Не нарікаю на свою недугу

Повернутися до змісту книги "На терезах долі"

Инколи думаю: якби у світі були спеціяльні терези, на яких можна було б зважувати людське щастя і нешастя, і я поклав на них перші ЗО років свого життя, коли був здоровим і міг втішатися всіма земними радощами, і 20 наступних років з важкою невиліковною хворобою, що переважило б? Чомусь думаю, шо ті терези були б зрівноважені, як усе зрівноважується в нашому житті: і горе, і радість, і втрати, і на-бутки. Я знаю це на власному досвіді: поступово моя фізична активність обмежилася стінами квартири, і хвороба - м'язова дистрофія, шо прогресує - не дрімає. Найстрашніші у цьому ді-ягнозі, власне, ці слова - «що прогресує». Але саме моя недуга допомогла мені переосмислити багато речей, почати свій шлях до Бога і з Богом. Звичайно, як і кожна людина, я хотів би бути здоровим, хотів би знову відчути міць і силу в руках та ногах. Але твердо знаю: усе в цьому житті має свій сенс, і часто неміч фізична породжує духовну силу.

У дитинстві я був звичайнісінькою дитиною. Після школи закінчив будівельний факультет Львівської Політехніки, пропрацював у будівельній організації від інженера до начальника планового-виробничого відділу. У дитинстві, юності та молодості любив поганяти м'яча, узимку - походити на лижах, улітку - майнути на велосипеді до лісу по ягоди. На роботу ходив пішки - 7 кілометрів в один бік. Аж ось десь у тридцятирічному віці почав відчувати дивну слабкість. Бувало, зістрибну зі сходинки - і відчую в м'язах дискомфорт, або йду кудись з товаришами, начебто і не швидко вони йдуть, а мені тяжко за ними встигнути. Вкривався потом, намагався не відставати, вигадував усілякі пояснення, щоб ніхто не довідався про мою слабкість. Соромився - адже був молодим. Инколи йдемо товариством, я позаду плентаюся, дівчата за мною оглядаються, а я - ледве дихаю...

Деколи мені доводилося пропускати кілька тролейбусів - я міг сісти тільки на той, що під'їде під самий бордюр, щоб було легше заходити.

У 1986 році звернувся до невропатолога. Лікарка зразу поставила діягноз: м'язова дистрофія, що прогресує. Пригадую, дуже розпитувала: чи тяжко мені вгору підніматися сходами, чи тяжко спускатися? Підніматися мені вже й справді було тяжко, але вниз спускався без зусиль. Тоді навіть не підозрював, що прийде час, і мені й це буде не під силу. Взагалі, тоді я ще не усвідомлював, наскільки важка ця хвороба. Вже потім дізнався, що моя недуга невиліковна. Був такий грецький мільярдер Анассіс, то в нього ця хвороба настільки розвинулася, що повіки йому падали, і він не міг їх відкрити. І жодні гроші не допомогли... Лікарі кажуть, що це - генна хвороба, передається спадково, хоч у нашій родині нічого такого не було. Можливо, причина у травмі хребта - у 4-річному віці я впав спиною на штахету, але тоді наче все минулося.

Навіть більше дізнавшись про своє важке захворювання, я не панікував, не хотів здаватися недузі. Офіційна медицина перед м'язовою дистрофією безсила, отож я почав їздити по народних цілителях. Випробував різні оздоровчі методики: голодував (і досі голодую по п'ятницях), обливався холодною водою. Був у славетного лікаря Козявкіна - зараз він працює у відомому і в Україні, і в Європі лікувальному центрі у Трускавці, а тоді ще працював у Дубні. Пригадую, давав я йому за процедури 10 гривень, а він не взяв. Я з інвалідів, каже, не беру. Здивувався я тоді, адже ще не був важкохворим, і статусу інваліда ще не мав. Але, мабуть, Козявкін знав, що хвороба невиліковна, і нічим тут не зарадиш.

І справді, будь-які методики, звертання до народних цілителів - усе мало лише короткочасний ефект. Траплялися й несумлінні «цілителі». Пригадую, поїхав до Києва на курси підвищення кваліфікації, почув про цілительку в Обухові - і мерщій туди. Вона взялася лікувати мій хребет. «Буду здоровий?» - запитую. «Будеш!» - запевняє і бере 25 карбованців (чималі тоді гроші). А як з'ясувалося, ефекту жодного. Отож дав я собі з тими цілителями спокій. Більше почав читати спеціялізованої літератури, дбати за здорове, збалансоване харчування. І зрозумів: не варто зациклюватися на гнітючих думках.

