 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Повернутися до змісту книги "Перо ангела" Як і всі хлопчаки, я в дитинстві відчайдушно хотів, щоб у мене був тато. Мій рідний батько, хоч і жив з нами по сусідству, признався до мене як до свого сина лише тоді, коли я став священиком і правив у рідному селі. Я не тамував у своєму серці образи чи докору і щиро, по-синівськи обійняв його. Можливо, та туга за батьком, що ходила за мною у дитинстві, скерувала мене до Небесного Батька, якому тепер служу як священик. Згадую себе, малого, і думаю, який милосердний наш Господь, що твердо вів мене, сільського вбогого напівсироту, життєвою стежиною і завжди давав відчути, що Він поруч зі мною. Незважаючи на атеїстичну владу, у шкільні роки ми з ровесниками змалечку бігали до столітньої церковці, допомагали священику і вчителю Тадею Сураку - це був дуже жертовний у своєму служінні отець. Він був для нас прикладом, і я разом зі своїми товаришами, що тепер служать по багатьох храмах України, мріяв служити біля престолу. Втім, спочатку після закінчення школи вирішив вступати на журналістику. Коли ж я, простий «Марусин син», як мене називали, став студентом Львівського університету, тішилася і мама, і отець Тадей, і шкільні учителі, і все село... У студентському гуртожитку за мною відразу ж закріпилося доброзичливе прізвисько «ксьондз». Я був трохи нетрадиційний студент і замість дискотеки йшов до церкви. Але з однокурсниками у мене склалися чудові стосунки, які збереглися й понині. Декому з НИХ я згодом охрещував дітей, а нещодавно відкривав зустріч однокурсників з нагоди 15-ліття закінчення університету молитвою... На четвертому курсі університету я перевівся на заочне відділення і вступив до семінарії Української автокефальної православної Церкви. Мама, щоправда, хотіла мене бачити таки журналістом, але сказала: «На все Божа воля». Згодом я отримав парафію в прикарпатському селі Живачів - поблизу моїх рідних Чорнолізців. Живачів - рідне село новомученика Української греко-католицької церкви Івана Слезюка, який виконував єпископське служіння на теренах колишньої Станіславівської єпархії в 60-их роках минулого століття, зніс усі тортури тогочасного режиму, але не зламався духовно і не втратив віру у Господню силу та правду. Церква тут згоріла у 1944 році, і, коли я прийшов на парафію, розпочалося зведення храму. Йшло те будівництво нелегко. Та й взагалі я зауважив, що коли йде побудова Божого - родини, спільноти, храму... - завжди відбувається втручання Сатани - непорозуміннями, неспокоєм, різними міжусобицями, лукавством... Так було в моєму житті: коли задумував і реалізовував щось важливе, неодмінно траплялися якісь проблеми: чи то в громаді знаходилися незадоволені, чи діти хворіли, чи подружні незгоди якісь закрадалися. В такі хвилини важливо стати перед Богом у самоті й просити: «Боже, поможи. Підкажи, скеруй!» І Бог неодмінно прийде на допомогу. Важливо лише прислухатися до цього голосу Божого, що тихо промовляє в нашому серці. Важливо також ніколи не ставити себе над людьми, особливо священикові, адже він покликаний служити. І коли люди бачать, що священик не вивищується, прагне зрозуміти їх, бере до уваги їхні думки, вони гуртуються навколо такого пастиря. З Божою допомогою ми побудували й освятили храм. А згодом відкрили меморіяльну дошку на ньому на честь о. Івана Слезюка. І коли хтось запитував, а чого ж на православному храмі меморіяльна дошка греко-католицькому священикові (у людській пам'яті ще живі гострі міжконфесійні протистояння), я пояснював: «Нам нічого ділити, Христос єдиний. Тож служімо йому в єдності й любові між собою». Ось так я прослужив майже 14 років у Живачеві. А потім мене обрали... головою сільради у рідних Чорнолізцях. Так трапилося, що там помер сільський голова, і оголосили позатермінові вибори. Звичайно, священик-кандидат виглядав трохи екзотично серед чотирьох інших претендентів, але саме йому надали