Чи справді безхмарне небо?

Повернутися до змісту книги "Родинні перехрестя"

Літо 1973 року. Пляж на узбережжі Адріятики. Звернімо увагу на одну з багатьох відпочиваючих тут родин: ще молоді батьки і мала дівчинка, дуже жвава, весела і щебетлива; то забавляється сама, виголошуючи довгі монологи; то знову веде розмову та обмінюється іграшками зі своїми ровесниками з родин, що сидять поблизу, й з якими її батьки перемовляються ліниво і спокійно, як воно й годиться на пляжі. Звичайна сцена, і це тріо нічим не різниться Від инших. Нічого особливого, хіба лише атмосфера спокою й гармонії, яку можна спостерегти з розмов і взаємовідносин цієї подружньої пари, їх турботливих й уважних поглядів, що повсякчас слідкують за дівчинкою, щирого зацікавлення її проблемами, з якими раз-по-раз до них звертається, підбігаючи підскоком, немов козеня. Напрошується запитання, чи все аж так добре, як виглядає? Навіть тіні турботи на умиротворених обличчях, два характери, які легко, без зусиль, погоджуються між собою, здорова і розумна донечка як увінчання їхнього безхмарного подружнього зв'язку...

Спробуймо відсунути на хвилину завісу, що прикриває минуле, перегорнемо, за їх згодою, декілька сторінок їхньої історії. Надамо слово самим героям.

Марта: "Розповідати про себе і Карла - це говорити про очевидні, звичні речі; приблизно те ж саме міг би розповісти про себе кожен. Принаймні до певного часу, в моєму житті не відбувалося нічого цікавого: зростала нормальною, щасливою дитиною, оточена турботою і любов'ю рідних, може трохи розпещеною, як зазвичай буває з "одиначками". Підлітковий період і юність теж проминули без особливих розчарувань, успішно вчилася в школі, мала багато друзів, гарне товариство, яке обдаровувало мене сердечністю і симпатією, завжди відчувала себе у центрі уваги. З роками зростало прагнення знайти когось, на чию підтримку могла б розраховувати. Тим "кимсь" став Карл. В його особі знайшла доброго, рівноправного партнера. Мої гарні наміри, як здавалося у пору радісних марень нареченої, починали втілюватися у життя. Частково вони здійснювалися, решта відкладалась на майбутнє. Не було поміж нами суперечок, жодних непорозумінь, навіть у важкі моменти, які часто виникають перед шлюбом, - у нашому випадку це була ворожість його родини супроти наших шлюбних проектів. Чи дійсно кохала Карла по-справжньому, чи був то ейфорійний ентузіязм, підсилений взаємною закоханістю, коли все видавалося таким легким і світлим?"

Карл: "Коли я зустрів Марту, сказав собі одразу: "Це власне та дівчина, з якою можу нарешті закласти родину". Важко навіть пояснити, на чому грунтувалася така переконаність. Був молодий, не виробив ще жодної життєвої позиції, та й причин для такого поспіху не було. Коли нині роздумую над цим, доходжу до висновку, що це було не зріле рішення дорослої людини, а, швидше за все, - втеча з середовища, в якому виховувався і жив; від атмосфери родинної любови, що иноді переливалася через вінця й ставала надокучливим тягарем. Любови, яку на тебе накидають, немов ловецьку сітку на птаха. Любови щирої, але з такою кількістю претензій, що аж хапали за горло. З дитинства й з підліткового віку тільки й пам'ятаю: "Чи зробив уроки? Як там у школі? Чому так пізно повертаєшся?" А пізніше, коли став дорослим і працював разом із батьком, але все ще мешкав удома, "турбота" прийняла форму надокучливого слідства, постійних скарг й безконечних проповідей. Годі було вже й слухати постійні нагадування про те, на які великі жертви заради мене пішли, від чого тільки не зреклися... Усе, зазвичай, закінчувалось докорами про синову невдячність... Безумовно, був вдячний батькам за все, але хотів іти своєю власною дорогою. Мріяв закласти з Мартою родину, зовсім не схожу на мою. Одружуватись треба було швидко, не чекаючи стабільного життєвого становища, солідного рахунок у банку і повністю обставленої квартири. Це був квиток до жаданої свободи!"

Марта: "Під час нашої шлюбної подорожі Карл, ні сіло, ні впало, випалив мені: "Усім, що маю, і тим, ким я є, завдячую батькові". Такі слова з його уст, людини, яка, як мені здавалося, завжди прагнула унезалежнитись від своєї родини, прикро мене вразили... Якою ж буде відведена мені роль? Ці слова ці одним махом знівечили будь-яку можливість того, аби ми самі збудували своє життя лише для нас двох. Відчула у них загрозу для нашого майбуття.

