|
|||
|
Повернутися до змісту книги "Сонячна дитина" Частина 11 Весняне сонце запустило свій промінчик у нашу палату. Рипнули лікарняні ліжка, хтось застогнав, хтось заспівав, хтось вилаявся. Після «сороміцької» операції на геморой лежало нас тут вісім чоловіків. Я вважався «старожилом» - перебувши у проктологічному відділенні дві операції, валявся тут вже другий місяць. - Ех, зараз би на волю та набухатися, - мрійливо промовив сусід по палаті дядько Петро. -Правда, Остапе? - Лікуватися тобі, дядьку, треба не від геморою, а від алкоголю, - відповів я. - Хто б говорив! - не сприйняв жарту дядько Петро. - Я нормально п'ю, в мене всяких там галюн і біляків* не буває На відміну від деяких.. Раніше ми з дядьком Петром лежали разом у наркології, тому він знав деякі подробиш моєї п'яної біографії. «Ох, Остапе, Остапе, - з гіркотою подумав я про себе, - допився ти вже до того, що навіть от цей волоцюга вважає себе вищим за тебе». А починалося все так добре... - - - - - - - * біляк (сленг) - так звана «біла гарячка» - психічне захворювання, шо розвивається на грунті тривалого зловживання алкоголем. Біла гарячка перебігає зі слуховими і особливо зоровими галюцинаціями (ввижаються люди, тварини, потвори, страшні сцени...), руховим збудженням, безсонням (прим. ред.). 2 Батько мій пив завжди, скільки я його пам'ятаю. А п'яним ставав буйним і некерованим. Щоб якось уберегти мене від батькової агресії, мати висилала мене до родини в близькі або далекі села. Одного літа я жив у тітки Валі, у глухому, віддаленому на 100 км від міста, селі. Тітка Валя жила убого, в занедбаній, брудній хаті й підробляла продажем самогону власного виробництва. Оскільки половину своєї продукції вона споживала сама, а також оплачувала «заплющені очі» дільничного і голови сільради, то прибутки її були мінімальними. Не знаю, що спонукало її в той вечір запросити мене, 10- річну дитину, собі за компанію. Може, самотність, а може, просто на п'яну голову не усвідомила свого вчинку. І налила мені 100 грамів свого первачку. Самогон обпік мені горло, а через кілька секунд завдяки йому я забув свої страхи, комплекси, тривоги.... І в цей вечір я був «першим хлопцем» на галявині за селом. Ніхто не глузував і не принижував «міського білоручку», дівчатка захоплювалися мною, а хлопці, навіть старшого віку, дивилися на мене з повагою. Багато років потому я почув фразу про те, що грішником є людина, яка любить гріх. Перефразувавши, можу сказати, що алкоголіком є людина, яка любить алкоголь. Тоді, у свої десять, я полюбив алкоголь, він став мені другом, часто єдиним. Наступного вечора я вже смакував самогон, випивши свої 100 грам у два етапи. І він мене не підвів. Знову зникли всі страхи і комплекси. Знову я був на п'єдесталі. Вранці приїхала мама і забрала мене до міста. У профкомі їдальні, де вона працювала прибиральницею, зглянулися над нею і виділили путівку в піонерський табір. Але глибоко в моїй підсвідомості алкоголь залишився для мене чимось добрим і заспокійливим. Я полюбив його всією своєю силою, серцем і душею. 3 У тринадцять років п'яні скандали батька і сльози матері змусили мене шукати собі втіхи на вулиці. На радість кільком хлопцям з нашого двору. Маленький і тендітний, я був для них знахідкою, міг пролізти в будь-яку кватирку, щілину в стіні. Підвали, гаражі, горища мікрорайону були нашою здобиччю, а улюбленою погодою став дощ, бо, як говорилося в якомусь болгарському фільмі про шпигунів.• «І дош змиває всі сліди». Під час одного з нальотів на черговий підвал ми натрапили на два двадцятилітрові бутлі з міцним домашнім яблучним вином. Моя дружба з алкоголем відновилася. Тепер вже грошей з продажу крадених речей нам не вистачало, і вечорами ми виходили до гуртожитків «бомбити» приїжджих студентів. Згодом почалися проблеми з міліцією. Один за одним мої товариші йшли на «зону», деякі перекинулися на наркотики, двоє померли від передозування. Зараз я мало що можу пригадати з того періоду мого життя, все було, наче у п'яному тумані. Просвітком була хіба що школа, де треба було хоч якось опановувати себе, щоб не потрапити в спецінтернат. Розуміючи, що зі мною відбувається, мати зважилася на кардинальні дії. У їдальні, де вона працювала, обідав воєнком нашого району. За двісті рублів (двомісячна зарплата мами) він влаштував мені строковий призов до армії. 