«Поміч моя від Господа...»

Повернутися до змісту книги "На терезах долі"

- Не буду приховувати, справа дуже серйозна. Потрібно терміново оперувати, - говорить завідувач відділення, переглядаючи результати рентгенологічного обстеження.

- Але ж це не рак? - вихоплюється в мене, і я тієї ж миті прикусую язик, - треба ж, таку дурницю з хвилювання мені ляпнути. Звичайно, це не може бути рак, адже нічого такого, що б віщувало цей жахливий діягноз...

Та лікар мовчить, і ця його павза здається мені завеликою.

- Але ж це не рак! - повторюю я знову, і це звучить не як запитання, а радше як відчайдушне ствердження.

Я дивлюся на лікаря з надією і очікуванням, що він ствердно хитне головою: «Ну що ви, звичайний поліп... не переживайте...»

- Це рак, - говорить він тихо.

І ця неголосна відповідь оглушує мене, мов удар грому. В очах темніє, і руки починають зрадливо тремтіти.

- Прошу? - перепитує чоловік, щойно увійшовши до кабінету з додатковими результатами аналізів.

- Це так, - моментально перефразовує лі кар свою відповідь, вловивши мій благальний погляд. - Звичайно, не рак. Просто поліп. Але оперувати треба невідкладно.

- Скільки вам років? Як давно обстежували легені? - починає розпитувати він у чоловіка, і я розумію, шо йдеться про метастази...

Боже, тільки дай мені сили не розридатися! Лай мені сили!

- Занесіть ось ці папери черговій медсестрі, - каже лікар чоловікові..

- Це рак, - повторює він знову, щойно чоло вік вийшов. - Очевидно, є метастази. Молодий вік - фактор ризику, у молодих пухлини прогресують дуже швидко.

- Але ж докторе, ще не було біопсії - спеціяльного дослідження пухлини, можливо, є надія...

- Сумнівів немає! - обриває лікар. - Візьміть себе в руки.

Сумнівів немає, це рак, це рак! Я відчуваю, що сили покидають мене. Але треба встати і вийти. І не розплакатися. І не дати чоловікові зрозуміти, шо в нього злоякісна пухлина, і що сумнівів в цьому немає!

Я виходжу з кабінету, і намагаюся безтурботно посміхнутися.

- Прикро, але що ж, будемо готуватися до операції. - Зрештою, це звичайний поліп! - кажу підбадьорливо.

- Переживемо! - відповідає чоловік.

Здається, він нічого не запідозрив. Ми виходимо з лікарні, надворі заметіль, і чоловік турботливо поправляє мені комір шубки.

- Ого, справжнісінька зима! Буде сьогодні ро бота - відгортати стежини від снігу.

- Ти йди додому, - майже пошепки кажу я, стримуючи ридання, що підкочуються клубком до горла. А я... Я ще маю на роботу забігти...

- Ти дивись, обережно дорогу переходи, - мов маленькій, наказує чоловік і цілує на прощання.

Я біжу до трамвайної зупинки, вже не стримуючи сльози. Приїхавши на роботу, вибухаю плачем. Це рак! Ще зранку чоловік пішов до школи на уроки, я - до себе на роботу. Був звичайний ранок, нішо не віщувало біди. І ось за одну мить життя змінилося. Змінилося назавжди!

Ще пів року тому чоловік відчув слабкість, але списав це на напруження наприкінці навчального року. Обстежився - критично низький гемоглобін. Лікарня. Крапельниці. Рекомендації щодо посиленого харчування.

- А на море йому можна при такому діагнозі?

- А чого ж, їдьте..

Вже потім я прочитаю в медичній літературі, що низький гемоглобін може бути симптомом пухлини, і коли його показник критично низький, варто скерувати пацієнта на глибше всебічне обстеження. А чоловікові просто «піднімали» гемоглобін, не з'ясувавши причини. Причини, при якій категорично не можна на море!

Хтозна, чому так вирішив лікар - чи через недбальство, чи через брак знань і досвіду. Того втраченого часу не вернеш! Яке це тепер має значення...

Юрко виявився наполегливішим за всіх лікарів: пів року він оббивав пороги лікарських кабінетів різного профілю, здавав усі можливі аналізи. Має ж бути якась причина, через яку, попри всі зусилля, так і не вдається підняти той злощасний гемоглобін!

Усі обстеження й аналізи свідчили, що в організмі все гаразд. Лишалося ше одне - колоноскопія - рентген кишківника.

Ще зранку ми розійшлися кожен у своїх справах, як завжди. Ми були певні, що і ця процедура не засвідчить чогось надто серйозного. І ось тепер...

