Богданові подорожі

Повернутися до змісту книги "Сонячна дитина"

1. ЩО БОГ З'ЄДНАВ...

На початку військового конфлікту між Сербією та Хорватією двоє студентів останнього курсу Белградського університету, серб Зоран і хорват Іво, не бажаючи брати участь у братовбивчій війні, покинули свої країни. Спочатку вони знайшли притулок у таборі для біженців під Копенгагеном, а згодом у пошуках ліпшої долі покинули Данію, нелегально перебравшись до сусідньої Норвегії. На їхнє щастя, в Королівстві Норвегія існує давній закон, згідно з яким люди, які знайшли притулок у монастирях, не переслідуються - доти, доки там перебувають.

Двоє друзів знайшли притулок у маленькому домініканському монастирі в Осло. Православний Зоран щоденно бігав на службу до православної церкви за три квартали від монастиря. Якось по дорозі з храму він познайомився з чарівною норвежкою, через кілька місяців одружився з нею і увійшов в бізнес дружини з чищення одягу мешканців столиці. Іво перебрався вглиб країни, де високо в горах, в декількох будиночках зі зрубу четверо ченців вели аскетичний спосіб життя - в молитві, постах і духовному подвизі. Монастир містився у відлюдній місцині, електрика, газ та инші блага цивілізації його не торкнулися.

Невибагливий Іво дуже швидко призвичаївся до монастирського життя. Він змайстрував собі маленький стільчик - такий, щоб можна було, стоячи на колінах, «трішечки» сидіти, і годинами молився в невеликій затишній каплиці.

Минув час, Іво отримав легальні документи на проживання в Норвегії, але монастир не залишав. На третій рік його перебування в монастирі настоятель почав розпитувати про його подальші плани на життя:

- Чи замислювався ти над своїм майбутнім? Хочеш бути ченцем? Чи хочеш знайти роботу і одружитися?

- Я молюся. І чекаю. Якщо Бог хоче, щоб я був ченцем - я буду ченцем. Якщо Бог хоче, щоб я одружився - то одружуся.

Настоятеля ця відповідь цілком влаштувала, і на цьому розпитування завершилися. Іво продовжував годинами просиджувати-простоювати на колінах і питати у Бога Його волі.

Пітер був неймовірно вродливим - смаглявий, зі жвавими виразними блакитними очима, перед якими не могли встояти ні молоденькі дівчата, ні зрілі жінки. У ньому фала португальська кров батька і норвезька - матері, й він не стримувався від безкінечних любовних пригод. Не встояла перед Пітером і Христина - діяльна, жвава фламандка. Пітер привіз її з Голландії в Осло, щоб познайомити зі своєю мамою і заодно - показати красу своєї батьківщини. Подорожуючи на санях, вони заглибилися в гори. Відвідали і маленький монастир.

Ченці молилися. Увійшовши до каплиці, Пітер застиг, не в змозі ворухнутися. Його вродливе лице засвітилося якимось внутрішнім світлом. Складалося враження, що людина довго йшла до чогось невідомого і незвіданого, шукала, але не могла знайти. І ось нарешті... Пітер знайшов Любов. Не відриваючи погляду, він дивився на ікону Милосердного Ісуса, поволі опускаючись на коліна.

Христина ж, увійшовши до каплиці, відразу ж спинила свій погляд на Іво, шо смиренно молився в кутку.

Раптом вона рішуче підійшла до нього і сказала, рубаючи кожне слово:

- Я хочу, щоб ви стали моїм чоловіком.

Іво відсунув свій стільчик, підвівся, але його ноги затерпли від довгого перебування в одному положенні, і він упав на підлогу. Ще лежачи на підлозі, він почав говорити:

- Так... так... Я згоден.

Христина подала йому руку. Уже виходячи з каплиці, Іво обернувся і вдячно глянувши в бік престолу, прошепотів:

- Сталося... Дякую Тобі, Господи.

Після трьох років спільного життя дружина не витримала моєї зарплати соціяльного працівника і разом з тешею наполягла на тому, щоб я вирушив за кордон на заробітки. Залишивши вдома сім'ю, дворічну дитину, я потрапив спочатку до Польщі, а потім - і до Норвегії. Після недовгих поневірянь я опинився в горах, у маленькому монастирі, щоб допомогти ченцям постелити нову підлогу в каплиці.

Там і почув від брата Пітера історію про Іво і Христину.

А коли ми везли дерево через маленьке селище, де мешкало це подружжя, Пітер запропонував зайти до них у гості.

Гарний, доглянутий будиночок, за будинком електричний пастух пасе кіз Двері були відчинені, ми постукали. Не почувши відповіді, увійшли. Підлога у великому холі була застелена солом'яними килимками. Лвоє милих малят -дворічна дівчинка та однорічний хлопчик - повзали від батька до матері. А вони, присівши по-турецьки один навпроти одного, з великою любов'ю дивилися один одному у вічі, і світ немовби не існував для них. Кілька хвилин ми з Пітером не могли відвести погляд від цього торжества любови. Потім брат тихенько смикнув мене за рукав і вказав на вихід. Ми вийшли на вулицю і Пітер тихо сказав:

- Не будемо їм заважати... «Що Бог злучив, людина нехай не розлучає».

2. БРАТ РАФАЕЛЬ

У праці та молитві час у монастирі збігав швидко. Підлогу я настелив, пора було збиратися в дорогу на нову роботу. Ми з братом Рафаелем, присівши на краю скелі, вели неквапливу бесіду. Брат був з наших країв, але в пошуках усамітнення з Богом і суворого аскетичного життя опинився далеко від Батьківщини, в цих горах. Нас багато що об'єднувало, і ми потоваришували.

Сьогодні брат Рафаель, поринувши у спогади, згадував своє минуле.

«Поволі поверталася свідомість, наповнюючи розум і приносячи усвідомлення життя. Останнє несло з собою гіркоту, тугу та відчай. Якщо є життя - попереду ще один чорний день. Потрібне велике зусилля, щоб відкрити очі назустріч цьому дневі.

Душевний біль поєднувався з фізичним. Розривало голову, в роті було сухо-сухо.

До кімнати увійшла мати. Я чув її повільні кроки і знав, що вона зараз скаже. Мама присіла на край ліжка:

- Сину, схаменись. Тобі 27... Ти вже кілька років п'єш безупинно. Так і померти недовго, - голос мами звучав ласкаво.

Стільки лиха я їй завдав, а вона й далі любила мене.

- Це сильніше від мене, - не розплющуючи очей, прошепотів я. - Набагато сильніше.

- Тут гроші. Я півроку збирала з пенсії, - голос матері звучав втомлено. - У сьогоднішній газеті оголошення є. Лікують від цього.

Мама підвелася з ліжка. Біля дверей зупинилась:

- Синочку, прошу тебе, не пропий. Десятиденне лікування притлумило потяг до спиртного... і не більше. Повертаючись додому, я шкодував матір і її невиправдані сподівання. На себе махнув рукою: "Не жилець...".

Біля будинку, навпроти моїх вікон, випивали товариші.

"Зараз побачать, наллють... і все...".

Різко звернувши убік, кущами обійшов будинок і чкурнув у під'їзд:

Фу-у... аж спітнів.

- Не йди на вулицю, сину, не йди, - голос мами тремтів, - посидь удома, а там, може, по пустить. Мені тут сусідка Біблію дала, може, по читаєш?

Читав п'яте через десяте, багато пропускав. Чимало було незрозумілого, нудного, чудернацького. Але читав. Образ Бога виходив непривабливий. Я не розумів Його жорстокости щодо свого вибраного народу, а особливо - до инших народів. Надію вселяло хіба що ставлення Бога до Давида.

"Той ще хлопець, - думав я, - бандюга і рекетир, бабій і гуляка, а Бог його все одно любив. Точнісінько, як мене моя мама."

Прийшла сусідка:

- Ходімо до пастиря нашого. Він тебе розуму навчить.

"Чому б і ні", - подумав я.

