 |
 |
 |
|
|||
| |||
| |||
| |||
|
|
|
|
|
|
Повернутися до змісту книги "На терезах долі" Ну, от і все. Павлуськова хресна дорога довжиною в 29 років страждань і образ, фізичного і душевного болю закінчилася... Це сталось о 19 годині 6 листопада 1999 року. «Він зараз на небі, поміж ангелів», - говорили священики... «Його вже нічого не болить, не мучить...» - говорили родичі і знайомі. Розумом ці слова сприймались, але душею... Душа все одно розривалася від горя, а сльози текли і текли самі по собі. Душила не тільки гіркота втрати, але й усвідомлення того, як багато ми, Павлуськові родичі, завинили перед ним, як багато не додали йому тепла і уваги. На жаль, таке відчуття провини з'являється в наших душах надто пізно... ПЕРШІ КРОКИ Павлусь з'явився на світ 20 червня 1970 р. недоношеною і слабкою дитиною. Перший місяць свого життя він провів у лікарні. Лікарі твердили, що навряд чи Павлик зуміє «витягнути» - надто слабким був у нього організм, але він все ж «витягнув». Я мав лише вісім років, коли наролився Павлусь, отож багато чого з дитинства не збереглося в моїй пам'яті, але добре пам'ятаю як боролися за життя братика мої батьки. По яких тільки лікарях та знахарях вони не возили Павлуся! І от після багатьох зусиль у 1,5 року Павлик почав сидіти, а в 4 роки став на ноги. Перші роки Павлусь не міг ходити, а пересувався сидячи, совгаючись по підлозі. Улюбленим його заняттям було копати іграшки до стіни. Від цієї своєрідної зарядки штукатурка на стіні, звісно, облуплювалась, але ноги потрохи міцніли Аби Павлусь пробував ставати на ноги, йому купили дитячий манеж, але цієї клітки брат не любив і бавитись у ній відмовлявся. Инше хитре пристосування - дитячі ходунки на колесах -теж бажаного результату не дало. Отож і чекали ми до 4-х років, поки він сам по собі якось випадково не пішов. Але навіть підрісши і почавши ходити, Павлусь не міг самостійно гуляти. Найчастіше у прогулянках його супроводжував я. Бувало так, шо забавившись з ровесниками, я на якийсь час забував за брата, а коли схоплювався, то його вже не було. Тоді і я, і мої товариші кидалися по сусідніх подвір'ях та будинках шукати Павлуся. Инколи такі пошуки займали годину, а то й більше, але завжди увінчувалися успіхом. Слід віддати належне моїм друзям, які не тільки не дозволяли собі насміхатися з брата, але й допомагали мені в пошуках Павлуся. Пам'ятаю, мої товариші, побачивши, як у кінофільмі «Два капітани» німого хлопчика навчили розмовляти, пробували і собі навчити Павлуся говорити. Та це, на жаль, нічого не давало. Лише в перші роки життя він чітко говорив одне-єдине слово - «мама»; пізніше кликав просто «ма», і тільки в останні кілька днів життя слово «мама» знову зазвучало повністю і чітко. ПАВЛУСЕВІ ЗАХОПЛЕННЯ Павлусь дуже любив воду. Чи то на морі, чи на озері, чи на дачному ставку він міг купатися до посиніння, аж поки зуби не починали клацати від холоду. Звісно, ми не допускали до такого, але витягнути Павлуся з води було цілою проблемою. На березі він довго не засиджувався і вже хвилин через 5-10 знов починав проситись у воду. У воді Павлусь піднімав справжню бурю, розгрібаючи воду одночасно двома руками. А ще він дуже любив хокей. Хокей для Павлуська був способом життя. Він грав у хокей і в інтернатах, і вдома, і у дворі. Причому, якщо не було під руками ключок, то Павлик обходився і палицями, а шайбу могли замінити і пластмасові кришки, і навіть порожні консервні бляшанки. Головним партнером у Павлуся був я, коли ж мене не було, то до хокею допускалися навіть мама чи хтось із гостей. Коли Павлусь бував вдома, то хокею