Ельза зробила вибір

Повернутися до змісту книги "Родинні перехрестя"

Я - практикуюча християнка і матір великої родини: маю шестеро дітей. У 1971 році ми переїхали до Замбани, що у підніжжі Паганеллі, на півдні Альп, де прожили багато років без особливих проблем і важких потрясінь.

Одного дня, під час Святої літургії, я почула слова, які зворушили мене до глибини душі. Священик сказав, що Бог є любов'ю. Тоді я подумала: "Якщо такою прекрасною є любов материнська, подружня, двох закоханих, яким є Бог, Творець любови?" Для мене це стало великим відкриттям, початком глибшого християнського життя. Сказала собі: "Якщо Бог є любов'ю, якщо Він наш Батько і любить мене, мушу відповісти на Його любов. Мушу поставити Його на перше місце у своєму житті, намагатися у кожній хвилині виконувати Його волю". А Він сказав: "Те, що ви вчинили найменшому з нас, Мені вчинили". Власне так можу любити Бога: служити Йому в кожному ближньому.

Почала це реалізовувати разом із дітьми в нашій великій родині. Було нелегко... До цього часу намагалася здобути їхню повагу строгістю, тепер мої вчинки мали передовсім виражати любов. Почала до них більше прислухатися, старалася не підвищувати голос... Вони одразу ж зауважили нове до них ставлення, цю "нову любов". Відтепер проблеми дітей, завдяки порозумінню, що запанувало у наших стосунках, жодного разу не залишалися не зауваженими, і я майже завжди знаходила можливість їх розв'язати. Так само і в стосунках з чоловіком часто бракувало мені толерантности. Якщо инколи довше затримувався з друзями, неодмінно виникали сварки, у запалі я висловлювала йому геть усе, що, на мій погляд, було нестерпне в його поведінці. Від якогось часу наші взаємини стали настільки напруженими, що почала навіть думати про розлучення.

Багато чого поміж нами треба було змінити. Намагалася його зрозуміти, піти на зустріч його прагненням. Незабаром й Еральдо зауважив зміни у моєму поводженні. Сказав про це друзям, що більше, за якийсь час з'явився у хаті з букетом квітів. Це мене зворушило, знала, як нелегко йому виявляти свою прив'язаність.

Відкриття того, що Бог є любов'ю, змінило ще багато иншого у моєму житті. За характером я замкнута, ще й із сильним комплексом нижчевартости, тому не могла повірити, що колись зможу перемогти себе і відкритися до инших, взяти на себе відповідальність. Нині ж спостерігаю, що почала оглядатися довкола себе, в якийсь инший спосіб вітатися з людьми, розмовляти з ними, вислуховувати їх. Почала зауважувати багато їхніх потреб і проблем, які могла б допомогти вирішити. Розпочала боротьбу зі собою, незадовго уже мала на цьому полі й звитяги - погодилася на участь у батьківській раді, у школі, куди ходила моя наймолодшенька. Із здивуванням відкрила, що можу започатковувати різні ініціятиви. Згодом стала катехиткою й увійшла до парафіяльної ради.

Звичайно ж, не обійшлося без труднощів. Трохи через мій важкий характер, трохи через несміливість. Кожен новий день мав розпочинатися з чистого аркуша, чимало коштувало зусиль, аби щоденно жити словами Євангелія, одначе вони самі додавали відваги і світла на новому шляху.

І раптом ця фатальна подія, яка могла будь-кому поламати життя. Одинадцятого лютого, увечері, мій чоловік із нашим чотирнадцятилітнім сином Вітторіо поїхали за покупками для піцерії, яку ми недавно відкрили. Я готувала вечерю. Минуло уже багато часу, а вони все ще не поверталися. Проте їх запізнення не дуже занепокоїло мене: могли заїхали до родичів, які мешкають по дорозі.

Близько восьмої години дочка Олександра гукнула мені: "Мамо, із татом стався нещасний випадок. Івано (один із наших синів) упізнав наше авто у телевізійних новинах. Зіткнулись два автомобілі: три особи загинули, а двоє поранені".

Жахлива вістка на шматки роздирала серце, але всередині щось мене підтримувало. Молюся за Еральдо і Вітторіо, прошу в Бога сил, аби пережити цю втрату, цей великий біль.

Швидко зачиняємо піцерію. Олександра біжить повідомити нашого пароха, Івано - рідню. Вирішую наразі нічого не говорити бабусі, матері мого чоловіка. Пробуємо телефонувати. Спочатку ніхто нічого не може сказати, а потім страшна звістка - Еральдо загинув на місці, Вітторіо у важкому стані відвезли до лікарні у Вероні.