На зустрічі була сусідка, пастир, якась молоденька дівчина, що теж прийшла уперше. Подивилися відео про створення світу, потім пастир щось довго завчено говорив. Нічого не розуміючи, я відверто нудьгував.

Коли вийшли втрьох на вулицю, сусідка сказала, звертаючись до дівчини:

- Ти приходь післязавтра, буде більше людей, буде цікавіше.

А потім до мене: "А тобі пастир сказав не приходити, може, колись, иншим разом..." І махнула рукою непевно.

«Є причина набухатися», - зрадів я.

- Значить не твоє це, - спокійно сказала мати, - читай далі, знайдеш її спокій передався мені. Продовжував читати. Особливо сподобалася "Пісня пісень". І, раптом, як грім з ясного неба - "Нагірна Проповідь". "...Не противитись злу, ... йди дві милі, ... віддай, ... підстав... Будь милосердний...".

- Де? Де так можна жити? - не стримуючи себе, вголос закричав я. - Вкажи мені місце, Господи, де можна так жити!

Тихий голос всередині мене відповів:

- У монастирі.

Два роки в монастирі пролетіли швидко. Мені подобалося моє послушництво - робота в храмі.

Сьогодні була неділя, а значить, будуть і шлюби. Ось і перший. Я відчинив великі двері храму.

Увійшли прекрасні молодята в супроводі батьків і гостей. А за ними, бочком, в брудній фуфайці, неголений бомж. І просто - на середину храму, до розкішно вбраних гостей. Підкравшись до бомжа ззаду, я схопив його за руку, вивів з церкви і з силою відштовхнув:

- Іди звідси!

Ніч я не спав. Ніколи в житті мене так не мучила совість. Я вив, благаючи в Бога:

- Приведи його завтра... приведи його зав тра... приведи...

На ранок Бог відповів любов'ю - привів учорашнього бомжа.

- Підвів я вас учора, - пробурмотів той.

- Пробач мене рідний, пробач, - мене переповнювали почуття радости, розчулення, вдячности... - їсти хочеш?

Я дивився, як бомж наминав канапки, гладив його брудний рукав і промовляв:

- їж, їж, я ще принесу.

Наступної ночі я знову не спав, молився:

- Боже Милосердний, обдаруй своєю любо в'ю того пастиря, який сказав колись більше не приходити мені до нього. Пошли йому грішника, щоб, проявивши до нього своє милосердя, він сам став ближчим до Тебе.»

Закінчивши свою розповідь брат Рафаель підвів свій погляд:

- Завтра, Богдане, ти ідеш туди, за перевал, збирати чорницю. Можна тобі дати пораду?

- Навіть треба!

- Як і мене, Бог витягнув тебе з пекла. Хай там що трапиться у твоєму житті, пам'ятай про це, і будь Йому вдячний. Попри все, будь Йому вдячний.

3. ГРОМАДА

Зима наздогнала нас на другий день подорожі. Знемагаючи від утоми, голоду та холоду, ми не раділи ані першому снігу, ні красі навколо нас. Переночувавши в будиночку лісорубів на перевалі, почали спускатися вниз До найближчого населеного пункту було ще пів дня шляху...

Ще вчора вранці ніщо не віщувало біди. Відпрацювавши сезон на зборі чорниці, ми з Павлом вже підраховували заробітки, мріючи про повернення додому. Павла в Варшаві чекала велика родина - мати, дружина і п'ять доньок. Я дуже хотів побачити сина. Але господар чорничних плантацій вирішив инакше. Очевидно, він теж підраховував свої прибутки, і їх йому видалося мало. Він зробив найпростіше, що можна зробити. Звинуватив нас у крадіжці, навіть не завдаючи собі клопоту доказами. Його зять служив у поліції, а хто були ми? Нас просто вивезли на гірську звивисту дорогу і, показавши напрямок шляху, відпустили. І на тому спасибі...

Спочатку ми крокували бадьоро, хоч і йшли вгору - добре, що встигли поснідати. А далі було все важче і важче. Але найважче було те, що ми розуміли: повернення додому нам не світить, треба знову шукати роботу, і дітей своїх ми побачимо не раніше, ніж через рік. До того ж ми так себе картали! Адже знайомі норвежці попереджали нас про непорядність хазяїна, але ми «купилися» на заробіток, який він пропонував і проігнорували всі попередження.

До вечора вийшли на перевал, переночували у будиночку лісорубів. їжі в ньому не було, але була пічка і відро. Джерело поруч, дрова скрізь. А о п'ятій ранку знову вирушили в дорогу. До одинадцятої раптом похолоднішало, подув різкий вітер, о дванадцятій вже валив сніг.

У сутінках, абсолютно бездумно, на повному автопілоті ми увійшли в чистеньке доглянуте містечко біля підніжжя гори, що так виснажила нас. Бредучи по центральній вулиці (всього їх тут було три), шукали церкву. Можливо, священик чи хто б там не був, не відмовить нам у шматкові хліба...

Церковця була неймовірно малою, присадкуватою. І зачиненою... Але за церквою стояв будиночок, теж невеликий і такий же чистенький та доглянутий. Але найголовніше - з комина клубочився дим, смачно пахло, і там були люди! Майже бігом, з останніх сил ми кинулися туди. Перед нами відкрилася чудова картина: група закутаних у ковдри людей смажила на мангалі ковбаски.

- Нєх бендзє похвальони Єзус Христус! - Павло зовсім втратив голову.

- Слава Ісусу Христу! - повторив я, не відводячи голодного погляду від мангалу.

Ми навіть не звернули уваги, що невисокий сивий чоловік в джинсах і светрі відповів нам на наших рідних мовах;

- Амен. Слава навіки!

- Поїсте з нами? - продовжував він вже англійською.

Поруч заметушилися решта учасників бенкету, наповнюючи нам тарілки салатом, кетчупом, сосисками і тим, що вони називають гірчицею.

Нам з Павлом було абсолютно однаково, як ми виглядали в очах цих людей. Ми їли! Запихали в рот, кидали, бруднилися... Ми їли!

Інтелігент у п'ятому коліні, нащадок дворян і прекрасно вихована людина, Павло «смачно», від усієї душі, гикнув, схилив голову мені на плече і заснув. Останнє, що я пам'ятаю, - як двоє високих чоловіків несли мого побратима в будинок. ..

Прокинулися ми лише під обід наступного дня. Обід був чудовим, але ще чудовішою була атмосфера за столом. Видно було, що ці люди ставляться один до одного турботливо. Инше слово важко і підібрати. Навіть жартували вони одне з одного доброзичливо й не колюче. Абсолютно беззлобно «пройшлися» і по нас із Павлом.

Після обіду ми перейшли в просторий хол з каміном.

- Будемо знайомитися!? - напівзапитав- напівствердив сивочолий чоловік, що відповідав вчора на наші вітання.

Знайомство вони почали з себе, даючи нам час звикнути, перейнятися до них довірою і відчути атмосферу щирости, яка панувала в цьому будинку.

Сивий чоловік виявився місцевим священиком, родом із Закарпаття. Коли йому виповнилося 18 років, загинув його батько, і він разом з матір'ю-полькою виїхав до Польщі. Тому й знав польську, українську та російську мови. Закінчивши римо-католицьку семінарію, з головою поринув у соціяльну роботу.

- І майже загинув для Бога, - задумливо сказав отець Ентоні, - Людський гуманізм всмоктує своєю видимістю добра. Треба Божої благодаті, щоб зрозуміти глибоку різницю між гуманізмом людським і гуманізмом Бога. Гуманізм людини обмежений рамками людського життя, від народження до смерти. Гуманізм Бога для кожної конкретної людини простягається від зачаття у вічність, виходячи за рамки часу і простору. Иншими словами, людський гуманізм спрямований на тіло людини, заохочуючи аборти, евтаназію, гомосексуалізм і розуміння життєвого успіху як влади, грошей, слави. А Божий гуманізм спрямований на душу людську, і з позиції вічности аборт - вбивство, евтаназія - самогубство, гомосексуалізм, як пише Біблія, - «мерзота», а життєвий успіх - це повнота Духа Святого.

