Зі слів матері Лідії Петрівни

Повернутися до змісту книги "Усе вирішує серце"

Ми з чоловіком дуже чекали народження Юрка. Старшому, Миколці, вже було 12, і ми мріяли знову відчути щастя батьківства й материнства. Тим паче, вже більш-менш міцно стояли на ногах і могли віддати дитині більше часу й уваги.

І хто знав тоді, що черствість і непрофесійність лікарів обернеться для нас і нашого молодшого сина «вагою надмірних страждань».

У лікарні, де я народжувала Юрка, саме була перезмінка. «Нам некогда. Ждите...», - сказали мені. Потім довгий час приховували діагноз сина - дитячий церебральний параліч. Згодом у медичній картці з'явився запис, о дитина отримує необхідні ліки та путівки. Насправді жодної путівки Юрко не отримав ні тоді, ні в наступні роки.

У піврічному віці звернулися до лікарів, бо хлопчикові було важко сідати, він невпевнено снував рученятами, а ті винесли свій присуд: пологова травма, ЛЦП...

Світ для нас умить почорнів. Я звільнилася з роботи. Стало ще важче. Адже грошей на лікування потрібно було дедалі більше. Почала шукати надомну роботу, але нічого знайти не вдавалося. Чоловікові доводилося працювати у три зміни.

Юрко ріс і потребував повсякчасної опіки: його треба було носити з візка у ванну, з ванни в ліжко, годувати з ложечки, бо його слабенькі пальчики не могли її утримати... І так щодня по колу, що вибивало із сил, але ніколи не породжувало безнадію.

Ми ставилися до Юрка як до повноцінної дитини. Коли синові виповнилося рік, я почала вчити його абетки. Він схоплював літери так швидко, ніби знав їх ще до народження. У 5-річ-ному віці вже вмів читати і почав складати свої перші віршовані рядки.

Спочатку я записувала синові вірші (зберігаю їх й досі), а вже згодом нам подарували дисплей. Руки Юрка майже не слухалися його, але на дисплеї міг виклацувати слова. Я старанно списувала їх звідти, адже принтера в нас не було. Дисплей полегшував працю. Але один необережний рух - і все стиралося. То була трагедія... Якось Юрко неконтрольовано поворухнув рукою, що в його становиш! часто трапляється, і майже все з таким трудом набране щезло з екрана. Я з розпачу заплакала. А Юрко заспокоїв мене й із зусиллями почав набирати довгий вірш знову...

Як правило, дітей з важкою формою ЛЦП до школи не віддають, вважаючи, що знання їм все одно ніколи не знадобляться.

Для того, аби довести медикам, що Юрко може і повинен закінчити загальноосвітню школу, мені довелося везти сина до Москви. Там у спеціалізованому науково-дослідному інституті тоді тестували хворих на ДЦП дітей і визначали рівень їхнього інтелектуального розвитку.

Проведене обстеження показало, що Юрко -здібна, кмітлива дитина.

Отож йому дозволили вступити до першого класу середньої школи. Природно, відвідувати заняття Юрко не міг: вчителі приходили до нього додому. Давали завдання, а наступного дня питали вивчене. Багато хто з них дотримувався загальноприйнятої думки про марність навчання хворого на ДЦП і намагався замінити уроки математики казками. Юрко дуже ображався на них і щосили намагався довести зворотне. А втім, були серед викладачів і люди, чиї терпіння і доброту він згадує досі.

Кілька разів я домовлялася про безкоштовне лікування Юрка за кордоном. Але за радянських реалій було тяжко вирватися за межі СРСР. Тим часом Юркова недуга прогресувала - ліва рука, якою він раніше міг набирати тексти віршів, остаточно перестала його слухатися. І він почав набирати слова на комп'ютерній клавіятурі... носом.

До слова, до звичних дитячих іграшок Юрко ніколи не тягнувся. Любив читати, не міг заснути, щоб під подушкою не опинялася книжка. Коли вивозила його на прогулянку, на колінах теж завжди була книжка. Инколи це завдавало мені прикрощів. Дехто, побачивши на колінах у хворої дитини книжку, співчутливо поглядав на мене... Мабуть, думали, що мати зумисне кладе книжку, аби виглядало, що її син не так вже й обділений долею.

