Ворота надії

Повернутися до змісту книги "Перо ангела"

До тієї поїздки в Ізраїль моє життя було таким, як і в тисяч інших молодих чоловіків: інститут, робота, одруження, народження дитини. Як і тисячі інших молодих сімей, ми, поживши у батьків (і моїх, і дружини), відчайдушно прагнули мати хоч невеличке, та своє житло. Але при наших заробітках цього годі було сподіватися. Щоб започаткувати власний бізнес, був потрібен стартовий капітал. У нас його не було. Отож, залишалися заробітки. У той час багато хто мріяв потрапити до Ізраїлю - тоді там можна було заробити утричі більше, аніж, скажімо, в Італії. Однак потрапити в цю країну було дуже складно. Перший раз я «погорів» на посередниках, втративши 600 доларів, позичених тайкома від дружини. Через пів року я вже був винен 800 доларів, і треба було терміново щось вирішувати... Колега порадив мені працівницю туристичної фірми, яка бралася допомогти оформити документи. Як з'ясувалося, з нею ми мали фати роль наречених, що вирушають у шлюбну подорож (вона також хотіла потрапити за кордон). Між іншим, у цю роль нам треба було добряче вжитися. Бо перевіряли претендентів на поїздку до Ізраїлю дуже прискіпливо. Я «косив» під молодого бізнесмена - відпустив борідку, придбав капелюха, довге пальто. І, либонь, викликав більшу довіру, ніж моя супутниця Наталя, бо її буквально, як на рентгені, дивилися. Вже потім, у літаку я запитав: «Чому ти їдеш за кордон?» «Шукаю себе», - була відповідь. Доля її виявилася трагічною....

По прибутті в Ізраїль чекав неприємний сюрприз: нас майже силоміць завезли до офісу (в інше місто) і наказали підписувати бозна-які папери. Відразу вимагали «за послуги з працевлаштування» 350 доларів. «Спочатку конкретна пропозиція роботи», - наполягав на своєму я. «Ну що ж, тоді викликаємо поліцію», - прозвучала у відповідь погроза. З поліцією нам зв'язуватися не хотілося, довелося домовлятися. Заплативши 100 доларів «відчіпного», ми були змушені наймати таксі (ті також утридорога деруть з початківців-заробітчан) і повертатися назад.

«Давай по 100 грамів, бо я, здається, починаю божеволіти», - не витримуючи напруження, запропонувала Наталя, коли ми опинилися нарешті у готелі.

Згодом вона добряче підсіла на «склянку». Як я потім побачив, там, в Ізраїлі, так само «знімали стрес» і розслаблювалися від шаленого напруження й важкої роботи багато заробітчан.

Через кілька днів нам з Наталею нарешті трапився посередник на ймення Арік, що запропонував роботу - їй прибирання, мені - працю на будові. Ми роз'їхалися у різні міста. Згодом (коли я вже більше орієнтувався в нюансах заробітчанського життя), виявилося, що Арік просто купив газету з оголошенням, вичитав, що у бригаду потрібен штукатур, зателефонував за контактним телефоном і сказав, що він може запропонувати працівника. Привіз мене на авто у домовлене місце, передав роботодавцю з рук у руки (як у работоргівлі, - майнула тоді в мене думка). За цю «послугу» з мене «здер» 300 доларів... Щоправда, спочатку взяв лише третину суми, решту, мовляв, заплатиш після першої зарплатні. Ми чекали на нашу першу виплату, як на свято. Але, очевидно, бригадир усвідомлював наше підневільне становище і просто маніпулював нами. Платив лише символічні гроші.

І знав, що ми нікуди не дінемося, бо щоб шукати іншу роботу, потрібно було десь жити, винайняти якесь житло, а в нас не було на це грошей.

