Молитва на віллі «Кораловий риф»

Повернутися до змісту книги "На терезах долі"

Нарешті літо, нарешті відпустка! І - довгоочікувана подорож до моря. Уперше за 15 років учительської праці чоловікові випала «профспілкова» путівка до санаторію матері й дитини на березі Чорного моря. Ледве вдається «поділити» санаторні дні на трьох - виходить 14 днів комфортного відпочинку - і ми вже у передчутті поїздки, у передчутті сонячного узбережжя, теплого моря, розваг і вражень. Передбачливо куплені за місяць квитки на потяг уже чекають свого дня, а наша десятирічна Марічка складає список речей, які конче має взяти у подорож. Вона вперше їде на море і вже не може дочекатися, поки побачить його.

Звичайно, багато сімей щороку їздять з дітьми на море, і то не в Одесу, а на турецькі та инші закордонні курорти. Але для нашої сім'ї - це подія. За 11 років подружнього життя все якось не вдавалося вирушити кудись відпочити. Усе якісь клопоти: то діти малі, то хвороби, то ремонти... Отож, проводили відпустку у себе вдома, як жартували, на віллі «Горіховий рай». Наш будинок у передмісті Львова оточений могутніми горіхами. Отож у спекотну погоду на подвір'ї в нас приємна прохолода. А засмагати можна на балконі - на одну його половину простягнула гілки яблуня, створюючи затінок, а инша сторона - сонячна. «І чим не курорт?» - говорили ми підбадьорливо одне одному, коли наставала чергова відпустка, і наші знайомі вирушали чи то в гори, чи на море. Але все ж так хотілося кудись поїхати сім'єю!

І ось до втілення нашої мрії всього один день. Пакуємо валізи, перевіряємо, чи нічого не забули. Настрій у поїзді - радісно-збуджений. Навіть не хочеться засинати! Марічка відмовляється від вечері, не хоче навіть чаю, мовляв, їстиму вже аж в Одесі.

Але я раптом помічаю, що в неї якось неприродно горять шоки. Торкаюся чола - воно гаряче! Температура! Чому, від чого? Знаю, що в неї гастрит, і їй небажано давати парацетамол на голодний шлунок, але на дотик визначаю, що температура висока. Дитина вся тремтить. Отож, без жарознижувального не обійтися. Ніч минає неспокійно.

Радісне збудження куди й поділося. З Одеси до курорту Сергіївка добиратися майже З години, і як ми доїдемо з хворою дитиною? Спочатку електричка, потім - переповнена маршрутка. Море за вікном виводить Марічку з апатично-виснаженого стану, і ми трішки підбадьорюємося. Може, все якось минеться само собою... І ось нарешті - наш красень-санаторій, що просто тоне у квітах та зелені. При реєстрації з'ясовується, що в санаторії немає вільних місць, і адміністратор запитує, чи ми не хочемо зупинитися у віллі «Кораловий риф», що навпроти. Як з'ясовується, «Кораловий риф» - це ошатний двоповерховий будиночок, обсаджений трояндовими кущами. Оскільки там виявляється вільним тільки номер-люкс, нас селять у розкішне двокімнатне помешкання з холом зі всіма можливими зручностями. Нам здається, що ми потрапили в казку. Марічка забуває про нездужання і нетерпляче підстрибує: «Ідемо на море». Ми, не розпакувавши валізи, вирушаємо на пляж. Йдемо мостом, що перекинутий через лиман до моря, і милуємося краєвидами, вдихаючи на повні груди чисте солоне повітря. Я зиркаю на радісну Марічку - дякувати Богові, вона вже не виглядає хворобливо, і каже, що чується нормально.

Стомлені, але щасливі, повертаємося до «Коралового рифу». Вкладаємося спати у радісному передчутті наступного дня.

Уночі мені сниться, що я вдягаюся у новий пляжний костюмчик, куплений напередодні, а він відразу рветься. «І треба ж, перший раз одягнула!», - з прикрістю думаю у сні, і з цією думкою прокидаюся. Ніколи не надавала значення снам, не намагалася тлумачити їх, але чомусь цей сон залишає в душі гнітючий осад. Прокидається чоловік, ділюся з ним якимось лихим передчуттям, йдемо разом до Марічки в кімнату.

- Вставай, донечко!

Марічка ледь розплющує очі, намагається встати, і... не може! «Голова, нудить...» - тільки й встигає сказати вона і захлинається від нестримної блювоти.

