До читача

Повернутися до змісту книги "Перо ангела"

У мене нічого особливо в житті не сталося, я просто хочу переповісти розповідь, що колись дуже вразила мене і допомогла зрозуміти, що Бог завжди перебуває поруч з нами. Думаю, ця розповідь підтримає людей, які перебувають у складних життєвих ситуаціях.

Одній дівчині, яка переживала кризу у своєму житті, приснився сон, що вона бачить дві пари слідів людей, що йдуть поруч. Вона зрозуміла, що це Бог іде поруч з нею. Але ось раптом - небезпечна трясовина, губиться стежка, лякають непролазні хащі. І залишаються тільки одні самотні сліди!

- Чому, чому Ти покинув мене, Боже? - з німим криком звернулася вона.

І почула: "Я тебе не покинув. Я взяв тебе на руки"».

(Із листа 18-річної Анастасії Степанюк із закарпатського села Порошково до редакції видавництва «Свічадо»)

Інколи буває в нашому житті так, що раптом губиться широка, протоптана стежина. Ми починаємо блукати в життєвих хащах, і безодня неспокою, розчарування, болю, відчаю готова поглинути нас. У героїв розповідей чергової, сьомої, книжки серії «Невигадані історії» траплялися такі моменти, кожен з них пережив певні випробування у своєму житті. Але вони не були самотні на цьому шляху. Поруч з їхніми слідами були сліди Господні. їх рятували Господні руки. Тому всі ці розповіді життєствердні й оптимістичні. Вони про те, що у своїх терпіннях ми ніколи не буваємо самотні. Що там, де з людського погляду горизонт закінчується, там насправді Господь Бог відкриває новий простір.

Ці невигадані історії про те, що життя в усіх його виявах прекрасне й благословенне. І тому варто поспішати жити, любити і довіритися Божій любові.

Люба Кіндратович

Щоразу, проходячи повз стару кам'яницю в центрі Львова, де колись я зустріла незнайомого хлопця-жонглера, що подарував мені, заплаканій незнайомці, перо ангела, я сповільнювала крок і роззиралася довкола. Я так хотіла ще раз побачити його і розповісти, що за цей час, поки ми не бачилися, скільки всього трапилося - сумного й радісного, але завжди, завжди оте перо ангела нагадувало мені про те, що ми не самотні в цьому світі, і що Господь своїми лагідними руками витирає кожну сльозу. І посилає людей, що стають на нашому шляху джерелом віри, надії й любови.

Я так і не зустріла більше того юнака, але подароване ним перо ангела й слова про те, що коли ти даруєш щось іншому - усмішку, мелодію, любов, надію..., Господь співає у твоєму серці, а світ стає музикою, закарбувалися в моєму серці.

Люба, м. Львів

Я довго стояв в оточенні мовчазних, переполоханих дітей і гарячково продумував різні варіянти. І раптом я зрозумів, що жоден з них не порятує ні мене, ні сина. І подумки почав молитися: «Боже, заопікуйся моїм заблукалим сином і цими дітьми. Допоможи нашим колядникам щасливо дібратися додому!». Через якусь мить до зупинки під'їхав трамвай. І на східцях порожнього салону ми побачили... розгубленого Ромка, нашого найменшого артиста, - в моїй вишиваній лемківській сорочці, у солом'яному брилі й із приклеєною бородою.

«Мене наче янголи скеровували», — говорив щасливий син, і я погоджувався з ним. Бо був впевнений: саме з Божою поміччю наші вертепники у повному складі змогли щасливо відбути свою подорож до столиці.

Володимир, м. Львів

Як і всі хлопчаки, я в дитинстві відчайдушно хотів, щоб у мене був тато. Мій рідний батько, хоч і жив з нами по сусідству, признався до мене як до свого сина лише тоді, коли я став священиком і служив у рідному селі. Я не тамував у своєму серці образи чи докору і щиро, по-синівськи обійняв його. Можливо, та туга за батьком, що ходила за мною у дитинстві, скерувала мене до Небесного Батька, якому тепер служу як священик. Згадую себе, малого, і думаю, який милосердний наш Господь, що твердо вів мене, сільського вбогого напівсироту, життєвою стежиною і завжди давав відчути, що Він поруч зі мною.

