Дар, огорнений у слабкість

Повернутися до змісту книги "На терезах долі"

Коли народився Юрчик, мій другий синочок, я, як і всі матері на світі, була безмежно щасливою.

Він не закричав при народженні, як усі діти, бо пережив асфіксію (був обмотаний пуповиною), але на цьому ніхто з лікарів особливо не акцентував.

Юрчик був гарненьким, милим дитям з розумним поглядом. І аж у 5 місяців йому поставили діягноз «ДЦП» - ДИТЯЧИЙ церебральний параліч. Цей діягноз, разом із застереженням, шо зробити вже щось у цій ситуації неможливо, прозвучав як вирок.

Втім, коли ше був живий чоловік, ми їздили, куди могли, намагалися лікувати Юрчика, бо які батьки змиряться з думкою, шо їхня дитина до кінця свого життя не розмовлятиме, не ходитиме, не володітиме рухами?

Але коли Юркові було 5 років, чоловік помер від раку. Я залишилася сама з двома синами. Дякувати Богові, поруч зі мною завжди була і є тепер моя мама. Пережити біль втрати молодого чоловіка, давати собі раду з неповносправною дитиною самій було б дуже тяжко.

Я й зараз не дуже охоче згадую той період у своєму житті. Наш з Юрком світ був обмежений стінами квартири, у нього не було візка, для нас було проблемою вийти надвір подихати свіжим повітрям. Десь у 1992 році один чоловік, в якого також була неповносправна дитина, дав нам візок. Пригадую, я мала якусь хатню роботу, а саме прийшла моя сестра. «Давай, - каже, - трохи вивезу Юрка надвір».

Аж через якийсь час чую дзвінок у двері, а там мій Юрчик вже не сам, а з двома приятелями. Як виявилося згодом, Іра і Петрик належали до організації «Віра і Світло». Ця міжнародна мережа християнських спільнот для розумово неповносправних осіб, їхніх сімей та приятелів-волонтерів шойно зароджувалася в Україні. Приятелі-волонтери, помітивши неповносправних осіб на вулиці, розповідали про «Віру і Світло», запрошували до свого кола. Так я дізналася про цю спільноту дружби та підтримки, шо у зустрічах, спілкуванні, молитвах, літніх таборах відкривали новий сенс життя для неповосправ-них та їхніх батьків.

Наше з Юрчиком життя після знайомства з «Вірою і Світлом», змінилося кардинально! Юрчик з нетерпінням чекав суботи, коли «віросві-тляни» збиралися у капличці, а згодом у церкві на молитву на вервичці, він так любив, коли до нього приходили приятелі з «Віри і Світла»! У мене ж відбулося переосмислення багатьох речей. Раніше я була наодинці зі своєю бідою, навіть соромилася гуляти з Юрком, переживала за сприйняття инших.

Тепер, завдяки Юрчикові, в моєму житті з'явилося багато світлих, гарних людей.

Поступово я перестала сприймати Юркову неповносправність як важкий хрест. Звичайно, в нас дуже багато різних проблем. Ось скажімо, ми 2 роки чекали, поки на протезному заводі нам виготовлять візок. Просто не було державного фінансування! Я вже не кажу про спеціяль-ні пристосування для візків у транспорті, різних закладах тощо.

Але, попри це, я усвідомила, що моя дитина - не тягар, а особливий Божий дар. Бог вибрав мене на матір цієї неповоносправної дитини, довірив мені своє улюблене Боже творіння (бо кожен з нас є Божим улюбленим сином чи дочкою) не просто так. Завдяки Юрчикові я стала віруючою людиною, і для мене з особливою силою відкрилися рядки з Євангелія, шо останні будуть першими, шо ті, хто втрачає життя, знову його здобудуть, шо убогі - блаженні і успадкують Царство небесне. Завдяки Юрчикові у моєму похмурому світі, обтяженому рутиною й побутом, з'явилися непомічені доти прості радощі буття. Бувало, я щось заклопотано роблю, важкі думки снують в голові, а Юрчик сидить коло вікна і спостерігає за життям надворі. Усміхається, побачивши голуба, радіє, як дітвора весело переходить вулицю, а машини дзвінко сигналять, тішиться голубими хмарками. Не вміючи промовляти словами, він ніби промовляє до мене своєю усмішкою: «Мамо, облиш ту свою рутинну роботу, не клопочися так, не нахмурюй своє чоло від важких думок. Життя прекрасне!»

І я инколи думаю: «Але чому цього часто не помічають здорові люди, які не обмежені у своїх рухах, не залежні від инших у догляді себе, яким нічого не бракує?»

Неповоносправні часто зазнають приниження і відкинення, їх трактують як таких, що позбавлені гідности і прав, але якраз вони у своїй простоті й щирості, в мирі й спокої, у своїй довірливості й невмінні вивищуватися над иншими, у чистоті свого серця, можуть нас наблизити до Бога, допомогти зрозуміти, що Він любить кожну людину - такою, як вона є.

Колись я прочитала книжку Генрі Ноуена «Возлюблений Богом Адам». У ній голландський священик і письменник пише про своє перебування у спільноті Лярш - Ковчег, яка об'єднує у спільноти осіб неповносправних та тих, хто бажає розділити з ними своє життя у праці, молитві й святкуванні. Г. Ноуен розповідає про одного з членів тієї спільноти - глибоко непо-вносправного Адама. Він пише, шо Адам краще за будь-якого професора чи книжку провадив його, доктора богослов'я, до особи Ісуса Хрис-та. «Коли я хвилювався за те, що роблю і скільки можу зробити, Адам стверджував мені, що: «Бути - набагато важливіше, ніж робити», - писав Г. Ноуен. - Коли мою увагу привертали думки про те, що про мене говорили... инші, Адам спокійно казав мені, що Божа любов важливіша, ніж хвала инших людей. Адам нічого не міг досягти, не мав чим пишатися, не міг похвалитися досягненням, проте самим своїм життям він був чи не найочевиднішим свідком істини нашого життя, якого коли-небудь я стрічав.»

І я відчула, настільки відчуття й сприйняття Генрі Ноуена співзвучні моїм відчуттям. Мій Юрчик, як і герой книжки - Адам, просто живе і своїм життям запрошує мене прийняти його унікальний дар, огорнений у слабкість, але даний для мого Преображення. Бог посилає нам неповносправних, як свого часу послав Божого Сина - безпомічним немовлям, щоб вони стали джерелом зцілення для инших.

І я усім серцем приймаю цей Божий дар і дякую за нього.

Марта Желудько, 55 років, м. Львів

[ Cкачати книгу: "На терезах долі" ]

[ Купити книгу: "На терезах долі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!