4 Прослуживши пів року, я «заробив» коротку відпустку. Нівроку «погулявши», у частину повернувся геть п'яний, що дуже обурило мого ротного. Як покарання - мене відправили в піхотний полк, але різними правдами-неправдами я опинився в ремонтній роті. Мій військовий підрозділ кочегарів і заправників складався з двох солдатів: один, з казковим прізвищем Грім, виявився німцем із Казахстану, а другий - завжди веселий - євреєм з Бердичева. Службу в радянській армії вони «розуміли правильно», керуючись двома правилами - «солдат спить, служба йде» і «не напружуй життя, життя не напружить тебе». Служити з ними було легко і приємно. Настільки «приємно», що за два місяці до демобілізації я був госпіталізований із гострим алкогольним отруєнням. У госпіталі мені довелося лежати в одній палаті з двома п'яничками-прапорщиками і двічі розжалуваним майором Іванченком. Оскільки я був наймолодшим, а робити було нічого, то, щоб не нудитися, вони проводили зі мною своєрідну терапію, розповідаючи про своє пропите життя. Ні важкі життєві обставини, ні втрата роботи, ні участь у бойових діях не завдали їм такого удару, як алкоголь. Мені набридало їх слухати, я хотів облишити цю компанію, але звучав грізний наказ офіцера: - Сидіти, солдате! Слухай, що тебе чекає! І в якусь мить я зрозумів, що не хочу повторити їхнє життя, не хочу такого майбутнього. Вони домоглися свого, ці прекрасні, але на свою біду, залежні від алкоголю люди. Упродовж п'яти наступних років моє життя з алкоголем не перетиналося. 5 З армійських спогадів мене вивів голос лікарняного сусіда: - Перекур, Остапе? - Можна... Зі стогоном ми з дядьком Петром злізли з ліжок і, човгаючи тапочками по підлозі, рушили до сходового майданчика чорного ходу, де у нас була курилка. Смачно затягнувшись, до запаморочення, лялько Петро сказав: - Остапе, можна тебе дещо запитати? - Питай. - Я ось старий вже, і випити люблю, а мене провідує то дружина, то дочки, то внуки. А до тебе, крім матері, ніхто і не приходить. Чому так? - Нема в мене нікого, - відповів я, і відчув, як в мені народжується роздратування, - та й не твоє це діло... Але потім чомусь додав: - Пішла від мене дружина... І дочку забрала. Клубок підступив до горла: - Ну все, накурився я. Іду в палату, посплю. Спати не хотілося. Заплющивши очі, думав, згадував... 6 Після армії життя налагодилося. Та й скандалів у сім'ї вже не було. Батько загинув у п'яній бійці в одному з барів міста. Не знаю, чи я шкодував за ним, чи радше за тим батьком, яким він міг стати для мене, але так і не став. У мене була чудова робота в одному з НЛІ, заочне в Політехніці. Я одружився, а через рік у мене народилася донечка. Зібравши сумку з продуктами для дружини в пологовому будинку, я вийшов на сходовий майданчик і наштовхнувся на друга Феню: - Народження доньки треба обмити. Щоб щаслива була! Феня витяг пляшку горілки. - Ну добре, - погодився я, - але я тільки 50 грамів. Повернулися додому, влаштували на кухні. - За дочку! - Нехай буде здорова і щаслива! Випили. Потім ще. Горілка вдарила в голову, - далося взнаки, що організм вже встиг відвикнути від алкоголю. Стало добре і весело. Потім пили в якомусь барі, в скверику коло дитячого садка. Потім я відключився... А далі все понеслось і закрутилося в п'яній катавасії. Звідки бралися гроші, я не знав, та й не цікавився. Алкоголь засумував за мною, а я - засумував за ним. І я кинувся в його обійми... 