Перелякані, ми на руках несемо її до санаторного лікаря. Він відразу викликає «Швидку». Марічка не може навіть ступити кілька кроків -до карети «Швидкої» її несуть на ношах.

Я навіть не встигаю взяти необхідних для лікарні речей. Ло райцентру - Білгород-Дністровського - їхати майже годину, і увесь час я намагаюся стримати сльози і втамувати свій страх. Але мені це не вдається: лікарня у чужому місті, невідомо яка хвороба у дитини. І - втрачені дні довгоочікуваного відпочинку на морі!

У лікарні нас відразу поміщають в реанімацію. Огляди, крапельниці, лікарі хитають головами і нічого втішного мені не кажуть. Марічці стає гірше, вона не підводиться з ліжка, не може навіть взяти до рук склянку з водою. І коли ше учора мені здавалося, що я потрапила в чарівну казку, то сьогодні, в цьому похмурому, занедбаному лікарняному приміщенні здається, що я -в якомусь страшному сні.

Лікарняний персонал виявляється дуже чуйним і уважним, адміністрація санаторію оплачує лікування і передає дещо з харчів, і я поволі опановую себе. Грець з ним, з тим втраченим відпочинком, лишень би одужала Марічка!

- Ну, розповідай! - телефонує з Івано-Франківська моя мама. - Чи тепле море, як годують?

Я змушена в деталях розповідати про розкішні сніданки, обіди й вечері, не маючи найменшого уявлення про санаторне харчування.

- Усе чудово! - запевняю свою маму, приховуючи правду, аби вона не хвилювалася.

- Усе чудово. Не переживайте! - запевняю чоловікову маму, що залишилася удома з молодшою донечкою.

- Усе чудово! - зі сльозами на очах повторюю я собі, поклавши трубку.

Замість пляжу - похмура напівпідвальна лікарняна палата (і це реанімація!), замість вишуканого обіду - якась підозріла каша на воді. Замість приємних санаторних процедур - виснажливі для дитини крапельниці.

І вже коли телефонує моя товаришка зі Львова, я вибухаю плачем: «Ну чому все так?»

«Ну що ж, як лікарі не можуть встановити діягнозу, залишається надіятися лише на Бога», -каже вона і диктує мені по телефону Дев'ятницю до Божого милосердя.

«Усе буде добре!» - заспокоює чоловік, що приїхав до лікарні. В реанімацію його не впускають, і він просто не уявляє собі, в якому поганому стані дочка.

Мені залишається сподіватися лише на Бога, і я раз у раз промовляю молитви коло ліжка виснаженої напівсвідомої Марічки.

Три дні дитина не встає з ліжка і не приймає жодної їжі, на четвертий - підводиться і робить перші кроки, на п'ятий день виходить на лікарняне подвір'я.

- Хочете вже до моря? - запитує лікарка.

- А пустите? Можливо, море вилікує її швидше, аніж лікарняні стіни, - кажу я.

Мені самій хочеться чимшвидше поїхати звідси.

- Відпустити я можу, але передбачити, як буде далі - ні. Такі симптоми, як в неї, можуть бути свідченням різних серйозних хвороб. Удома обов'язково зробіть всебічне обстеження дитини.

Але ми з Марічкою вже у передчутті повернення до «Коралового рифу».

Дякуємо лікарям і повертаємося до Сергіївки. Вечеряємо вже у санаторії. А потім - відпочинок і знову щасливе передчуття завтрашнього дня, як тоді, у перший день відпустки.

Уранці йдемо до санаторного лікаря, аби він призначив процедури. Масаж, аромотерапія, хвойні ванни, кисневі коктейлі... ого, як багато всього! А що з того можна дочці?

Аж тут Марічка раптово блідне і в неї підкошуються ноги «Мені знову погано...».

- Вам треба їхати додому, - суворішає лікарка. - Тут все-таки санаторій, а не лікарня. Все, що могли зробити для вас, - ми зробили. Але навіщо ви привезли сюди хвору дитину?

- Вона була здорова, коли ми виїжджали зі Львова, - намагаюся пояснити. - І з лікарні в Білгород-Дністровському нас виписали у нормальному стані. Як же зараз їхати з нею додому? Та й квитки у нас за тиждень... Швидше вже не візьмемо. Хіба ми знали...

«Нічим не можу допомогти! - розводить руками лікарка. - Вам найкраще їхати додому. Або повертайтеся до райлікарні».

Знічені, ми попід руки ведемо ослаблену Марічку до «Коралового рифу».

Здається, нам так і не судилося відпочити в нашу першу спільну відпустку біля моря. Треба повертатися до лікарні.