Але ми намагалися не зважати на це: разом багато читали, відвідували музеї, концерти, виставки, ходили до церкви... Пригадую, Юрко ще й школярем не був, як я читала йому «Наймичку», инші твори Шевченка. Наслухавшись, він заявив: «Хочу в музей у Канів». А я ж сама в ньому не була жодного разу, не знала, де шукати. Юрко ж знав: почув по радіо, запам'ятав і почав просити: повезіть! От ми і поїхали. А тоді до могили було складно під'їхати, східці струхлявіли, світилися наскрізь... Уже пізніше, коли ми приїжджали до Канева удруге чи втретє, і східці пристойні з'явилися, і під'їхати горою можна було до самого музею. А тоді ми ледве витягли візок з Юрком нагору. Спускатися було ще важче. Але скільки радости принесло Юркові відвідання музею! Навіть не вірилося, що дитина може так глибоко сприйняти цю поїздку! Втім, Юркові почуття завжди були глибокі й серйозні не по літах. В одинадцять років писав: «Господь святой. Не дай мне заблудится, не видя грусти и тоски, а дай води святой напиться в прозрачном чистом роднике».

До речі, спочатку Юрко писав по-російськи, а потім, без труднощів перейшов на українську. Ми дивувалися: звідки це? Адже в ті часи в Києві мало хто розмовляв українською. Юрко своїми віршами змусив і нас перейти на рідну мову.

У 1997 році вийшла перша Юркова книжка «Вічності шлях». Він познайомився з відомою українською поетесою і літератором Ганною Чубач.

Згодом вона зізнається: «Я досить довго працювала літературним консультантом у журналі «Дніпро», бачила багатьох молодих, талановитих і «не дуже» авторів. До прохання зустрітися з хлопчиком, хворим на ЛЦП, я поставилася з деяким скептицизмом. Думала, що вкотре вже побачу нетямущі віршики. Але відмовляти було незручно, і я все-таки поїхала.

Але як я здивувалася, прочитавши Юркові вірші. Я зрозуміла, що переді мною не маленький хлопчик, з очима-сливами, в інвалідному візку, а справжній поет, який уже майже сформувався.

Я досі не можу зрозуміти, звідки у цього, по суті «книжкового» хлопчика, таке знання життя і людських проблем.

Він сильний духом і жалощів не потребує».

Саме Ганна Чубач разом із Віктором Женченком та Володимиром Забаштанським давали рекомендацію Юркові у Спілку письменників України - він став її членом у 19 років. Володимир Забаштанський - поет незвичайної долі - в юності після аварії на шахті він залишився сліпий, без рук. Але мужньо долав усі випробування.

Їхні з Юрком долі такі подібні! На жаль, судилося їм зустрітися лише кілька разів - Володимир Забаштанський відійшов у вічність.

Моє серце не раз сповнювалося тривоги - я боялася за талант сина, що тримався на туго натягнутих струнах душі, які могли легко обірвати розчарування, образа, гнів на світ, що прирік його на вічний біль. Але Бог дарував світлих, добрих, щирих людей на Юрковому життєвому шляху, які його підтримували й допомагали. Особливо заопікувалася синовою творчістю Тамара Луценко, вдова поета-пісняра Дмитра Луценка - добрий ангел багатьох поетів, композиторів, співаків. Пісні на слова Юрія залунали по радіо, їх почали виконувати відомі виконавці. Уже написано понад 100 пісень на слова Юрія Тітова. «Він весь із болю і любови», - написала про Юрка Тамара Луценко.

Втім, на його віршах (світ побачили вже 5 книжок Юрія) нема печаті страждань і безнадії. І в житті він також оптиміст. Зараз Юрко навчається у Міжнародному університеті «Україна». Нещодавно вийшов компакт-диск пісень та романсів на його вірші. Готується до друку шоста книжка.

Юрко не може пройтися босоніж по траві, зірвати квітку, пригорнути кохану, вимовити «кохаю», але він відчуває серцем оту росяну траву під ногами, красу гірських вершин і красу кохання, він обіймає своїми словами любови й добра увесь світ.

«О Боже мій..., відкрий душі моїй кохання», - благав в одному з віршів Юрко, і Бог відгукнувся на його молитву, подарувавши зустріч із Олею, викладачкою англійської у київському виші. Я дякую Всевишньому за це чисте і самовіддане кохання, яке наповнило синову душу відчуттям щастя і зродило цілий цикл лірики:

Я люблю! І в жаринах свічусь
на добро,
Пісня душу мою оживляє
Дніпром.
Вечори, вечори опускаються
рясно.
Як прекрасно мені!
Боже мій! -
Як прекрасно... [ Cкачати книгу: "Усе вирішує серце" ]

[ Купити книгу: "Усе вирішує серце" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!