Житіє преподобної матері нашої Євфросинії

Місяця вересня в 25-й день

Був муж у місті Олександрійському на ймення Пафнутій, багатий, славний, чесний і боявся Бога, хоронячи заповіді Господні і живучи боговгідно. Він мав жінку, також добру, благочестиву, яка догоджала Богові, але неплідна була, від чого обидва пробували у великій печалі, оскільки не мали кому залишити маєтку свого, аби по смерті їхній владнано все було добре. Сумуючи на бездітність свою, завжди молилися Богові, щоб подав їм плода подружжя їхнього. І творили численні милостині вбогим, церквам та монастирям, до цього ж , перебуваючи в пості та молитвах, обходили храми Божі і просили дістати від Бога жадане.

Якось устав Пафнутій і пішов в один монастир, у ньому, чув, ігумен пробував святий, і дав тому монастиреві милостиню велику. Бесідувавши з ігуменом, дістав задоволення від нього і, зрозумівши, що добровгідний той є Богові, оповів йому печаль свою про бездітність; кланявся й просив його, щоб помолився за нього Богові із братією своєю, аби міг наректися батьком дитині. Бог же пребдагий, дбало слухаючи молитви тих, що молять його і закликають його всією істиною, послухав ігуменових молитов і благословив Пафнутія плодом подружжя його: зняв непліддя жінки його і дав їм дочку вельми красну. І з її народження раділи, велику Богові подаючи дяку, і хрестили її, й нарекли ім'я їй Євфросинія. В монастир же той часто приходив Пафнутій, усім інокам подаючи милостиню і до ігумена того велику мав любов заради корисних бесід та молитов його, через які й дістав бажане від Бога. Коли ж минуло дванадцять літ від народження Євфросинії, пішла мати її з цього життя, Пафнутій же залишився навчати дочку свою божественному Писанню, з якого невдовзі дівчинка навчилася читати святі книги. І пройшла чутка про доборорозум'я її та красу по всьому місту Олександрійському, через що багато високорідних і багатих громадян намагалися пойняти її синам своїм у подружжя і, один одного упереджуючи, батькові про це її говорили. Пафнутій же відповідав: "Як захоче Господь, так і буде!"

Один із тих, що перевищував усіх високородством та саном, багатством та славою, вмолив Пафнутія, щоб дав синові своєму дочку за дружину, і зволив на те Пафнутій. Тоді, утвердивши слово, встановили час, у який мали здійснити це самим ділом та й учинити шлюб дітям своїм. Між тим узяв Пафнутій дочку свою й пішов із нею в монастир із дарами до того ігумена, що любим йому отцем був, і рече йому: "Плід молитов твоїх, дочку мою, привів до тебе, святий отче, щоб помолився за неї, хочу її чоловіку віддати". Ігумен же благословив її і, сівши, бесідував із Пафнутієм про користь душі, дівчину ж навчав цнотливості і багато їй сказав про чистоту та смирення, про страх та любов Божу і про милостиню. Вона ж все це написала на серці своєму, як кебетлива й добророзумна, вже-бо вісімнадцяте літо від народження свого мала. Звелів же їм ігумен пробувати у гостиннім домі монастирському, і пробув там Пафнутій три дні із дочкою своєю; вона ж в усі ці дні слухала читання та спів церковний і придивлялася до подвигів іночих, дивуючись життю їхньому, кажучи подумки: "Блаженні є ці люди, тут ніби ангели живуть, а після цього життя з ангелами поселяться". І почало серце її наповнюватися божественної ревності, щоб наслідувати святе їхнє життя. Після трьох днів рече Пафнутій до ігумена: "Повели, отче, рабі твоїй, щоб поклонилася тобі, хочемо-бо відійти до міста". Євфросинія, припавши до ніг ігуменових, каже: "Молю тебе, отче, помолися за мене, хай спасе Бог душу мою!" Ігумен же благословив її правицею своєю, мовлячи: "Боже, ти знаєш людину ще до народження її, ти сам про цю рабу свою потурбуйся, хай сподобиться честі і співперебування із усіма, котрі добровгодили тобі". І поклонилися ігумену та братії та й відійшли до міста. Батько ж її, коли зустрічав дорогою чи в місті інока, приводив його до себе додому і пригощав його, молячи, щоб помолився за нього і за дочку його Богові.