підпорядковувалось все. Для хати ми мали легкі пластмасові ключки, які могли б якнайменше надокучати сусідам знизу, але коли Павлусь замість пластмасових шайб використовував бляшанки, то дзенькіт в хаті стояв неймовірний. При нагоді треба згадати і добрим словом сусідів знизу - вони мужньо переносили всі наші гупання та грюкання і ніколи не дорікали нам за шум. Це було в хаті. Для вулииі ж ми мали справжні великі дерев'яні ключки ще з мого дитинства. Якщо дозволяло здоров'я і не було дощу, то Павлусь обов'язково рвався з хокеєм на двір. Причому в хокей на дворі Павлик міг фати і влітку, і взимку. Инша справа, що я не погоджувався на хокей при відсутності снігу, адже час від часу мене в дворі за цим заняттям бачили мої учні (я працював у школі). Одна річ, коли вчитель грає в хокей взимку (ну, можливо, «в дитинство впав»); инша справа, коли вчитель грає в хокей влітку (це вже тяжко сторонньому зрозуміти), а пояснювати кожному знайомому, що в мене є хворий брат і що він страшенно любить хокей, звичайно, я не міг та й не хотів. Часто, коли ми фали у хокей, до нас підходили хлопчики з нашого двору і просили у мене ключку, щоб пограти з Павлусем. Павлусь не любив цього, адже був він доволі неповороткий і хлопці забивали йому багато шайб. Инша справа брат - я навчився фати так, що і гра видавалась активною та напруженою, і Павлусь умудрявся вигравати. Особливо любив Павлик падати на хокеї; падав він і вдома, і на дворі. Зловить шайбу і завалиться з нею на сніг чи на підлогу, розпластавшись картинно, мов справжній хокейний воротар. Якщо ж збоку були ще й глядачі (наша мама, сусіди чи хтось із дітей), то падати Павлусь не лінувався мало не щохвилі. Ще однією любов'ю Павлуська була музика. Він мав на диво добрий музичний слух і залюбки слухав концерти як по магнітофону, так і по «відику». Мало того, Павлусь і сам мугикав (причому не фальшуючи) улюблені мелодії. А ще він грав на гармошці. Гармошка у нього була дитяча, нібито іграшкова, але звуковою потужністю вона не поступалася справжнім музичним інструментам. Коли Павлусь брав її до рук, то ні телевізора, ні магнітофона, ні моєї гітари вже не було чути - все перебивалося звуками Павлусевої гармоні. В такі моменти тато втікав в иншу кімнату, а мама - на кухню, і тоді Павлусь повністю «віддавався» своїй музиці. Звісно, навіть маючи музичний слух, з такого музичного інструменту «витягнути» якусь мелодію Павлусь не міг, але це його аж ніяк не засмучувало - він просто грав голосно і недоладно, зате з натхненням. Павлусь рідко грав сам, як правило, він спочатку пхав мені у руки мою гітару, а вже потім починав і сам «підігравати» мені на своєму інструменті. Закономірно, що й інструменти наші ми завжди клали на шафі поруч, вони і зараз лежать разом... До речі, будь-які пісні Павлусь не грав. У нас був свій репертуар з українських пісень, і лише один хокейний марш він сприймав російською. Була у нас і губна гармошка; на ній справді гарно грав тато. В ці моменти Павлусь був на сьомому небі; шкода лише, це траплялося нечасто, як, зрештою, й инші щасливі хвилини були у Павлика недовгими... Якось на нашій вулиці з'явився баяніст - пан Михайло. Він приїжджав сюди з якогось райцентру, щоб грою на баяні підзаробити на життя. Павлусь слухав його гру від початку і до кінця по декілька годин поспіль. Я приносив зі собою кріселко, Павлусь сідав на нього і просто слухав баян, годину за годиною, аж поки пан Михайло не від'їжджав додому. Одного разу пішла сильна злива і музикантові не було де подітись, отож я запросив його до нас до дому. Мама підігріла йому обід, і поки він їв, Павлусь