Бог не обділив своєю благодаттю нерозумного вчорашнього семінариста, що горів спрагою діяльносте, і отямившись, Антон прийняв свячення. На його ж прохання і був відправлений на далеку важку парохію в гори Норвегії.

Не треба бути дуже проникливим, щоб зрозуміти, чи радше відчути, що саме отець Ентоні був душею всієї цієї компанії. Навіть, можна сказати, охоронцем духу.

Але керувала тут всім надзвичайно вродлива молода жінка Єлизавета.

Єврейка-християнка, вона покинула Ізраїль після того, як від бомби терориста загинули всі її близькі - мати, батько, сестричка. Не в силах жити там, де все нагадувало їй про втрату, приїхала до товаришки в Норвегію. А тут зустріла Варта, одного з найдобріших людей у світі.

Варт, католик із Нової Зеландії, потрапив до Норвегії разом з трупою циркових артистів, де він завжди був на перших ролях. Але зустрів Єлизавету... І осиротілий цирк поїхав на батьківщину без свого першого номера.

Двометровим громилою, який разом з Бартом заносив вчора в будинок сплячого Павла, виявився Дитріх, лютеранин з Німеччини. Успішний рок-музикант, пісні якого наспівувала вся країна, свій внутрішній біль глушив алкоголем, наркотиками і безладним сексом. Але біль не вщухав, ніби взиваючи до чогось иншого, чистого. У пік кар'єри Дитріх раптом все покинув, і з гітарою, наметом, спальним мішком та необхідними речами в наплечнику рушив у подорож у тутешні гори. На одній з туристичних стежок йому трапився величезний лось, що шукав собі подругу. Прийнявши Ді за конкурента, загнав його на дерево і стеріг майже добу.

- Саме там я й почав молиться, на цьому дереві. - Ді сміється, - Все не як у людей. Инші приходять до Бога завдяки людям, а я завдяки лосеві.

На щастя, стежка була знайома иншим туристам. На світанку наступного дня група молодих баптистів-євангелистів з Фарерських островів галасом і піснями відігнали лося. Звільнений Дитріх, ледь опустившись на землю, заспівав їм гимн любови до Бога, що увійшов у його серце минулої ночі. Результатом його гімну любови стала любов молоденької тендітної евангелистки Моніки.

- Я думаю це все ж таки справа рук Бога, а не лося, - дзвіночком звучить тоненький голосок Моніки. - Та й сам лось - справа рук Бога.

У холі були ще двоє людей, яких ми не бачили вчора.

Бред, англіканець з Манчестера, володар дивного прізвища Гудмен. Загальний улюбленець і «приколіст», Бред усе своє свідоме життя хотів бути ченцем. Але жодного разу навіть не спробував переступити поріг якогось монастиря. Прекрасний адміністратор, чудовий фокусник, по дитячому глибоко віруюча «добра людина», він ішов по життю легко і весело, приносячи радість довколишнім.

Останнім з тих, що сиділи в холі, був Кристіян, син чилійського комвіяжера і російської емігрантки, яку його батько нелегально вивіз із Владивостока. V Кристі дивно поєднувалися благопристойність і душевність православної матері та любов до азартних ігор безбожного батька. Вже потім, коли ми вчотирьох - Бред, Кристіян, Павло і я - жили в одній кімнаті, дивно було спостерігати за нашим російським чилійцем. Часто вночі він вставав, що б творити Ісусову молитву, а потім раптом загулював на кілька ночей в казино або иншому розважальному закладі.

Всі разом (крім отця Ентоні, звичайно), вони були трупою мандрівного цирку. Ось уже три сезони подорожували Норвегією, даючи вистави по містах і селах, тішачи місцевих хлопчаків, відриваючи їх від комп'ютерів. Всього місяць тому вони досягли і цього маленького містечка. І скориставшись запрошенням священика, зупинилися до весни у його парохіяльному будиночку.

Ось ми і знайшли роботу. Нашим новим друзям потрібні були працівники сцени. Хоча це голосно сказано. Павло виявився професійним піротехніком (скільки знаю цю людину - стільки він мене по-доброму дивує). Я непогано знаю авдіотехніку, а ше в мене був досвід роботи зі світловою технікою. Свого часу, коли я вештався по неосяжних просторах Радянського Союзу, доля закинула мене на Урал, до Пермі. Була зима і треба було десь притулитися. Притулок мені надав світлооператор місцевого театру дід Андрій. Він дуже любив свою роботу, можна сказати, жив нею. Йому скоро було на пенсію і він шукав заміну, кому міг би передати свої вміння, досвід, ідеї. До мене він ставився чудово, я ночував в операторській, їв те, що він принесе, допомагав йому в усьому. І вчився керувати «світлом і тінню», як любив говорити про свою роботу дід. Але прийшла весна і потягнула мене в дорогу. Поцупивши у глибоко шанованого мною діла 50 рублів, я рушив у бік Свердловська.

Через багато років, вимучений болем покаянної душі, я намагався знайти діда Андрія і відшкодувавши йому збиток, випросити прошения, але, на жаль, на той час він вже помер.

Незабаром ми стали повноправними членами трупи, разом з усіма приступивши до підготовки нового сезону.

О сьомій ранку отець Ентоні служив месу, на якій були присутні Барт, Павло і я. Як греко-католик, я міг приступати до Святих Тайн Покаяння та Євхаристії, хоча иноді сумував за нашими східними церковними традиціями. До пів на восьму до церкви підтягувалися всі инші. Отець завершував службу, і лідерство в молитві брала на себе Єлизавета:

- Благословенний Ти, Господи..., - тихо заспівувала вона псалом, і ми входили до її співу, намагаючись потрапити в такт.

- Подаруй мир моїй Батьківщині! - просила Єлизавета.

- Дай здоров'я моїм донькам, - Павло.

- Зроби мого чоловіка трохи м'якшим, - Моніка про Дитріха.

Кожен просив про своє, а решта долучалися:

- Просимо Тебе, Господи...

Після сніданку починався робочий день. Отець Ентоні сідав у старенький «фордик» і їхав до своїх вірних. Бред об'їжджав міста та селища по проходженню нашого маршруту, привозячи дозволи від мерій та магістратур на розміщення нашого циркового шатра для вистав. їхав він все далі й був відсутній дедалі частіше. Ми, всі инші, йшли на околицю містечка, де на засніженому невеликому футбольному полі стояла наша фура з цирковим добром. А далі йшла виснажлива наука. Треба було до автоматизму навчиться швидко розкладати намет, підключати і налаштовувати апаратуру, стелити килими, ставити трапеції... Дивлячись як до сьомого поту мої друзі відпрацьовували свої номери, я дивувався їхній працездатності.

Віддаючи данину пам'яті обдуреному мною дідові Андрію, намагався свою роботу світлотехніка виконувати дуже відповідально. Багато з його ідей, про які він мріяв, але так і не зміг втілити, я застосовував, притому не найгіршим способом. Думаю, дід допомагав мені з неба в моїй роботі зі світлом і тінню. І, сподіваюся, простив мене і радів за мене разом зі мною.

Вечорами, повечерявши, зовсім розбиті й утомлені, ми збиралися в холі біля каміна. Молилися, спілкувалися, співали псалми, жартували або сумували... Отець Ентоні говорив мало, але сама присутність цієї спокійної, чудової людини глибокої духовности створювала атмосферу затишку і доброзичливости. Часом ми просто відчували якусь містичну присутність Святого Духа.

І для одного з нас молитви ці не минули даремно. А я удостоївся чести бути присутнім при чуді покаяння...

На Новий рік, у відповідь на привітання, я отримав з дому листа. Дружина писала, що я «безвідповідальний невдаха», що їй треба «влаштовувати своє життя і майбутнє дитини», що вона зустріла «справжнього чоловіка, який стане гідним батьком» для її сина.