- Але чи зарадять їй там, - кажу чоловікові. -Ні, лікарі там чуйні, поставилися до нас уважно, але діягнозу поставити так і не змогли...

«А знаєш, - пронизує мене раптом думка, що здається рятівною. - Не поїдемо нікуди. Що неможливо в лікарів - можливо у Бога. Будемо молитися за її зцілення.»

Чоловік вагається, але я вже складаю для Марічки меню: мінеральна вода, сухарики, ромашковий чай, сорбенти, ліжковий режим. І -молитва!

Так ми на свій страх і ризик залишаємо хвору дитину у своєму номері.

Кілька днів ми міняємося з чоловіком. Він - чергує біля Марічки, я - мерщій на процедури, а частіше - на пляж. Так хочеться бодай трішки засмагнути! Потім - біжу до нашого номеру. А чоловік - на процедури.

«І чого це ви так поодинці бігаєте туди-сюди?» - дивуються инші відпочивальники.

Але я не вдаюся до пояснень.

«Дочці уже ліпше», - запевняю лікарку, зустрівшись з нею на коридорі.

Марічка справді вже встає з ліжка, але надвір виходить лише на кілька хвилин: крутиться голова, слабкість.

Але ми вже можемо залишати її саму, і на світанку, коли вона ще спить, удвох з чоловіком вирушаємо до моря. Ідемо через міст, перекинутий через лиман, і всю дорогу молимося. Приходимо на безлюдний пляж, і знову молимося, міряючи кроками ще холодний пісок. Розбурхане штормом море нагадує нам нашу відпустку -стільки хвилювань і переживань!

- А знаєш, ми ж ніколи не молилися разом, - раптом говорить чоловік. - Усе якісь клопоти, втома, брак часу... Усе не вистачає кілька хвилин, щоб звернутися до Бога. А потім приходить якась біда, і розумієш: залишається уповати лише на Нього.

Ми проказуємо усі відомі нам молитви, 50-й псалом, і раптом помічаємо, що море стало лагідним і спокійним. І якийсь невимовний спокій оселяється в наших серцях.

«Ти ще побудь собі трохи, позасмагай, - каже чоловік. - А я йду до Марічки.»

Дві години перебування на пляжі минають, мов одна мить. Я підставляю своє обличчя лагідному сонцю, купаюся в прохолодній, але такій лагідній воді і, можливо, вперше за всю відпустку, спокійно насолодившись відпочинком, вже збираюся йти до «Коралового рифу».

«Поглянь, хто тут є! - раптом чую голос чоловіка, і оглянувшись, бачу... свою Марічку.

- Як ти дійшла сама? Адже ти була ще така слабенька...

- Я вже здорова! - вигукує Марічка. - Хочу нарешті скупатися у морі. Ну хіба ж можу я їхати додому, так і не занурившись у воду!

У мене на мить виникає острах: чи можна їй купатися? Але дивлюся на лагідне, спокійне море, що на світанку ще було таким розбурханим, і киваю головою: «Іди».

Я чомусь впевнена; усе буде гаразд. З Божою ДОПОМОГОЮ.

Три останні дні нашої відпустки минають радісно й безтурботно. В Одесі нас ше чекає незабутня екскурсія, і ми, щасливі, повертаємося додому.

...Що залишилося в пам'яті з нашої першої такої довгожданої поїздки на море? Реанімація в райлікарні в чужому місті, безсонні ночі біля хворої дитини, страх через невідому недугу? Звичайно, ми не забули про всі ці випробування. Але найяскравіші, найнезабутніші враження від нашої подорожі - оті спільні молитви у фешенебельному номері-люкс вілли «Кораловий риф», спільні молитви на світанку на морському узбережжі, що злагідними море і зцілили, я впевнена, нашу Марічку.

Вже потім, коли ми повернулися в наші звичайні будні з їхніми повсякчасними клопотами й проблемами (серед яких знову бракує кілька хвилин на розмову з Богом), не раз згадувати той спільний час, проведений у молитві, й ніколи, ніколи не вважали ту свою відпустку марною чи втраченою.

«А знаєш, у житті, як на морі: якби не було шторму - ми б ніколи не оцінили його лагідности й погідности. Ніколи б не осягнули його глибину!», - якось сказав чоловік.

І я цілковито погодилася з ним.

Люба Сосяк, 34 роки, м. Львів

[ Cкачати книгу: "На терезах долі" ]

[ Купити книгу: "На терезах долі" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!