 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Повернутися до змісту книги "Усе вирішує серце" Нашу наймолодшу, п'яту дитину, Емілію, випросив Дмитрик. Йому тоді було 7 років, і, маючи двох старших сестер і брата, він від браку товариства, звичайно ж, не страждав. А все ж, як виявилося, мріяв про меншого братика чи сестричку. - А знаєш, мамо, що я попросив у святого Миколая? - якось запитав він мене по дорозі додому. - І що ж? - зацікавилася я, втім, здогадуючись про заповітну синову мрію - машинку з пультом управління (дорога річ, але не така вже й нездійсненна, як деякі дитячі мрії). - Молодшого братика чи сестричку! Я святого Миколая про це наперед попросив - ще кілька місяців тому... Від несподіванки я зупинилася. Тоді я вже знала, що вагітна, але ми ще нікому нічого не говорили. Зазвичай, коли в нашій родині мало бути поповнення, ми розповідали про це дітям за три-чотири місяці до події - аби їм не доводилося довго чекати. На цей раз повідомили новину після розмови з Дмитриком. Малий так утішився, що святий Миколай прислухався до його прохання! Чесно кажучи, для нас самих звістка про п'яту дитину спочатку була дещо несподіваною. Четверо дітей, мені вже сорок, а ще - міопія (короткозорість) високого ступеня, лише один відсоток збереженого зору... Втім, я вже народила з тією міопією чотирьох дітей - без кесаревого розтину, на якому зазвичай наполягають в таких випадках наші лікарі. Звичайно, я прислухалася до лікарських порад, проходила необхідні обстеження (в такій ситуації ними не можна легковажити), але все ж розуміла: не все залежить лише від лікарів. Та й щиро кажучи, в нас полюбляють «штампи» ставити і невтішні перспективи малювати: короткозора, «старородяща» (після 30-ти років), труднощі дуже ймовірні, цілковита втрата зору і таке инше... У мене, коли наслухалася різних жахів під час першої вагітности, навіть майнула думка в Бельгії народжувати (де жила родина мого чоловіка). Тамтешні лікарі дивувалися: «Міопія? Ну й що? Це не причина лякати ускладненнями вагітну жінку. Важливо правильно дихати, контролювати ситуацію, усвідомлювати свої дії під час пологів. А ще важливіше - позитивне налаштування, і все буде гаразд!». З таким налаштуванням я й повернулася в Україну. Наша перша донечка Климентія народилася абсолютно здоровою, і мій зір від перших, а згодом і наступних трьох пологів ніскілечки не постраждав... Але, звичайно, за час очікування п'ятої дитини инколи пробігали хмарками тривожні думки. Тоді я брала до рук свій щоденник і гортала «Листи до моєї Климентії». «Дорога наша Дитино! Коли ми з Твоїм татом одружувалися, священик просив для нас від Ісуса «благословення в дітях». Ми стояли перед престолом, де на сіні лежав маленький Ісус, а над ним схилилися Йосиф і Марія. У церкві св. Юра було дуже холодно, тільки не нам, бо ми були біля самого вогню Божої любови, яку посилала у світ дитинка в яслах.. Місяць після шлюбу ми довідалися, що Ти вже є з нами, і дуже втішилися... Ми будували свою родину... і нам бракувало тебе, щоб наша радість була повна. ... Ти допомагав мені малювати дипломну працю - Хрест із Розп'яттям для церкви св. Йосифа. Иноді я була дуже втомлена і згадка про те, що я ношу тебе, додавала мені сил. Якось ми з татом поїхали на реколекції... Було 11 червня - чудова тепла днина. З відчиненого вікна долинали пахощі розігрітої хвої. Читали Євангеліє про блудного сина, коли я раптом відчула, що Ти рухаєшся. Я шарпнула тата за рукав: «Михасю! Він рухається!!!» Тато усміхнувся, і записав на аркуші, який мав у руці: «11 червня. 