До листа було докладено фото, на якому моя дружина обнімала кремезного дядька зі золотим ланцюгом на шиї, а на руках у нього щасливо сміявся мій синочок.

Попросивши дозволу в отця Ентоні, я зателефонував додому.

- А-а, Богдане... - єлейним голосом, погано приховуючи зловтіху, відповіла теша. - Оленки і хлопчика немає. Вони разом з Денисом відпочивають у Карпатах. Подзвони, будь ласка, - на слові «будь ласка» теша зробила наголос, - у понеділок.

І поклала слухавку.

Була субота, два дні пройшли як жахіття, я поривався їхати додому, вночі марив і, врешті-решт, зліг з температурою.

У понеділок дружина відразу ж перейшла в атаку:

- Ти лох і нездара! Я не хочу з тобою говори ти! Усе, що мені потрібно - нотаріяльно завірені згоду на розлучення і дозвіл на виїзд за кордон для малого. Ми з його новим татком їдемо від почивати в Єгипет.

Слова «новий тато» зовсім збили мене з пантелику, в голові закрутилося, і щоб якось захиститися, я навів останній аргумент:

- Я католик, а католицька церква не дозволяє розлучень.

- А мені начхати! - у голосі дружини переважали верескливі нотки. - Я з твоєю довідкою до церкви не піду, мені потрібен штамп у паспорті, - і кудись убік: «Боже, який він ідіот».

Гарячка відпустила мене тільки через тиждень. Хлопці доглядали за мною, молилися, і вже через десять днів після розмови з дружиною, не впевнений у своїй слушності, я вирушив у долину, у Велике місто до нотаріуса. Зі мною зголосився їхати Кристі, оскільки всі побоювалися відпускати мене одного.

- Дивись, Кристі, церква з банями. У нас на Україні так виглядають православні церкви. Давай зайдемо.

- Якщо хочеш..., - без особливого ентузіязму погодився він.

У церкві правилася служба. Священик заспівав перше прохання єктенії, за яким, я знав, буде молитва «Отче наш».

Кілька жінок неймовірно мелодійно і задушевно відповіли:

- Го-осподи, поми-и-луй!

- Стен, Стен, - смикав мене Кристі за рукав, - тут все, як у нас в Чилі, в церкві, де мене хрестили, і куди ми ходили з моєю мамою.

Сльози струмком бризнули з його очей, він упав на коліна і відбиваючи поклони, дедалі голосніше вигукував, заглушаючи спів священика і вірних:

- Лорд, хэв мерсі! Лорд, хэв мерсі!

Його англійське «Господи, помилуй» змінилося іспанською, і раптом відчувши неймовірний біль у грудях, я опустився на коліна поруч з Кристіяном, шепочучи:

- Господи, прости їй...

Терпляче завершивши службу, свяшеник підійшов до нас. Почувши мою українську, він звернувся до мене:

- Брати православні? Я вказав на Кристі.

Священик поклав свою руку на плече мого товариша. Той підняв до нього мокре від сліз обличчя і з якихось глибин підсвідомости, де зберігається наше дитинство, чистою російською мовою промовив:

- Батюшка, исповедь...

Вперше за багато-багато ночей Кристі спав міцно, з посмішкою на устах, щасливим сном безневинно засудженого і помилуваного перед стратою.

Весна в горах Норвегії коротка. Не встигає розтанути сніг, як через три тижні вже щосили припікає літо. Ми вирішили влаштувати виставу ще до настання весни. Першим на нашому шляху було високогірне містечко, затиснуте між двох скель. Шість місяців на рік сонце ходило по колу, не заглядаючи в нього. І лише на початку березня висвітлювало вершечок місцевої ратуші. І тоді в місті починалися святкування. Ми мали встигнути до них на карнавал.

Розлука була важкою. Хоча ми приготували костюмовану виставу для отця Ентоні, багато жартували і сміялися, але пізно увечері смуток все ж таки переміг нас. Всі ми добре розуміли, що прийшов час прощатися з нашою чудовою згуртованою громадою.

На світанку ми з сумом покинули гостинну парохію маленького норвезького містечка. Отець Ентоні довго стояв біля воріт, дивлячись нам услід...

4. «МОЖЕ, ДОСИТЬ?»

Все літо та осінь ми подорожували Норвегією, ставлячи циркові вистави. Але наближалась зима і потрібно було вирішувати, що далі... Наші подружні пари вирішили купити будинок на Атлантичному узбережжі і створити там дитячий санаторій, Павло повертався до своєї сім'ї до Варшави. Кристі хотів повернуться в Чилі, віддати свої борги і почати нове життя. У мене восени закінчувалась віза.

Мені було шкода покидати цю країну, з її північною красою і спокійними, трохи холодними, але добрими людьми. На жаль, візу мені не продовжили, запропонувавши залишити країну в десятиденний термін. Мені нікуди і ні до кого було поспішати. Дружина відвезла нашого сина не на відпочинок до Єгипту, а в еміграцію - до далекої Канади. Гроші можуть багато, а в її нового чоловіка грошей кури не клювали. Залишався ще дім моїх батьків, але мені було заборонено переступати його поріг. Минуло багато років, але сестра так і не змогла пробачити мені моїх п'яних бешкетів, бійок з її чоловіком, а найголовніше - смерти наших батьків. Вмираючи, і батько, і мати вимовляли моє ім'я, але про те, що вони померли, я дізнався тільки багато місяців по тому. Напевно, до кінця життя спогад про моїх близьких страшним болем відгукуватиметься у моїй душі.

Перед від'їздом я вирішив провідати ченців гірського монастиря. У монастирі з візитом перебував Юджин, співробітник Червоного Хреста міста Дамера. Саме він і запропонував мені приєднатися до нього. Через тиждень Юджин мав їхати з транспортом гуманітарної допомоги до Етіопії.

Тиждень в монастирі пройшов у молитві й тиші, трохи залікувавши рану безнадії в моїй душі.

З монастиря я вийшов опівночі, щоб до ранку встигнути до Юджина. Було приємно йти вночі лісовою гірською стежиною. Місяць світив ясно, відблискуючи сріблом чистого снігу, створюючи химерні тіні на деревах, скелях, пагорбах... Вона справді прекрасна, Норвегія. Пройдуть роки, а ці гори не раз будуть приходити до мене у снах...

Кинувши наплечник на заднє сидіння, я сів біля Юджина.

- Пиво? - запитав він, вказавши на пластмасову пляшку, прикріплену до мого наплечника.

- Ні, чай, - посміхнувся я. - Кожна людина випиває у своєму житті певну кількість алкоголю - Свою кількість я випив до тридцяти років життя.

І вже серйозно додав:

- Я не п'ю вже чотирнадцять років.

- Я - сім, - сказав Юджин і, помовчавши, спитав: «Тобі теж Бог сказав не пити?»

- Ні, - засміявся я, - це радше я просив у Бога, щоб він ДАВ мені не пити, - я зробив наголос на слові «дав».

- А мені сказав Ісус...

Юджин виріс у місті, в якому проходили етапи Кубка світу з гірськолижних видів спорту. Усі його однолітки мріяли про високі досягнення в слаломі або швидкісному спуску. А Юджин марив футболом, жив ним, мріяв тільки про нього. Будь-яку вільну хвилину він присвячував роботі з м'ячем, посилено тренувався. Для того, шоб поставити силу удару, прив'язував до підошов свинцеві пластини й годинами стріляв по воротах. У вісімнадцять років він вже грав у «Русенборзі», найсильнішій команді Норвегії. Коли виповнилося 27, його запросили в англійський клуб «Манчестер Юнайтед», одну з найсильніших футбольних команд світу.

- Двічі, - Юджин підняв вгору два пальці, - чуєш, Стене, двічі я грав на лондонському «Вемблі»! І забив гол лондонському «Арсеналові»!

Слава, великі гроші, легкодоступні шанувальниці зіграли з Юджином поганий жарт. Порушення режиму, оргії, пиятики.... Футбольну кар'єру він завершував у рідному Дамері, в клубі другого дивізіону. Потім його прогнали і звідти.

