У Божих долонях

Повернутися до змісту книги "Усе вирішує серце"

За 2 місяці я маю народити третю дитину. Саме на день очікуваних пологів припадає чергове судове засідання, на якому вирішуватиметься, чи будемо ми з дітьми мати де жити. Я знаю, що в цей дуже важливий час не зможу розраховувати на підтримку свого чоловіка. Втім, я не могла розраховувати на нього й раніше: діти, побутові й матеріальні труднощі, суди - усе це дратувало його і викликало бажання утекти від усіх проблем. Зрештою, він й утік - живе тепер з иншою, бездітною, жінкою...

Дехто, знаючи моїх проблеми, жахається: «Як ти, мовляв, даси собі з цим усім раду?» І я відповідаю, що в мене були набагато скрутніші часи -тоді, коли я була прикута до ліжка. Тоді, коли я була зовсім самотньою - без друзів, без майбутнього, без усвідомлення, що зі мною є Бог...

У 12 років в мене почалися проблеми з хребтом. Як з'ясувалося, це далася взнаки травма, отримана колись у дитячому садочку. Три роки ми з мамою скрізь їздили, лікувалися, але результату не було. Нам запропонували операцію в Польщі. Щоб зібрати кошти на лікування, ми продали квартиру. На жаль, та операція виявилася невдалою - мені вставили у хребет якусь неякісну металоконструкцію.

Це далося взнаки під час першої вагітності - мені тоді було 18 років. Я закохалася у хлопця, але його батьки були рішуче проти нашого шлюбу. Те, що я чекаю дитини, для них не було аргументом. Зрештою батьки переконали сина залишити мене й дитину. Тим часом хребет давав про себе знати усю вагітність, моє самопочуття дедалі погіршувалося. Оскільки ми продали свою квартиру, щоб оплатити операцію в Польщі, то перебралися на околицю Львова до бабці. Бабця належала до свідків Єгови, для мене ж поняття «Бог», «віра», «Церква» були далекими й нецікавими. Я навіть не охрестила свою донечку Діянку. Якось, коли прогулювалася з малою (їй було пів року) коло церкви Покрови Пресвятої Богородиці, до нас підійшов священик (згодом я довідалася, що це був владика Андрій Сапеляк). Побавився з донечкою, запитав, чи вона охрещена. Почувши, що ні, запропонував охрестити. Дізнавшись, які маю проблеми, скерував мене до Доброчинного фонду... Так я уперше відчула щире зацікавлення моєю долею, підтримку. Уперше переступила поріг храму, пішла до сповіді...

Коли Діянці виповнився рік, справи з хребтом стали геть кепські, я практично була прикута до ліжка. Саме тоді до Львова приїхав відомий фахівець з Англії. Оглянувши мене, сказав, що мені знову потрібна операція. Ми знову почали збирати гроші... Удруге, а відтак утретє мене прооперували вже в Києві. Дякувати Богові, ці операції минули вдало.

Невдовзі після цього я вийшла заміж. Цікаво, що Ростика спочатку вибрала Діянка. «Знаєш, мамо, він був би мені добрим татом»... Чоловік й справді добре ставився до неї. А от спільної дитини, як з'ясувалося після шлюбу, не хотів. Лікарі попереджували, що мені не бажано вагітніти удруге. Він переживав, що після пологів я можу стати нерухомою, та й узагалі казав, що завжди мріяв одружитися з жінкою, в якої вже є дитина. Немовлята лякали його різними клопотами. «Пожиймо для себе!», - казав. Мене це дивувало, адже в минулому він був директором сиротинця...

Коли я все ж завагітніла, засмутився. Мені було дуже гірко на душі. Наш хлопчик при пологах був травмований, отож потребував багато догляду й уваги. Чоловіка це дратувало: «Він вкрав тебе в мене!» - якось вихопилося в нього. «Чому, чому, він не любить нашого сина?» - запитувала я себе. Можливо, причина в тому, що в дитинстві він сам був обділений увагою? Його батьки посварилися перед самим весіллям. Воно так і не відбулося, і мама все життя зберігала образу на тата, хоч він і хотів помиритися, зблизитися. Отож чоловіка виховувало троє жінок: мама, бабця і тітка. У сім'ї панував достаток, мама багато працювала, але тієї уваги й виховання, якого потребує хлопець, Ростик не мав. Він не звик піклуватися про инших, призвичаївся до того, що всі рішення за нього приймає мама

чи бабця. І ось тепер, коли у власній сім'ї треба було взяти на себе відповідальність, заопікуватися дружиною чи дітьми, він відходив убік, пасував перед труднощами.