Я дякую Богові за те, що завжди мав мене у своїй опіці - і тоді, коли я був дитиною, і тепер, коли я священик і голова сільради. Насправді, кожен з нас - чи то маля, чи літня людина, є улюбленою Божою дитиною. Завжди, попри все.

Я твердо знаю: не існує миті, коли ми позбавлені Божої присутности.

о. Григорій, Івано-Франківська область

Я вирішив, що бабця - уже не мешканка цього світу (та й зрештою на це вказували усі ознаки), і, щоб уникнути зайвих клопотів, порадив йти за свідоцтвом про смерть. З почуттям виконаного обов'язку повернувся на дільницю.

Минуло трохи часу. На зборах нашого медичного колективу обговорювалися кандидатури на отримання премії до Дня медика. Як молодого перспективного спеціяліста запропонували мене. І тут з місця схопилася літня огрядна лікарка, котра чомусь незлюбила мене з першого погляду: «Що? Та цей "доктор" моїй сусідці рік тому свідоцтво про смерть виписав, а вона ще й дотепер на базарі соняшникове насіння продає!»

Я пополотнів. У пам'яті відразу виринула ота 85-річна бабця, котра вже практично не дихала, і котру я записав у покійниці. А ця «покійниця» - от тобі й на! - тепер продає насіння. Хай йому грець - так осоромитися! Втім, це наука на майбутнє.

Минули десятиліття, я - вже досвідчений лікар з багаторічним стажем роботи в онко-диспансері, але часто згадую той момент зі своєї практики й ніколи не поспішаю виносити жорсткі однозначні вердикти, навіть тоді, коли абсолютно все свідчить, що медицина вже безсила. Адже що неможливо в нас, лікарів, можливо в Бога.

Микола, м. Львів

Мого народження нетерпляче очікували в родині, хоч і була в я вже п'ятою дитиною. Але після пологів радість моїх батьків змішалася з шоком і болем: я народилася без рук. Чому, через що? - на це запитання не знаходили відповіді ні батьки, ні лікарі.

Медики стверджували, що ні ходити, ні говорити я не зможу, пропонували матері відмовитися від мене, здати у спеціяльний заклад. Але батьки, хоч були вбиті горем через моє каліцтво, обурилися такою пропозицією: як можна відмовитися від своєї кровинки, такої маленької й безпомічної, віддати її в чужі руки?

У дитинстві мої ровесники просили у листах до святого Миколая цукерки й іграшки, а я просила, щоб у мене виросли руки. Я думала, що Господь просто забув мені дати їх при народженні, і тепер святий Миколай мусить нагадати йому про це. Звичайно, руки у мене так і не виросли, але Бог щедро обдарував мене іншими своїми дарами.

Віра, Тернопільська область

«Ворота надії» - так, за іронією долі, перекладалася українською назва ізраїльського міста, в якому я, український заробітчанин-нелегал, опинився. Опинився сам на сам із жорстокими правилами заробітчанського життя, нечесними на руку роботодавцями-визискувачами, постійним страхом, що мене можуть арештувати і нав'язливими думками: як повернути борги? В Україні мене чекали дружина та маленька донечка. І кредитори, яким я був винен дві тисячі доларів - величезну, як на той час, суму. Я тяжко працював на будові. Зціпивши зуби, страждав від болю уночі й переконував себе, що це треба просто пережити. Ще трохи, і я знайду іншу роботу, і все буде по-іншому... Тоді я не знав, що дуже скоро мені доведеться повернутися в Україну. Не з власної волі. І вже зовсім іншою людиною.

Андрій, м. Львів

На пам'ятникові нашому молодшому синочкові ми викарбували слова: «Коли я народився, всі сміялися, а я плакав. Коли я відходив з цього світу - всі плакали, а я сміявся. Я повернувся до дому свого Отця».

