Шлях до прощення

Повернутися до змісту книги "На терезах долі"

Психологи стверджують, що багато проблем, які супроводжують нас у дорослому житті, насправді закорінені у нашому дитинстві. І можливо, розуміння цього допомогло б уникнути багатьох життєвих драм, одна з яких торкнулася і мого життя. Й не просто торкнулася, а залишила глибокий відбиток на моїй долі. Ця історія містить багато особистих подробиць і сокровенних думок, і можливо, я б не ворушила минуле (тим більше, страшне минуле), якби не усвідомлення того, що комусь ця розповідь допоможе пережити переосмислити деякі уявлення і уникнути фатальних помилок.

Богдан - старший брат мого чоловіка - був другою дитиною у сім'ї. Змалку він звик до статусу молодшого, улюбленого сина, і коли народився ще один брат Ромчик, Богдан зненавидів його усім серцем. Тепер уся батьківська й материнська увага була спрямована на малюка. Найстаршому братові було 14, і в нього не було якогось болісного відчуття, що батьки його нехтують, окрім того, в нього вже було своє товариство, і від браку батьківської та материнської уваги він не страждав. А 7-річного Богдана повсякчас охоплювали нестримні дитячі ревнощі, і полегшення мав лише тоді, коли завдавав кривди братові. Ось тобі, ось тобі за все!

Чи батьки не зауважували цього, чи не знали, як зарадити у цій ситуації, але Богдан став заручником заздрости й злости на брата на усе своє життя. Наша ж сім'я на довгі роки стала заручником його руйнівних почуттів. Наш спільний шлях до розуміння і прошення був важким й тернистим.

Богдан завжди вважав, що Романові ліпше ведеться, ніж йому. Коли ж Богданові щось не вдавалося, молодший брат й далі був для нього винуватцем усіх його проблем.

Втім, у Богдана спочатку все складалося не так вже й зле. Він одружився з гарною й доброю дівчиною, яка була одиначкою в сім'ї. Її батьки всіляко догоджали зятеві, незважаючи на його примхи. У молодого подружжя народилася дитина. Але коли синові було 1,5 року, Богдан залишив сім'ю, незважаючи на усі вмовляння.

Згодом, коли Роман зібрався одружуватися зі мною, Богдан завзято кинувся відговорювати його від цього. Навіщо, мовляв, тобі бідна дружина? Моя сім'я й справді до заможних не належала, але Романові це було байдуже. Отож ми побралися. Богдан ніяк не міг заспокоїтися. Гадаю, що його гризло постійне відчуття, що молодший брат незаслужено щасливіший від нього. Це відчуття отруювало життя і йому, і нам.

Дійшло до того, що Богдан посварив Романа з його партнерами по бізнесу, після чого у чоловіка все в цьому бізнесі пішло шкереберть.

А потім, коли померла наша перша з Романом дитина, Богдан почав нашіптувати чоловікові, що в цьому винна я, мовляв, не зуміла, як слід виносити й народити. Нащо, мовляв, тобі неповноцінна жінка, от наша мама нас трьох здорових без проблем народила.

«Чому, за що в нього така неприязнь до мене, чим завинили перед ним я і Роман?» - не раз запитувала я себе. І не знаходила відповіді. Мабуть, Богданові було значно легше у суцільній смузі власних невдач знайти «крайнього» (а ця роль з дитинства була закріплена за моїм Романом), і всі свої негативні почуття спрямовувати на нього, аніж замислитися про справжні причини. Роман же просто не хотів вірити у підступність брата і все списував на збіг обставин.

Мені тоді було дуже важко на душі. Смерть дитини була для мене потрясінням. Хлопчик народився трішки недоношеним, але лікарі запевняли, що все буде гаразд. На сьомий день після пологів нам сказали готуватися до виписки. Аж тут прийшли і повідомили, що у малого - запалення легенів. Але ж із запаленням легенів не народжуються! Через 2 дні у відділенні для недоношених померло з цим діягнозом троє дітей - серед них і мій малюк. Вже потім санітарки розповідали, що медперсонал гучно святкував Великдень. А позаяк їм було душно, повідчиняли вікна. Так це чи не так, стверджувати не можу. Приголомшеній, розчавленій несподіваним горем, мені, як і двом иншим нещасним матерям, не прийшло в ту мить на думку з'ясовувати об- ставини дивного й раптового збігу, коли за 2 дні від однакового діягнозу померли троє здорових доти дітей.

Роман був заскочений не лише смертю сина, а й нашіптуванням брата.

Ми пережили багато важких моментів, але наша сім'я не розпалася. Втім, найважчі випробування чекали на нас попереду. Коли в нас з Божою допомогою почало все налагоджуватися (народився другий син Степанко, Роман влаштувався на високооплачувану роботу), Богдан, очевидно, вирішив, що в брата життя надто солодке. Він почав щодня навідуватися до кафе, де Роман працював адміністратором, замовляв там їжу й напої без обмежень - мовляв, за мене заплатить брат. Роман оплачував всі рахунки, казав, що може собі дозволити пригощати брата. Але найгірше було те, що Богдан щодня почав кликати до себе за столик Романа: мовляв, посиди-поговори з братом. Після цих «посиденьок» Роман приходив додому агресивний, озлоблений, позбавлений емоційної рівноваги, якийсь виснажений. З ним та з його психікою коїлося щось незрозуміле.

Вже згодом, коли він опинився у спеціяльному лікувальному закладі, я дізналася, що до напоїв Богдан підсипав молодшому братові наркотичну речовину.