Уже з перших днів спільного життя, тепер уже незворотніх, почали виходити на поверхню відмінності наших характерів і уподобань. Хоч усе ще невиразно, але починала розуміти, перед лицем перших труднощів, що моє прагнення стати рівноправною союзницею чоловіка терпить фіяско. Почуття любови стало пригасати; надто звикла до того, що повинні кохати мене, а не я маю любити инших, тим паче, якщо це вимагає від мене якохось зусиль чи зречення.

Тому цілком вистачило тих кількох слів Карла, аби я замкнулася у собі, дозволила, аби поміж нами виросла стіна непорозуміння, викладена з невисловлених болів і жалів. Давалось взнаки й життя у домі тестів, постійне напруження в наших стосунках із ними, й поміж собою, убивча монотонність, де кожен день був схожий на попередній, як дві краплі води. А ще - відчуття програшу, до якого згодом, додався ще й наростаючий неспокій від того, що ніяк не з'являлася дитина. Усе це так відрізнялося від дівочих мрій. Моє розчарування й невдоволення", вочевидь, впливало й на Карла, і наші взаємини щораз погіршувались. Ох, коли б можна було повернути колісницю часу назад..."

Карл: "Так, це правда. Висновок лікарів про те, що не зможемо мати дітей, завдав найважчого, я б сказав, остаточного удару по нашому подружньому життю. Цей факт став виправданням нашої життєвої поразки. На суперечки, поганий настрій, взаємні претензії ще можна було віднайти якийсь лік, на відсутність дітей - ні. Це послужило мені своєрідним алібі, за яким перед собою самим й перед иншими приховував справжні причини нашого невдалого подружжя - егоїзм, незрілість, нездатність зрозуміти й покохати Марту такою, яка є, з усіма її вадами.

Якось запропонувала мені: "Давай усиновимо дитину". Вважала, це нам допоможе, заповнить пустку, що утворилася між нами. Але я й чути про таке не хотів. Боявся обдаровувати дитя родиною, яка насправді не є нею. Міркував: "Якщо навіть мої рідні батьки, давши мені життя, уважали це за такий великий для себе тягар, що згодом постійно на цьому наголошували, при кожній нагоді нагадували мені, скільки жертв принесли, аби мене виховати... що ж тоді я скажу моїй бідній, усиновленій дитині?" Не відчував у собі достатньо сил, аби наново відбудовувати нашу сім'ю, що уже перетворилась на руїни. Надто багато праці для цього треба було б прикласти. Щораз більше схилявся до сепарації, хоча щось мене стримувало від остаточного рішення".

Марта: "3 плином літ я утвердилася у переконанні, що не можемо надалі залишатися разом. Але дивна річ, чим голосніше за це промовляв розум, тим більше бунтувалася супроти такого рішення решта мого єства. Відчувала, що це буде незворотньою помилкою, й на все життя залишиться почуття поразки і розчарування. Було б це зрадою мого найглибшого й справжнього "я", бо ж колись прагнула до жертовності, альтруїзму, власне на тому грунті мріяла будувати з Карлом тривалі й плідні стосунки. Приходили на пам'ять відчуття, що їх переживала у день шлюбу: світла надія, впевненість у майбутньому, які дозволили без вагань сказати: "так".

Турбувала мене й вперта думка про Бога, у присутності Якого у ті хвилини прийняла зобов'язання, а опісля на стільки років усунула Його у тінь. Зрозуміла, що віра, в якій мене виховали, вкорінилася у мені сильніше, аніж думала. Відчувала глибоку тугу за Богом. Коли каскад моїх гарненько вибудуваних мрій розвалився, як картковий будиночок, запрагла повернутися до Нього. Але це ніяк не в'язалося з розлученням: відвернутися від Карла - означало б також відвернутися від Бога. Усі живильні потоки християнства - заповіт любови, милосердя, жертовність заради инших - суперечили моїй внутрішній постанові розлучитись з Карлом. На цій суперечності найбільше наголошувала моя сестра, непохитна у своїй вірності християнським засадам. Була одруженою уже багато років, на той час мала п'ятеро хворобливих дітей й перебувала у постійний боротьбі з матеріальними негараздами.

Раніше рідко до неї зверталася за порадою, але в останній час відбувалося це щораз частіше. Дуже залежало мені на тому, аби вона схвалила крок, який я збиралася зробити. Попри усе не була фанатичкою. Перейнялась моєю проблемою, дуже добре мене розуміла, одначе мого наміру не схвалювала; була твердо переконана, що треба витривати. Підставою для такої переконаності був приклад, усього її життя. Але цього можна було досягти лишень при умові, що я сама змінюся, що знайду у собі сили стати бодай трохи схожою на неї".