Робота ж на будові була вкрай виснажлива. Жили ми в будиночку, що його мали зносити - двоє українців і п'ятнадцять в'єтнамців. Сам я витривалий, багато займався спортом, але витримувати темп і навантаження на будові було дуже важко. Уночі, здавалося, болить кожна кісточка, кожен суглоб. І до того всього - тривожні думки, що не давали спокою ні вдень, ні уночі: чи заплатять, чи не «кинуть»? Чи не «загребе» поліція? Чи не стану жертвою якогось терориста (саме тоді дуже почастішали теракти)? Удома ти живеш собі більш-менш розміреним життям, орієнтуєшся на певні моральні принципи, а тут, за кордоном, де ти - нелегал, людина без жодних прав і захисту, де з тобою можуть учинити як завгодно, усе летить шкереберть. Від ЦЬОГО всього й справді можна було збожеволіти. Хлопці шукали розради в склянці, я тримався. Як міг...

Через місяць дався чути Арік - давай, мовляв, решту грошей за працевлаштування. З дому зателефонувала дружина - на неї тиснули кредитори, вимагали повернення відсотків. А отримуваної «зарплати» вистачало лише на найнеобхідніше... Удень - важка робота понад людські сили, уночі - тривожні думки... Зрештою, ми таки утекли з того місця роботи. Вдалося влаштуватися вантажником. Робота також не мед - за зміну доводилося розвантажувати-навантажувати 40-50 тон. Але і на цій роботі мене банально «кинули». Згодом я навчився дивитися у вічі жорстокій реальності, але тоді для мене це було шоком: як люди можуть брехати просто в очі, так цинічно використовувати інших? Я зрозумів тоді: у таких важких обставинах наче оголюється справжня суть людини, і тоді справді видно, хто є хто. Були ж серед заробітчан і такі, що наживалися на інших. Були й такі, що маскувалися: жили разом з бригадою, працювали, входили в довіру. А одного дня зникали, а з ними - усі заощадження інших членів бригади, зароблені потом і кров'ю...

Заробітчанське життя - це суцільні драми... До речі, Наталя, моя «наречена», з якою ми за легендою їхали до Ізраїлю в шлюбну подорож, як я дізнався потім, остаточно узалежнилася від алкоголю: дійшло до того, що ходила «по руках» за склянку спиртного. Почувши це, я хотів розшукати, допомогти їй, але слід її загубився.

«Скільки їх, тих дівчат, що приїздять сюди шукати ліпшої долі, закопані у пустелі... - сказав мені один із тутешніх чоловіків, - а удома на них марно чекають матері, діти...»

Так і не знаю, що трапилося з Наталею...

А мені тоді, після двох невдалих спроб, розчарувань, все ж посміхнулася доля. Я знайшов роботу у супермаркеті. Працював підсобником у відділі готових страв - доносив салати. Також доводилося крутитися, мов білці в колесі. Але це вже було не до порівняння з будовою чи непосильними вантажами. Та й платили потижнево і пристойно - за два дні я отримував те, що удома заробляв за місяць. Я вільніше зітхнув, і майбутнє моє вже не уявлялося в чорних барвах. По телефону поговорили з дружиною. І вирішили, що ліпше буде, коли й вона приїде. Адже одному тут заробити на житло нереально, а я вже тут більш-менш облаштувався, маю пристойну роботу, трішки вивчив мову... І дружина приїхала до мене. Влаштувалася на роботу - прибирати квартири. Життя наше потрохи налагоджувалося. Ми вийшли на «нуль», тобто віддали борги, і можна було вже складати на заповітну квартиру. Але тут - як грім серед ясного неба - трапилося те, що змінило моє життя назавжди...

Усе почалося з того, що я почав відчувати дивну слабкість, втрачати апетит і худнути буквально на очах. Мене постійно мучила спрага, від найменшого зусилля я обливався потом. Якось допомагав дружині прибирати - кілька хвилин поприбирав, нахилився за ганчіркою і мало не знепритомнів. Сів відпочити, зняв мокру від поту сорочку. Дружина глянула й жахнулася: «З тобою щось не те! Самі ребра, обтягнуті шкірою... Треба терміново обстежитися!» І тихо додала: «Тільки не діябет... Бо це - кінець». Як медик вона знала, про що можуть свідчити такі симптоми.