невідступно крутився біля його баяну. Помітивши це, пан Михайло дозволив взяти баян. Щастю Павлика не було меж - він тримав у руках справжню велику «гармошку», яка так гарно фала! Я дивився на брата і думав: як мало йому треба для щастя, не те що нам, нібито розумним і здоровим. Наш рай з баяністом дядьком Михайлом, на жаль, тривав недовго. Чомусь він перестав приїжджати, а Павлусь щодня капризував, показуючи, що хоче баяніста. В пошуках музиканта ми з Павлусем зайшли аж на Південний ринок. Тут фали музики на саксофоні й «Іоніці», але Павлусеві це не підходило. В підземному переході на площі Митній ми зустріли гітариста, але і йому Павлик не зрадів. Він ще довго і тяжко переживав «втрату» пана Михайла-баяніста... А ще Павлусь дуже любив порядок, правда, розумів його часто по-своєму. Закачані рукави (наприклад при митті посуду) - це був «непорядок», адже рукави мають завжди бути спушені, і тому Павлусь, побачивши таке неподобство, м'яко, але безапеляційно відкочував у мене чи у мами рукави. Але вмів Павлусь і справді наводити порядок. Завжди після гостей він добросовісно і залюбки носив весь посуд з кімнати на кухню, де мама його мила чи сортувала. Мене дивувала Павликова звичка всі свої шайби і хокейні рукавички тримати у пакеті у строго призначеному місці; так само ключки завжди мали своє конкретне місце. Причому і пакет, і ключки потрапляли на своє місце відразу ж після гри. Так само наш хокейний свисток Павлусь не лінувався ховати за день по 10-15 разів на поличку в серванті, відразу ж по грі в хокей. Я ніколи не клав цей свисток на місці і тому, бувало, довго не міг знайти. Так само акуратно Павлусь клав на місце і свою гармошку, і фотографії, які час від часу любив розглядати. Тут нам усім в сім'ї було чого повчитися у Павлуся. Дуже любив Павлусь гостей - будь-яких, і в будь-якій кількості. Він наперед дізнавався від нас про це і вже заздалегідь починав підготовку до приходу гостей. Павлусь вимагав виносити великий стіл на середину кімнати і готовий був зносити посуд ще задовго до приходу гостей. Чи то вдома, чи то в гостях - Павлусь завжди сідав зі всіма на рівних за стіл і поводив себе як дорослий... Чому я так детально пишу про те, що Павлик любив, чим захоплювався? Дуже часто здорові люди вважають, що життя неповносправних людей позбавлене сенсу, а їхній світ вкрай обмежений. Насправді ж світ цей по-своєму глибокий і барвистий. Ми гадаємо, що вони не здатні глибоко відчувати і розуміти. А тим часом самі можемо повчитися в них дивовижної здатности радіти життю в всіх його проявах.... І якщо світ таких людей, як мій брат Павлик, обмежений, то лише нашим нерозумінням і байдужістю. Неготовністю суспільства сприйняти і адаптувати людей, що мають фізичні й психічні вади. ІНТЕРНАТИ Коли Павлусеві сповнилось вісім років, то віддали ми нашого хлопця в інтернат. Тяжко писати це слово «віддали», адже тут воно звучить як синонім до слова «позбулись». І почалися Павликові «університети», які з перервами тривали аж до кінця його життя. Старий Розділ, Грушка, Будинок престарілих у Львові, Монастирок... Кожен з цих інтернатів - мов окрема стація на Павликовій Хресній дорозі. В Старороздольському інтернаті брат прожив до вісімнадцяти років. Тут навіть пробували чогось навчати своїх вихованців, але більшість з них, як і Павлусь, не проявляли до навчання ані найменшого інтересу, ані хисту. Вперше в житті я побачив тут дітей, настільки спотворених хворобою, що дивитися на них спокійно не було сил. Павлусь виглядав порівняно з ними привабливою і майже здоровою людиною. Чи було йому в Роздолі добре, не знаю і не