По тому, в тім монастирі, наблизився день пам'яті засновника того монастиря, і послав ігумен одного із братії просити добродійника свого Пафнутія, щоб прийшов до них у той день і вкупі сотворять пам'ять. Дійшов брат до Пафнутієвого дому і запитав про нього, де є? Раби ж відповіли: "Десь відійшов". Євфросинія, довідавшись про чорноризця, який прийшов у їхній дім, закликала його до себе й почала питати: "Скажи мені, любові ради Господньої, отче, скільки братії в монастирі маєте?" Він же відповів: "Триста п'ятдесят два". Спитала ж його знову: "Коли ж хтось прийде до вас і захоче жити із вами, чи прийме його ігумен?" Відповів брат. "З радістю приймемо заради слова Господнього:

"А того, хто до мене приходить, я не вижену гєть!" Рече Євфросинія: "Чи всі вкупі співаєте і чи однаково постите?" Відповідає брат: "Щодо співу, то купно співаємо, а щодо посту, то як хто хоче і скільки може". Про весь ото чин монастирський випитала чорноризця дівчина і рече до нього: "Хотіла б і я таким жити життям, але боюся не послухатися батька свого, котрий мене заради багатства марнотного світу цього хоче віддати чоловіку". Рече ж чорноризець: "Не бажай дівице, щоб осквернив чоловік тіло твоє, не допусти, щоб така краса твоя тимчасовим і тлінним мужем потоптана була, заручи себе Христу, котрий за всі марноти змінного цього світу (коли залишить їх його ради) дасть тобі Небесне Царство і пробуття з ангелами. Потай отож відійди і прийди до монастиря і, змінивши образ мирський, одягнись в іночі ризи, тож не будеш пізнана". Почувши це, дівчина зраділа й рече чорноризцеві: "А хто постригти мене має?" Він каже: "Це батько твій піде зі мною в наш монастир і пробуде там три чи чотири дні, ти ж заклич когось із отців-іноків і, як захочеш, допоможе тобі з радістю". Коли отак розмовляли, прийшов Пафнутій і, побачивши чорноризця, запитав його, кажучи: "Чого ради потрудився ти до нас, отче?" Він же йому рече: "Настав день пам'яті отця нашого, що заснував наш монастир, і молить тебе ігумен, аби прийшов до нас і сотворив пам'ять укупі з нами, приймеш благословення". Порадів Пафнутій і, взявши багато з дому свого на потребу церкви й на задоволення братії, пішов із іноком до того монастиря й у ньому загаявся. Послала Євфросинія одного вірного раба, кажучи: "Іди до обителі Теодосієвої і, ввійшовши до церкви, коли побачиш якогось інока, поклич сюди". Пішов раб за повелінням її і, за промислом Божим, вийшов один інок зі своєї обителі, який ніс продати своє рукоділля. Його побачив слуга і молить, щоб ішов за ним у дім пана його, і пішов у дім Пафнутієвий. Євфросинія ж, уздрівши чесного інока, встала й поклонилася йому, кажучи: "Молися за мене, отче!" ї помолився інок за звичаєм своїм, і після молитви благословив її та й сів. Почала Євфросинія говорити: "Пане мій, я батька маю християнина та Божого раба, багатого вельми, мати ж моя від життя цього відійшла. Хоче мене батько заради маєтків своїх марнотному віддати світу, я ж бо не хотіла б себе окаляти мирськими сквернами, але боюся не послухати батька, і що вчинити, не знаю, усю цю ніч без сну пробула, молячи Бога, щоб явив милість душі моїй. Коли ж настав ранок, вирішила я послати в церкву і прикликати когось із отців, щоб почути від нього корисне слово, аби навчилася, що маю чинити. Молю отож, отче, навчи мене путі Божій, знаю-бо, що від Бога ти посланий". Старець же розтулив вуста свої й рече: "Господь каже в Євангелії: "Коли хто... не зненавидить свого батька, та матері, і дружини, і дітей, і братів, і сестер, а до того й своєї душі, той не може бути учнем моїм!"