Я передчасно не панікував. Відчував, що зі мною справді відбувається щось серйозне. Але думати про найгірше мені не хотілося. У нас тільки починалося нормальне життя в Ізраїлі, і наша мрія - окреме житло - вже почала втілюватися... Ну що ж, побачимо, що скаже лікар. Попитав у заробітчанському середовиші, до кого звертатися, отримав координати доктора, «який приймає нашого брата і лікує все» й пішов до нього на прийом. Розповів про свої проблеми зі здоров'ям (у мене до того ж додалася якась вірусна інфекція), лікар узяв довідник, щось там вичитав і виписав рецепт на ліки. Я був шокований! «А аналізи можна здати?» - запитав я. «Плати 100 доларів і за тиждень будуть готові». Я заплатив, лікар сам узяв з вени кров на аналіз. Я вийшов з кабінету і відчув, що мені вже важко ходити. Страху не було. Лише таке відчуття... От як інколи у фільмі чи книжці кажуть: «Подих смерти». Я відчув цей подих смерти. Відчув, що мене покидає життя і до результату аналізу, який буде через тиждень, я можу просто не дожити... Кожен крок мені давався з натугою. Я ледве дійшов додому. «У моїх господарів є знайомий лікар. Здамо у нього аналізи, попросимо, щоб зробили терміново!» - запанікувала дружина.

За терміновий аналіз крови ми заплатили 300 доларів. Результати стали для нас шоком. Заміть нормального рівня цукру у крові (6 одиниць) у мене 25! Це діябет! «Вам терміново потрібно почати колоти інсулін! Окрім того - дієта, уникнення фізичних навантажень і стресів, -сказав лікар. - І це вже до кінця життя».

«Боже, до якого кінця? - німо заволав я до Бога. - У нас тільки-но все почало налагоджуватися! Я не можу поїхати так просто звідси. Надто дорогою ціною мені тут все далося!»

«Але ж ти не хочеш, аби твоя дитина залишилася сиротою?! - переконувала мене повертатися додому й лікуватися дружина. - їдь, а я залишуся...»

Родичі з Україні теж тиснули, щоб я повертався...

І я покинув ті «Ворота надії» і «Пагорб весни» - так перекладається українською Тель-Авів. Вже тоді, по дорозі додому, я знав, що більше ніколи не повернуся СЮДИ. І ЩО ніколи моє життя вже не буде таким, як раніше.

У Львові відразу по приїзді мене поклали в лікарню швидкої допомоги. Я лежав під крапельницями геть виснажений, але ... щасливий! Я удома!

Я відчув, що страх, який мене сковував останні півтора року, покидає моє єство. В Ізраїлі я боявся поліції, терактів, не спав через це ночами... Постійні страхи гризли мене і вдень, і уночі, і, напевно, діябет - їх наслідок, бо часто виникає саме через стреси...

Як дивно: усі мої побоювання виявилися марними, а натомість мене чекало зовсім інше випробування, про яке я навіть й близько не думав.

Я зрозумів, чому Папа Іван Павло II після свого обрання промовив до людей, що зібралися на площі святого Петра, саме ці слова: «Не бійся!» Я зрозумів, як це безглуздо боятися і жити негативними очікуваннями замість того, щоб відкритися Божій волі стосовно твого життя. Є в Біблії розповідь про те, як Ісус наказує Петрові відплисти на глибину і каже йому «Не бійся!» Не бійся глибин життя, бо, плаваючи по мілководдю, ти погрузнеш у буденній суєті, так і не зрозумівши свого призначення на цій землі.

Я гостро відчув це, повернувшись після заробітків в Україну. Відчув, що не хочу погрузнути в однотипній буденщині, коли дні минають за днями, і ти не бачиш сенсу у своєму існуванні. Я відчув, що я хочу жити - життям повноцінним, яскравим! Що хочу глибше пізнати себе і Божу волю стосовно мого життя. «Боже, не забирай мене з цього світу! Я ще не все сказав. Не все зробив!» - звертався я до неба у моменти криз, коли був за крок до смерти.

І ці мої відчайдушні волання були почуті. Я відкривав для себе нові грані життя, пізнавав цікавих людей, як ніколи, багато читав, пробував себе в нових сферах діяльності. І просто ЖИВ!