Як повернутися додому, що сказати Юрковій матері, як поводитися з Юрком, з дітьми? Доки я зможу стримувати себе, тримати усе в таємниці, адже правда, ця жорстока правда просто уб'є їх!

«Я зможу, я повинна бути сильною!» - кажу я собі, але переступивши поріг дому, непритомнію.

Отямившись, бачу стривожене мамине лице, принишклих дітей. Боже, вони ще такі маленькі, їм потрібен тато!

- Ми більше маємо цінувати одне одного і кожну мить нашого життя, - чомусь саме ці слова зринають першими з моїх вуст.

Що я говорю, вони ж про все здогадаються!

Я ж мала бути безтурботною і казати, що операція нескладна. Нічого серйозного...

Але я вже не володію собою, думки плутаються в моїй голові. У пам'яті зринають події минулих місяців. Юрко наче був на межі своїх сил, працюючи в школі на півтора окладу, він не встигав, особливо з різною «писаниною» -планами, звітами... Любив школу, дітей, музику - свій предмет, але не любив різних формальностей. А позаяк був учителем дуже сумлінним, все в нього мало бути бездоганним. От і брав ту «писанину» додому - увечері, на вихідні сидів за своїми планами й конспектами. Мене це инколи дратувало. І коли просив щось допомогти набрати на комп'ютері чи підказати, я вибухала: усе школа та школа! І доки так буде?

Тепер, в одну мить, я зрозуміла, яким він був самотнім - у тому невстиганні, що його гнітило, у тому своєму фізичному й психологічному виснаженні, спровокованому ще не знаною нам тоді хворобою! А замість моєї підтримки він мав моє нерозуміння. Упродовж останніх кількох місяців ми існували кожен у своєму світі - зранку розходилися, увечері поверталися, стомлені, додому. На вихідні чоловік щось писав, готувався до уроків. Найчастіше наші розмови торкалися побуту: треба зробити ремонт, треба замінити труби, треба полагодити паркан, купити зимове взуття дітям, треба наскладати грошей на зміну системи опалення й даху. Тим «треба», здавалося, не має кінця. А ось тепер... тепер нічого не треба. Дах у нас як дах, не тече та й годі, чому конче це має бути металочерепиця? І взагалі, все у нас було, все: власний будинок, діти, здоров'я, чому ми не цінували цього, не насолоджувалися кожною миттю життя, а витрачали його на дрібні непорозуміння і всіляку суєту?

Чому лише тепер я зрозуміла це? Чому інколи ми розуміємо якісь важливі для нас речі занадто пізно.

Але чому, власне, пізно, чому я драматизую? - запитую сама себе.

Тому що метастази - це смертельно. Тому що сумнівів, як сказав лікар, нема! - відразу зринає відповідь.

Але надія залишається завжди!

- Ми не повинні запитувати себе: чому, за що? Певних речей ми не зрозуміємо ніколи.

- Ми просто маємо у своїй щоденній молитві казати «Нехай буде воля твоя» не механічно, скоромовкою, а з глибини серця. Нехай справді буде воля Господа на все, - знову кажу я зовсім не те, що мала би казати.

І чоловікова мама вже не стримується від сліз Вона розуміє, що все надто серйозно! Ці сльози мене приводять до тями. І я впевнено, із запалом починаю розповідати історію про «звичайний поліп і нескладну операцію».

Але гнітючий настрій не полишає нікого з нас. Попереду - важка ніч. Мені нестримно хочеться заснути і прокинутися зранку з усвідомленням, що це все - страшний сон. Але до ранку так і не вдається стулити ока.

Уранці я відчуваю таке виснаження і спустошеність, що ледве стає сили заплести кіски молодшій донечці. Діти як діти: сміються, галасують, як щоранку. Чоловік, як нічого не бувало, збирається на роботу. Щось говорить про концерт, який він готує у неділю.

У мене ж, коли дивлюся на нього, розривається серце. Усі речі, такі природні й буденні, дитячі пустощі стають для мене просто нестерпними. Як жити далі, як прожити принаймні 6 днів до комп'ютерної томографії, що має засвідчити чи спростувати розвиток метастазів?

Навіть зараз, через півроку опісля, я, згадуючи ті 6 довгих днів і ночей, відчуваю, як терпне і завмирає серце.

То були дні глибокого розпачу і відчайдушної надії, дні щирого уповання на Бога і спрямованого до неба повного болю і нерозуміння запитання: «Чому?».