7 Мати зустріла мене в сльозах: - Іди до неї, може, ще повернеться до тебе. Як ти міг так вчинити? По дорозі до теші я двічі виходив з тролейбуса, що б «накотити» 100 грамів для хоробрости. Двері відчинив тесть: - Іди геть, облиш мою доньку в спокої. Та й немає її тут. Відправив до своєї мами. Іди, Остапе. Як же ти міг так вчинити? Потім жорстким голосом додав: - Якщо будеш її переслідувати, я вб'ю тебе! І гримнув дверми. Я вийшов з під'їзду, пошукав очима найближчу крамницю. Купивши «чвертку», увійшов до пивного бару. Відпивши пів гальби пива, влив до неї горілки. Випив залпом і попрямував до виходу. Від випитого мене хитнуло, я штовхнув хлопця, розлив йому пиво. Хлопець відразу вдарив мене, я у відповідь схопив із сусіднього столика порожній келих з- під пива й кинув хлопцеві в брову. Бризнула кров... На мене накинулися його товариші. Далі все було як у тумані. Отямився на якісь новобудові. Відчував фізичну біль, але це було нішо порівняно з почуттям страху, образи, ненависти, душевного болю, гніву і відчаю, що душили мене. Не в змозі витримати такого «букету», я кілька разів з силою різонув ножем, що був при мені, по венах лівої руки. Дивлячись, як стікає кров, я знепритомнів. 8 - Наступного разу захочеш «коцати» вени, бери глибше, - молодий хлопець, рясно поливши мені спиртом рани, бинтував їх. - А то побачив власну кров і звалився від страху непритомний. - Випий, легше стане, - простягнув мені на третину заповнений спиртом солдатський кухоль літній чоловік. - А ти (до хлопця) не «приколюйся», якщо б ми його не знайшли, то так і сплив би кров'ю. У вагончику сторожа було тісно і накурено. Крутилася голова. Спирт обпік горло, полегшало. - Живий, - з сумом подумав я, і додав: «Спасибі, мужики!» - Живи на здоров'я! А ніж я викину, проклятий він, якщо ти його проти себе направив. - Та ніж тут ні причому, - спробував посміхнутися я. 9 Наступні місяці я якось намагався працювати і вчитися, але виходило щораз гірше й гірше. Пив щоденно, часом входячи в запої. Але «на плаву» тримався. Через пів року отримав лист від дружини, в якому вона писала, що прощає мені, що знайшла нову любов і вдруге не помилиться. Традиційно вже запитувала: «Як ти міг так вчинити?» Наприкінці листа просила нотаріяльно дати дозвіл на розлучення і підписати відмову від дитини. Ще через тиждень зі мною зв'язався адвокат її батька і просив зайти. Адвокатом виявився літній єврей з розумним обличчям і виразними очима. Запросивши мене присісти, відкрив бар, дістав пляшку коньяку, шоколадку, два келихи. Мені налив повний, собі кілька крапель: - Вибачте, я на роботі. Я випив. Адвокат пригубив, налив мені ще. - Що ж, підписуймо, - випивши другу чарку, сказав я. Він розклав переді мною документи, показав, де підписати. Потім сказавши: «Піду за нотаріусом», вийшов. Я налив собі ще чарочку. Повернувся адвокат з нотаріусом. Я знову щось тупо, бездумно підписував, не читаючи... - Ну от і все, Остапе, - сказав адвокат, коли ми залишилися самі. Взявши зі столу почату пляшку, я залпом випив її вміст з горлечка і рушив до виходу. Біля дверей, відчуваючи неймовірне приниження, оглянувся, очікуючи побачити на обличчі адвоката вираз огиди. Очі розумного літнього єврея висловлювали безмежне співчуття. - До побачення, - промовив я. - До побачення, Остапе, - відповів він. От і все... Жити мені було не для кого, та і немає чого. І я запив на смерть... 10 З роботи мене звільнили, з інституту - теж. Ночував у підвалах на теплих трубах, на випивку гроші діставав, збираючи макулатуру, металобрухт і порожні пляшки. Тижнями не мився. Брудний і смердючий, иноді йшов додому, приймав душ, відсипався, а потім знову, під голосіння матері, впадав у запій. Три роки такого життя перетворили мене в повну руїну. Під час одного з моїх нечастих візитів додому мною раптом оволоділо якесь дивне відчуття. Я побачив щурів. Вони були всюди. На підлозі, на столі, на ліжку, на стелі.... З «білою гарячкою» мене доправили до наркологічного відділення обласної психіятричної лікарні. Лежачи в реанімації, прив'язаний