Було нелегко. Пригадую, вийшовши з лікарні, пішов з донечкою на Форум видавців - щорічну популярну книжкову ярмарку, що відбувається у Львові. Я засумував за своїми знайомими, друзями, за львівською атмосферою. Однак знайомі мене не впізнавали... Я наскільки змарнів і схуд, що вони відмовлялися вірити, що перед ними я, Андрій Стешко. І в очах їх читалося співчуття... Я вийшов із Форуму з важким серцем. Хотів піти з малою у фотостудію, зробити знимку, щоб мама в Ізраїлі побачила, як виросла донечка. Але Олеся запротестувала: «Спочатку «Макдональдс». Що ж, пішли туди. Я замовив для донечки їжу, собі не взяв нічого. І тут відчув, що обливаюся потом, слабну і от-от знепритомнію. «Діябетична кома! Треба терміново з'їсти щось солодке!» - майнуло у свідомості і я із зусиллям почав швиденько їсти й пити те, що стояло перед Олесею. Дитина перелякано дивилася на мене, а у моєму мозку пульсувала лише одна думка: «Якщо знепритомнію чи помру, вона ж навіть не знає своєї адреси...»

Але Бог вберіг мене, я прийшов до тями, і через якийсь час ми таки пішли робити знимку для мами, щоб показати, як вже виросла Олеся...

Спільно - я тут, а дружина в Ізраїлі - ми таки заробили на власну квартиру, і 3 роки тому в нас народилася ще одна донечка - Яночка.

Уже 8 років я на «голці» - щоденних ін'єкціях інсуліну. Пробував позбутися діябету різними методами, але, на жаль, це невиліковна недуга. Займався спортом, записався у групу з карате. Там усі - підлітки, юнаки, і один я - 30-річний дядько. Перед заняттям поклав перед ними пляшку солодкої води.

«На випадок, якщо мені стане погано, влийте воду, якщо буде геть кепсько - викликайте "швидку"», - попросив хлопців. Я не хотів жити з постійними обмеженнями, з відчуттям власної неповноцінности. Хоч зрозумів: переборщувати таки не варто... І мучити себе постійними питаннями: «Чому, за що?» - також не не треба. У всьому, що з нами стається, є свій сенс. Я бачу це на прикладі власного життя. І дякую - так, дякую, хай це когось і здивує, - своєму діябету, завдяки якому я багато зрозумів. І найголовніше, що я зрозумів: життя у всій його виявах прекрасне. І кожен з нас - особливе Боже творіння з особливою місією на цій землі, яку треба пізнати й розвивати. Так, щоб по тобі на цій землі щось залишилося.

Хтозна, чи я би зрозумів це, якщо б не пережив усіх тих випробувань.

Зараз тішуся кожному своєму дневі. Кожному позивному спілкуванню з людьми і кожній позитивній книжці. У моєму житті не стало менше проблем, але в ньому стало більше душевного спокою. І я часто звертаю свій погляд до «10 заповідей спокою папи Івана Павла II»:

1. Саме цей день я хочу прожити, не намагаючись одразу вирішити всі життєві проблеми.

2. Саме сьогодні зважатиму на свою поведінку: не буду критикувати, виправляти чи вдосконалювати нікого, окрім себе.

3. Саме сьогодні буду щасливим, усвідомлюючи, що я створений для щастя не тільки у вічності, а й тепер.

4. Саме сьогодні підлаштуюся під обставини, не прагнучи, щоб вони підлаштувалися до моїх бажань.

5. Саме сьогодні відведу кілька хвилин свого часу для читання. Як їжа потрібна тілу, так добра книжка потрібна для духовного життя.

6. Саме сьогодні зроблю якийсь добрий вчинок і нікому про це не скажу.

7. Саме сьогодні зроблю щось, до чого не маю жодного бажання. А коли почуватимусь ображеним, не виявлю цього.

8. Саме на цей день складу собі детальний план. Можливо, не буду його ретельно дотримуватися, але спробую виконати два пункти.

9. Саме сьогодні буду сильно вірити - навіть коли б обставини схиляли мене до чогось протилежного. Бог піклується про мене так, ніби на світі більше нікого немає.

10. Саме сьогодні не буду нічого боятися. Не боятимусь вірити у Добро і за все дякувати. Адже все є Божим даром.

Андрій Стешко, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ]

[ Купити книгу: "Перо ангела" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!