а А я тобі більше щось не знаю сказати, одначе, коли можеш понести скорботу плоті, покинь усе й біжи від світу цього, як Ізраїль від рабства фараонового. Маєтки ж батька твого матимуть багато спадкоємців — це церкви й монастирі, лікарні, вітальниці, сироти і вдовиці, чужинці, темниці і полонені, і де захоче батько твій, насліддя твоє хай роздасть, ти ж сама потурбуйся про душу свою". Мовить йому дівчина: "Сподіваюся на Бога і на твої молитви, отче, що трудитися маю для душі моєї Богу, який мені допоможе". Каже їй старець: "Таке бажання й думка нехай не відкладаються, бо загайка розкаяння творити буде, тепер же покаянню є час". Рече йому Євфросинія: "Через те й потрудила тебе, отче, щоб бажання серця мого виконав і сотворив молитву, благословивши мене і постригти волосся голови моєї". І встав старець, сотворив молитву і, за Божим звичаєм, постриг її, й одягнув ув ангельський образ, та схиму наклав на неї, і, молячись за неї, рече: "Бог, що спасає святих своїх, Той хай збереже тебе від усякого зла". І це прорікши, старець відійшов у путь свою, радіючи і славлячи Бога. Євфросинія, розмірковуючи подумки, мовила: "Коли піду в дівочий монастир, батько мій, шукаючи, знайде мене і примусом забере мене звідтіля заради жениха мого. Піду отож у монастир чоловічий, де мене ніхто не пізнає". Таке намисливши, глибокого вечора одяглася в чоловічу одежу й потай від усіх вийшла з дому свого, взявши із собою п'ятдесят золотниць, і сховалася у одному місці на ту ніч. Уранці прийшов батько її в місто і (Бог так захотів) у церкву подався. Євфросинія ж рушила до того монастиря, в якому знали її батька і, прийшовши до воріт, постукала й рече двернику: "Йди скажи ігумену, що євнух прийшов від царського палацу і стоїть перед ворітьми, з твоєю святинею бесідувати хоче". Вийшов ігумен, кинулася Євфросинія на землю й поклонилася святоліпному лицю його. Він же, підвівши її, сотворив молитву за звичаєм і сіли. Почав питати її ігумен: "Чого ради прийшов до нас, дитино?" Євфросинія ж відповідає: "Я, отче, був у палаці царському, євнух я є, і забажав прийняти іноче життя, але не знайшов у місті в чині тім корисного мені життя. Прочув же про добре ваше пробуття, прийшов сюди, жити з вами бажаючи". Рече ж їй ігумен: "Добре прийшов ти, дитино, цей монастир є перед тобою і, коли подобається, пробувай з нами". І знову мовить: "Яке в тебе ім.'я?" Відповідає Євфросинія: "Ім'я моє є Ізмарагд". І рече їй ігумен: "Дитино Ізмарагде, юний ти є і не можеш один у келії пробувати, належить тобі мати над собою начальника й учителя, щоб навчав тебе іночому життю, уставам та звичаям". Відповідає дівчина: "Як бажаєш, пане мій, так уладнай щодо мене". Взявши п'ятдесят золотниць, віддала ігумену, кажучи: "Візьми ж п'ятдесят золотниць, коли ж почну тут жити, то й інше майно моє, що залишилось у місті, принесене буде сюди". Прикликав же ігумен одного із братів, на ймення Агапіт, мужа святого й досконалого в чеснотах, віддав у руки його Ізмарагда, кажучи: "Хай перевисить учителя!" Уклякнувши й помолившись, ознаменував ігумен Ізмарагда, а всі відказали: "Амінь!" Узяв його Агапіт до своєї келії і навчив ангельського життя.