Ці слова вибрав Богданчик, прочитавши книжку італійського монаха Бруно Ферреро. Він й сам, до речі, хоче бути монахом, священиком, прислуговує в церкві. Часто улітку сідають з чоловіком на велосипеди і - гайда до Крехівського монастиря. Ми також часто їздимо до різних паломницьких святинь. Молитва, усвідомлення Божої присутности рятувало нас у важкі хвилини, яких у нашій родині було чимало. Бувало, що вночі, коли ми не могли спати, молилися, й так засинали з молитвою. І завжди Господь простягав нам свою руку. А на Покрови Господь благословив нас ще однією, п'ятою, дитинкою...

Віра, Львівська область

Минуло багато років, відколи я стала незрячою. Медицина іде вперед, і я, розуміючи в душі, що втратила зір остаточно, ще маю крихітну надію, що станеться чудо! Ніколи не говорила й не кажу досі: «Слухаю телевізор чи книжку». Завжди кажу: «Читаю книжку, дивлюся телевізор». Мені здається, що якимось внутрішнім зором я справді бачу героїв фільму чи книжок. Уявляю собі обличчя людей, вулиці міста, інтер'єр кімнати, своїх пацієнтів.

Нещодавно записалася на курси англійської мови, опановую комп'ютер, ходжу на виставки. В одній - «Зір, залишений в долонях» - я навіть брала участь сама. Іванка, моя подруга-художниця, розвела фарби, і сказала «Малюй, як підказує серце. Ти - майстер, а я - лише підмайстер!»

І я малювала свою улюблену осінь... Але також відчувала себе підмайстром. А моєю рукою водив справжній Майстер, мій Творець і повсякчасний Опікун - Господь Бог.

Таня, м. Львів

У школі ніхто не знав, що в мене - рак. Після тривалого лікування батьки упродовж багатьох років раз на тиждень забирали мене з фізкультури чи хореографи, і ми йшли до лікарні здавати контрольні аналізи... Один Господь знає, що пережили мої мама й тато за ці роки, скільки разів їм від хвилювання, здавалось, завмирало серце і дерев'яніли руки, в яких був затиснутий клаптик паперу із результатами аналізів... Але, дякувати Богові, ми подолали цю недугу. А я зрозумів, що недаремно в моєму житті було таке випробування. Зрозумів, що коли Бог зберіг моє життя, котре висіло на волосинці, воно тепер має бути наповнене служінням Йому й іншим дітям-онкохворим, тим, хто потребує опіки і допомоги, хто сам на сам опинився з горем.

Андрій, м. Львів

Якось, гуляючи з синочком, ми зустріли генетика, який свого часу «напророкував» дитині вади і порадив зробити аборт. Він подивився пильно на синочка. Зробив нам кілька компліментів і все...

Минув час. Наш синочок вже ходить, в нього з'явилися перші зубки, він починає розмовляти. А цього могло б і не бути, якби ми дозволили собі чи комусь іншому вносити корективи в плани Божі.

Вважаємо, що це було випробування, яке ми пройшли, дякуючи Богові й молитвам - нашим і усіх, хто за нас молився.

Іванна, м. Львів

Пригадую, молодший синочок приніс із дитсадка свій перший малюнок. «Мамусю, ось я намалював яблуко!» До щему захотілось прозріти хоч на мить, щоб поглянути на свою дитину, на її малюнок. Але відразу ж подумала: так, я незряча, але маю коханого чоловіка, трьох діточок. Я - щаслива!

Тоді я навіть не підозрювала, що невдовзі над моїм життям чорно захмариться. Що мій чоловік залишить мене з синами заради іншої жінки.

Були страждання і відчай. Життя било, шмагало, здавалося, що не виживу, але вижила. Здавалося, що вже ніколи не заспіваю, але співала.

Співала, коли було весело, співала, коли було сумно, співала, коли вже не було сил плакати.

Тепер ми співаємо удвох з Лайошем - Бог подарував мені зустріч з таким, як і я, незрячим бандуристом.

Тетяна, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Перо ангела" ]

[ Купити книгу: "Перо ангела" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!