Він вдарився в алкоголь, бо життя без футболу не уявляв. Одного ранку, похмеляючись у барі, Юджин підніс до рота склянку з віскі і...

- Хтось притримав мене за руку і лагідний голос запитав: «Може, досить?». Я озирнувся. У ці ранкові години бар був порожній. І лише у віддаленому кутку стійки місцева повія про щось стомлено спілкувалася з барменом. - Юджин посміхнувся.

- Потім мені казали, що це була галюцинація. Але я впевнений, що це був Ісус. Ніяка галюцинація на дасть сили алкоголікові не пити упродовж семи років.

- Круто змінивши життя, він почав працювати в Червоному Хресті, збираючи по Норвегії, Швеції і Данії пожертви, речі, продукти. І віз морем ці вантажі до Африки, здебільшого в Ефіопію, де в той час був великий голод. Упродовж семи років він не випив жодної краплі спиртного.

- Все б було добре, Стене, - сумно мовив Юджин, - якщо б не одне. Щоночі мені сниться «Вемблі».

Ми мовчали, кожен думав про своє. Потім Юджин якось просвітлів:

- Це мій останній вантаж. У Адіс-Абебі я по трапив на тренування дитячої футбольної команди. Там був хлопчина років дванадцяти. Талант! Самородок! Якщо його не занедбати, якщо попрацювати з ним, Стене, побачиш, через десяток років цей малий вийде на поле стадіону «Вемблі» у формі «Манчестер Юнайтед» і ушкварить гол «Арсеналові». А я його до цього підготую - й додав: «І не дам спитися».

Час за розмовами минав непомітно. В обід ми перетнули кордон зі Швецією, а до вечора досягли долини вітряків, недалеко від Мальме. Вітряків тут були сотні або навіть тисячі.

- Чудова ідея для забезпеченням електроенергією, - сказав я.

- У мене тут давній друг працює, обслуговує вітряки. Хочеш, поговорю з ним, може візьме тебе до своєї бригади? - запропонував Юджин.

Що ліпшого міг я бажати для себе у своєму становищі?

5. ВІДПОВІДЬ

«Клітка» у шведському поліцейській дільниці не дуже відрізнялася від «кліток» в передмісті Вільнюса, сибірському селиші Федорівка або далекосхідному Амурську, в яких мені довелося побувати. Тільки от поліцейські, на відміну від радянської міліції, були ввічливі й не агресивні. У лютому вони провели рейд по затриманню нелегалів, мене виловили і доставили у відділок. Отже, мене чекала депортація.

Металеві двері «клітки» відчинилися, молодий офіцер делікатно підштовхнув всередину невисокого чоловіка інтелігентного вигляду. Той, присівши на лаву, заойкав:

- Ой-йо-йой!

Ніхто не вміє «ойкати» так, як це робимо ми, на Україні.

- Привіт земляче, - посміхнувся я. - Звідки ти?

- Полтава.

- Ну значить депортувати нас будуть разом, вже веселіше.

- Та ні, мене не депортують, - у голосі звучала впевненість, - зараз прибіжить мій шеф і все владнає.

- Либонь, кадр ти цінний, - покпинив я.

- Ну так, - не образився він на іронію. - Працюю санітаром в місцевій приватній клініці для душевнохворих. Там більшість людей після стресів. Я їх розумію, і вони мене люблять.

Поглянувши на мене добрими, спокійними очима, додав:

- Я свій стрес пережив завдяки Богові.

- Видно, що пережив, очі у тебе світлі, - ця людина викликала в мене симпатію своєю внутрішньою силою і теплом. - Розкажеш?

- Розкажу, чому ні, може, і тобі це допоможе.

«У нас в родині молитва звучала завжди. До неї я був привчений з дитинства. А ось перше питання Богу я поставив на першому курсі інституту. Отримавши стипендію, я гордо ніс додому, мамі, перші свої зароблені гроші. Це справді було вперше, і я був щасливий. У під'їзді мені підставили ногу, кілька разів вдарили у живіт і забрали все, що в мене було.

Сидячи, побитий і пограбований, на сходовому майданчику, я питав Бога:

- Чому Ти мене не захистив? Адже вони свідомо йшли на підлість, усвідомлено робили зло.

А ти мовчав... Адже я люблю Тебе, молюся... А Ти виявився абсолютно байдужий до мене... Бог відповів мені тільки через багато років.

Інститут, аспірантура, кандидатська... Одружився я пізно, шалено кохаючи свою дружину, і був на сьомому небі від щастя.

Розвалився Союз. Наш проектний інститут розформували, я працював на дрібній посаді у приватній фірмі. У сім'ї гостро бракувало грошей. Новий пострадянський світ пропонував багато принад. Дружина вимагала їх дедалі наполегливіше і частіше. Товариш порадив взяти кредит, звів з "потрібними" людьми. Відкривши фірму і пропрацювавши кілька місяців, я збанкрутував. Абсолютно не вміючи вести бізнес, не маючи "ділової" хватки в цій справі, я був "лохом". Мене швидко "підставили", "обвели навколо пальця", і, крім боргу "потрібним" людям, я опинився ще й у боргу перед своїм товаришем та постачальниками.

Дружина пішла жити до своєї матері, сказавши, що їй набридло жити в злиднях, дивлячись на моє сумне обличчя. "Потрібні" люди вимагали борг, а, инакше погрожували розправитися з моєю родиною. Кілька днів по тому зателефонувала дружина, повідомивши, що їй погрожують також. Товариш допоміг терміново, за пів ціни, продати квартиру, і на таких же умовах - обладнання фірми. Віддавши борги, одного, далеко не чудового дня, я прокинувся в дачному вагончику мого покійного батька. Без дружини, квартири і засобів існування.

Місяць я протримався, підробляючи на сусідніх багатших дачах. А потім дізнався, що в моїй колишній квартирі щасливо живуть мій товариш з моєю дружиною.

Я став волати до Бога:

- Боже, чому Ти не послав вогонь з неба, щоб спалити цих людисьок? Адже вони свідомо про думали і втілили свій хитромудрий, підступний, підлий план. А ти мовчиш! Чому терпиш зло? Чому не покараєш? Поглянь довкола! Скільки людей творять зло, чинять підло, несправедливо! Скільки завдають сліз і лиха! А Ти сидиш собі на своїх небесах, і Тобі байдуже до нас...

Мабуть, у моєму питанні було стільки безмежного відчаю, що, досягнувши тих глибин мого людського серця, в яких живе Дух Божий, воно викликало відповідь:

- Дай людям робити те, що вони хочуть. А ти роби те, що хочу Я.»

Розповідь полтавчанина розворушила мені душу. Спав я тривожно. Мені наснився син у великому ковбойському капелюсі. У руках він тримав золоті ланцюги, в ланцюги були запряжені моя дружина і її новий чоловік. Малюк неприродно реготав, а навколо них, ляскаючи себе руками по боках, бігала теша, «кудкудахкаючи»: «Ми знесемо яєчко, але не просте, а золоте... Ми знесемо яєчко, але не просте, а золоте...».

Прокинувся я в холодному поті. «Навіщо, Боже? Чому?»

Намагаючись заспокоїтися, молячись Ісусову молитву, я заплющив очі. І... зустрівся поглядом з нею - тією, що кровоточила раною моєї душі.

Я зустрів її в російській глибинці, десь під Саратовом. Прекрасну і чисту, з великим серцем, що зуміло полюбити мене, брудного бомжа.

- Дивись не закохайся в мене, - шепотів я їй.

- А я вже, - дзвінкий сміх моєї Світланки, щасливі очі, в яких я бачив рай та звільнення з мого брудного алкогольного полону.

«Як довго я тебе шукав, Світланко, як довго я тебе чекав». А алкоголь чекав на мене, зачаївся й чекав... І в один момент вдарив. Несподівано і підло...