11.00. Він рухається!» ... Після захисту диплому, в червні, ми поїхали з Твоїм татом до Бельгії. Ти подорожував разом з нами по Антверпені, Амстердамі і Брюсселі, плавав човном по Брюгте, який ще називають Північною Венецією ( там в центрі міста замість вулиць - канали); блукав берегом Північного моря, сірого й спокійного. Ти був з нами на виставці імпресіоністів і на пристані в Остенді, і в домі, де жив Рембрандт, і в нічному кабаре в Амстердамі Незабаром ти мав (мала) народитися, І на початку вересня ми повернулися до Львова.» Цього листа я писала за 2 місяці до народження Климентії, ще не знаючи, хто це буде - донечка чи син. І в ньому жодного слова про кепський стан сітківки очей і небезпеки, пов'язані з цим. Лише радісне очікування. А от в наступному вже - переживання: «Чи все закінчиться добре? Чи Ти здоровенький? Чи зумію я Тебе добре народити?.. В душу закрадався страх. Я відганяла його від себе. Але він заповзав у серце знову, тягнучи за собою сумніви й неспокій. Одного разу мені спало на думку розповісти про це на сповіді. І - диво! Після того, як я зізналася Ісусові, що мені страшно, страх кудись зник, на його місце прийшов спокій перед майбутнім і відчуття, що я перебуваю між великими долонями Бога; вони мене охороняють і нічого зі мною не трапиться без Його волі. Моя Дитино! Ти виросла і зміцніла на моїх сповідях, Ти живилася причастями Тіла Христового...» А за кілька листочків із зошита - вже про самі пологи. «Біль посилювався. Михайло сидів коло мене і голосно молився «Богородице Діво». У проміжках між переймами я намагалася заснути. І коли між сном і приступами болю я розплющувала очі - бачила перед собою лице Михайла, який неустанно молився.» Так у молитвах прийшла на світ наша перша донечка, наша Климентія. І мій щоденник наповнився радісними записами її досягнень: перша усмішка, перший крок, перші слова і фрази... А потім Бог подарував нам Артемія, Магдалину, Дмитрика, і в щоденнику з'явилися нові записи. Тепер ось мала прийти на світ наша п'ята дитина. ...Разом зі мною в пологовий будинок прибула молода жінка. «Спочатку її в родзал!» - вирішила лікарка. А у вас це які за рахунком пологи? - спитали мене. - П'яті. - Е ні, тоді спочатку оцю старшу мамочку! У родзалі прослуховують серцебиття дитини в утробі, прослуховують довго і з тривогою на обличчі. Серцебиття нема! Починають розпитувати, коли я відчувала рухи востаннє. Намагаюся точно згадати, але тривога лікарів передається мені, і в голові все плутається. Попри всі намагання лікарів почути серцебиття дитини, їм це не вдається. І вони починають готувати мене до найгіршого: буває так, що плід завмирає на останніх тижнях вагітності. Так, на жаль, буває... Я віддаюся цілковито у руки Господа. Я, як тоді, 15 років тому, перед народженням своєї першої дитини, відчуваю себе у міцних і лагідних Божих долонях. Спокій і умиротворення опановують мене, і я вже не чую лікарів. Боже, на все Твоя воля! ...Через кілька годин я обіймаю свою п'яту дитину - донечку Емілію - мій найдорожчий подарунок від святого Миколая. Вдивляюся в її у світле личко і дякую Богові за дар материнства, яким Він мене обдарував уп'яте. Наступного дня, погодувавши малу, малюю на аркуші із зошита свою крихітку, шо солодко спить на подушці якраз її розміру. Ну от, і розпочинається новий розділ у моєму щоденнику, як, утім, і новий етап у моєму житті. Благослови мене, Господи... Іванка Крип'якевич-Димид, 41 рік, Львів [ Cкачати книгу: "Усе вирішує серце" ] [ Купити книгу: "Усе вирішує серце" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