Карл: "Сімейне життя моєї родички завжди викликало у мене захоплення; відчував навіть дещицю заздрощів, дратувало мене лише одне: мотивуючи свої вчинки, завжди вживала магічне слово - Бог. Що Бог мав спільного з тим, що вони з чоловіком жили у злагоді, мали п'ятеро дітей, що серед них панувала любов? Чи ж не той самий Бог не захотів дати дітей нам? Мушу, одначе, визнати, що порівняння моєї родини з сім'єю родички спонукало мене до глибоких роздумів. І на тому не закінчилось. Одного дня не зчувся, як почав сам молитися, прохати Бога, якщо Він є, щоб прийшов і до мене з допомогою.

Продовжували жити у такому ж непевному стані, бо ні я, ні Марта не могли прийняти остаточного рішення. Підтримуючи контакти із сім'єю родички і ще з кількома родинами, з якими вона нас познайомила, я зауважив, що всі вони не лише просять Бога, але й уважно слухають, що сказав Христос, бо в Його словах віднаходять ключ, аби змінити дуже багато речей. Зрозумів, що це стосується й мене. Коли слухатиму Христа, змінюватимуся сам, безумовно, зазнає змін і моя життєва позиція".

Марта: "Піддавшись наполегливим умовлянням сестри, але й також плекаючи несміливу надію, що щось нарешті зміниться, ми погодилися взяти участь у зустрічі фокуляринів у Росса ді Папа. Там запізналися із християнським поглядом на подружжя й зустрілись з подружніми парами, які живуть у переконанні, що взаємний стосунок у подружжі не може залежати від чиєїсь прихильності чи неприхильності на даний момент, але повинен зміцнюватися день за днем завдяки взаєморозумінню й взаємодопомозі. Тоді кожен із нас відчув відповідальність за все, що між нами сталося, і ми нарешті наважилися вияснити свої стосунки. Повернулися з рішенням шукати дороги до порозуміння, частіше перебувати у родині моєї сестри, а також з її друзями, і не лише для того, аби запізнати спосіб їхнього життя, але й самим взяти у ньому участь. Дуже нам це допомогло. Я почала з більшим зацікавленням ставитись до Карла, й незабаром вражено відкрила: кожен мій зичливий жест, чи найменший вияв любови до Карла, - "ближнього", якого мала біля себе, був потрібен, передовсім, мені і мене наповнював радістю! Здавалося, що лише зараз насправді його пізнаю; скільки ж його проблем, схильностей, прагнень і турбот пройшли непомітними для мене упродовж тих років! Яким захоплюючим було глибше пізнання його внутрішнього світу: почути його звіряння зараз, коли хотів бути зі мною щирим, а також дозволити йому пізнати себе, не приховуючи своїх власних вад, прагнень і потреб, адже й мене слухав з усією увагою! А коли відчували, що наш контакт послаблюється, часом вистачала навіть телефонна розмова з друзями, аби заново збудити у нас відвагу, наснажити новими силами.

По кількох місяцях настала проба вогнем: двадцять п'ять днів відпустки, які мали провести разом. Уперше залишилися наодинці, здаля від нашого рятівного середовища, яке останніми часом настільки нам допомогло. Трохи лякались цього випробування, тим більша радість охопила нас, коли відчули, що ми насправді "разом", що дні ці були настільки наповненими і що наше життя у двійку зараз справді розпочалось".

Карл: "Розповідаючи про це, усвідомлюю, як важко висловити словами усе, що відбувалося з нами упродовж останніх п'яти років, тобто від початку нашої кризи і до сьогоднішнього дня. Сторонні не зрозуміють перемін, що стали результатом наших поривів, інтуїтивних відкриттів, зусиль наших двох сердець, а як витлумачити духовне відродження, що є водночас причиною і наслідком змін у нашому житті? Живий Бог увійшов у наше життя, контакт із Ним став для нас реальністю. Він більше не абстрактна істота, до якої я молився, аби чудодійним способом розв'язав мої конфлікти, а Любов, яка мене підживлює й дає силу будувати з Мартою, та й иншими людьми, справжні стосунки. Наша любов віднайшла твердішу й надійнішу основу, розширилися до безконечности й наші горизонти, й не зважаючи на буденні труднощі, від яких, звичайно, ми не звільнились, віднаходимо внутрішній спокій.

Три роки тому вже почулися в силах усиновити дитину, й не для того, аби заповнити нашу внутрішню пустку, а щоб обдарувати родиною когось, хто її не має. Тепер ми могли створити справжню родину; відчував, що звільнився від досвіду батьківського дому, і більше мене не відлякував обов'язок виховання дитини. Незабаром ми її отримали. Клавдії було тоді заледве кілька днів. Тепер їй два з половиною роки, і ми замислюємось, чи не час обдарувати її братчиком".

Клавдія все ще захоплена грою зі своїми ровесниками на пляжі. Вона - зримий і переконливий плід відродженої любови.

М. і P. Quartana, Fine delta famiglia?

Рим, 1977.

[ Cкачати книгу: "Родинні перехрестя" ]

[ Купити книгу: "Родинні перехрестя" ]

Нагору

Рекомендуйте цю сторінку другові!