Після триденного запою я сів в електричку і поїхав, виправдовуючи себе тим, що життя зі мною, безнадійним алкоголіком, було б для неї нестерпним. Згодом я дізнався, що покинув її вагітною, що вона болісно пережила мою зраду і в неї стався викидень. Зрадивши свою Світлану з алкоголем, я погубив свою дитину.

Потім я шукав її через знайомих й інтернет, щоб вимолити прощення, але безрезультатно.

- Світланко, прости... Світланко, прости... - шепотів я в чужу темряву «клітки» шведської поліцейської дільниці.

6. ПЕРШИЙ КЛІЄНТ

Депортації мені вдалося уникнути. Той самий молодий офіцер відвіз мене до Мальме і простежив, що б я сів на пором до польського Свиноустя.

«Що робити далі?» - ламав я голову, стоячи на палубі гарного білого порома.

- Богдане! Невже це ти? Що ти тут робиш? - рідна українська мова музикою прозвучала в моїх вухах.

Я не розмовляв українською і не чув її понад два роки. Вигук належав елегантно вбраному чоловікові зі спокійними очима та благородним обличчям. Не відразу я упізнав Сергія, мого першого клієнта...

Вісім років тому я повернувся з Польщі зі свіжоспеченим дипломом бакалавра соціальної роботи та сертифікатом випускника Варшавської Школи терапевтів залежностей. Фонд «Життя без залежностей» надав мені кабінетик, де я міг почати роботу з алкоголіками і наркоманами. Інформація пішла по місту, і я чекав перших клієнтів. А вони все не йшли і не йшли.

Прочекавши тиждень, я вже почав переживати, що «нікому цього не треба». Але нарешті у двері постукали і на моє «увійдіть» на порозі з'явився неохайно вбраний, непоголений чоловік:

- Можна, докторе?

- Заходьте. Присядьте. Взагалі-то я не лікар, а соціальний працівник.

- Ну тоді ви мені навряд чи допоможете, - на його обличчі відобразилося розчарування.

- Дивлячись у чому, - я намагався розговорити свого першого клієнта.

- А що - не видно в чому? - з нотками агресії в голосі відповів він.

Видно було навіть дуже. Брудний, занедбаний, запах спиртного з рота...

- Охолонь, хлопче, - треба було брати ініціятиву у свої руки. - Кажи, з чим прийшов. Хочеш грошей на похмілля? Не дам! Хочеш зав'язати з «бухлом»? Допоможу!

«Наїзду» від «доктора» він зовсім не очікував, і раптом зм'якнув:

-Добре, мужик, не кип'ятись, а послухай...

Хлопця звали Сергієм і було йому всього 27 років, хоча виглядав на всі сорок. Перший свій термін відсидів у п'ятнадцять. Але зона для неповнолітніх Сергія не виправила, а радше озлобила. Після повернення на волю взявся за старе. Двадцять перший рік життя він зустрічав на зоні посиленого режиму. З бажанням мстити всім і кожному за «злодійку долю». Там і познайомився 3 Андрієм:

- Разом тягнули свої терміни на одному загоні, - Сергій замислився, пригадуючи. - Я був вражений... Андрій - він же бандюга, розумієш, а такою Людиною виявився!

- Вірячи в Бога, Андрій зав'язав, одружився, у нього народилася дочка, - продовжував розповідати Сергій. - А потім спливла якась стара справа. Вирок - 8 років «посиленого». Коли я прийшов на зону, він уже два роки відсидів. І продовжувати вірити у свого Бога!

Обличчя Сергія просвітліло:

- Він допоміг мені подивитися на себе з боку. Відкрив для мене Бога. Я багато чого переглянув у своему ставленні до життя й до инших людей. - Сергій знову напружився, - П'ять років я чекав: от вийду на волю, почну нове життя. А виявилося, я тут нікому абсолютно не потрібний. Ні роботи, ні житла, ні ставлення людського...

Останні слова він майже кричав.

Сергій запив. Запив «по-чорному». Він і раніше пив, із самого дитинства. Але за цей останній рік, як звільнився з ув'язнення, опустився на саме дно, глибоко увійшовши в залежність.

- Добре, Сергію, давай будемо працювати, - запропонував йому я, - ось тільки сидиш ти в глибокій ямі, і гарувати треба буде безжально.

І ми справді гарували. Не шкодували ні себе, ні один одного. Працював я з ним неймовірно жорстко, «на межі». А він дуже хотів жити, і головне, - дуже хотів жити з Богом.

Притулок Сергій знайшов у свого брата, який укотре йому повірив. Приходив на терапію чисто поголений, у випрасуваному одязі. З кожним днем його обличчя світлішало. Через три місяці цей чоловік разюче відрізнявся від тієї неголеної, занедбаної особи, яка вперше з'явилася в моєму кабінеті.

На останнє заняття він прийшов не сам. Поруч з ним стояв високий, кремезний чоловік з розумними очима.

- Знайомся, Богдане, - Сергій увесь світився, - це Андрій.

Ще раз зустрівшись поглядом з Андрієвими очима, я повірив йому:

- Що ж, Андрію, гадаю, що передаю Сергія в надійні руки.

Ми затишно вмостились у м'яких кріслах у холі третього поверху порома. Сергій розповідав, як Андрій привів його до своєї Церкви, як доброзичливо прийняла його громада, як минув рік, і йому запропонували навчатися в Біблійній школі, а потім дали рекомендацію на подальше навчання.

-1 ось я священик Лютеранської Церкви, - він вимовив це з неймовірною радістю і почуттям власної гідности, - їду зі Швеції, зі стажування.

Потім раптом стрепенувся:

- А ти як, Богдане? Адже я весь цей час намагався стежити за твоєю діяльністю. Читав твої доповіді з конференцій у Венеції та Празі, у своїй роботі використовував твоє бачення духовного аспекту залежностей. Стягнув з інтернету розроблені тобою програми духовної терапії залежних і співзалежних. Чув, ти навіть на зоні суворого режиму вів групу з наркоманами. А зараз, шо робиш зараз? Повертаєшся з якоїсь конференції?

- Із заробітків.

- Не зрозумів? - Він виглядав настільки розгубленим, що мені його стало шкода. - Як із заробітків, Богдане? У тебе ж талант! Ти ж терапевт від Бога!

- Мені просто треба було годувати сім'ю, Сергію. Просто годувати родину...

Вдалині засвітилися берегові вогні. Ми проговорили всю ніч. Треба було прощатися. Сергій довго й міцно тиснув мені руку. І з теплотою в голосі сказав:

- Спасибі тобі, Богдане... За все. Мені раптом стало нестерпно сумно:

- Богові дякуй, Сергію. Я тут ні причім.

7. КАНЛІ

Портове місто Свиноустя - на північному Заході Польщі. Моє рідне місто лежало на південному Сході. Будь-який напрямок, який я б не вибрав, вів мене додому. От тільки дому у мене не було. Не було навіть однокімнатної квартири в комуналці. Я знову був бездомним.

Неабияк змерзнувши, я все ж таки дочекався «фури», готової «підкинути» мене хоч кудись. Літній шофер-румун, дізнавшись, що я з України, відразу ж перейшов на російську. Виявилося, він навчався в Києві і в нього були милі спогади про киянок. На щастя, румун потребував не співрозмовника, а радше слухача, тому мені досить було час від часу вставляти свої «так», «угу», «що ви кажете!» А думками я заглибився у спомини про своє навчання у Польщі...

Тоді, навчаючись у Кракові та Варшаві, я дуже потребував грошей.

Треба було оплачувати дорогу, житло, харчування. На щастя, навчання оплачував Фонд «Життя без залежностей». Але инші рахунки треба було оплачувати самому. Я розмістив в інтернеті оголошення, в якому пропонував свої послуги перекладача. Першими відгукнулися саме з Познані. Там мала відбутися велика міжнародна конференція, присвячена темі боротьби з бідністю. Участь у ній брали і представники республік колишнього СРСР. Потрібна була людина, що володіє польською, російською, українською та англійською мовами. Українська була рідною мовою мого батька, а польська - моєї мами. Я розмовляв ними з дитинства. Російською оволодів під час своїх довгих мандрів по Росії. А англійської мене навчив один пиячок-філолог, по дорозі з Архангельської області до Астрахані. Навчив мене не тільки цього...