пам'ятаю, але знаю точно: найгірше чекало його попереду... Про те, що Павлуся перевели в Грушку, ми дізналися тоді, коли приїхали в Розділ його провідати. Грушкою звали село, біля якого був розмішений психоневрологічний інтернат, куди потрапив Павлусь. Інтернат більше чомусь нагадував «зону», та ще й найсуворішого режиму, от тільки відбували тут свій термін не злочинці, а хворі й обездолені люди! Все тут було від «зони» - і їжа (гидка та ще й малими порціями), і кімнати, які майже не опалювались, і режим (хворих з Павликового корпусу на вулицю не випускали), і ставлення обслуги. Не було тільки охоронців із собаками та зі зброєю. Це було пекло.. . Та найстрашніше було жити в таких інтернатах розумово повносправним людям, які були від народження інвалідами, і від яких через це свого часу відмовилися батьки. В Павликовій кімнаті було двоє таких чоловіків. Той з них, що міг ходити, був завжди зайнятий - він прав та сушив білизну і пеленки, мабуть, за добрим десятком хворих ( в тому ж числі і за Павлуськом). Робив це щодня, нікому і ні на кого не скаржачись. Але ж робити це мав не він, а люди, що отримували за це зарплату! Звали нашого доброго і всетерплячого опікуна просто Миханьо, хоча років йому було на той час вже десь під п'ятдесят. Инший чоловік - Віталик, мав покалічені ноги і руки, тому експлуатувати його, як Миханя, нянечки не могли. Вітя любив читати, вивчив самостійно німецьку і латинь, при можливості щось малював... і помирав від нудьги, адже вийти за межі своєї кімнати-камери він не міг. Ні з ким було йому і порозмовляти - Миханьо і нянечки не мали на нього часу, а сусідами були Павлусь і такі, як він, - німі й розумово неповносправні люди. Якшо десь на Землі і є пекло, то інтернат в Грушці був його частиною. Я бачив це пекло, а мій брат і такі, як він, жили в ньому! Батько і сам, і під тиском мами, доклав багато зусиль, щоб вирвати Павлика з цього інтернату. Нам якось випадково і негадано пощастило -тато через знайомих перевів Павлуся у Львівський будинок престарілих, що розташований у Львові на вулиці Медової Печери. Добиратися стало значно легше. І годували тут непогано, і «товаришів» Павлусь тут знайшов, і нам стало легше, та от біда - не зжився він чомусь з бабусями зі свого поверху. Вони ганяли Павлика і постійно воювали з ним, а він теж був не «ангел» і платив їм тією ж монетою. В конфлікті, що затягнувся і тривав не один місяць, звісно ж, перемогли бабці - їх було більше, та й заклад цей був призначений для них, а не для таких хворих, як наш Павлик. От і попросили нас забратися з Будинку для престарілих... А щоб ми особливо не пручалися, Павлуся просто без нашого відома перевезли на Кульпарківську, в 11-е відділення психіятричної лікарні. І поклали нашого хлопця в палату № 4, де в трьох сполучених між собою кімнатах лежить одночасно близько тридцяти хворих. Як правило, більшість з них майже не встає, ну хіба що в туалет ( деякі не встають навіть за цією потребою). Ті ж, шо ходять, також не мають великого вибору, адже з палати нікого не випускають ( контингент тут такий), бо навіть туалет з ванною в палаті є свій. Десь і якось «заробив» тут Павлусь коросту, отож забрали ми його терміново додому, аби лікувати в домашніх умовах. Лікування давалося тяжко, адже Павлика щодня по кілька разів треба було натирати мазями, а він чомусь на цей зовсім безболісний процес реагував неадекватно бурхливо - кричав так, що, мабуть, і сусіди чули. Та все ж мазями та иншими ліками вилікували ми за якийсь час Павлуся і відправили на нове місце - в Монастирецький психоневрологічний інтернат. Ми чули від