Усупереч прогнозам генетиків

Повернутися до змісту книги "Перо ангела"

Надходив Новий рік. Минав заледве 11-й тиждень, вагітности. На черзі - перше планове ультразвукове обстеження. Я вперше мала побачити своє маля. Домовилася про УЗЛ у Львівському медико-генетичному центрі, де проходила обстеження під час першої вагітности й обрала цього ж лікаря.

Черга. Чимало таких, як я. Навпроти кабінету УЗЛ помітила вивіску «Генетик». Покепкувала в думках з тих генетиків, які стають дуже модними в наш час, як і астрологи чи цілителі. Не думала тоді, що доведеться мати з ними (генетиками) справу. В цей час звернула увагу на маму з маленькою дівчинкою, які були в черзі до кабінету. І промайнула думка: «Боже борони мати в хаті таку біду». В дівчинки був синдром Дауна.

Зайшла в кабінет. Приготувалася до обстеження. І тут свої маневри почав лікар.

Моє маля, ця крихітка, також не дрімала. «Ой, щось не можу зрозуміти. А може, зачекаємо, і воно ще повернеться...», - цей монолог лікаря, який тривав близько 20 хвилин, закінчився тим, що мене скерували до того ж генетика з натяком на щось, в чому він компетентніший.

В кабінеті з табличкою «Генетик» мене привітно зустрів доктор. Я вислухала його лекцію про патології, про причини їх проявів і найцікавіше - про проблеми, які в нас неодмінно з'являться, якщо не дотримаємося лікарських рекомендацій і все ж народимо дитинку з синдромом Дауна чи з іншою патологією. Саме це вже встигли приписати моїй крихітці. А річ у тім, що на УЗД було помічено, наче комірцевий простір або ж шийна складка дитинки за розміром не відповідає терміну вагітности.

В процесі легенького психологічного пресування (по-іншому я свою розмову з генетиком назвати не можу) мені пояснили, що таке иноді трапляється: у здорових батьків народжуються хворі дітки. А ще я для себе зробила відкриття, не без допомоги того ж генетика: виявляється, ми з чоловіком невчасно вирішили зачати дитину, бо спочатку треба було б проконсультуватися, коли і як це робити, щоб добре відбувся поділ хромосом.

Далі лікар мені пояснив, що необхідно зробити один аналіз, щоб впевнитись на 100%, чи дійсно маля матиме патологію. Називається це амніоиентез (проколюють живіт, беруть на пробу навколоплідну рідину і за нею визначають спадкові паталогії). Як я дізналася, ця процедура не є цілковито безпечною для дитини в материнській утробі. Генетик не попередила, що після неї я можу втратити своє маля. Про це мені сказала моя лікарка-гінеколог. Що ж, виходить, я свідомо вбиваю свою дитину, керуючись безглуздою теорією, а не серцем?

На це я не погодилась. І почула, що пізніше можу пошкодувати.

«Матимете біду в хаті. У вас вже є здорова дитина. Якщо підтвердиться діягноз, то єдиний вихід - аборт. Згодом ще народите. Аборт у цьому випадку не гріх!» - це твердження - єдине, на що спроможні у таких випадках наші «гуманні» медики.

Натомість моїм єдиним аргументом було те, що я віруюча людина. Може, не ревно практикуюча християнка, але на вбивство не піду. Ми попрощалися.

На останню мою фразу - «Я буду надіятися на Бога» - генетик відповів: «Ну і надійтеся на Бога, а якщо передумаєте, то координати маєте».

Додому йшла нікого не бачачи, нічого не чуючи. Не могла повірити, що таке трапилось зі мною. Вдома не витримала. Сльози самі котилися з очей. Розповіла усе чоловікові і свекрусі. Вони зразу відкинули можливість аборту, намагались мене всіляко підтримати.

Різні думки роїлися мені тоді в голові. Сумніви проникали до серця, поставало багато питань. Тоді розмовляла зі своєю крихіткою. Говорила, як сильно я її люблю і нікому не дозволю скривдити. Перепрошувала, якщо чимось образила, бо дітки вже в лоні все розуміють і відчувають. Часто плакала. Бувало, падала духом. Але ніколи, ніколи, навіть у думках не пошкодувала, що не погодилась на «суперточний та нешкідливий» аналіз і аборт! Це моє Дитя, мій Ангелик, даний мені Богом. Лише Богові відомо, що буде завтра.

Найгірше те, що впродовж наступних місяців, куди б не йшла на вулиці, обов'язково зустрічала діток із синдромом Дауна чи з іншими вадами.

Ніколи до того не зауважувала стільки неповносправних на вулицях Львова. На мить уявляла себе на місці їхніх батьків. Я була впевнена, що не витримаю цього. Не зможу нести на собі цього тягаря.

Якось відкрила Біблію (Новий завіт), яку давно не брала до рук. На одній сторінці грубою лінією колись для себе підкреслила: «Усе, чого ви в молитві попросите, вірте, що одержите і сповниться вам». З цими рядками із Євангелія від Марка 11, 24 лягала спати і прокидалася.

Я вирішила повірити і довіритися Богові, який є моїм Батьком, а я - Його улюбленою дитиною. Постійно гнала від себе сумніви, які атакували мій розум. Повсякчас молилися з чоловіком. Попросили найрідніших нам людей також молитись за нашу крихітку. Ходила до церкви щонеділі. Коли було важко, просто сиділа на Літургії і молилася. Розмовляла з Богом так, як ніколи раніше.

Моє Сонечко теж брало участь у цьому. Постійно нагадувало про себе, буцаючись так, що його рухи можна було побачити на поверхні живота.

Серце завмирало від думки про чергове планове УЗД. Так хотілося цього уникнути! Твердо постановили не вірити, що б там не показував той монітор. Звернулися до інших лікарів. Висновки усіх наступних УЗД цілковито заперечували результати першого. Генетик на це відповів банально і просто: «Без коментарів: вас оглядав мій колега». Спрацювала, як завжди в таких випадках, лікарська солідарність. При цьому лікар не забув нагадати, що маємо ще шанс на аналіз, поки термін дозволяє. Ми мовчки попрощались.

І от настала довгождана мить. Мій чоловік - моя опора, моя фортеця - постійно був поруч. Пам'ятаю, була це субота. З самого ранку падав дощ. Було похмуро й прохолодно, незважаючи на середину літа. Та нічого не зіпсувало миті радости й безмежного щастя, коли на світ з'явилось наше Боже Ангелятко. Наш синочок. Цілком здоровий і повноцінний.

...Якось, гуляючи з малим, ми зустріли нашого знайомого генетика, який, трішки напружившись, все ж пригадав нас. Подивився пильно на синочка. Зробив нам кілька компліментів і все...

Минув час. Наш синочок вже ходить, в нього з'явилися перші зубки, він починає розмовляти. А цього могло б і не бути, якби ми дозволили собі чи комусь іншому вносити корективи в плани Божі.

Вважаємо, що це було випробування вірою, яке ми пройшли, дякуючи Богові й молитвам - нашим і усіх, хто за нас молився. Цей випадок навчив нас тому, що в усьому треба довіритися Богові, надіятися лише на Нього.

А в житті керуватися Святим Письмом, через яке до нас промовляє сам Господь.

Іванна Сеник, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ]

[ Купити книгу: "Перо ангела" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!