ременями до ліжка і відбиваючись від різних тварюк, шо, як здавалося, оточили мене, я раптом побачив перед собою істот з людськими обличчями, але був впевнений, що це не люди. Вони хапали мене за руки, ноги, кудись тягли, заходились жахливим сміхом, кричали: «Ти наш! Ти наш! Навіки наш...». Через кілька днів, на моє ліжко присів Микитович, лікар-нарколог, шо мене лікував: - На цій роботі я багато бачив, Остапе, але такого, що б ліжко із прив'язаною до нього лю диною стрибало на пів метра від підлоги, не бачив. Хоч і тримали тебе втрьох. Запитати у тебе хочу... Ти все кричав: «Я не ваш, я Божий». Чорти за тобою приходили? Я кивнув. - Як лікар тобі кажу: те що ти вижив, - це не медицина, це чудо. -1 задумливо додав: «Напевно, ти і справді Божий». Місяців три зі страху я не пив. А потім знову увійшов у запій. Через кілька тижнів відчув сильний біль в цікавому місці. Мати викликала таксі й відвезла мене на прийом до проктолога. 11 Дядькові Петрові снилися жахіття. Зойкнувши, він розбудив мене. Дивлячись у темряву, я думав: «Що ж ти, бухло прокляте, зі мною зробило? Прикинувшись другом, під виглядом добра, ти увійшло в моє життя, знищивши моє дитинство. Ти вбило мого батька і покалічило мою матір. Ти забрало мою юність, з якої я майже нічого не пам'ятаю, позбавило мене родини, і я так і не побачив, як виглядає моя дитина. Я втратив роботу, навчання, ти перетворило мене в останнього покидька, а моє життя - на пекло». Хотілося кричати і вити від душевного болю. Розпач стиснув груди, я простогнав: «Не можу так більше, допоможіть мені хто-небудь... Хоч хто-небудь допоможіть мені...». І мій стогін був почутий... Частина 2. ВИХІД1 У п'ятницю, перед Великоднем, нас з дядьком Петром виписали з лікарні. У суботу мати попросила мене піти до церкви посвятити паску. Відстоявши довгу чергу, я поцілував Христові рани на плащаниці. Вже в черзі почав молитися: «Господи, допоможи, Господи, поможи!». Повторюючи це благання, я вийшов на подвір'я церкви, втиснувся між двома бабусями, розкрив свою торбинку з паскою, крашанками і чимось ще. Людей було багато, стояв я майже в кінці півкола, що брало початок біля церкви. Вдалині заспівав дяк. Священик почав освячувати великодні кошики. Підійшовши до місця, де я стояв, отець занурив у відро зі свяченою водою кропило, і щедро покропив мене. Здавалося, сотні куль прошили моє тіло, судома пройшла крізь нього, і раптом я відчув у грудях неймовірну, невимовну радість. Ця радість була глибоко мирною, спокійною, і водночас - всеохопною. Схопивши свою торбину з паскою, я кинувся до церкви, упав на коліна: - Дякую Тобі, Господи! Дякую! Я не буду пити, не буду! Ти допоможеш! Ти дав мені знак! Додому я «летів», намагаючись не розплескати радости, що жила в моїх в грудях. Двері бару біля мого будинку була відкритими. Підбігаючи до прилавка, я закричав: - 150 грамів, будь ласка! - І тут же, не встигнувши осушити вміст, - ще 100! І раптом я усвідомив, що я зробив. Я пив! Незважаючи на те, що Бог дав мені знак, я пив... «Бог зрадив мене», - подумав я з почуттям приречености, яке зайняло місце там, де ще кілька секунд тому була радість. 2 Наступний тиждень я провів на диван;, борючись із відчаєм, дивлячись в стелю, і, щоб хоч якось відволіктися, читаючи книжку. Ще тиждень пройшов в безуспішних пошуках роботи. У п'ятницю, втомившись від нескінченних відмов, я понуро брів додому. Біля тротуару зупинилася старенька «шістка». - Остапе! Боже мій! Остап! З машини посміхаючись, виглядав Олег, мій однокласник. Помітивши на сорочці в Олега колорадку, я запитав: - Ти що, священик? - Так, - Олег посміхнувся, - вже сьоме покоління у нашій сім'ї. Олег розповів про те, як в 1946 році заборонили Греко-Католицьку Церкву, як почалися гоніння на її єпископів і священиків. Як жоден з єпископів не зрікся своєї віри і не зрадив своєї Церкви. Як десь у сибірських таборах загинув його дід-свяшеник, як заарештували і посадили до