лікарів, що це непоганий інтернат (і це справді виявилося так): і директор тут добрий, що дбає про своїх підопічних, і порядок тут є, і годують порівняно добре. Був гарний і теплий день, було сонячно і світло, а очі нам заливали непрохані сльози - ми, вкотре, «здавали» Павлика в чужі руки ... Плакав Павлусь, плакала мама, і я теж не міг стримувати сліз Це був, як виявилось, останній інтернат в Павликовому житті... Брата поселили в палату, де було двоє чоловіків-інвалідів розумово нормальних, але з фізичними вадами, був тут і наш давній знайомий Миханьо, якого тут називали вже з повагою - дядя Міша. Через деякий час в їхню палату підселили хлопчика, схожого на Павлуся, який, правда, на відміну від брата, вмів розмовляти - часто з матами. Палата у них виявилась дружною, всі справді доглядали один за одним і жили в мирі та злагоді. Ми, як могли, цю дружбу підтримували - і харчі, які привозили, ділили на всіх п'ятьох, і старенький радіоприймач привезли, щоб було що слухати, і стабілізатор до телевізора дістали. Ми з мамою по черзі час від часу навідувалися до Павлика; під час відвідин годували і переодягали його, а потім ще з годинку-другу грали палицями на дворі в хокей. Додому Павлика ми забирали тільки тоді, коли у мене були канікули або ж коли Павлик чимось хворів. На жаль, тримати Павлуся вдома, коли я ходив на роботу, було дуже складно, адже мами він майже не слухав, а я, як тільки-но повертався додому, цілковито опинявся в його полоні. В такі часи я зовсім вибивався з робочої колії. Саме тому ми забирали його додому переважно тільки на час моїх канікул. «ВІРА І СВІТЛО» Про цю організацію ми чули вже давно. Якось навіть моя знайома Оленка Гижа завела мене на одну із зустрічей «Віри і Світла», та далі цієї екскурсії у мене діло не пішло. Чи то тому, що я вже був активно задіяний в иншій громадській організації, чи, можливо, тому, що Павлусь жив в основному в інтернаті. Лише років через два після першого знайомства з цією організацією все якось зрушилося з місця. Одного разу завітала до нас наша сусідка по будинку Наталя ( раніше я її зовсім не знав ) і попросила пустити з нею Павлуся на зустріч «Віри і Світла». Звичайно, з братом пішов і я. Це були дні, коли перестав приїжджати наш знайомий баяніст (про нього я вже згадував раніше), через що Павлусь постійно був у похмурому настрої. Тому на цю зустріч він ішов без особливого ентузіязму. Коли ми почали знайомитися зі всіма «віросвітлянцями», Павлусь жестами показував одне: «Хочу гармоніста, а більше мене нічого не цікавить!». На щастя, одна із дівчат, Оксана, дуже гарно фала на гітарі та на піяніно. Звичайно, це далеко не «гармошка» (так ми називали і баяни, і акордеони), але поволі і ці інструменти Павлуська розвеселили. Правда, участь у конкурсах він все одно брав не завжди охоче. Невдовзі після зустрічі ми завезли Павлика в інтернат, і я знову потроху забув про «Віру і Світло». Якось випадково від знайомого почув про літні табори «Віри і Світла» і захотілось мені звозити у такий табір мого Павлуська. Я вже чотири роки поспіль їздив у дитячі табори в Карпатах від своєї молодіжної організації «Витанія», та Павлуся з собою ніколи не брав. От і надумалось мені присвятити свій час не тільки иншим дітям, але й своєму хворому братові. Те, що нас візьмуть в табір якось і вірилось, і ні - адже я після першої зустрічі так більше і не ходив на зібрання громади. Та нас погодились взяти відразу ж, шойно я завів мову про табір. Ця поїздка остаточно звела і здружила нашу сім'ю зі спільнотою «Віри і Світла». Особливо ми відчули цю дружбу у тяжкі для нас хвилини - коли Павлусь був хворим і коли його уже не стало... Тоді я ще до кінця не усвідомлював, наскільки ця організація потрібна сім'ям, де є такі діти, як наш Павлусь. Лише по відході Павлика я зрозумів розповіді матерів, як рвуться їхні діти на зустрічі «Віри і Світла», як чекають таких зустрічей з людьми, які їм завжди раді. Потрібні такі зустрічі й для батьків, адже тут можна зустріти не тільки людей зі схожою бідою, але й просто однодумців. Мене завжди приємно дивували приятелі (здорові люди, здебільшого молодь, що опікуються розумово неповносправними - друзями). Що тягнуло їх у «Віру і Світло», шо цікавого і корисного для себе знаходили вони у спілкуванні з такими обездоленими людьми, як мій брат? Я щиро вдячний їм і захоплююсь ними, їхньою людяністю та безкорисливістю! Очевидно, що «приятелями» стають не з корисливих мотивів, а за покликом серця; і стають ними люди, для яких найкращою віддякою за їхню доброту є хай і змучена, але щира усмішка когось із «друзів» чи миттєвий промінчик радости в їхніх очах. Я також багато безкорисливо працював і працюю з дітьми, але це були звичайні здорові діти, не затінені «хмарою біди», і тому спілкуватись з ними легше і веселіше. Тим більшою є заслуга «приятелів» і тому від мене, як від брата одного із неповносправних - щирий їм людський уклін! Я захоплююсь і людською мужністю тих батьків, які, не зважаючи ні на що, не здають своїх неповносправних дітей до спеціяльних закладів. Як правило, такі батьки «прив'язані» до своїх неповносправних дітей з ранку і до вечора. Така «прив'язаність» часто межує з повним відреченням від активного життя - як громадського, так і особистого. Я направду захоплююсь такими батьками, хоча їхня самопожертва є певною мірою докором мені, адже я і мої батьки «здавали» Павлуся в різні інтернати, а приїжджали до нього не завжди регулярно. Напевно, докором мені на все життя будуть дитячі сльози образи мого вже немаленького за віком брата, які я бачив на його очах після кожної нашої тривалої відсутности. В такі хвилини нашого приїзду Павлусь по-дитячому стулював докупи губки, і рясні сльози образи текли по його шоках. Пишу ці рядки і такі ж сльози течуть зараз по моїх щоках, та Павлуськові вже від цього не легше. При прощаннях свою образу на мене і батьків він проявляв инакше - просто відвертався від нас і махав рукою ніби говорив: ідете, ну і йдіть собі! І ми йшли, і знову на кілька тижнів забували про нашого Павлика. Ми були, мабуть, щодо Павлуся хоч і не найгіршими, та все ж далеко і не найкращими родичами... ТАБІР В КАРПАТАХ Колись, ще років двадцять тому, батьки за змогою щороку кудись нас з братом возили - і на море, і на Шацькі озера, і просто на бази відпочинку. В останні роки їздити всією сім'єю на відпочинок вже не було змоги, тому їздив в основному я сам (як по закордонах, так і в межах України). Павлусеві доводилось обходитися поїздками з інтернатів додому і навпаки. Він ин-коли показував своїм жестом, що хоче кудись їхати, та без машини і на дачу з Павлусем заїхати було проблематично, а що вже говорити про якісь дальші поїздки. Тому коли з'явилась можливість поїхати в Карпати з «Вірою і Світлом» ми охоче схопилися за цей шанс. З віросвітлянами я вже був дещо знайомий, але дуже поверхнево і не зі всіма, тому дозна-йомлювався вже в автобусі по дорозі в табір. Павлусь, як завжди, дуже соромився, коли до нього зверталися незнайомі, але з часом звик до всіх віросвітлян і його сором'язливість минула. Взагалі він був не тільки сором'язливим, але й дуже ніжним. Павлик дуже любив, коли його пригортали і цілували чи мама, чи я. Инколи він