Не почувати себе нещасним й обділеним мені допомагає віра. Втім, вона прийшла у моє життя не одразу. Вихований за радянських часів, я ріс атеїстом. Якось одна побожна жінка дала мені прочитати Біблію. Почав читати. Біблійні рядки не зразу проникли в мою душу, але з того часу почався новий етап в моєму житті. Тоді УГКЦ щойно виходила з підпілля, і та жінка, що дала мені Біблію, запросила о. Василя Вороновського до нас до хати відправити Службу Божу. Тоді я уперше висповідався і причастився. Отець Василь мав із собою мощі св. Йосафата, і я, поцілувавши їх, відчув, що в мені щось перемінилося! Після цієї Літургії у нашій хаті я «запоєм» почав читати духовну літературу, що тільки-но з'являлася. Біблійні слова набули для мене зовсім иншого виміру. Особливо запам'яталися слова із приповідок Соломона: «Кого любить Господь, того він і карає, і ласкавий Він до нього, як Батько до сина свого».

У мене тоді з'явилося відчуття Бога як Батька, що завжди присутній зі мною, і життя набуло нового сенсу. Поки міг - ходив до храмів сам.

Спочатку ходив до собору св. Юра Коли не зміг долати сходи, що ведуть до собору, почав ходити до церкви свв. Ольги й Єлизавети - там менше сходинок. Коли не зміг долати і їх - пішов до церкви св. Андрія, де мав незабутні зустрічі з отцем-монахом Антонієм. о.Антоній сам звернув увагу на мене, запропонував помолитися наді мною...

У вересні 2001 року одна жінка порадила мені піти до каплички Всіх святих українського народу (я неподалік від неї мешкаю), до о. Ігоря Царя. Мені вже тоді було важко ходити, я ледве дійшов до каплички, із зусиллям вистояв Службу Божу. Отець Ігор взяв мою адресу, і з того часу почав приходити до мене додому - для духовних бесід, щоб висповідати, причастити. Серед тих, ким духовно опікується о. Ігор, є незрячі, люди, і отець запропонував мені читати їм духовну літературу. Я залюбки узявся до цієї справи. Читав незрячим Біблію, релігійні журнали й книжки. Бувало, закінчиться в неділю трансляція Служби Божої з Ватикану, я набираю номер телефону своєї незрячої знайомої й читаю їй ще одну проповідь - з книжки відомого священика Олександра Меня. До речі, я їй усю Біблію по телефону перечитав! Це вже зараз є касети, диски зі Святим Письмом, а тоді і таких записів не було, і магнітофон придбати не кожен міг. Отож я й читав Біблію по телефону. Зараз є така радіопередача по Першому національному каналу - «20 хвилин з Володимиром Яворівським» А у мене щодня було «40 хвилин біблійними сторінками з Володимиром Лудою».

Збираю бібліотеку духовної літератури. Як якась книжка сподобається, залишить слід у душі - купую кілька, роздаю родичам і знайомим, надсилаю у Миколаївську область греко-католицькій громаді. Пенсія у мене невеличка, але купити і роздати книжок на 50-100 гривень у місяць я собі можу дозволити. Адже на одяг практично не витрачаю, вишуканих харчів не купую - їм переважно каші, овочі, хліб. У побуті мені допомагає мама та брат. Дехто питає: «Не шкода купувати і роздавати иншим книжки?» А мені на душі світло й радісно, як люди Бога пізнають. Мені у свій час Бог також послав людей, з допомогою яких я навернувся до віри.

Якось по радіо почув інтерв'ю з Віктором Могилою, що створив Всеукраїнське об'єднання хворих на м'язову дистрофію. Познайомився з ним, став секретарем цієї організації. Разом ми випустили у світ книжку про м'язову дистрофію, кілька журналів. На жаль, об'єднання припинило свою активну діяльність через брак коштів. Шкода, бо воно могло бути підтримкою для хворих, які залишені зі своїми проблемами наодинці. Инколи їм бракує навіть необхідної інформації про свою хворобу.

Я багато перечитав про свою недугу, хоч, щиро кажучи, це оптимізму не додає. Поки що за шкалою оцінки можливостей руху хворих на м'язову дистрофію, я маю 8 балів з 12-ти: можу встати зі стільця, користуючись допоміжними засобами, зробити кілька кроків... Мої друзі по нещастю, що захворіли раніше від мене, вже прикуті до візка. Я прошу Бога, щоб моя хвороба принаймні не прогресувала. Але готовий до всього. Читав про святих (отця Піо, Марту Робен...), що страждали все своє життя і злучувалися в цих стражданнях з Ісусом - вони для мене є прикладом. Знаю також слова св. Терези від Дитятка Ісуса: «Або страждати, або померти». Я ще не готовий повторити ці слова.

Але ніколи не нарікаю на свою недугу- Хтозна, можливо, якщо б я залишився здоровим, то ніколи так і не пізнав би Бога, не зрозумів би, що багато з того, чим ми наповнюємо своє життя, - це суєта-суєт. А справжнє життя, життя з Богом, хай і не в розкошах, хай і з невиліковною недугою, оселяє в серці спокій і радість. І на все, що трапляється в цьому житті, я дивлюся тепер не з перспективи земної користи чи вигоди, а з перспективи вічности...

Володимир Дуда, 52 роки, м. Львів.

[ Cкачати книгу: "На терезах долі" ]

[ Купити книгу: "На терезах долі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!