Ми потребуємо один одного

Повернутися до змісту книги "Перо ангела"

Я дізнався про те, що пережив цю страшну хворобу, коли вже все було позаду, коли я цілковито вилікувався. Тоді, у 1992 році, я став одним з перших пацієнтів-дітей в Україні, що подолали лейкемію - рак крови. Двадцять років тому цей діягноз звучав як вирок Сьогодні при вчасному діягностуванні і адекватному лікуванні близько 80% дітей з лейкемією мають шанс одужати. Але і онкохворі діти, і їхні батьки так потребують нашої підтримки!

Коли я приходжу до гематологічного відділення Львівської обласної дитячої спеціялізованої клінічної лікарні і дивлюсь на виснажених хіміотерапією діток з поголеними голівками, згадую своє багатомісячне перебування тут у дитинстві. Палати, персонал, і навіть кухарки на кухні - усе тут те саме. Я дивувався тоді, чому я так довго залишаюся в лікарні, а он Христинка вже поїхала додому, і Миколка, і Олесь... Батьки, щоб не травмувати мене,казали, що моїх сусідів по палатах уже виписали, а мені треба ще трішки підлікуватися. А ті діти одне за одним відходили - фактично я один вижив... Можливо, тому, що мою недугу вчасно діягностували. Усе почалося з температури невідомого походження. Може, на неї і не звернули б великої уваги, але мій батько працював тоді в діягностичному центрі, отож мене відразу обстежили, взяли на аналіз кров. З результатами тих аналізів ми прийшли до завідувачки гематологічного відділення Романи Поліщук, і вона вже не відпустила мене додому... Мій дідусь (у нього угорське коріння) на той час працював заступником міського голови Ужгорода. Він відразу сконтактувався з угорськими лікарями... Перші два курси хіміотерапії я пройшов у Будапешті, а потім продовжив лікування у Львові. Лікування було важким і тривалим, потім ще кілька років я щотижня здавав аналіз крови. У школі ніхто не знав, що в мене -рак. Батьки раз на тиждень забирали мене з фізкультури чи хореографії, і ми йшли до лікарні... Один Господь знає, що пережили мама й тато за ці роки, скільки разів їм від хвилювання, здавалось, завмирало серце і дерев'яніли руки, в яких був затиснутий клаптик паперу із результатами аналізів... Але, дякувати Богові, ми подолали цю недугу. А я зрозумів, що недаремно в моєму житті було таке випробування. Зрозумів, що коли Бог зберіг моє життя, котре висіло на волосинці, воно тепер має бути наповнене служінням Йому та іншим. Дітям-онкохворим, тим, хто потребує опіки і допомоги, хто сам на сам опинився з важким горем. Я закінчив Львівську Комерційну академію, одружився, з дружиною виховуємо дитину. Я щасливий у родинному житті, але не менше щастя приносять мені усмішки маленьких пацієнтів гематологічного відділення, коли до них у гості завітають веселі клоуни чи львівські «зірки» з концертом. Чи прийдуть відомі художники зі справжнісінькими мольбертами й фарбами. Ото вже малюємо досхочу! І знаєте, після таких відвідин діти спокійніше сплять, у них поліпшуються результати аналізів. Звичайно, що насамперед вони потребують ліків (і ми з друзями, створивши громадську організацію «Самі», долучаємося до збору коштів та пошуку донорів для лікування онкохворих дітей). Але, попри важку недугу, діти є діти: відвідини, іграшки, концерти дають їм змогу вирватися з похмурої лікарняної дійсности.

На жаль, суспільство (поки горе не торкнеться когось особисто) часто залишається глухим до потреб дітей, хворих на рак. Буває, що на пресконференції з нагоди проектів на допомогу онкохворим дітям, прийде лише 1-2 журналісти... Або, скажімо, відбувався авкціон картин, намальованих самими дітьми та відомими львів'янами. Гроші від їхнього продажу мали піти у фонд гематологічного відділення. На жаль, продалася лише одна картина - і то її купив чоловік відомої львівської співачки, котра й намалювала це полотно. Але коли під час Львівського тижня моди відбулася презентація соціяльного проекту «Я не один...», в якому взяли участь самі діти, хворі на рак, то зворушені глядачі зі сльозами на очах почали купувати картини. Ми не ставили собі за мету розжалобити когось, ми просто прагнули відкрити для інших те, що в цьому світі, поруч з нами, хтось потребує нашої допомоги і підтримки, що є ситуації, коли рахунок йде на години, а хвора дитина не має потрібних медикаментів... Ми хотіли відкрити, що чиєсь маленьке життя може залежати також і від нас.

Зараз у Львівській спеціялізованій дитячій лікарні лікується від раку 3-річний Миколка. У нього лиса голівка, набрякле личко, а синці під очима ще більше підкреслюють синь його великих сумних очей. Втім, сумні ці оченята лише тоді, коли доводиться лежати під крапельницями. А от коли до лікарні приходять дядечки-художники, Миколка тут як тут. Не відходить від мольберта, малює так самовіддано, немов справжній художник.

- І що ти тут намалював? - допитуємося в малого, прагнучи щось втямити з намальованого різнобарв'я.

І Миколка натхненно починає розповідати: оце сонечко, оце квіти в нашому садку, а це я вже здоровий бавлюся з маленьким кошенятком, а це тато і мама такі веселі заглядають з віконця нашої хати - веселі, бо я веселий...

Я дивлюся на Миколчину «картину» і справді починаю бачити, як на ній вирує життя - життя прекрасне, попри усі труднощі й болі.

Я вірю, що Миколчине життя не згасне. Молюся за його одужання і дякую Богові, що через мою недугу привів мене до служіння іншим.

Андрій Породно, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ]

[ Купити книгу: "Перо ангела" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!