної пам'яті государя царевича Олексія Петровича, щоб прийшов преосвященний до неї відвідати її, оскільки, живучи в Ростові, вона часто мала потребу в його преосвященстві для користі душевної втіхи, до якої від нього і писання було запропоновано в такий спосіб, як це й досі переписуване в Ростові можна знайти.

 

Смиренний архиєрей Димитрій.

Чесній черниці Варсонофії Евфимівні Боже благословення!

Один отець для нас усіх спільний є живий на небесах і скрізь є Бог. І один архипастир великий, що небеса пройшов, Христос. І один утішитель усіх Дух Святий. Отець отож небесний буде тобі отець, і дбалець, і хранитель; і архипастир Христос, Син Божий, хай спасе тебе, вівцю свою, котра гине, яку віднайде чесною своєю кров'ю. І утішитель Дух Святий хай утішає тебе в твоїй печалі, і хай наставить тебе на путь спасіння.

Коли ти і від нашого смирення потребуєш якоїсь душевної втіхи, то ми, смиренний, таку тобі раду пропонуємо: відкинь усілякий у світі цім помисел і залиши гадку свого опечалення, прихилися до любові Христової всією душею, і всім серцем, і всім помислом, і на того ж Христа, Сина Божого, поклади всю свою надію і поглиб у пречистих Його ранах розум свій, і йди у слід Його зі старанням, тоді будеш улюблена Його наречена і палацу Його наслідниця. По-скільки ти Його полюбиш, постільки Він тебе буде в майбутньому житті любити навіки, і поскільки для Нього нині попрацюєш, постільки Він там віддасть тобі; занехай, отож, дочасне, марнотне і про печаль тобі принесену не дбай, поглянь на Христа, Господа свого, розп'ятого на хресті, яке Він перетерпів безчестя, люблячи нас. Тож чи не перенесемо ми, грішні, малої печалі заради любові Його?

Насамкінець, як вище згадано, бувши покликаний до названої черниці Варсонофії через її дворецького, преосвященний Димитрій відмовився, бо мені, мовляв, не можна йти, вельми знеможений. І той дворецький повернувся, зголосив їй, що, мовляв, занемігши, архиєрей не відвідає її. Тоді вона повторно послала, щоб зволив її відвідати. І вдруге прийшов дворецький і став просити його преосвященство, аби зволив відвідати ЇЇ. І він багато разів відмовлявся через неміч, а згаданий архимандрит Варлаам став його умовляти, щоб ішов і в проходці дістав собі хоч малу полегшу. І він, преосвященний Димитрій, послухав і звелів себе вести до неї вже після вечері. А прийшовши, з нею нічого не їв, але побесідував на її душевну користь від божественного Писання. Ледве назад дійшов від неї увечері в нічному часі до своєї келії. А згаданого архимандрита Варлаама, що був у хрестовій, наказав прийняти казначею, ієромонаху Філарету в своїй казначейській келії, а сам, прийшовши в свою келію, вельми кашляти став, і ходив по келії немалий час, служителі тримали при цьому його по-під руки.

В останній той вечір, проти 28 числа, жовтня, захотів зібрати до себе в келію півчих (тих, що служили йому при переписуванні праць його, книг), щоб співали псальми, які створені самим його преосвященством, а саме: "Ісусе мій прелюб'язний", "Надію мою в Бозі покладаю", "Ти, Ісусе, моя радосте". І ті півчі співанням отих псальм його втішали, а сам він зволив слухати, притиснувшись серцем до печі. А після відспівання зволив усіх відпустити, одного лиш найулюбленішого з них, свого найближчого писця, півчого, в себе залишив, і коли той затримався, то його преосвященство зволив йому оповісти про своє життя, як його проводив у юності своїй і молився Господу Богу та Пречистій Богоматері й угодникам Божим, і так йому казав: "І ви, діти, також молітеся!" А потім сказав: "Час і тобі, дитино, у дім свій іти". А коли той, узявши благословення, пішов, то сам святий Димитрій провів його зі своєї келії і поклонився ледве не до землі, дякуючи йому, що біля нього потрудився. Бачачи ті незвичайні проводи і поклін собі архиєрея, той здригнувся і промовив: "Чи, мені, останньому рабу, владико, кланяєшся?" Він же йому на те знову: "Дякую тобі, дитино", - сказав, повернувся сам у келію, а півчий, заплакавши, повернувсь у дім свій. А потім, бувши вдома, вранці почув, як при архиєрейській соборній церкві Ростовській на дзвіниці ударили, за звичаєм, на знак святительської смерті тричі у великий дзвін, відразу ж прибіг до архиєрейської келії і застав цього святого Христового Димитрія навколішках (як молився) померлого. Після одягання його в архиєрейські одежі винесено його святе тіло в ранній час того ж 28 дня в церкву всемилостивого Спаса, що була в архиєрейському домі поблизу архиєрейських сіней.