Знову зі зболеним серцем звертаюсь до Бога. Хочу вірити в Його любов, хоча у цю хвилину подібна думка видається мені абсурдом. Мене відвезли у Болзано, де знаходиться тіло Еральдо. Івано з родичами поїхали до Верони. По дорозі молюся, кажу Господу, що прагну пожертвувати цей мій великий біль за людство, аби сповнити прагнення Ісуса, - "щоб ми були одне". У Болзано, в морзі, відкриваю обличчя Еральдо. Важко висловити все, що відчула у ті хвилини. Біль, розпач... Але також силу й спокій, які могли походити лише від Бога.

Коли виходили, зустріли у приймальні близьких двох инших жертв тієї дорожньої пригоди. Якась жінка плаче, инші її потішають. Це дружина одного з убитих. Наближаюся до неї й стискаю в обіймах. Кажу, що розумію її біль. А вона розпачливо волає: "Мій чоловік був для мене усім, ви розумієте? Усім!"

У цю мить з усією силою й ясністю зрозуміла, що для мене усім є Бог. Відчула величезну вдячність до того, хто мені відкрив, що Бог є Любов'ю, і відтоді Він став на першому місці у моєму житті.

На зворотній дорозі молимось за Вітторіо. Парох, який мене супроводжує, сповіщає, що багато молоді, дізнавшись про випадок, зібралася на молитві.

Удома не маю часу, аби зануритися у свій біль. Мушу бути "любов'ю" для дітей, які з тривогою чекають вісток. Кажу їм, що батько мертвий, що бачила його обличчя, було воно спокійним і лагідним. Видається, мої слова трохи тамують їх біль.

Телефонують з Верони. Родичі повідомляють, що Вітторіо в агонії. Знову дзвінок. Це Еміліо, старший пан, який улітку познайомився з моїми доньками та Вітторіо. Він невіруючий, але був захоплений їх поведінкою. Між ними зав'язалась щира дружба. Як тільки довідався про дорожню аварію, узяв таксі в Кампітелло ді Фаса і приїхав до нас із букетом квітів. Вибачається за пізній візит: "Відчував обов'язок приїхати зараз же, бо ваша родина є так само моєю ріднею". Наступного дня ми поїхали до Верони. Вітторіо знаходився у відділенні реанімації. Дозволяють нам зайти по одному. Бачу, що дихає. Це дає мені певне полегшення, одначе швидко усвідомлюю, що це штучна легеня тримає його при житті. Який він гарний на цьому ліжку, із напіввідкритими устами, здається, що усміхається. Гладжу й цілую його. Відчуваю, що це важлива хвилина в моєму житті. "Не моя, але Твоя нехай буде воля, - вимовляю з глибини серця, - у будь-якому випадку, чи коли залишиш його жити, чи коли забереш до Себе".

Знову під час довгих годин очікування огортає мене почуття вдячности до усіх тих, хто допоміг мені зрозуміти сенс терпіння: не відмовитися, а прийняти. Не тягти на собі хрест, а нести його.

Увечері, коли мене оточують люди, переповнені тією ж вірою, що й я, довідуюся, що Вітторіо відійшов до батька. Усвідомлюю, що любов , яку відчуваю навколо себе, додає мені сил. В атмосфері любови, спонтанно висловлюю думку, яка випливає з глибини душі: "Я переконана, що Еральдо і Вітторіо уже в небі, не стільки завдяки своїм власним і нашим заслугам, але завдяки спільній молитві усіх друзів, усіх людей, що люблять нас".

Коли відпроваджуємо своїх близьких на кладовище, приймаю участь в обряді з переконанням , що вони надалі посеред нас. Чую сповнені довіри й подяки пісні і підсвідомо долучаюся до них, бо спів допомагає нам відчутиприсутність Бога. Багато людей визнало після похорону, що це не була жалобна церемонія, а велике свято. Ми так само це відчували, бо Еральдо і Вітторіо потрапили в дім Батька. Жодну радість з усього нашого життя не можна порівняти з тією радістю, яку пережила у ці хвилини важкого болю, завдяки якому душа моя глибше й міцніше поєдналася з Богом.

Ельза Мозер Citta Nuovа 1980 nr 20

[ Cкачати книгу: "Родинні перехрестя" ]

[ Купити книгу: "Родинні перехрестя" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!