Я підібрав його в селищі Каряжма Архангельської области, коло ресторану «Єрмак», коли він намагався витягти цигарки з кишені моєї куртки.

- Ну що, діду, - сказав я, вхопивши його за руку, - зараз втоплю тебе в Вичегді. На дворі весна, лід тонкий, підеш на дно - й кінці у воду.

Зі спокійною усмішкою на обличчі, зовсім не намагаючись вирвати руку, він відповів:

- Ти - дурний сопливий хлопчисько, що нічого не тямить у житті.

Старий викликав у мене симпатію своїм спокоєм:

- Ну, добре, я вже зрозумів, що ти хочеш курити. А як щодо того, щоб підживитися?

- Питають у хворих, - очі діда хитро примружилися, - а здоровим пропонують.

Я прожив в Каряжмі вже чотири місяці, підробляючи вантажником в «Єрмаку» і живучи в приймах у вдовиці, куховарки цього ж ресторану.

Дідусь їв жадібно, поспішно запихаючи до рота все, що приготувала моя вдовиця. Не встигаючи пережовувати, він кілька разів давився. Мені доводилося плескати його по спині, примовляючи:

- Гей, друже, не поспішай...

Я знав, що це таке - принизливе відчуття голоду, коли за шматок хліба готовий піти на все.

Дід наївся, ми вийшли на сонечко, закурили. Мій новий знайомий виявився кандидатом філологічних наук, досконало володів англійською, викладав в університеті, але призвичаївся до алкоголю і «зійшов нанівець». Хоча себе він вважав політичним дисидентом.

- Думаю, що ти - просто старий ледачий алкаш, а не дисидент, - висловив я своє припущення.

- Коли я кажу тобі, - з незмінно спокійною усмішкою відповів дід на мою репліку, - що ти - дурний сопливий хлопчисько, це не образа. Це діагноз.

Старий хотів побачити Каспійське море. Хотів пристрасно, з усіх життєвих сил

- Просто босоніж пробіггися по воді, - мрійливо тягнув він.

- Побачити Каспій, і померти! - прокоментував я.

Він якось дивно подивився на мене і промовив:

- Та-ак... марна справа.

- Добре, Канді, - на ходу придумавши йому прізвисько, скоротивши і переробивши на англійський манер слово «кандидат», сказав я. – Доставлю я тебе в Астрахань. А ти навчиш мене англійської.

Його очі загорілися:

- Ну, може, не все так вже й сумно. Деякі проблиски надії ти подаєш.

Дивно, але я майже ніколи не ображався на цього старого, може, тому, що він і не збирався мене ображати. Його спокій, приємна посмішка, своєрідне почуття гумору, розумні очі викликали симпатію.

- Домовилися, - підсумував я, - завтра вирушаємо.

Наступного ранку, під сльози й голосіння вдови, що збирала нас в дорогу, ми рушили в дорогу.

Иноді мені хотілося його залишити. Він був справжнім тягарем: багато хворів, швидко втомлювався, а ще зупинявся біля кожного храму і довго бив поклони, плаксивим голосом благаючи: «Господи, прости... Господи, прости... слабкий я і грішний...».

У дорозі нам доводилося иноді підробляти, иноді - красти, а він умів тільки жебракувати (треба віддати йому належне, - це в нього виходило чудово). Та він спокійно ставився до моїх п'яних витівок, філософськи терпів мій кепський характер і вчив мене англійської. Тому я тягнув його за собою Коли він хворів, я доглядав за ним. крадучи по чужих погребах і підвалах малинове варення і купуючи дешевий аспіринчик.

Канді не просто досконало володів англійською мовою, він її любив. Любив настільки, що коли через три місяці ми провели з ним перший повноцінний діялог на цій мові, він розплакався від розчулення.

Десь в околицях Волгограда я підвернув ногу. Вона спухла і страшенно боліла. Канді. наклавши мені шини, кудись зник. Корчачись від болю. я прочекав його більше години і зрозумів, що пригрів на грудях змію. У своєму житті я пере жив багато зрад, та й сам був далеко не досконалим у вірності, але зрада Канді завдала мені чомусь сильного болю. Саме болю, а не злости. Мене це здивувало, і поки я намагався розібратися у своїх почуттях, з кущів виліз мій дідусь.

- А я гадав, що ти мене покинув, - полегшено промовив я.

- Було б дивно, якщо б такий хлопчисько, як ти думав инакше. - пожартував Канді.

Наламавши гілок, він перекантував мене на ці саморобні ноші. І поволік вниз до річки.

Там відвязав вкрадений ним човен з одним веслом і лопатою замість керма, завантажив до нього мене і речі й відчалив. Ми пливли вниз по Волзі. Канді намагався кермувати то лопатою, то веслом, місяць освітлював нам шлях, і було мені добре-добре. Адже вперше в житті у мене, самотнього і неприкаяного бомжа, був друг, який мене не кинув...

До Астрахані ми прибули в кінці літа наступного року. Канді скинув з себе одяг, і в старих, брудних і дірявих «сімейних» трусах побіг до води. Він був щасливий! Я був щасливий за нього. Думаю, помер він від радости. Просто не витримало серце. Ще секунду тому він борсався у воді, а потім раптом затих і... так і залишився лежати у воді. Я витягнув його на берег, збіглися люди, приїхала міліція... Мені довелося накивати п'ятами.

Поховали Канді в дальньому кутку місцевого цвинтаря під увіткненою паличкою і маленькою табличкою з написом «Невідомий». Накупивши на залишки наших заощаджень горілки, пива і вобли, я прийшов до нього на могилку. Зрубавши берізку, спорудив з неї хрест. Одірвавши звідкись шматок дошки, олівцем написав на ній: «Тут похований Канді - великий знавець англійської мови і дисидент». І підписавшись «Від вдячного друга», прив'язав табличку до хреста. Гадаю, Канді був би задоволений.

Потім, присівши на його могилу, пив горілку, запиваючи пивом і закушуючи воблою. Кожен другий келишок я чесно виливав на могилу, намагаючись не обділити мого друга. Тільки потім прийшли сльози, перші за багато років. Сховавши обличчя в свіжонасипану землю, я ридав, підвиваючи...

Розводячи сльозами горілку, я допив її і заснув, присунувшись ближче до саморобного хреста. Вночі мені приснився Канді. Спокійно посміхаючись, він сказав: «Дурний сонливий хлопчисько, пора б тобі вже почати розуміти життя».

Прокинувся я пізно. Допив пиво і пішов шукати найближчу аптеку. Купивши шприц, повернувся на могилу до Канді. Сів під хрестом і встромив собі у вену п'ять «кубів» повітря...

Смерть мене не взяла. Але щось змінилося в мені цієї ночі. Думаю, що Канді, прийшовши до Бога, і зустрівши його Безмежне Милосердя, замовив слівце і про мене.

Зібравши свої речі, я попрямував у бік моїх рідних країв, знаючи, що вчорашня горілка і сьогоднішнє пиво були останнім алкоголем у моєму житті. І що я більше ніколи не буду таким, як був.

8. «... ПОМИЛУЙ МЕНЕ, ГРІШНОГО».

Своїй інтуїції я звик довіряти. Вона мене зазвичай не підводила. Ні, небезпеки я не відчував, небезпеку я відчуваю спиною. Але тут відбувалося щось незвичайне. Зіпершись об стовп біля трамвайної зупинки, я дивився вздовж вулиці.

- Так і є, - подумав я, - незвичайне полягає в тому, що цією вулицею вештаються занадто багато бездомних.

І входять у дворик під восьмим номером. Ось ще двоє, а в кінці вулиці ще один.

- Бомжі конференцій не проводять, - продовжував я свої спостереження, - разом вони збираються тільки біля пунктів прийому склотари, макулатури та металобрухту. А оскільки ідуть вони «порожняком», то там у дворі, очевидячки, дармова їжа.