в'язниці його батька, також священика. Сам він після школи вступив до університету на філологію, а вечорами навчався у підпільній семінарії в будинку лісника за містом. Зараз він служив на парохії в районному центрі, 25 кілометрів від обласного міста. - їдьмо зі мною, познайомлю з дружиною, дітьми. Потім відвезу додому. По дорозі й по говоримо. Адже стільки не бачилися, - запропонував Олег. Я погодився. - Як ти жив всі ці роки? - запитав він мене по дорозі. Я коротко розповів. - То ти думаєш, Бог тебе зрадив? - Ну так, впевнений. - А скільки ти не п'єш? - Лва тижні, - я не розумів, до чого ці питання. - Силою волі не п'єш? - Та ні, потягу просто немає. - Просто так потяг пропав? Був-був і зник. Так? - О Боже! - Я нарешті щось починав розуміти, - о, Боже, прости! Олег посміхався. - Але ж правда! Дякую тобі, Олегу! - Богові дякуй, Остапе. І надії на Нього не втрачай. 3 Дружиною Олега виявилася молода вродлива жінка. - Стіл накритий, прошу до обіду, - запросила вона. Під час обіду Олег згадував школу, однокласників, вчителів. Добру половину з них я не пам'ятав. У ті роки вони були мені глибоко байдужі. Я жив своїм, вуличним життям. «Ось і ще одне, що вкрав у мене алкоголь - шкільні спогади», - із сумом подумав я. - Остапе, у мене є для тебе робота, - Олег уважно глянув на мене. - Але робота дуже відповідальна. - Говори, - це було те, що мені було просто необхідно. - В одному монастирі потребують робітника. Монастир жіночий, дуже строгий. Молитва, піст, робота. Сестри-чернииі не можуть спілкуватися зі сторонніми, не мають права залишати територію монастиря. А в них сад, підсобне господарство, продукти треба їм доставити, ремонти різні робити. Черниць ти і бачити не будеш. Хіба шо в церкві. А роботу тобі буде давати мати-настоятелька. Вона єдина має право виходити з монастиря і спілкуватися зі світськими людьми. 4 Монастир був огороджений високою кам'яною стіною. Дещо нижча внутрішня стіна розділяла монастирські володіння на дві частини. В одній з них містився храм, поруч з ним - двоповерхова будівля з внутрішнім подвір'ям, де жили черниці. У другій, більшій, частині, були сад, підсобне господарство, майстерні і гараж. Настоятельці було років за сорок, вражали її ясні виразні очі. - Добре, ви нам підходите. Працювати буде те в садку і на городі. Права у Вас є? Постачання теж увійде у ваші обов'язки. Якщо буде потреба зробити якусь роботу на тій території монастиря, де живуть сестри, то тільки в моїй присутності і за відсутности сестер. Глянула на мене так, ніби в саме серце: - Ми довіряємо рекомендації отця Олега, а отже, - довіряємо вам. Прийдіть у понеділок з паспортом, правами на водіння. Засвідчимо нотаріяльно на Вас доручення на монастирську «Таврію». Та й трудову книжку здасте. Адже стаж потрібен? Стаж був потрібен, робота була потрібна, церква була потрібна, і тверезе довкілля, подалі від спокус, - теж. 5 Життя потекло розмірено й спокійно, а не уривчасто, як колись. Вранці, першою електричкою або монастирською машиною, я добирався до монастиря. Встигав до утрені, потім разом з усіма брав участь у Св. Літургії. Снідав, обідав і вечеряв на кухні, стіл для мене накривала настоятелька. Відразу після сніданку вона давала мені роботу на день. Увечері, відстоявши вечірню молитву, вечеряв і вирушав додому. Але те, що відбувалося в мені всередині, в моїй душі й розумі, описати було неможливо ніякими словами. Сумніви, спокуси, вагання, злість, розгублення, і водночас - почуття провини... Часом вночі я вив і рвав зубами подушку, не в змозі опанувати муки совісти. Не знаючи, що зі мною відбувається, иноді я гадав, що божеволію. Але потім раптом усе відходило, і серце моє наповнювалося безмежним світлом, що виходило, в цьому я був упевнений, від Бога. І я розумів, що те, що відбувається зі мною, це процес очищення. Єдине, що мені залишалося, - довіритися Богові. Якось настоятелька принесла мені почитати книгу «Історія однієї