Тим часом в нас з'явилися нові проблеми. Померла наша бабця, перед смертю заповівши мені свою частину будинку. Однак райдержадміністрація не визнала наших прав на це житло, вважаючи недійсними папери, які бабця залишила перед смертю. І почала відсуджувати наше житло, претендуючи на нього. Почалися суди, примусове виселення... Чоловік геть занепав духом. І почав стверджувати, що він не для сім'ї. Докоряв, що він не хотів дитини, а я всупереч його бажанню, народила.

Я намагалася зрозуміти його, бачила, що він страждає, замикається в собі. Шукала якісь компроміси, адже ми вінчані в церкві... Але закінчилося все тим, що чоловік знайшов собі иншу жінку...

І ось через 3 місяці після того, як чоловік остаточно пішов геть, я довідалася, що знову вагітна - досі в мене не було ніяких характерних для вагітних ознак і я навіть не здогадувалася про це. Вирішила повідомити про вагітність чоловіка.

- Дам будь-які гроші, тільки зроби аборт! - сказав він мені.

- Нізащо! Я навіть кота не втоплю...

- Ну що ж, тоді народжуй і виховуй. Ти й з десятьма даси раду.

- Можливо, й дам, але діти не матимуть батька.

- Ти ж знаєш, що я не хотів їх...

До речі, перед своєю співмешканкою він приховав, що був одружений, має дітей. Дізнавшись про це від мене, вона відрізала: «Дайте нам спокій!». Але потім все ж прийшла до нас, принесла подарунки дітям. Сама з багатодітної сім'ї, зрозуміла моє становище. Казала, що все ж думає народити дитину, хоч чоловік і проти цього.

До речі, й чоловік телефонує мені час від часу: коли треба порадитися йому в якісь скруті. Часом маю враження, що це ще одна велика непутяща дитина..

А от до сина свого лише раз прийшов. «Ти хто? - не відразу упізнав малий. «Тато!». А він більше свого хресного тата пам'ятає, бо той частіше приходить...

Не осуджую чоловіка, хоч і гірко мені на душі. Як буде далі - не загадую. Мені лишається лише молитися; і за свого чоловіка, і за наших дітей. Можливо, Бог зцілить його приховані рани. І він, сам отримавши душевну рівновагу, иншими очима погляне на світ.

Діянку свою, як підросте, застерігатиму, щоб дуже зважала на те, за кого заміж виходить, глибше пізнала його характер, бо потім буде пізно. Важливо, щоб людина справді мала віру в серці - не напоказ, а справжню. Важливо з'ясувати, як майбутній чоловік ставиться до дітей, батьків, хвороби... Бо инколи за романтичним запалом не бачимо того, що може стати перешкодою для шлюбу.

Тішуся, що донечка моя горнеться до Церкви. І я в ній знаходжу спокій і рівновагу. Часто в будень іду до храму, щоб просто посидіти в тиші і помолитися. У церкві знайшла не лише духовну підтримку, а й справжніх друзів.

- А знаєш, мамо, хто наш найбільший Друг? - запитала моя Діянка після табору «Канікули з Богом». - Це Ісус!

- Так, донечко, це Ісус. Бо він опікується нами щодня і щохвилини.

І я вірю, що з Божою допомогою мої треті пологи минуть успішно, що ми не опинимося на вулиці, що з моїм хребтом усе буде гаразд (за всіма клопотами нема змоги їздити на консультації до Києва).

Нещодавно у нашому домашньому мінізвіринці (шиншила, песик і 3 бурундуки) трапилася прикра подія: бурундучиха викинула з клітки своє щойно народжене малятко. «Мамо, чому ж вона так відмовилася від нього? Адже вона - не людина!» - розплакалася Діянка.

На жаль, донечка вже розуміє, що люди инколи бувають жорстокими. Ми мешкаємо неподалік сиротинця, і вона часто бачить покинутих дітей, що гуляють без мами-тата, лише з вихователькою.

- Так деколи стається... Але ми виходимо його!

Годували того бурундучка з піпетки, гріли в своїх долонях... І виходили!

І я подумала тоді, що коли в нашому житті ми переживаємо відкинення, зраду, нехтування, біль, розпач, Бог бере нас у свої теплі міцні долоні і допомагає нам переплисти крізь усі життєві бурі.

Христина, 30 років, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Усе вирішує серце" ]

[ Купити книгу: "Усе вирішує серце" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!