Мав же Ізмарагд лице вельми красне і коли входив на молитву до церкви, багатьох диявол пакостив некорисними помислами, ранячи вродою Ізмарагдовою. І печалилися на ігумена, кажучи: "Навіщо це красне лице увів ти до монастиря на спокусу немічним братам". Почувши це, ігумен прикликав Ізмарагда й рече: "Красне є лице твоє, дитино, його вигляд є некорисний для немічних, котрі не до кінця перемогли ворожу брань. Хочу отож, щоб ти був безмовний у келії своїй і там молився, не приходячи в собор; туди й харч має начальник твій подавати і щоб не виходив звідтіля нікуди". Вона ж відповіла: "Як звелиш, отче, так і чинитиму". І повелів ігумен Агапіту, щоб приготував келію усамітнену, щоб у ній жити Ізмарагду. Вчинив Агапіт усе повелене йому від ігумена і ввів Ізмарагда в усамітнену келію. І віддавалася там молитві, і посту, і неспанню, вночі і вдень служачи Богові в простоті серця так, аж дивувався начальник її Агапіт, котрий усій братії на користь розповідав про його труди и подвиги, і всі, хто слухав, прославляли Бога, бо здійснював таку силу в юності малолітній.

Пафнутій же, батько її, коли повернувся у дім, поспішив увійти в хоромину, в якій дочка його жила і, не знайшовши її, наповнився скорботи й печалі та й почав розпитувати із гнівом рабів та рабинь, що вчинилося Євфросинії, куди відійшла. Відповіли хлопці: "Вчора ввечері була, бачили її, сьогодні ж не з'являлася. Подумали, що батько її зарученого, прийшовши, взяв її до себе". І послав Пафнутій рабів у дім його, і не знайшли. Почув про це наречений і батько його, опечалилися вельми і, прийшовши до Пафнутія, знайшли його у великій тузі, на землі він лежав і плакав. І сказали до нього: "Може, хто звабив її і втік з нею?". І тоді слуги на конях були послані по всій Олександрії на розшук її і шукали по дорогах та домах сусідів своїх і по березі в кораблях. Пройшли багато монастирів жіночих, і поле, і пустелі, гори, і вертепи, старанно шукаючи дочки печального батька і, не знайшовши її, повернулися, нарікаючи, і плакали за нею, як за вмерлою. Жених же за обручницею своєю ридав, свекор за невісткою своєю нарікав, батько за дочкою своєю, як колись Яків за Йосипом, гірко плакав, говорячи в плачі своєму таке:

Горе мені, дитино моя солодка!

Горе мені, світе очей моїх!

Горе мені, утіхо душі моєї!

Хто скарба мого викрав,

Хто добро моє захопив,

Хто багатство моє зруйнував,

Хто гілку мою засушив,

Хто світильника мого загасив,

Хто надію мою забрав,

Хто красу дочки моєї зґвалтував?

Який це вовк ягницю мою розтерзав,

Яке місце таке світле обличчя сховало?

Вона мені була роду на відновлення,

Вона мені в старості жезл,

Вона мені в печалі втіха!

Земле, земле!

Не покрий плоті моєї,

Доки не довідаюсь,

що з Євфросинією,

дочкою моєю, сталося!..

Так Пафнутій із плачем промовляв, всі там зібрані друзі й сусіди зняли голоси свої і плакали, співчуваючи по марній пагубі дочки його. Пафнутій же, не знаходячи відради в печалі своїй, пішов до раніше згаданого монастиря, в якому й дочка його в затворі творила подвига, упав у ноги ігумену й рече: "Не промовчи, отче, молячись до Бога, щоб знайшовся труд молитов твоїх, не знаю-бо, що сталося дочці моїй: чи вкрав її хтось, чи в інший якийсь спосіб загинула". Почув про те чесний старець, знітився вельми і, зібравши до себе всю братію, рече: "Викажіть любов, братіє, помоліться Господу, щоб зволив відкрити нам про дочку друга і благодійника нашого Пафнутія". Постили й молилися всі проздовж цілої цілої седмиці, і не було їм у цьому жодного одкровення, як це раніше в їхніх проханнях бувало; молитви-бо Євфросинії були до Бога вдень і вночі, щоб не розкрив її Бог у цьому житті, і її молитви перемогли молитви всієї братії. Коли ж не дістали одкровення, почав ігумен утішати Пафнутія, кажучи: "Мій сину, не нехтуй Господньої кари ... бо Господь, кого любить, того він карає"6, Це знай, що без волі Господньої жодна птиця 4Мт. ю. не впаде на землю4, тим більше дочка твоя. Без повеління його нічого не буває; знаю-бо, що дочка твоя добру частку вибрала і через це нам щодо неї нічого не відкрилося від Бога. Коли б у лихі діла впала (нехай так не буде) ніколи б Бог не зневажив таку велику працю братії моєї, але всяко явив би про неї; маю на Господа надію, що в цьому житті Бог тобі явить її". Це почувши, Пафнутій трохи втішився від печалі і, подякувавши Богу, пішов у свій дім, молячись старанно в усі дні і творячи добрі справи, подаючи милостиню велику тим, що потребують.