Лікарі говорили мені, що Роман залишиться неадекватним на все життя. І якщо я заберу його додому, то навряд чи зможу, скажімо, залишити його хоч на якийсь час з дитиною. Ніхто не вірив, що він з цього вийде, ніхто! Ні медики, ні моя родина. Батьки радили мені «сепарацію» - життя окремо. При такому діягнозі, як у Романа, навіть дають уневажнення церковного шлюбу, говорили мені.

Для мене ті дні були пекельними! Оскільки чоловік працював на приватному підприємстві, без усіляких соціяльних гарантій, то коли він захворів, його звільнили. Я опинилася з маленькою дитиною на руках майже без засобів існування. Роман був налаштований вороже і до мене, і на увесь світ. Та я не могла залишити свого чоловіка. Я була тоді єдиною людиною на світі, яка розуміла його, знала справжню причину його біди. Тільки як, як допомогти йому, як врятувати батька малому синові? - мучило мене питання.

І в голову прийшла божевільна думка. Вона переслідувала мене всюди і повсякчас гарячково відлунювала у скронях. Знищити. Знищити оте уособлення зла і ненависти. Це не людина, це - нечистий, в якого не має нічого святого, який отруює життя тих, хто довкола нього. Ця думка, що виникла в моїй виснаженій від важких переживань уяві, здалася мені рятівною. Будучи за фахом біологом, я мала доступ до деяких хімічних речовин. І ось одного дня, вливши до пляшки з горілкою формаліну, я вирушила до Богдана додому.

- Треба рішуче поставити на цьому крапку! - говорила я собі по дорозі. - Після цього усім буде легше!

І лише дійшовши до його будинку і побачивши світло в його вікні, я зупинилася і неначе закля кла. Це було немов якесь просвітлення в моїй вимученій до краю душі. Я раптово й чітко усвідомила, що не вирішу цим проблему, а лише візьму важкий гріх вбивства на свою душу. Бо хай там якою лихою буде людина, лише Господь має право позбавити його життя.

У ту мить я віддала оту, здавалось би, неможливу до розв'язання проблему в Господні руки, бо, на жаль, сама не знала, як її вирішити.

Потім не раз у своїх молитвах я дякувала Богові за те, шо застеріг тоді мене від непоправного.

А в той вечір я повернулася додому вже без розпачливого відчуття, шо виходу з тієї ситуації немає.

«Вихід завжди є», - говорила я собі.

«Ми все це подолаємо», - казала я Романові та своїм рідним.

Роман лікувався, і всупереч прогнозам медиків поволі повертався до нормального життя. Богдан же поїхав на заробітки до Іспанії, потім повернувся, натомість за кордон поїхала його друга дружина. Він поволі спивався, і втрачав цікавість не лише до нашого життя, а й свого власного.

Згодом я почала зауважувати, що з дому зникають гроші. Коли спитала про це Романа, той зізнався, що допомагає братові. «Не знаю, чи зрозумієш, але це мій рідний брат, і попри все, я мушу допомагати йому.»

«Звичайно, - сказала я. - Хто йому ще допоможе, крім тебе?». У моїй душі вже давно не було ненависти до Богдана. Я зрозуміла, що гнів, злість і помста - погані супутники в житті і ні до чого доброго не приводять. Вони - мов бумеранг, що повертаються до нас самих.

Якось Роман прийшов і сказав, що брат хоче бачити мене і Степанка. Ми пішли до нього. Богдан говорив, що усвідомив, скільки завдав нам зла, і дуже каявся. Він настільки опустився, що був схожий на бомжа.

Незвично було бачити його, колись такого зухвалого і впевненого в собі, в такому жалюгідному стані. Але в мене не було зловтіхи. Я сказала, що давно простила йому і між нами вже не стоять минулі образи. На жаль, витягти його з того стану не вдалося.

Через місяць Богдан помер.

Ховати його довелося нам з Романом і моїй родині. Ні перша, ні друга дружина, ні син не прийшли на похорон...

Зараз, подумки вертаючись до тих подій, я думаю, настільки важливо, щоб батьки любили своїх дітей - і молодших, і старших, щоб були чутливими до їхніх емоцій, порухів душі. Бо дитина, котра в дитинстві відчуває себе обділеною любов'ю і увагою (хоч насправді їй так може лише здаватися), як правило, неспроможна потім сама дарувати цю любов иншим, не здатна тішитися щастям инших і співчувати в горі.

У нас все могло скластися зовсім инакше. Якби батьки зауважили, що малий Богдан росте заздрісним і злим на брата, якби Богдан, вирісши, усвідомив, що він - зрілий чоловік і повинен принаймні намагатися позбутися дитячих образ, а не жити ними. Якби в його серці утвердилася думка, що навіть якщо його не люблять, не розуміють чи не сприймають инші люди, є Той, хто його любить і розуміє понад усе - Господь, для якого кожен з нас є улюбленою дитиною. Наша родина могла бути великою і щасливою, а між братами панувати злагода і взаємодопомога, -так, на жаль, не склалося. Але я дякую Богові за те, що він свого часу не дав мені звершити суд над иншою людиною («Хто ти такий, щоб судити раба чужого?») , що Він відкрив мені дар прощення, й що Богдан пішов із цього світу, розкаявшись у своїх гріхах. А я молюся за його душу і вірю, що молитва ця допоможе йому там, за межею земного життя, де втрачають сенс наші життєві незгоди і непорозуміння.

Софія, 34 роки, м. Івано-Франківськ

[ Cкачати книгу: "На терезах долі" ]

[ Купити книгу: "На терезах долі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!