душі» св. Терези з Лізьє. Я був вражений вченням цієї дівчини, закоханої в Христа. Вона, святі Хуан де ля Крус і Св. Тереза з Авілю, Серафим Саровський і старець Силуан, Франциск і паломник з Ісусовою молитвою стали моїми путівниками крізь бруд моєї душі. «Ти не божевільний, - ніби промовляли вони до мене. - Ти йдеш вузькою стежкою до Бога. Ми пройшли цей шлях, читай, що ми написали, і нічого не бійся». «У тебе немає сил, але сила є в Бога. Ти тільки вір і довіряй», - говорили вони мені зі сторінок своїх книг. «І навіть якщо побачиш душу свою в пеклі, не втрачай надії», - радив старець Силуан. І я йшов уперед, тому що назад у пекло я не хотів. 6 Настав час Великого посту. - Остапе, - обличчя матінки світилося радістю, - у нас починаються великопосні реколекції. І проводити їх буде чернець, який довгі роки прожив на самоті в горах Італії. Зараз він переїхав до нашої країни, буде жити в одному з монастирів недалеко звідси. Настоятелька продовжила: - Я б хотіла запросити тебе на ці реколекції. Вони будуть відбуватися в церкві. А від обов'язків на цей час ми тебе звільнимо. У понеділок, доробивши невідкладну свою роботу, трохи запізнившись на початок реколекцій, я увійшов до церкви. Чернець говорив про покаяння і Боже милосердя. Слова западали в моє серце і викликали сльози. Вони текли й текли, а перед моїм внутрішнім зором з'являлися і зникали люди, яких я у своєму житті образив, яким завдав зла. Піднявши заплакане обличчя і поглянувши на велике Розп'яття Христа за спиною отця Олександра, я знову простогнав, як колись на лікарняному ліжку: «Я не хочу більше творити зло, Господи. Подаруй мені своє Милосердя, подаруй мені свою Любов». ...Сповідь моя тривала довго, сльози лилися і лилися. Отець Олександр терпляче слухав і молився. Після моїх сліз, покаяння і сповіді моє життя змінилося. Зовні все залишалося, як раніше, але в серці я відчував глибокий мир. У ньому було ще багато бруду, завданого алкоголізмом і грішним життям. Але я весь час відчував силу, яка допомагала мені в моєму «невидимому бою». Lie був важкий, виснажливий бій, але в мене не було сумніву в тому, що я на правильній дорозі, що коли помилюся, то мій духовний наставник, отець Олександр, Святим Духом, поверне мене на шлях правди. І я працював над собою, виймаючи з темряви на світло свою гординю, все зло, що засіло в моїй душі, і даючи їх моєму Господеві, якого я вчився любити. 7 Цей день нічим не відрізнявся від инших днів за останні чотири роки, що я пропрацював в монастирі. Увечері, завершивши роботу, помолившись вечірню і «осідлавши» монастирську «Таврію», вирушив додому. Мама відчинила двері, незмінно тримаючи в руках вервичку. - Все молишся? - Та яка у мене молитва? - За ці чотири роки мама ожила, одужала, зникли страх і розпач з її очей. Світилися тепер вони світом і ніжністю. - Усе дякую Богові та Богородиці за нас з тобою. Посиділи за чаєм, поговорили, розійшлися по кімнатах спати. Вночі, творячи Ісусову молитву, я раптом відчув, що Бог звільнив мене від залежносте від алкоголю. Що подарував мені свободу. Я знав, що до кінця життя мені не можна буде навіть пригубити алкоголю, але це мене не бентежило. Я насолоджувався відчуттям свободи від рабства. Я так довго цього чекав! Вранці, приїхавши на роботу, я дякував у церкві Богові за дар свободи. Після служби до мене підійшов отець Олег: - Мені треба поговорити з тобою, Остапе. Ми вийшли в сад. - Є можливість відкрити Реабілітаційний Центр для залежних від алкоголю. Я рекомендував тебе на цю працю. Ти багато пережив, багато що знаєш. Пройдеш навчання та стажування у Польщі. У них там такий центр працює вже 15 років. Олег ще щось говорив, але я його не чув. Я слухав своє серце, яке переповнювалося радістю і вдячністю Богові, що вивів мене з пекла і «направив мої ноги на дороги миру». [ Cкачати книгу: "Сонячна дитина" ] [ Купити книгу: "Сонячна дитина" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|