Минуло кілька днів і знову відвідав монастиря, просячи братію про молитву. Якось поклонився ігумену й рече: "Молися за мене, отче, що не можу позбутися скорботи щодо дочки моєї, не втішилася душа моя й трохи, але більше шириться рана серця мого і день від дня обновляється болість моя". Ігумен, бачачи печаль його велику, втішав його всяко, бесідуючи з ним. Згадав Ізмарагда й рече: "Є у нас брат духовний, що прийшов од палацу царя Теодосія, і всі маємо користь від його життя, чи ж хотів би ти побесідувати із ним, щоб принаймні малу прийняти відраду від бесіди із ним, наповнений-бо є Духу Божого". Він же мовить: "Хочу!" І покликав ігумен Агапіта, кажучи: "Веди Пафнутія до Ізмарагда, хай побесідує з ним". Не відав-бо ігумен, що Ізмарагд є дочка Пафнутієва. І пішли Агапіт із Пафнутієм до Ізмарагдової келії. Коли ж уздріла Євфросинія батька свого, пізнала його і вся сліз наповнилася. Пафнутій же гадав, що від змилування молитвенного плаче, не пізнав-бо її, бо пропав цвіт лиця її від великої повстриманості та всеношних молитов. І покрила Євфросинія клобуком лице своє, щоб не була пізнана, і, сидячи, учинила молитву. І почав Ізмарагд розпоширювати слово до Пафнутія, кажучи йому про Царство Небесне в славу вічну, до якої людина може прийти смиренням, чистотою та святинею, милістю та любов'ю. Говорив про відречення світу, що не годиться любити дітей більше, ніж Бога, котрий усіх є Творець, апостольське писання з'являючи, "що скорботи приносять терпеливість, а терпеливість — досвід". І, бачачи батька у великій скорботі, співчувала йому і втішала його, кажучи: "Пойми мені віру, що не зневажить тебе Бог. Коли б на шляху пагубнім була дочка твоя, явив би тобі Бог заради молитов святих отців, які про те молилися старанно. Але вірую Богу, що дочка твоя доброго послухала порадника, котрий казав у Євангелії: "Хто більше, як мене, любить батька чи матір, той мене не достойний" і: "Так ото й кожен із вас, який не зречеться усього, що має, не може бути учнем моїм"; має силу Бог і в цьому житті її тобі показати. Перестань отож печалитися — чому сам себе вбиваєш печаллю? — але дякуй Богові за все і не погубляй надії своєї, адже і я, коли учитель мій Агапіт звістив мені про твій у монастир прихід і про скорботу твою, молився старанно за силою моєю, хай дасть тобі Бог терпіння і мужність і хай влаштує щодо тебе і щодо дочки твоєї все на користь, і хай утішить тебе. І маю надію, що Бог усіх утіх не залишить тебе до кінця в печалі бути, але, хоч не швидко, одначе відкриє тобі про дочку твою, що через неї так нарікаєш". А ще боялася Євфросинія, щоб не бути пізнаною через довгу мову й рече Пафнутію: "Іди вже з миром, пане мій!" Пафнутій же, послухавши цих слів, наповнився сліз і радості, горіло-бо серце його природною любов'ю до Ізмарагда, велику діставши користь од тієї бесіди, відійшов до ігумена й рече йому: "Один Бог відає, отче, скільки дістав користі від того брата і такою благодаттю Божою від слів його наповнився й радістю, так ніби знайшов улюблене дитя". Попросив Пафнутій усіх про молитву й повернувся у дім свій.

