Директорський експеримент

Повернутися до змісту книги "Усе вирішує серце"

Також керівник зачитав прохання про допомогу від батьків хворого хлопчика, якого чекала операція в Польщі. Зійшлися на тому, що під час виплати зарплати кожен пожертвує, скільки може, для цієї дитини.

І ось день виплат. Окрім зарплати, кожен з нас отримує свою частку грошей з надісланої канадійським українцем суми.

- Також збираємо гроші для хворої дитини - хто скільки може, - нагадує фінансовий директор.

Перший порив, радше, якийсь голос із середини промовив: віддай усю премію. Адже це - незапланована, неочікувана виплата, її могло не бути, якби не добра воля добродія-мецената.

А тут потрібна допомога хворій дитині, для якої можеш стати добродієм ти. «Але ж на цей місяць у мене стільки запланованих витрат», - відразу озвався другий голос. Звичайно, я допоможу цьому хлопчикові, але... Половина премії - це все ж забагато.

І я відрахувала третину...

Фінансовий директор записав цю суму на аркуш, але гроші не узяв. Мовляв, зберемо додатково. Здивовано знизавши плечима, я вийшла з кабінету і поклала гроші у шухляду свого столу. Хай лежать напоготові.

Вони пролежали місяць - до наступних загальних зборів колективу.

Наприкінці зборів, після обговорення поточних справ і планів, директор сказав, що кошти на лікування хлопчикові, про якого йшлося на попередніх зборах, перерахувало саме підприємство, із виплат працівників грошей не братимуть. Операція пройшла вдало, і малюк одужує. А кожен з нас додатково отримає ту суму, яку зазначив на аркуші фінансовий директор - суму, яку ми готові були віддати для хворої дитини.

І хай цей епізод з нашого життя стане свідченням того, що коли ми даємо щось, не очікуючи взамін, воно повертається до нас винагородою.

У конференц-залі на мить запала напружена тиша, а потім вибухнув шквал емоцій: ми усі давали щиро, хто скільки міг, а якщо не міг, то на це були свої причини! Може, й у когось иншим, якщо ми отримуємо від инших самі, але не в такий спосіб, не через лукавство. «Це кепський експеримент, - обурювалася аудиторія. - Не треба нам ніяких доплат і хай більше з нас не роблять піддослідних короликів!»

Я не долучила свій голос до загального обурення, бо попри все, згадавши свої вагання у кабінеті фінансового директора, визнала: часто ми охочіше беремо, аніж даємо, приймаємо, аніж жертвуємо самі. І мені зробилося прикро за себе, що тоді, прийнявши дар від незнайомої мені людини, я виявилася не готовою передати той дар незнайомому недужому хлопчику. Передати цілковито. Попри всі свої потреби і витрати.

Чомусь згадалася бувальщина із монастирського життя. Один парохіянин почастував розкішним фоном винограду монаха, що чергував на вході до монастиря. Той, помилувавшись ягодами, вирішив віддати їх настоятелеві. Настоятель, згадавши про недужого брата в келії, заніс виноград йому, а той, знаючи, що в монаха, що чергував на фірті, анемія, і споживати виноград йому дуже корисно, передав гроно на фірту. Так виноград знову опинився в того, хто був готовий обдарувати ним ближнього.

Я перебувала під впливом цих паралелей і роздумів до кінця робочого дня, аж доки до мене на роботу не забігла радісно збуджена Марічка - моя одинадцятирічна донька. Наближалося її день народження. І вона дуже просила подарувати їй мобільний телефон. Мовляв, уже й першокласники усі мають, а вона єдина в класі без «мобілки». Ми домовилися, що підемо з нею по крамницях і виберемо їй недорогий апарат.

Погода надворі була чудова, ми весело теревенили, аж раптом, проходячи, повз храм св. Андрія, побачили приклеєне до дерева оголошення із великими літерами «ДОПОМОЖІТЬ ВРЯТУВАТИ ДИТИНУ». Батьки 4-річної Юлі, в якої виявили пухлину головного мозку, благали про допомогу. У Києві їм сказали, що медики тут безсилі, а лікарі з Туреччини і Німеччини бралися врятувати дівчинку. Потрібні були лише величезні гроші...

В оголошенні вказувалися координати й Інтернет - сторінка, і ми, повернувшись на роботу, відкрили цей сайт. Я не змогла стримати сліз, дивлячись на фото милої, усміхненої дівчинки, яка тепер опинилася на межі життя і смерті. Але зараз їй потрібні не сльози співчуття, а гроші.

Я подумки вернулася до тієї ситуації, коли готова була віддати лише третину з того, що безкорисливо отримала сама. І якось імпульсивне, не роздумуючи, запропонувала:

- Марічко, а давай гроші, відкладені на мобільний телефон, перерахуємо Юлі.

Марічка, яку вразила Юлина трагедія, виявилася, однак не готовою до такого розвитку подій.

- Але ж... - похилила голову.

Вона не наважувалася заперечити, але і не хотіла розпрощатися з бажанням мати мобільний.

В якусь мить мені стало шкода її, і я вирішила не наполягати.

- Марічко, я даю Тобі 400 гривень як подарунок до твого дня народження. Ти можеш за них купити собі мобільний телефон, і бути, як усі в класі. Цей день народження нічим не запам'ятається тобі: телефон тепер - стандартний подарунок.

А можеш віддати ці гроші важкохворій дівчинці. Звичайно, їй на лікування потрібна значно більша сума. Але якщо кожен, хто прочитає це оголошення, перекаже хоч кілька гривень, необхідну суму буде зібрано. Мине час, але цей день народження тобі запам'ятається тим, що ти відмовилася від телефону, без якого можна обійтися, і допомогла хворій дитині - такій самій дівчинці, як твоя сестричка.

Марічка сиділа зі схиленою головою ще кілька хвилин.

А потім рішуче підвелася: «Добре! Тільки, можна, я деколи братиму до школи ваш телефон, хоч деколи...»

Я зі зворушенням обняла її. І ми пішли до банку перераховувати гроші.

А через кілька днів, святкуючи Маріччин день народження, я згадала про «директорський експеримент». Бо Марічка таки отримала «мобільник» у подарунок - від дідуся й бабусі. І увечері, коли уже всі гості розійшлися, я розповіла їй притчу про виноград, який повернувся до того, хто вирішив обдарувати ним ближнього.

Гадаю, вона, як і я, зробила для себе висновок...

Люба Сосяк, 35 років, м. Львів

[ Cкачати книгу: "Усе вирішує серце" ]

[ Купити книгу: "Усе вирішує серце" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!