«Не картай себе, сприймаючи це як брак віри, - сказав мені священик, - сам Богочоловік перед розп'яттям промовляв: "Господи, якщо можеш, відведи від мене цю чашу". Бог бачить наше серце, знає про наші страждання, і страждає разом з нами».

Мабуть, це усвідомлення допомагало нам у ці дні. Ми з чоловіком відбули сповіді з цілого життя, єлеопомазання, ходили в крипту собору святого Юра, де похований Митрополит Андрей Шептицький, довго молилися разом...

За 2 дні до обстеження чоловікові стало дуже зле. Але, попри свій стан, ледве вставши з ліжка, він зібрався на репетицію.

- Розумієш, це буде «Прощання з колядою», прийде багато людей. Уперше виступатиме молодша група мого ансамблю народних інструментів. Діти так готувалися...

Я вже не можу тамувати свій розпач, і, зачинившись у кімнаті, набираю номер телефону його колеги, і крізь сльози прошу: «Замініть його на цьому концерті. Він дуже хворий. Дуже і надовго. І завтрашній день, останній день перед обстеженням, це, можливо, останній день для нашої сім'ї, коли ше є надія, коли ше не прозвучав остаточний вирок, коли ми можемо побути удвох перед операцією і важким лікуванням».

І чую, що учителька, усе зрозумівши, також плаче і каже: «Я заміню, заміню. Тільки ... прошу... якщо він дуже хотітиме йти до дітей, не тримайте його...»

Здавалося, після тієї репетиції його стан погіршиться, але, от диво, у неділю Юрко встає абсолютно здоровий. Ми йдемо на Службу Божу, а потім - на концерт. Він тішиться виступами дітей, і я розумію, як багато для людини важить її захоплення, те, чим вона живе, чому віддається. У важкі хвилини воно відволікає від гнітючих думок і приходить на порятунок.

Наступного дня - черга під кабінетом комп'ютерної томографії, довгі хвилини обстеження і очікування на результати, що здаються вічністю. І нарешті: метастазів немає! Дякувати Богові, дякувати Богові!

Я обнімаю чоловіка і кажу: «Ти не уявляєш, наскільки це було важливе обстеження! Це просто доброякісне утворення».

- Ну що ж, якщо б виявили метастази, - ми були б безсилі, - каже лікар, ознайомившись з випискою. А так - є шанси.

- Які? - хапаюся я, мов за соломинку.

- 50%. хворих помирає до року. Решта - живе.

Ці цифри спочатку видаються мені жахливими, але потім я починаю їх сприймати инакше: 50% живе. Аж 50%!

Променева терапія, 2 операції, двомісячне перебування з чоловіком у лікарні, виснажлива хіміотерапія... Бог дав силу пережити це нам. Ми навіть, залишившись самі у палаті, починали уроки вокалу: чоловік учив мене співати. Колись, одразу після весілля, Юрко започаткував для мене уроки співу і гри на фортеп'яно. Вони тривали недовго, і ось аж тепер, у палаті інтенсивної терапії ми відновили їх.

У неділю тихенько вмикали Службу Божу, але навіть неголосний звук дратував жінку, що доглядала після операції свого тата, - Юркового сусіда по палаті.

«Ето лічноє дєло каждого!» - обурювалася вона на трансляцію Служб, хоч значно голосніші з'ясування з братом, кому ж ночувати біля хворого тата, очевидно, «лічним дєлом» не були. Але я на диво спокійно реагувала на такі от моменти. З'явилося якесь глибинне відчуття, що запальні суперечки, взаємні докори, агресія - те, чого так багато у нашому щоденному житті, отруює дорогоцінні хвилини нашого земного буття, і тому не варто втягуватися в них, опинятися в їхньому полоні.

«Инколи ми не можемо вплинути на наше середовище і людей, шо поруч з нами. Ми змушені перебувати у ньому. Але є територія, яка належить лише нам, і ми самі вирішуємо, кого туди впустити. Це - наше серце», - згадалися мені рядки із книги С. Бєлі.

Але, очевидно, довге перебування в лікарні і стрес таки вдалися взнаки.

Коли ми повернулися з Юрком додому, і він, схудлий на 15 кг, вкрай виснажений, неслухняними ногами ледве дійшов до ліжка, я вибухнула плачем. Березень, а в нас досі новорічний до-шик розвішаний по хаті, дідух стоїть на покутті, за всіма клопотами так його і не прибрали. Невже, невже в нас колись були якісь свята, і ми раділи, тішилися?