Пробув же Ізмарагд у монастирі тім тридцять і вісім літ так як ангел живучи, і впав у хворобу, від якої й помер. А перш ніж відійти, прийшов Пафнутій у монастир на поклоніння і відвідання братії. Після ж звичайної бесіди з ігуменом рече: "Отче, наскільки можливо, звели мені, щоб побачив брата Ізмарагда, бо вельми душа моя любить його". Прикликав же ігумен Агапіта і звелів йому відвести Пафнутія до Ізмарагда. Зайшов-бо Пафнутій у келію Ізмарагдову і побачив його, що лежав на ложі вельми хворий, припав до ложа його, плачучи й говорячи: "Горе мені, де солодкі слова твої, де обіцянки, ти ж мене втішав, що маю побачити загинулу дочку мою, а тут не тільки її не бачу, але й тебе, в котрому певну маю втіху, позбувся. Горе мені, хто ж бо тепер утішить старість мою. До кого йду і хто печалі моїй відрадою буде; плачу нині на подвійну втрату, адже тридцять і вісім літ не бачу дочки моєї і не дістав щодо неї ніякого звіщення, а тут дорогий мій Ізмарагд залишає мене, щодо нього ж я так радів, ніби знайшов загибле дитя своє. І на що тепер сподіватися, де знайду втіху? — і вже зійду із печаллю у гріб мій". Бачив Ізмарагд Пафнутія, який невтішно ридав і рече до нього: "Пощо нітишся і самого себе печаллю вбиваєш, хіба не міцна є рука Господня і чи є що неможливе у Бога? Поклади вже кінець печалі, згадай, як Якову з'явив Господь живого Йосипа, коли про нього як про мертвого ридав. Той-таки Бог і тебе втішить, молю-бо тебе, пробудь тут три дні і не залиши мене". І пробув Пафнутій у монастирі, міркуючи подумки й кажучи: "Може, Господь явить щось Ізмарагду про дочку мою". Коли ж настав третій день, звідала Євфросинія про відхід свій до Господа, закликала батька свого Пафнутія і рече йому: "Оскільки всемогутній Бог учинив зі мною як захотів і здійснив бажання моє і вже доступився я кінця, пройшовши подвига іноцтва не своєю силою, а поміччю Того, що мене уберіг від ворожих сітей. Не хочу отож, щоб і ти більше про дочку свою печалився, я є Євфросинія, дочка твоя, ти ж батько мій; я є та, котру ти шукаєш, я заради любові Божої залишила тебе, отця мого, і весь спадок мій, і зарученого тимчасового та й пришла сюди, потаївши природу мою. Але молю тебе: не допусти, щоб хтось інший опрятав тіло моє, тільки ти сам учини це. Іще тебе молю: виконай обітницю мою, яку обіцяла отцю обителі цієї: коли молила, щоб мене сюди прийняли, казала, що маю маєтки великі і їх унесу в обитель оцю. Учини ж те, батьку мій, і віддай добро, ' яке залишилося, обителі цій, що добре влаштована, і молись про мене". Це сказавши, віддала духа свого Господові. Почув це Пафнутій і, побачивши, що вмерла Євфросинія, від жаху та жалю великого весь розслаб і впав на землю, ніби мертвий. Прибіг Агапіт, побачив їзмарагда вмерлого і Пафнутія ледве живого, який лежав, вилив воду на лице його, каже: "Що тобі, пане Пафнутію?" Він же відповів: "Залиш мене тут умерти, бо дивне чудо тут побачив зараз". Вставши, впав на лице вмерлої і безліч сліз вилив, плачучи й кажучи: "Горе мені, дитино моя солодка, чому раніше цього часу не відкрилася ти мені, хай би і я вмер з тобою! Горе мені, що утаїлася ти від мене! О дочко моя дорога! Як добре уникла ти ворожих сіток і втекла ти від світодержців тьми віку цього і ввійшла ти у життя вічне!" Це почув Агапіт і, пізнавши дивну річ, жахнувся і побіг сказати ігумену. Прийшов же ігумен із поквапом великим, припав на лице її святе й ридав, кажучи: "Євфросиніє, наречено Христова і дочко святих, не забудь дружини своєї з монастиря цього, але молись за нас до Господа нашого Ісуса Христа, щоб дав нам, добре подвизаючись, прийти до пристановища спасіння і мати частку зі святими його!" І звелів ігумен зібратися усій братії, аби з належною честю поховати її тіло. Коли ж зібралися, прийшовши, то побачили дивне тут чудо, що прославило Бога, котрий діяв у немічній плоті міцною своєю силою. Один із братії був на одне око сліпий, він прибіг до мощів преподобної і, плачучи, цілував святе тіло, і тоді розплющилося око його і прозрів. Братія ж, бачачи таке чудо, величала милість Божу і славила угодницю його святу Євфросинію; пошановували й користувалися всі вельми від такого життя її святого; поховали ж її у гробі святих отців, творячи пам'ять її із радістю. Батько ж її Пафнутій пішов додому, роздав маєток свій церквам та монастирям, злидарям та чужинцям, а решту добра свого, частину немалу, приніс до того монастиря, віддав на потребу обителі і сам у ньому постригся. Випросив же келію дочки своєї, прожив у ній боговгідно десять років і помер на тій-таки рогожі, на якій і дочка його Євфросинія почила. Похований був чесно поблизу дочки своєї, і поставлено пам'ять їхню творити в усі літа на славу святій Тройці: Отця, і Сина, і Святого Духа, дивного у святих своїх Бога, Йому ж бо слава навіки. Амінь.

[ Повернутися до змісту книги: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том I (вересень)" ]

[ Cкачати книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том I (вересень)" ]

[ Купити книгу: "Дмитро Туптало. Житія святих - Том I (вересень)" ]

[ Житія святих. Інші томи. ]

[ Жития святых на русском языке. Все тома. ]

[ Читайте також "Антонио Сикари - Портреты святых" (рос. мовою)]

[ Lives of saints in English ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!