і сам в пориві ніжности починав тулитися до нас і обніматися, инколи свою любов виливав на Ту-зика чи свого іграшкового песика. В таборі Павлусь доволі легко влився в загальний колектив і часто бувало так, що він йшов з їдальні чи на заняття з кимось із «приятелів», а то й сам, не залежачи від мене. Це було для нас дешо незвичним, адже всюди за межами дому з Павлусем постійно хтось перебував - чи я, чи мама. Тут в таборі я міг займатись якимись своїми справами і не «стерегти» ще й Павлика, бо знав, що хтось його та підхопить. Звичайно, головною «виручалочкою» для нас була Наталя, наша сусідка, яка і привела нас у «Віру і Світло». Це справді були для Павлуся райські дні. Він багато гуляв, слухав співи, досхочу грав в хокей і зі мною, і з новими партнерами. Одного теплого дня ми пішли на річку, і Павлусь вперше за багато останніх років мав можливість накупатися в річці. А ще брат брав участь у вечірніх конкурсах і забавах, а ще - танцював до четвертої години в останню прощальну ніч. Так, так -танцював, не з мамою чи з братом, а з дівчатами і майже по-справжньому! Поза всякими сумнівами, це були щасливі дні - і для Павлуська, і для мене. У таборі Павлусь вперше брав участь у Службах Божих. До нашої церкви Всіх святих українського народу ми з ним заходили під час прогулянок не раз; Павлуся підсвідомо тягнуло до храму. В такі хвилини я молився, а брат просто спокійно стояв поруч; так тривало хвилин десять-п'ятнадцять, а потому ми знову йшли гуляти. Звісно, на всю Службу Божу я з Павлусем у Львові не ходив (він би просто так довго не витримав), але тут, в таборі, брат спокійно і уважно відбував весь усю Літургію... В таборі постійно панувала атмосфера приязни, любові та взаємодопомоги і дві наші спільноти, малознайомі до табору, тут здружилися і стали однією великою сім'єю. Щастя і ейфорія охопила, здається, всіх - і «друзів», і батьків, і «приятелів». Я ніколи б не міг подумати, що ці люди, які так багато зазнали в своєму житті бід, можуть придумувати такі веселі і цікаві конкурси, а ще - бути такими фантазерами і акторами. Ці п'ять днів, проведених у таборі «Віри і Світла» були, без сумніву, одними з найсвітліших у Павликовому житті. Дуже часто на вулиці, в транспорті, у концертному залі чи й навіть у церкві можна відчути не зовсім адекватну реакцію здорових людей на неповносправних. Від такої реакції прикро і самим неповносправним, і їхнім родичам. А у «Вірі і Світлі» вони не відчувають своєї «другосортности», тут їх сприймають такими, як вони є, тут їх розуміють і люблять! Я звертаюсь до всіх, хто хоче дарувати людям часточку своєї душі: приходьте в лави «приятелів», адже вони так багато дають простим спілкуванням нашим неповносправним «друзям»! Я звертаюсь і до тих, хто замкнувся в своєму горі, маючи в родині таких хворих: приходьте у «Віру і Світло» і ви не будете самотніми у своїй біді - у ваших дітей і у вас з'являться нові та щирі друзі! ...Згадую свого молодшого брата Павлика, який, вірю, вже втішається на небесах иншим життям - життям без болю й страждань. Він був не таким, як ми. Але душа його була простою й лагідною, доброю й щирою, і він був таким спраглим добра від довколишніх. Хтозна, можливо, він був ближчим до Бога, аніж ми - здорові, сильні, впевнені, при посадах і у повсякчасній гонитві за матеріяльними благами й утвердженням. «Бог вибрав немудре, щоб засоромити мудрих, і немічне світу Бог вибрав, щоб засоромити сильне» (1 Кор. 1, 27). Андрій Кісь, 46 років, м. Львів [ Cкачати книгу: "На терезах долі" ] [ Купити книгу: "На терезах долі" ]
Рекомендуйте цю сторінку другові!
|
|
|
|
|
|