Я потім довго не зможу вибачити собі того зриву. І Юркова мама, і діти були приголомшені, розчавлені горем. І найгірше, мабуть, моєю реакцією. Я запевняла, шо все добре, що пухлина доброякісна, але чому, чому, він в такому жахливому стані, чому я в розпачі?

Що, що я могла відповісти?

- Ця пухлина, як з'ясувалося, на стадії переродження в злоякісну, - швидко опанувала я себе. Але прогнози лікарів добрі, дуже добрі! А в мене - просто втома, просто втома.

- Але ми будемо поправлятися - Юрко і я. І Юрко поправлявся.

А я сумлінно їздила до райцентру продовжувати «лікарняні». Дивно, онкохворим дають 4 місяці лікарняних, але щотижня вони мусять їхати до райцентру, вистоювати чергу до двох кабінетів задля двох підписів.

Такі наші невтішні реалії. Але були і втішні, такі, що розчулювали, зворушували.

Родина, друзі, співробітники, Юркові колеги й учні, сусіди - приносили гроші на лікування, здавали кров, допомагали з транспортом, підтримували, відвідували, телефонували, молилися. Разом долати горе значно легше...

До так званої «комісії з інвалідносте» Юрко вже був «ходячий». Та комісія в онкологічному диспансері мене шокувала.

Десятки виснажених онкохворих стоять (бо бракує крісел) годинами під кабінетом, і питають одне в одного скільки грошей коштує «група».

Але ж їм належить та «група» за законом! На мить я виходжу з емоційної рівноваги.

- Не платіть їм жодної копійки! Ким вони уявляють себе - вершителями людських доль - доль нешасних, виснажених людей, що часто витра тили на лікування усі свої заощадження?

- А як не дадуть групи? - ледь чутно говорить чоловік із четвертою стадією раку. Йому виріза ли увесь шлунок, і щойно його сестра годувала через спеціальну трубочку. Бо хто ж знає, скіль ки годин ще доведеться чекати?

Смертельно хвора і виснажена людна, якій лишилося жити кілька місяців, боїться, що йому не дадуть «групи»!

- І що ви хочете від нас, пані? - зверхньо за питує мене один із членів комісії, коли нарешті ми потрапляємо всередину кабінету.

- Нічого, окрім того, що йому належить за за коном. А йому належить друга група, і я це знаю точно! - спокійно, але твердо відповідаю я.

Самовпевненому членові комісії це не подобається. Але мені однаково! Я не буду запобігати перед тими, хто гріє руки на чужій біді. Инколи треба відстояти свою позицію, а не мовчки коритися «системі»

Так ми додали одне випробування за иншим. Так ми зближувалися в горі і в наших маленьких досягненнях: почав підніматися гемоглобін, відновлюватися формула крові, — дякувати Богові, з'явився апетит, почала збільшуватися вага, нормалізувалися фізіологічні процеси - дякувати Богові. Не виявлено метастазів на черговому обстеження - дякувати Богові. Юрко зміг прийти на свято останнього шкільного дзвінка, відновити заняття зі своїми учнями - дякувати Богові! Ми не знаємо, як буде далі, що нас чекає, але за все, що маємо сьогодні, дякувати Богові. Це випробування змусило переглянути нас багато своїх поглядів і уявлень, воно ще більше зблизило нас і допомогло зрозуміти й усвідомити багато речей, які ми, за звичайних обставин, можливо, не усвідомили б. І я не раз згадую ті слова, що першими прийшли на гадку, коли я переступила поріг хати, несучи страшну звістку: «Ми більше маємо цінувати одне одного і кожну мить нашого життя».

Я проштудіювала гори літератури, переглянула безліч інтернет-сайтів, але зрозуміла, «що нема одностайности ні щодо причин, ні шодо лікування злоякісних пухлин. Часом поради для онкохворих діяметрально протилежні. Як не розгубитися в них, яку схему обрати для себе? Звісно, ми не нехтуємо порали лікарів, як і народний досвід. Але впевнені: найоптимальніша модель зцілення від недуги, щоб там не казали різні світила традиційної і нетрадиційної медицини, це - щира віра і уповзання на Бога.

Колись, в онкодиспансері, коли на душі було особливо тяжко, я навмання відкрила Біблію, і рядки з псалма, на які я натрапила, стали для мене свідченням, що Бог перебуває з нами щомиті.

«Звів я очі до неба: звідки прийде поміч моя? Поміч моя від Господа, шо сотворив небо й землю». «... Він зцілить тебе і порятує від зотління».

Люба Сосяк, 34 роки, м. Львів

[ Cкачати книгу: "На терезах долі" ]

[ Купити книгу: "На терезах долі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!