А вищепом'янута государиня цариця Параскева Федорівна прибула у Ростов з дочками своїми, царівнами Катериною Іванівною, Анною Іванівною, Параскевою Іванівною того ж 28 дня, жовтня, після обіду і вже преосвященного Димитрія живого не застала і чимало за ним плакала, що не дістала від нього благословення, і наказала панахиду над ним відслужити, а після відслуження панахиди зводила поїхати дорогою до Ярославля назустріч Тольській іконі і зупинилась у Богоявленському монастирі. Ікона ж Тодьська, оскільки самій цариці через велике осіннє розпуття їхати до Ярославля було важко, принесена була в Ростов жовтня 29 дня вранці. А ті, що прийшли до Богоявленського монастиря на пам'ять святого Аврамія, архимандрита Ростовського Богоявленського, чудотворця давнього російського, із Ростовської соборної церкви священосду-жителі, з хрестами ходили до Петровського монастиря, який стояв по дорозі від Ярославля, від того Богоявленського монастиря зустрічати чудотворну ікону Тольську Богородичну, з ними і всі три царівни зводили йти, а, зустрівши ікону оту, принесли її до Богоявленського монастиря самі царівни, а цариця чекала біля Богоявленського монастиря у монастирських воротях, і тут сама ту ікону зустріла. А коли занесли її в церкву, стояла та ікона літургію в тому монастирі, а після літургії відправлено було пресвятій Богородиці модебня і віднесено ту ікону Тольську в Ростовську соборну церкву із хрестним ходом тих, котрі верталися з Богоявленського монастиря. А того ж жовтня, З0 дня, за зволенням государині цариці Параскеви Федорівни, тіло святого Димитрія із Спаської церкви перенесено в соборну церкву і за її повелінням відправлено над тілом його преосвященства в соборній церкві панахиду, після якої зволила її величність, нітрохи не затримуючись, поїхати до Москви.

А коли духовна цього святителя, його рукою писана, яка залишилася після смерті його, із Ростова від казначея ієромонаха Філарєта послана в Москву в монастирський приказ, то за написаним у ній його заповітом, щоб по смерті тіло його похованню віддати в монастирі святого Якова, єпископа Ростовського, чудотворця, в церковному кутку, де призначено, прислано із того монастирського приказу в Ростов до нього, казначея, указа: наказано було влаштувати за його заповітом у церкві Якова, єпископа Ростовського, чудотворця, гробницю, й могилу викласти каменем в церковному кутку, як у духовній визначено. Однак того указу не виконано, і могилу каменем не викладено, а зроблено було тільки дерев'яного зруба, котрий з часом і погнив, як про те в рапорті святійшого Синоду повідомляється про відкриття мощів цього святого.

Коли ж прибув для поховання святого Димитрія, в листопаді місяці, преосвященний Стефан, митрополит Рязанський, то просто у собор увійшов і багато над тілом святого Димитрія плакав. Вранці, за звичаєм, святе тіло піднято в Яковлевський монастир і поховано преосвященним Стефаном із освяченим собором і при множності людей того ж листопада місяця, в 25 день. А перед цим похованням, як влада ростовських монастирів, так і соборні священики і всі громадяни просили преосвященного Стефана, щоб поховати тіло святого Димитрія в Ростовській соборній церкві біля покійного преосвященного митрополита Іоасафа, але преосвященний Стефан не зволив задовольнити те прохання, а прохачам сказав: "Оскільки, - мовляв, - при самому ще вступі в Ростов на престолоправління, бувши спершу в Яковлевому монастирі, сам вибрав преосвященний Димитрій для поховання собі місце в Яковлевському монастирі, Духом Святим промовляючи: "Се покій мій, навік-віки тут вселюся", - так він зволив, як же мені, мовляв, - міняти?" І так за заповітом його погріб у Яковлевському монастирі зі звичайним при похороні благочинням та з просторим повчанням відбули, у якому не раз проголошував таке слово: "Святий Димитрій, святий!" Після ж погребу написав про нього надгробні такі

 

Вірші пам'яті смерті, нікому не милої: 

Читальнику добромисельний, розум май не темний,

Принижено і смиренно серце в Бозі покладай,

І покаяння день од дня ти не одкладай,

Приходить смерть раптово і тебе знайде,

Всі помисли серця й діло твоє Всевідцю покладе

Поглянь-но із смиренням, тлінний чоловіче,

Як вік твій проминає, смерть тебе покличе –

Готуйся повсякчасно, плач-но зі сльозами,

Бо смерть тебе захопить разом із ділами.

Твій ангел-охоронець певно сповіщає,

Життя твоє коротке перстом означає.

Течуть часи і літа в ока миг проходять,

І сонце похиляє - в захід йде зі сходу.

Від помсти меч утримуй у своїй правиці,

В гріхах усовіщайся і з'яви гріхи ці:

Меча того побійся, а відтак покайся.

Щоб не посік тебе він - ось чого жахайся!

Прийдіте, отож, люди, в вірі просвіщенні,

Ідіть у храм покірні, йдіте і смиренні.

Належну ви молитву Богу відсилайте

І на оце писання ніжно поглядайте.

'Ретельно прочитавши, вельми прослізіться,

Од ревності такої серцем всолодіться.

Як смерть бува прелюта схопить чоловіка.

Од світу відставляє аж на вічні віка.

Ось зараз відселила пастиря благого, 

Такого архиєрея і вождя міцного! 

Всі люди у Ростові-місті заридайте

І пастиря свойого вмерлого згадайте,

Димитрія-владику - був преосвященний,

- Свого митрополита - тихий був, смиренний.

Його митрополит це з псальмами-співанням

Стефан ховав рязанський із пошануванням.

З освяченим собором схоронив всечесно

Із множністю народу - їм звістив почесно.

У храмові святому мирно той поклався,

В землі, у темнім гробі твердо заховався.

Хай Бог йому дарує в царстві проживати,

Де ангели святії, вічно вікувати!

Йому ж від нас буде

Вічна пам'ять.