перевагу мешканці села, які, як самі казали, втомилися від політики, від чвар і хотіли просто «людського» керівника. Втім, я чув також, що й казали таке: «Прийде отець, то як нічого не зробить доброго, то принаймні не нашкодить». Насправді нема нічого дивного, що переміг священик. У Чорнолізцях народилося 45 священиків, що служать по всій Україні. Ми такі самі люди, як інші: працюємо на полі, балотуємося... Хоча, звичайно, рішення стати війтом я узгоджував із церковним керівництвом. Знаю, що є різні погляди на залучення священнослужителів до політики, але, вважаю, треба розмежовувати служіння якісь партійній структурі і служіння громаді. «Ви - сіль землі», -сказав Христос. І маємо нести християнські засади скрізь, у кожну ділянку. Якщо в якихось районних нарадах чи заходах у сільському клубі бере участь священик, то вони принаймні відбуваються без лихослів'я чи пиятики. Священика не спонукатимуть, як звичайного чиновника, до хабаря і до нечесних рішень. Звичайно, я знав й розумів, чого потребує село: благоустрою школи, доріг, ставків, цвинтаря, освітлення центральної дороги, будівництва садочка... Як сільський голова мушу дбати про все це. Але духовність для мене ніколи не відходила на другий план. Хоч не завжди у всьому знаходив розуміння. Хотіли ми коло школи встановити хрест - від тих багатьох чорнолізців-священиків, але директор школи сказав своє категоричне «Ні!». Мовляв, хіба що через референдум. Але таки дійшли ми з ним згоди. І зараз стоїть у центрі села Чорнолізиі основа основ християнства - хрест, який встановили вихідці-священики з цього села. А директор тішиться, що діти й учителі, йдучи до школи, схиляють голови у молитві. Мешканці Живачева, в якому я служив, жартували, що як не оберуть мене на другий термін в Чорнолізцях, то матиму шанси стати війтом у них. Але нещодавно відбулися чергові вибори, і я знову 4 роки головуватиму. У кабінеті в сільраді зберігаю рясу та єпитрахиль. Можу просто із сільради поїхати сповідати важкохворих чи відслужити Літургію. У неділю та свята їду відправляти Святу Літургію до Живачева, а деколи співслужу у Чорнолізцях. На ці Літургії чорнолізчани люблять приводять своїх гостей: мовляв, де ще ви можете послухати проповіді... голови сільради. Для когось я - о. Григорій, для когось - Григорій Іванович, але в кожному, хто приходить з якимось питанням до мене - бачу ближнього, який потребує мене. Звичайно, буває усяке. Часом доводиться підвищувати голос, суворо комусь щось наказувати. Доводиться часто примирювати тих, хто посварився за межу чи дріб'язкову образу... Найважливіше - любов і людяність. Це я наголошую на всіх сходинах села. У житті кожного бувають перемоги й поразки, злети й падіння, але важливо не загордитися, не втратити свою людську сутність, простоту, вміти визнати свою помилку. Буває, відбудеться якась гостра розмова, людина - за поріг, а я миттю роздумаю: якби там не було, але не хочу, щоб хтось пішов від мене у смутку чи неспокої. Вибігаю на поріг: «Верніться, Маріє! Спробуємо ще раз поговорити». Часто раджуся зі своїми односельчанами, співбратами-священиками, своїми учнями (а їх у мене п'ятнадцять), тими, кому я давав рекомендації для вступу в духовні навчальні заклади. А тепер вони й самі вже мають свої парохії. Разом, у молитві, приймаємо рішення в складних моментах. Інколи згадую себе, малого хлопчину, що мріяв про тата і босими ногами біг до сільської церковці, і дякую Богові зате, що завжди мав мене у своїй опіці - і тоді, коли я був дитиною, і тепер, коли я священик і голова сільради. Насправді, кожен з нас - чи то маля, чи літня людина, є улюбленою Божою дитиною. Завжди, попри все. Я твердо знаю: не існує миті, коли ми позбавлені Божої присутности. о. Григорій П'ятничук, с. Чорнолізиі, Тлумацький район, Івано-Франківська область
[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ] [ Купити книгу: "Перо ангела" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