Зігрітий цією думкою, я попрямував до «вісімки».

Безпритульних було осіб сорок. Стояли невеликими групами або поодинці. На їхніх обличчях читалося нетерпляче очікування. Але ось у двір в'їхав «Жук», «бусик» польського виробництва. Водій вийшов з кабіни, відкрив задні дверцята. Кілька бездомних допомогли йому витягнути розкладні столи, разовий посуд і два двадцятилітрових бідони. У морозному повітрі розлилися пахощі українського борщу.

Але мене більше цікавив сам водій, ніж борщ:

- Лукаш, Боже мій, Лукаше, ти!?

- Богдане, не може бути! Якими дорогами? Ми міцно потиснули один одному руки...

Лукаш працював колись водієм у Фонді, який організовував конференцію з проблем бідности. А я працював перекладачем. Майже добу перед початком конференції ми моталися між готелем і аеропортом, залізницею, вокзалом і автостанціями, зустрічаючи і поселяючи учасників. Стомлений під вечір, Лукаш сказав:

- Я підрахував, що грошей, витрачених на цю конференцію, вистачило б чотирьом багатодітним сім'ям на рік.

Я теж був утомлений і пробурчав у відповідь:

- Якщо ти так вмієш рахувати, іди у бізнес.

Лукаш іронії не помітив:

- Я подумаю нал ним.

- Ти виїхав, а твої слова про власний бізнес крутилися у мене в голові. - говорив Лукаш. коли, погодувавши бездомних, ми їхали до нього додому.

- Я працював шофером у кількох благодійних організаціях, і бачив, як на чужій біді роблять собі ім'я . славу, бізнес, гроші... Звичайно, всіх не не стосується, але мені таке часто траплялося, дивитися на це добряче набридло.

Лукаш пішов з роботи, купив «Жука», його мама з тешею і дружиною варили смачні обіди, а він розвозив їх по офісах в діловому центрі. Бізнес розвивався. Лукаш купив ще один «бус». тепер уже «Фольксваген».

- Але розумієш, треба було щось для душі. Не як хобі для душі, а для спасіння душі. - він посміхнувся. - І тоді я найняв на роботу двох хлопців, які їздять по офісах. А сам. на «Жуку», щодня годую бездомних.

Він раптом повеселішав, наче його осяяло:

- Богдане, ти ж без роботи? Я зараз відкриваю маленький ресторанчик. На початку це за бере у мене багато часу. Може, візьмеш на себе постачання продуктів? Житлом. їжею і зарплат нею забезпечу.

...Я чекав, коли бездомні доїдять залишки сьогоднішньої юшки. Потім зберу столи, забери мішки з використаною посудом і поїду допомагати Лукашеві в облаштуванні його ресторану.

Відчувалося наближення весни, і я трохи хандрив.

- «Боже, Боже, - думав я, - мені сорок п'ять років. У мене немає ні дому, ні родини і навіть моя Батьківщина лежить за сотні кілометрів від мене.

- За що мені таке, Боже? - питав я і усвідомлював недоречність цього питання.

- За що? - відповідав я собі. - Богдане, а чи є хоч одна заповідь, якої ти не переступив? Ти обманював і крав, ти пробував накласти на себе руки, спав із заміжніми жінками, ти залишив хворих батьків вмирати на руках у своєї сестри і навіть не був на їхніх похоронах. А хто був твоїм богом до тридцяти років? А коли Ісус подарував тобі своє Милосердя, ти відповів жагою слави і визнання, гординею і пихою, безвідповідальністю і безголовістю.

- Добре, - погодився я з собою. - Я зрозумів.

- Але чому? - Я все ніяк не міг вгамуватися. - Чому саме мені Бог приготував таку долю?

І раптом я зрозумів, шо доля людини - це наслідки вибору його вільної волі. Але, на щастя, є ще Воля Божа, Його Милосердя і Провидіння. А инакше доля людини була б нескінченно сумною.

І упокорений, я опускаюся в глибини свого серця, і слідом за ним повторюю.•

«Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного»

9. ІСТОРІЯ КОХАННЯ

Автобус Варшава-Львів виїхав з автостанції і подався на схід. Позаду була Норвегія, Швеція і Польща, попереду - Батьківщина, самотність і невідомість.

- Теж із заробітків? - сусідові дуже хотілося поспілкуватися.

- Угу, - неохоче відповів я, не маючи бажання до бесіди.

- А що будете робити в Україні? - не міг заспокоїться він. - Чи знову за грошима на чужину?

- Хотілося б робити те, що я вмію, і що мені подобається, - піддався я на розмову, - але грошей це не приносить.

- Що за робота така?

- Алкоголікам допомагаю кидати пити.

- У мене брат пив, - голос у мого сусіда здригнувся, - нема його вже...

Я мовчав - знав, якщо людина захоче говорити - сама скаже. І він почав говорити:

«Толик, мій брат, завжди був непутящим. І добрим. Але коли напивався, ставав агресивним. Вони з батьком билися тоді, а я, маленький, ховався під стіл. Постійно хтось із них лікувався в наркології або в ЛТП, а мати носила їм передачі. Так воно і тривало роками.

Одружився я рано, аби втекти з дому. Иноді заглядав до матері, пропонував їй піти жити до мене, але вона відмовлялася: як, мовляв, залишу їх самих - вони ж помруть або переб'ють один одного. Батька я не любив, брата шкодував.

Але одного разу все змінилося. Батько сп'яну загинув під колесами автомобіля, а брат зустрів Таню, мою однокласницю. На той час вона вже встигла вийти заміж, народити дитину, розлучитися. Чоловік її дитину відсудив, тому що пила вона «на смерть». А тут між нею і Толиком спалахнула любов. Велике, неймовірне, пристрасне, шалене кохання. Але й пили вони міцно. Поки тверезі, любо на них дивитися, ніжність та ласка, а як понапиваються, - скандали та бійки. Вони дуже хотіли бути разом, а алкоголь не давав, убиваючи в їхніх душах саму здатність любити. Хтось порадив їм змінити середовище, переїхати в инше місто. Вони вхопилися за цю ідею, вбачаючи в ній вихід, виїхали до Сибіру. Пів року все у них там було добре, не пили, вже думали про дитину, була перспектива кімнати в гуртожитку, а потім - і квартири. А поки шо жили у вагончику на якійсь будові.

Але алкоголь так просто не відпускає, ні... Довгі роки кожних з них лив воду на млин сатани, і він їх міцно тримав у своїх руках. А Бога вони не знали. Союз був, хто тоді Бога знав? Але, напевне, в кожній любові є щось від Бога, тому і протрималися пів року. А потім зірвалися, запили. Знову бійки, скандали, лють. Після чергового п'яного скандалу він заснув, а вона вийшла на вулицю покурити. У сибірський мороз.. Сіла на ґанку і заснула. Назавжди. Замерзла вона. Він тільки вранці за нею спохопився, коли сам прокинувся, протверезів.

Поховав брат Таню на місцевому цвинтарі, довго стояв біля могили, а потім розвернувся і пішов в тайгу. Більше його ніхто не бачив. Двадцять п'ять років минуло з того часу, а душа мене за нього болить. Адже далеко не кожному в цьому світі дається така неймовірна любов. І вони намагалися щось побудувати на цій любові і на власних руїнах. Але виявилося запізно. Горілка вже була сильнішою.

Сусід змахнув зі щоки сльозу, продовжив:

- У мене в Польщі добра робота, заробітки пристойні. Але дружина вчора зателефонувала, що мій син, йому 14, прийшов додому п'яним. Ось я і їду. Не хочу я цих грошей. Сина рятувати треба.

Подивився на мене, додав:

- І ти про гроші не думай. Діло-то Боже... І Бог тебе не залишить, допоможе. А ти допомагай Йому рятувати чиюсь любов.

[ Cкачати книгу: "Сонячна дитина" ]

[ Купити книгу: "Сонячна дитина" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!